Методологічні основи інвестування

style="text-align:justify">прямі інвестиції  -  господарські  операції,  що передбачають внесення коштів або майна в обмін на корпоративні права, емітовані юридичною особою при їх розміщенні такою особою;

портфельні інвестиції    -    господарські    операції,    що передбачають  купівлю  цінних  паперів,   деривативів   та   інших фінансових  активів  за  кошти  на  фондовому  ринку або біржовому товарному ринку;

реінвестиції  -  господарські  операції,  що  передбачають здійснення   капітальних  або  фінансових  інвестицій  за  рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій;

4. Залежно від характеру участі інвестора в інвестуванні розрізняють:

прямі інвестиції (здійснюються безпосередньо інвестором, що вимагає від нього відповідної підготовки та професійних навичок);

непрямі інвестиції (здійснюється за посередництвом інших осіб — інвестиційних або фінансових посередників).

5. Залежно від періоду інвестування виділяють:

короткострокові інвестиції (строк вкладення яких не перевищує одного року);

довгострокові інвестиції (здійснення яких перевищує один рік).

6. Залежно від форм власності, на базі якої функціонує інвестор, та джерел інвестиційних коштів розрізняють:

приватні інвестиції (здійснюються фізичними особами та юридичними особами, які не належать до державної та комунальної власності, за рахунок власних або позичкових коштів);

державні інвестиції (здійснюються державними суб'єктами господарювання за рахунок державних або позичкових коштів);

комунальні інвестиції (здійснюються органами місцевого самоврядування та створеними ними організаціями за рахунок коштів місцевих бюджетів та позичкових коштів);

змішані інвестиції (здійснюються інвесторами, що функціонують на різних формах власності).

Здійснення інвестицій може відбуватися у різних формах, а саме у формі:

• часткової участі у підприємствах корпоративного типу, що створюються двома і більше фізичними та/або юридичними особами;

• створення підприємств, що повністю належать інвестору чи придбання останнім у власність діючих підприємств повністю;

• не забороненого законодавством України придбання рухомого та нерухомого майна шляхом прямого його одержання або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

• у формі капітальних вкладень, тобто вкладення коштів у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів;

• придбання самостійно інвестором (суб'єктом інвестиційної діяльності) чи за участю інших фізичних та/або юридичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів;

• придбання інших майнових прав;

• в інших формах, не заборонених законами України.

 

 

 

3.Інвестиційний ринок

Суб'єкти інвестиційної діяльності реалізують власні економічні інтереси, вступаючи у певні взаємовідносини на інвестиційних ринках, що регулюють процес обміну інвестиціями та інвестиційними об'єктами.

З метою розгляду цієї категорії визначимося з інтерпретацією терміну "інвестиційний ринок".

У сучасній економічній літературі можна зустріти різні підходи до тлумачення, зокрема, у вузькому значенні цей термін використовують для позначення ринку інвестиційних товарів (усіх видів будівельних матеріалів і активної частини основних виробничих фондів) та інвестиційних послуг (будівельно-монтажних робіт). У зарубіжній літературі інвестиційний ринок ототожнюється із фондовим, на якому основними формами інвестицій є інвестиції в цінні папери. У праці професора Бланка І.О. "Інвестиційний менеджмент" знаходимо наступне визначення цього поняття: "Інвестиційний ринок — це сукупність економічних відносин, які виникають між продавцями та покупцями інвестиційних товарів і послуг, а також об'єктів інвестування в усіх його формах".

Інвестиційний ринок розглядається як сукупність окремих ринків (об'єктів реального та фінансового інвестування), у складі якого виділяються: ринок прямих капітальних вкладень, ринок об'єктів приватизації, ринок нерухомості, ринок інших об'єктів реального інвестування, фондовий та грошовий ринки

Наведена класифікація дозволяє здійснювати поглиблений аналіз та прогнозування розвитку інвестиційного ринку в розрізі окремих сегментів, визначати пріоритетні об'єкти інвестування на тому чи іншому етапі розвитку країни.

Кожна держава як суб'єкт інвестиційної діяльності встановлює в своєму законодавстві її правові, економічні та соціальні умови.

У більш вузькому значенні використовують термін "інвестиційний процес".

Це поняття звичайно пов'язується з обґрунтуванням та реалізацією реальних інвестицій, тобто із здійсненням реальних інвестиційних проектів.

Інвестиційний цикл — комплекс дій від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії інвестиційного "проекту, наприклад, науково-дослідні та конструкторські роботи, прийняття інвестиційних рішень, планування та проектування, підготовка до будівництва, будівництво, вихід на проектні показники і режим окупності вкладень.

Інвестиційний цикл складається з трьох основних періодів:

1) передінвестиційна фаза;

2) фаза інвестицій — здійснення затрат, вкладення коштів;

3) експлуатаційна фаза — відшкодування витрачених коштів.

Інвестиційний процес визначається як ряд інвестиційних циклів, які повторюються.

Поява останнім часом різноманітних фінансових посередників визначає існування інвестиційного комплексу, тобто системи підприємств та організацій, які виконують у виробництві функцію створення необхідних нерухомих основних фондів, достатніх для діяльності підприємств та організацій усіх галузей народного господарства. До складу інвестиційного комплексу входять:

1) інвестори — вкладники капіталу;

2) підрядні будівельні підприємства і фірми незалежно від форм власності, субпідрядні спеціалізовані організації та будівельні кооперативи;

3) проектні підприємства та архітектурні організації;

4) промисловість будматеріалів, конструкцій та виробів;

5) хімічна, металургійна, лісова, деревообробна промисловість у частині, пов'язаній із поставкою предметів для інвестиційного комплексу;

6) машинобудівельні підприємства, продукція яких призначена для створення нерухомих основних фондів і будівництва виробництва;

7) агреговані виробничі управлінські структури;

8) інвестиційні банки;

9) ринкова інфраструктура інвестиційного комплексу;

10) органи державного регулювання ринкових відносин в інвестиційному комплексі.

Існує багато класифікацій ринків, фінансових ринків, однак єдина принципова схема відсутня. У спрощеному розумінні фінансовий (інвестиційний) ринок — це ринок, де громадяни та організації, які бажають позичити гроші, зустрічаються з тими, у кого є зайві гроші.

Заощадження — єдине джерело інвестиційного капіталу. Вони виникають, коли доходи перевищують витрати. А оскільки заощадження підприємств набувають форми нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань, і, як правило, фінансові потреби перевищують їх заощадження, то на ринку інвестиційного капіталу корпоративний і весь підприємницький сектор виступають у якості кінцевого позичальника.

Особисті заощадження набувають форми банківських депозитів, сертифікатів пенсійних фондів, облігацій державних позик, корпоративних цінних паперів, страхових полісів і т.д. У розвинених країнах фінансові установи користуються довірою, заснованою на історії в цілому конструктивних і здорових взаємозв'язків обох сторін і законодавстві, яке передбачає жорсткий урядовий контроль за діяльністю фінансових установ та організацій.

Інвестиційна діяльність завжди починається з ринку, оскільки заощаджень та поточних доходів потенційному інвестору для початкового капіталу, як правило, недостатньо. Крім того, інвестор завжди намагається залучити до справи позиковий (акціонерний) капітал з метою зменшення ризику і розподілу ризику відповідальності.

Після задоволення нагальних потреб потенційний інвестор вивчає кон'юнктуру ринку, тобто ступінь активності інвестиційного ринку, співвідношення окремих його елементів — попиту, пропозиції, ціни та рівня конкуренції.

Ринок реальних активів пропонує інвестиційні товари та послуги: нерухомість, ділянки під забудову (іпотечний ринок); обладнання, будівельні матеріали, дослідницькі, конструкторські, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні та інші роботи і послуги (підрядний ринок); нові технології, ліцензії, патенти на винаходи та відкриття, досвід, знання, "ноу-хау", інжинірингові послуги (ринок інтелектуальних цінностей). На цьому ринку реалізується також робоча сила як інвестиційний товар, тобто продається здатність до праці за наймом.

Реальні активи можуть реалізовуватись на умовах "спот" (протягом декількох днів) або за ф'ючерсними контрактами, тобто поставки товарів відбуваються після проходження певного періоду часу.

Ринок фінансових активів поділяється наступним чином:

— грошовий ринок (ринок цінних паперів, боргових свідоцтв із строками погашення менше одного року);

— ринок капіталів (довгострокових цінних паперів та корпоративних акцій);

— кредитний ринок (боргових зобов'язань за довгостроковими кредитами).

Ринок капіталів, у свою чергу, поділяється на первинний (торгівля новими цінними паперами) і Вторинний (торгівля між інвесторами раніше випущеними цінними паперами, що знаходяться в обігу).

Фондові біржі є вторинними ринками капіталів, оскільки на них котуються цінні папери, які вже знаходяться в обігу. Компанія, ак-ціями якої здійснюється торгівля на фондовій біржі, не бере участі в операціях на вторинному ринку і не отримує доходу від таких продаж. Існують вторинні ринки для інших видів позик і фінансових активів.

Важливою частиною ринку інвестицій є ринок інвестиційних об'єктів (товарів). їх виробництво та рух на ринку забезпечується елементами інвестиційної інфраструктури. У країнах із розвиненою ринковою економікою мережа цих елементів надзвичайно широка. Основне завдання інвестиційної інфраструктури — обслуговування інвестиційної сфери, задоволення інвестиційного попиту.

Оскільки ринок інвестицій та інвестиційних товарів — це вільне від державного управління підприємництво, засноване на різних, переважно приватних формах власності і вільному обміні товарами між виробниками та споживачами відповідно до цін попиту і пропозиції, то і кількість представників кожного елементу інвестиційної інфраструктури повинна бути значною. В іншому випадку монополізація функцій того чи іншого елементу інвестиційної сфери призводить до зростання цін на інвестиційний товар і породжує інфляційні процеси.

Особливим є підрядний ринок, бо формується у межах певного регіону, оскільки ці об'єкти, як правило, прив'язані до місця їх споживання. Цей ринок виконує свої функції задовільно лише тоді, коли на роль підрядника претендує не одна фірма (монополіст), а декілька. Чим більше в регіоні фірм, які спеціалізуються на виробництві того чи іншого інвестиційного товару, тим вищий рівень конкуренції і нижча ціна реалізації.

Вченими, що досліджують західний ринок, розроблені наступні параметри: частка робіт найбільшого підрядника не повинна перевищувати ЗО %, двох - 40 %, трьох — 54 %, чотирьох - 64 % від загального обсягу підрядних робіт на ринку даного регіону.

Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності" встановлює граничну питому вагу для одного виробника — 35 %. Крім того, цим Законом обумовлено ряд інших антимонопольних заходів:

— держава не повинна директивно розподіляти замовлення на підрядні роботи та примусово нав'язувати підрядникам недержавного сектора партнерів на постачання будівельних матеріалів і що до інших господарських зв'язків; здійснювати планування капітальних вкладень для замовників та підрядних робіт для будівельних фірм; встановлювати розцінки і кошторисні ціни на будівельні роботи; накладати будь-які заборони на виконання робіт у будь-яких секторах економіки;

— підрядні організації не мають права нав'язувати замовникам і постачальникам дискримінаційні умови договору; скорочувати обсяги підрядних робіт для створення їх штучного дефіциту; здійснювати попередню змову про відмову ведення справ із потенцій ними партнерами, а також укладати угоди про штучну зміну цін на інвестиційні товари.

Забезпечити дотримання цих вимог повинні антимонопольні комітети, що створюються в рамках територіальних органів управління.

Суб'єкт інвестиційного ринку — інвестор, мотивом для якого є отримання майбутніх доходів, направляється на інвестиційний ринок, де запозичує інвестиційний капітал та придбаває інвестиційні товари, забезпечуючи тим самим реалізацію власного інвестиційного товару.

Для створення ринку інвестиційних товарів усі замовлення на підрядні роботи необхідно розміщувати через торги, які називаються тендери. Головне завдання цих елементів інвестиційної інфраструктури — об'єднати продавців та покупців.

На тендерах у ролі покупця товару (об'єкта будівництва) виступає замовник (інвестор), а у ролі продавця — група підрядників, які пропонують свої послуги з будівництва необхідного замовнику об'єкта належної якості і в сприятливі строки.