Сучасний стан інвестиційно-інноваційної діяльності в Україні

Сучасний стан інвестиційно-інноваційної діяльності в Україні

На початку XXI ст. світова економіка активно формує нову парадигму науково-технічного розвитку, складовими якої виступають зростаючий взаємозв’язок між ринками капіталу і новими технологіями, швидкий розвиток "економіки знань", посилення соціальної орієнтації нових технологій, глобальний характер створення та використання знань, технологій, продуктів, послуг.

Розвиток цих напрямів досліджень зумовив необхідність формування концепції національних інноваційних систем (НІС) як сукупності взаємозв’язаних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерціалізацією наукових знань і технологій у межах національних кордонів, малих і великих компаній, університетів, лабораторій, технопарків та інкубаторів, як комплексу інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси і мають потужне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості.

Загальними методологічними принципами концепції НІС є наслідування ідей Й. Шумпетера про конкуренцію на основі інновацій у корпораціях як головний фактор економічної динаміки, визнання особливої ролі знання в економічному розвитку, аналіз інституціонального контексту інноваційної діяльності як фактора, що прямо впливає на її зміст і структуру. Коли знання стають економічним ресурсом, а інформаційні технології повністю змінили світову систему економіки, саме такий підхід до вивчення інноваційних процесів стає принципово важливим.

Актуальність дослідження проблем інноваційної економіки в Україні не викликає сумнівів, хоча формування у нас інноваційної системи нового типу лише розпочалося. Поступово складаються нові інноваційні структури, здатні створювати комерційно привабливі проекти, до фінансування яких підключаються економічно успішні компанії, що розпочали реалізацію великих інвестиційних програм. Відбувається поступова інтеграція ряду наукомістких виробництв у глобальний технологічний простір. Але ці процеси мають стихійний характер, оскільки до цього часу не вирішено загальне питання переходу України до інноваційної моделі розвитку.

Складність формування принципово нової інституціональної структури економіки пояснюється як внутрішніми суперечностями суспільно-політичного розвитку перехідного етапу, так і зовнішніми факторами – неоднозначністю процесів інтеграційних і міжгалузевих відносин, високими трансакційними витратами, жорсткою конкуренцією, ризикованістю інвестицій, нечітко визначеними правами власності.

Узагальнення багаторічного світового досвіду інституціональних трансформувань в інноваційній сфері, а також його адаптація до умов української дійсності показують, що найбільш характерними і прийнятними напрямами інституціонального забезпечення інноваційного шляху розвитку економіки слід вважати:

1.       інституціонально-правове забезпечення;

2.       реформування форм власності інститутів інноваційної сфери;

3.       удосконалення системи управління науково-дослідними і проектно-конструкторськими установами та їх організаційних форм;

4.       формування нових інноваційних інституцій у складі виробничих підприємств, науково-виробничих комплексів та інших корпоративних структур;

5.       формування фінансово-координаційних інститутів інноваційного розвитку;

6.       залучення інституціональних інвесторів до інноваційної сфери діяльності;

7.       інституціонально-інформаційне забезпечення;

8.       регіональне інституціональне забезпечення.

Інноваційна діяльність виступає однією з форм інвестування, яке у даному разі здійснюється з метою впровадження досягнень науки і техніки у виробництво та соціальну сферу. Формально з боку держави приділялося достатньо уваги розвиткові науково-інноваційної сфери: було розроблено ряд постанов Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; основними правовими документами, що визначили статус і можливості інституціональної здатності науки, стали Закони України "Про наукову та науково-технічну діяльність", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки", "Про інноваційну діяльність", "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності", "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків", "Про державні цільові програми" та ін. Але саме недоліки в організації інноваційних процесів та управлінні ними, а також скорочення обсягів фінансування не дозволили досягти поставлених цілей в інноваційній сфері економіки.

Корпоратизація форм власності як фактор інституціонального впливу на формування ринкових відносин у науково-технічній та інноваційній сферах, з одного боку, сприяла структуруванню відповідних прогресивних інноваційно-виробничих утворень (корпорацій, об’єднань, холдингів, технопарків та ін.) і формуванню прогресивних трудових відносин (зокрема, у вигляді участі у прибутках), а з іншого – мала негативний вплив у вигляді монополізації засобів контролю над формуванням соціально-економічних відносин, створення олігархічних структур, поглиблення тінізації економіки.

Інституціонально-організаційний фактор істотно вплинув на науково-технічну сферу, структуру і кількість наукових організацій, їх науковий потенціал і фінансово-організаційне забезпечення, а також на форми управління науково-технологічним розвитком. За 1990-2009 pp. кількість організацій, які виконували наукові та науково-технічні розробки, зменшилась з 1344 до 1340 (або на 0,3 %). По результатам 2009 року майже половину (48,72%) виконуються наукових та науково-технічних розробок, 22,15% становлять фундоментальні дослідження, 16,32 % – прикладні дослядження і 12,81% від загального обсягу виконаних наукових та науково-технічних робіт за 2009 рік становлять науково-технічні послуги. Найбільш негативно процеси акціонування та корпоратизації наукових організацій і промислових підприємств вплинули на динаміку науково-дослідних організацій заводського сектора науки, кількість яких зменшилася за цей період із 104 до 89, а питома вага – з 7,7% до 6%. Це особливо позначилося на інноваційній діяльності промислових підприємств, оскільки скоротило можливості здійснення та впровадження ними нових розробок, а отже – створення зразків нових типів машин, устаткування, апаратів, приладів і засобів автоматизації, нових видів продукції.

Інституціонально-кадрове забезпечення визначає науково-технічний рівень наукових досліджень. За 1990-2009 pp. загальна чисельність науковців зменшилась з 313079 до 92403 тис., тобто у 2009 році чисельність науковців становить 29,51% від їхньої чисельності у 1990 році, середня чисельність працівників у наукових установах академічного сектора науки – з 287 до 142, а заводського – з 339 до 124. Усе це позначилося на результативності наукових досліджень: кількість виконаних розробок скоротилася з 82 тис. до 63,5 тис. (або в 1,3 раза), у тому числі щодо створення нових видів техніки і технологій – з 33,7 тис. до 8,7 тис. (або у 3,9 раза). Істотне зниження результативності науково-технічних розробок стало наслідком недоліків у системі управління науковою діяльністю та її фінансування, що спричинили також деформацію структури типів організацій, які виконують науково-технічні роботи. Тим часом слід зазначити, що протягом останніх 2-3 років результативність науково-технічної діяльності стабілізувалась, а у 2007 р. стала помітною тенденція до її зростання .

У цілому можна констатувати: протягом останніх років в Україні започаткувалися трансформаційні інституціональні процеси в інноваційній сфері, що, у свою чергу, зумовило певну активізацію науково-технічної та інноваційної діяльності, але, на жаль, темпи формування інституціональної інфраструктури цієї сфери можна визначити як надто низькі.
Відновлення економічного зростання без активізації його інноваційної складової призводить до поступового вичерпання резервів екстенсивного зростання і наростання загрози економічної депресії. Максимальна реалізація синергетичного ефекту інноваційного розвитку видається єдиним можливим способом надолужування технологічного та економічного відриву промисловості України від розвинених країн світу.

Ефективним засобом досягнення стратегічно важливої мети є реалізація дійової інноваційної моделі розвитку економіки та вдосконалення базового складового елемента такої моделі – механізму розбудови національної технологічної бази економіки країни і, відповідно, державних технологічних пріоритетів. Технологічні пріоритети для держави – це перелік першочергових, повною мірою економічно обґрунтованих напрямів науково-технологічного розвитку на чітко встановлений період, реалізація яких має бути спрямована на забезпечення таких національних потреб, як промислова конкурентоспроможність, національна оборона, енергетична обґрунтованість технологічного напряму, а також відповідність головним проблемам і перспективам розвитку українського суспільства.

Державні технологічні пріоритети виступають основним рушієм прогресивних технологічних структурних зрушень в економіці. На сьогодні частка технологічних інновацій в обсягу ВВП економічно розвинутих країн становить від 70% до 90%. Водночас сфера впливу наукомістких технологій обмежується не тільки економічною системою (зокрема, такими її важливими характеристиками, як ВВП, обсяги промислового виробництва, зайнятість, продуктивність праці персоналу і продуктивність технологічного устаткування), але й суспільним ладом, адже суспільство формується під дією технологічних змін і одночасно впливає на напрями їх розвитку.

Сучасна практика нормативно-правового регулювання науково-технологічного розвитку економіки України налічує декілька законодавчо затверджених державних пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, інноваційної діяльності та технологій, які характеризуються нерівномірною динамікою прийняття, а також часовою та сутнісною неузгодженістю структурних елементів, що, у свою чергу, свідчить про недосконалість механізму перегляду цих технологічних пріоритетів відповідно до економічних результатів їх реалізації, а отже – про відсутність узгодженої на державному рівні процедури моніторингу їх розбудови. Фактичне розширення системи технологічних пріоритетів відображає намагання законодавчої та виконавчої гілок влади максимально охопити можливий перелік технологічних напрямів, найактуальніших на сучасному етапі світового техніко-економічного розвитку, не зосереджуючи при цьому увагу на співвідношенні поставлених цілей з ресурсними можливостями країни та ретельному аналізі недоліків розбудови попередніх технологічних пріоритетів.

Аналіз ефективності використання знань у промисловості показав таку ситуацію із залученням прогресивних наукових розробок:

1.       наукомісткість виробництва – як індикатор рівня використання у промисловості загальної маси потенційно прийнятих до впровадження результатів діяльності наукової сфери – продовжує зменшуватися (в абсолютному вираженні показник наукомісткості залишається таким, як і у 1998 p., і до того ж вкрай низьким – 0,74 % у цілому по промисловому комплексу за підсумками 2009 р.);

2.       загальна сума прогресивних наукових розробок, які за техніко-економічними характеристиками належать до високих технологій, не збільшилася за кількістю та і інтенсивністю використання у секторі високих технологій промисловості (на кінець 2009 р. структурна частка цього сектора становила 12,8%);

3.       згідно з результатами міжнародних статистичних порівнянь, на сьогодні в Україні економічна ефективність використання знань в промисловості у структурі ВВП за показником виробленої ВДВ не досягає 2%, а частка продукції шостого технологічного укладу, який в сучасних умовах прогресує у світі, коливається в Україні у межах 0,1%.

Дослідження рівня економічного розвитку високотехнологічного виробництва та динаміки технологічних зрушень у структурі промислового комплексу свідчить, що інтегруючого елемента, у межах якого розвиток сектора високих технологій набув би сталої позитивної тенденції, до сьогодні не створено. Незважаючи на динаміку загальноекономічних позитивних змін, досягнутих протягом останніх трьох років у наукомісткому виробництві економіки України, процес інноваційних трансформувань є вкрай повільним, а в якісному відношенні – абсолютно інертним.

Підтвердженням тому слугують показники інноваційного розвитку промислового комплексу України за підсумками 2008 р.  і результати міжнародних порівнянь: так, на сьогодні навіть у державах, які ще недавно будували соціально-економічний лад, ідентичний нашому, показник продуктивності сектора високих технологій є в 1,5-2,5 раза вищим, ніж в Україні. До того ж у світі частка високотехнологічної продукції сягає близько 40% загальносвітового ВВП, тоді як у нас аналогічний показник інноваційного розвитку, починаючи з кризового 1998 p., залишається на рівні 4-6%.

З огляду на це, розробка і впровадження інноваційної моделі управління національною економічною системою мають стати головними передумовами для утвердження базових основ функціонування означеного нами об’єднуючого елемента реалізації прогресивних інноваційних перетворень в економіці України. Першочерговим завданням у цьому напрямі має бути підвищення ефективності процесу формування технологічних пріоритетів на основі розробки та застосування відповідної методології, яка б включала чіткий алгоритм процедури створення системи пріоритетів, правила і принципи його реалізації, оціночні критерії.

Інноваційна діяльність у сучасних умовах формування економіки знань являє собою систему взаємозв’язаних стадій загального інноваційного циклу розвитку виробництва, який починається із здобуття населенням країни певної суми знань у системі освіти і закінчується використанням матеріалізованих інноваційних результатів інтелектуального розвитку суспільства у секторах економіки. Це зумовлює необхідність комплексно вирішити проблему фінансового забезпечення кінцевих результатів розвитку, тобто визначити оптимальні співвідношення в обсягу фінансових ресурсів, які направляються на реалізацію окремих стадій здобуття, використання і створення нового знання. Аналіз статистичних даних показує, що між темпами витрат на освіту, етапом "виробництва" знань та їх використанням в економіці України існує істотний розрив з причини уповільнення та недостатнього фінансового забезпечення всіх стадій створення, нагромадження та реалізації знань.

Так, в Україні законодавчо витрати на освіту встановлено на рівні, не нижчому від 10% ВВП, тоді як фактично вони коливаються у межах від 4% до 5,6% ВВП, а щодо НДДКР відповідні показники становлять 1,7% і 1,36%.

Основними джерелами фінансування науково-дослідних робіт, які забезпечують "виробництво" знань та їх трансформування у матеріальне виробництво, є державний бюджет, замовлення підприємств, держзамовлення і кошти іноземних замовників. Якщо враховувати рівень інфляції, то за 1991-2005 pp. зростання обсягу фінансування науково-технічних розробок становило 5% і не було достатнім, щоб забезпечити прискорення темпів науково-технічної діяльності. Характерною для її позабюджетного фінансування була значна частка у ньому коштів організацій – замовників підприємницького сектора, що сягнула у 2005 р. близько 31 % загального обсягу фінансування наукових і науково-технічних розробок, тоді як державний сектор виконує лише 5,6% замовлень на науково-технічну продукцію.