Парабанковская система

Парабанківські (небанківські) фінансово-кредитні установи відрізняються  від банківських наявністю вузької  спеціалізації запропонованих послуг. Крім того, основною сферою банківської  діяльності є виконання трьох  базових операцій - депозитних, кредитних та розрахункових. У сукупності їх можуть здійснювати лише банківські установи. Ті ж фінансові посередники, для яких такі операції не є базовими, відносяться до парабанківських .

Виокремлення небанківських  фінансових інститутів як об’єкту  дослідження зумовлене існуванням певних відмінностей в їх посередницькій діяльності в порівнянні з діяльністю банків, що відображено у таблиці 2.1. Системний характер формування і функціонування небанківського сектору як сукупності небанківських фінансових інститутів, що в своїй діяльності спрямовані на задоволення різноманітних індивідуалізованих коротко-, середньо- та довгострокових потреб у фінансових ресурсах домогосподарств та різноманітних суб’єктів господарювання шляхом надання вузькоспеціалізованих фінансових послуг, які відрізняються від банківських установ, зорієнтованих на надання стандартизованих фінансових послуг.

 

Таблиця 2.1 -  Порівняльна характеристика діяльності банків та небанківських фінансових інститутів

 

Бaнки	Небанківські  фінансові інститути
Приймають вклади (депозити) від юридичних і фізичних осіб	Не мають права приймати грошові вклади від клієнтів (крім депозитних інститутів)
За рaхунок залучених коштів надають кредити на власних умовах і на власний ризик	Розміщують залучені кошти від свого імені, на влaсних умовах і на власний ризик на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій
Прерогативою банків є розрахунково-касове обслуговування суб’єктів ринку	Можуть здійснювати  розрахункове обслуговування своїх  клієнтів за умови одержання ліцензії нa здійснення окремих банківських операцій
Розміщуючи свої резерви  в позички, спроможні створювати нові депозити і впливати на пропозицію грошей	В основному не створюють  депозитів і не впливають на динаміку пропозиції грошей
Посередницькa діяльність є більш універсальною	Посередницька діяльність є вузькоспеціалізованою

 

 

Функції небанківських  фінансових інститутів, полягають в:

- акумуляції заощаджень  індивідуальних інвесторів в  єдиний пул і подальшому диверсифікованому  вклaденні накопиченого капіталу;

- забезпеченні рівноваги  на ринку капіталів через   погодження пропозиції і попиту  на фінансові ресурси;

- перерозподілі та  зниженні фінансових ризиків  (небанківські фінансові інститути  торгують ризиками, перерозподіляючи  їх між агресивними і консервативними учасниками ринку);

- забезпеченні підвищення ліквідності  фінaнсових вкладень шляхом професійного портфельного управління активами.

 

 

 

До входів системи належать:

• Фінансові ресурси
• Законодавча база
• Спеціалізовані кадри
• Інформація (Закон України «Про інститути спільного інвестування» № 2299-III від 15.03.2001 року, Закон України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 № 29-08-III)

 

До виходів системи належать

• Послуги (усіх небанківськіх фінансово-кредитних установ)
• Інформація
• Фінансові ресурси

 

Основними підсистемами парабанківських фінансово-кредитних установ є:

— інвестиційні компанії та фонди;

— лізингові компанії;

— факторингові компанії;

— брокерські та дилерські фірми;

— страхові компанії;

— пенсійні фонди;

— фінансові компанії;

— ломбарди;

— кредитні товариства;

• трастові компанії тощо (Рис. 2.1)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інвестиційні кампанії — це різновидність кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів, та вкладають їх в акції, облігації та інші активи підприємств своєї країни та закордоном. При цьому, доходи, отримані у вигляді дивідендів та процентів, розподіляються інвестиційною компанією серед її акціонерів, а прибуток від підвищення біржового курсу цінних паперів, зараховується, як правило, до резервів. Інвестиційні компанії відрізняються від інвестиційних банків тим, що повністю виражають інтереси інвесторів

Інвестиційні компанії бувають двох типів: відкритого і  закритого. У першому випадку  інвестиційні компанії зобов'язуються викупити свої акції в акціонерів, у другому - ні.

Лізингові компанії - установи, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, споруди виробничого призначення, транспортні засоби тощо) і надають їх в довгострокову оренду (на 5-8 років і більше) фірмі-орендарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в оренду майна. Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізинг, як правило, здійснюється за відповідним договором, який регулює  правовідносини між суб'єктами угоди, і, залежно від особливостей здійснення таких операцій, може бути фінансовим або оперативним.

Оперативний лізинг являє  собою угоду, за якою лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингової компанії основні засоби на строк, менший від строку, за який амортизується 90 % їх вартості, визначеної в день укладення такої угоди. Після закінчення строку дії договору, лізингоодержувач має право його продовжити, або повернути об'єкт лізингу лізинговій компанії.

Фінансовий лізинг визначається як договір, внаслідок укладення  якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від  лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення угоди. Після закінчення строку дії договору об'єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. При цьому ризик випадкової втрати майна чи його пошкодження, всі види цивільної відповідальності, витрати на страхування та технічне обслуговування майна здійснюються за рахунок лізингоодержувача.

У лізингових операціях, як правило, беруть участь три сторони: виробник (постачальник) машин і обладнання; організація, що фінансує лізингову угоду (лізингодавець) і організація, яка використовує орендоване майно у своїх інтересах (лізингоодержувач).

Факторингові компанії - це фінансові організації, на користь яких з боку виробників здійснюється переуступка права отримання платежів від покупців за постачання товарів або надання послуг.

1. Виробник товарів,  послуг укладає договір про  факторингове обслуговування з  факторинговою компанією.

2. Виробник передає  покупцю товари, роботи, послуги. 2а. Здійснюється акцепт розрахункових документів.

3. Виробник передає  супровідні комерційні документи  (рахунки-фактури) факторинговій  компанії.

4. Факторингова компанія  протягом 2-3 днів оплачує виробнику  продукції 70-90 % вартості рахунку.

5. Покупець оплачує  факторинговій компанії заборгованість  за придбану продукцію.

6. Факторингова компанія  повертає підприємству-виробнику  залишкові 10-30 % вартості рахунку,  знімаючи при цьому комісійну  винагороду за факторингове обслуговування.

Факторинг включає не лише кредитно-розрахункове, а й бухгалтерське, інформаційне, страхове та юридичне обслуговування клієнтів .

Страхові компанії - це фінансові інститути, які функціонують з метою охорони майнових й особистих інтересів фізичних та юридичних осіб, шляхом відшкодування їм втрат, що виникають внаслідок стихійного лиха, нещасних випадків або інших несприятливих умов.

Страхові компанії, здебільшого, спеціалізуються на одному виді страхування, серед яких прийнято розрізняти:

- майнове (або загальне) страхування, об'єктом якого виступають різноманітні цінності - будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Окрема роль у цьому виді належить транспортному страхуванню - морському, автомобільному, авіаційному;

- особисте страхування, при якому об'єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність людини). В такому випадку страхування служить як матеріальною допомогою при несприятливих обставинах, так і формою організації заощаджень до певного віку або на певні цілі; страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов'язаннями по відшкодуванню збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у випадку неплатоспроможності позичальника);

- перестрахування, що  полягає у страхуванні вже  застрахованих об'єктів з метою  зниження ризику та перерозподілу  відповідальності по оплаті страхових  збитків.

Залучені у формі  страхових внесків кошти, а також  власний капітал страхові компанії вкладають в акції і облігації приватних корпорацій, а також у державні боргові зобов'язання. У зв'язку з тим, що строки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо пов'язаними з особистим страхуванням) є дуже тривалими й, ці установи виступають основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Окрім цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої ресурси для видачі довгострокових кредитів підприємствам різних галузей  економіки (переважно у формі  іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У зв'язку з цим страхові компанії вступають у конкурентну боротьбу з інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами кредитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові установи, що займаються мобілізацією та використанням коштів пенсійного призначення.

Пенсійні фонди утворюються  за рахунок внесків працюючих  та роботодавців, і володіють досить значними сумами грошових коштів. За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними.

Приватні пенсійні фонди  створюються різними фірмами  і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і  службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань  із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

Як і діяльність страхових  компаній, операції пенсійних фондів пов'язані з нагромадженням значних  сум коштів на тривалі строки, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини визначають структуру активів пенсійних фондів, основна частина яких належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов'язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дозволяє впливати на її політику.

У зв'язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів у значно більшій мірі піддаються чіткому  розрахунку та плануванню, ніж виплати  за пасивами страхових компаній, пенсійні фонди відзначаються значно вищим рівнем фінансової стійкості, що надає їм можливість підтримувати власну ліквідність на мінімальному рівні. У свою чергу це сприяє формуванню пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більшої дохідності за вкладеннями, причому не лише у цінні папери, але й за рахунок довгострокових кредитних операцій.

Державні пенсійні фонди  створюються за ініціативою центральних  та місцевих органів влади, а їх ресурси  формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. Як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

У технологічно та промислово розвинутих країнах інтенсивний  розвиток фінансових компаній пов'язаний з потребами виробників товарів  у швидкому збуті та просуванні своєї  продукції до покупця в періоди  економічних спадів та зниження купівельної спроможності користувачів. Це, насамперед, актуально для автомобілебудівної промисловості, виробництва електротоварів та інших побутових приладів .