Державне регулювання інвестиційних процесов в міжнародної економіки

В Україні інвестиційний процес регулюють понад 100 законів та інших  нормативних актів, зокрема закони України "Про інвестиційну діяльність" (1991 р.), "Про іноземні інвестиції" (1992 р.), "Про цінні папери та фондову біржу" (1991 р.) Декрет Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування" (1993 р.) та ін.

На активізацію інвестиційних  процесів була спрямована "Концепція  регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки", затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 р., яка визначає основні напрямки державної інвестиційної політики з урахуванням реальної економічної ситуації, перспектив залучення інвестицій та їх використання. Метою державної інвестиційної політики є створення конкурентного середовища, реалізація програм структурної перебудови економіки України, спрямування інвестицій у пріоритетні галузі та програми.

В основу державного регулювання інвестиційної діяльності було покладено такі принципи:

• послідовна децентралізація інвестиційного процесу;
• збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб'єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти;
• перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;
• виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки;
• фінансування об'єктів, будівництво яких починається за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;
• надання переваги раніше розпочатому будівництву, технічному переобладнанню та реконструкції діючих підприємств;
• здійснення відповідними державними організаціями контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;
• розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;
• удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій;
• запровадження системи страхування інвестицій [4, 134].

Отже, держава має у своєму розпорядженні три основні форми впливу на економічні процеси: правову, адміністративну та економічну. Кожній з них відповідає певний склад інструментів, за допомогою яких ці форми реалізуються. Основну роль відіграє правова (законодавча) форма, бо в ній здійснюються усі регулюючі дії уряду в межах адміністративної та економічної форм. Економічна форма включає монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну (податково-бюджетну) політику. Вони обидві найвагоміше впливають на ділову активність.

Розділ 2. Характерні риси державного регулювання інвестиційних  процесів в міжнародній економіці

2.1. Сучасні особливості  міжнародного інвестиційного процесу

Міжнародний рух капіталів у  вузькому розумінні репрезентує  процеси у реальному секторі; його об'єктом є виробничі потужності, а сам цей рух забезпечується сукупністю мікроекономічних, приватних інвестиційних потенціалів (у широкому розумінні рух капіталів включає й переміщення фінансово-монетарних цінностей). Ці раніше створені та нагромаджені матеріальні ресурси та кошти, власне, і "перерозподіляються" між країнами у вигляді міжнародного руху капіталів. Щоправда, цей "перерозподіл" не є "остаточним", а являє собою своєрідну змінну величину, що залежить від комплексу правових, кон'юнктурних, психологічних та інших умов функціонування капіталу.

В економіко-матеріальному аспекті  міжнародними інвестиціями є вкладення  капіталу в підприємства різних галузей  економіки, виробництва та послуг, у  банківсько-кредитну систему, в інфраструктуру, в соціальні програми, в охорону навколишнього середовища. Інакше кажучи, об'єктами міжнародного інвестування можуть бути усі види майнових та інтелектуальних цінностей, виробниче використання яких веде до формування прибутків (доходів) або інших соціальних ефектів.

Такими цінностями фізичної та інтелектуальної природи є:

• нерухоме та рухоме майно (будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності);
• цінні папери, які "представляють" таке майно та фінансові зобов'язання;
• інформаційні та інтелектуальні цінності;
• майнові права, які є похідними від інтелектуальної діяльності та пов'язані з авторськими правами, – ліцензії, ноу-хау та ін.;
• активи банківсько-кредитних організацій;
• права володіння й оренди, користування землею та іншими природними ресурсами [19].

Проблематика міжнародного руху капіталів та оптимізації національної соціально-економічної сфери з метою максимізації надходжень капіталу ззовні та мінімізації його відпливу з країни є однією з найбільш актуальних для сучасної України, як і для інших країн трансформаційного типу. Особливості участі нашої держави, а також окремих вітчизняних суб'єктів комерційної діяльності в міжнародному русі капіталів значною мірою зумовлюються дефіцитністю фінансово-обігових коштів. Така дефіцитність призводить до односторонньої залежності національної економіки та господарських структур від зовнішніх джерел інвестування, переважної одновекторності легального руху капіталів – ззовні всередину країни.

Разом з тим несприятлива кон'юнктура  в українській економіці, висока криміногенність у суспільстві є причинами масового нелегального відпливу національного капіталу за кордон, переважно на персональні рахунки в закордонних банках та на купівлю нерухомості за кордоном. За деякими підрахунками, середні щомісячні обсяги нелегального відпливу капіталу з України становлять 300 млн. дол. (Щоправда, Україна є не єдиною країною на пострадянському просторі, яка потерпає через неврегульованість цього блоку проблем кон'юнктурного та криміногенного характеру. У Росії, до економіки якої "вливаються" величезні обсяги нафтодоларів, що могли б стати ключовим інвестиційним фактором піднесення економіки цієї країни, щорічний відплив капіталів, за даними МВД цієї країни, оцінюється в 12-18 млрд. дол., а ряд аналітичних агентств наводить цифру в 20 млрд. дол.) "Нелегальність" такого відпливу зумовлюється не тільки "тіньовим" походженням таких капіталів, а й нетиповими для розвинутої ринкової економіки обмеженнями інвестування за кордоном для українських резидентів, які існують у вітчизняному законодавстві [19].

У глобальному масштабі рух капіталів  є інструментом оптимізації факторного розподілу у світі: адже сам факт міграції капіталів свідчить про  те, що вони "знаходять" більш сприятливі "ніші" функціонування, ті національні  економіки та сектори цих економік, де на одиницю капіталу припадає відносно більша маса інших факторів виробництва.

Світова динаміка руху капіталів значною  мірою залежить від динаміки сукупного  світового продукту, стану ринків грошово-фінансових ресурсів та умов розвитку окремих країн та їх угруповань. На зламі століть у світі відбуваються складні та суперечливі процеси, які зумовлюються значним приростом сукупного виробництва, який є найвищим, починаючи з середини 80-х років. У 2001 р. приріст становив 4,2 %, тоді як у 2000 р. він був ще вищим – 4,7 %) [19].

Разом з тим ситуація набула рис  малопрогнозованості та нестабільності, а погіршення ситуації на провідних  фондових біржах світу, в перспективах окремих країн та цілих регіонів призводить до порушень сталих міжнародних  капіталопотоків, інколи до їх радикального зменшення. І найбільш відчутна така невизначеність тенденцій руху капіталів для країн, що розвиваються та проводять ринкові реформи. Адже саме їхні ринки є найбільш "проблемними", ризикованими для інвесторів, отже, погіршення міжнародної кон'юнктури спричиняє масову втечу капіталів саме з них, переважно до найбільш стабільних країн-метрополій. На такі країни, власне, і припадає основна маса здійснюваних інвестицій. У другій половині 90-х років від 2/3 до 4/5 світового обсягу прямих іноземних інвестицій припадало на провідні індустріальні держави, 25- 30 % – на країни, що розвиваються, і 2-5 % – на постсоціалістичні країни, що здійснюють ринкову трансформацію [19].

Серед країн, які не входять до числа  провідних індустріальних, наприкінці 90-х років найбільш помітними реципієнтами інвестицій стали Китай, Південна Корея, Сінгапур та Тайвань, тобто ті, які найбільш вдало проводили макроекономічну політику та здійснювали широку товарну експансію на міжнародних ринках. Серед країн Центральної та Східної Європи, які є близькими Україні географічне та за характером історичного розвитку, лідерами у залученні іноземних капіталів є передусім Польща, Угорщина та Чехія, а також Росія, яка хоча і має незначні показники інвестування на душу населення, проте забезпечує порівняно високий валовий показник. Сукупна маса інвестицій по регіону в 2000 р. дорівнювала 23 млрд. дол. Дещо в іншій "ваговій категорії" та у відмінних умовах розвитку опинилися східнонімецькі землі – території, які входили до колишнього Радянського блоку. Перебуваючи у складі єдиної Німеччини, ці землі протягом кількох років отримували близько 150 млрд. німецьких марок щорічно від західнонімецьких інвесторів та центрального уряду.

Джерелами ж інвестиційних потоків  є передусім провідні індустріальні держави – з них походять майже 3/4 загальної маси інвестицій. Найбільшу активність тут виявляють країни Євросоюзу, передусім Велика Британія, а також США та Японія. Причому основний вектор інвестиційного потоку з країн Європи та Японії припадає на США.

Згідно з оцінками Міністерства фінансів Японії, ця країна є найбагатшим  власником зарубіжного майна. Вважається, що сукупна вартість японської власності  за кордоном становить 133 трлн. єн (понад 1 трлн. дол.), у тому числі приватні та урядові багатства. Причому за оцінками того самого відомства, цього показника було досягнуто значною мірою завдяки помітному приросту інвестування за кордоном в останні роки, тільки у 2000 р. приріст становив 57 % [19].

Отже, за Країною Східного Сонця  закріпилося впевнене лідерство у такій неформальній першості, оскільки Швейцарія, яка посідає друге місце, володіє "тільки" 296 млрд. дол.

2.2. Економічні ефекти прямих закордонних інвестицій

Наслідки міжнародної міграції капіталу для країн – експортерів  та країн – імпортерів прямих закордонних інвестицій (ПЗІ) різноманітні та суперечливі. Для аналізу скористаємось схемою, зображеною на рис. 2.1, та зробимо такі припущення:

1. Головною та єдиною причиною  міжнародного руху капіталу є  різна прибутковість його вкладання  у різних країнах.

2. У світі існує дві країни: країна 1, яка має у своєму розпорядженні  відносно надлишковий капітал  у розмірі О₁К та відносно малопривабливі внутрішні інвестиційні можливості; країна 2, яка має недостатній капітал у розмірі О₂К та численні можливості для прибуткового його вкладення (наприклад, у нові технології, багаті природні ресурси).

3. Криві граничної продуктивності  капіталу S₁, та S₂ показують зростання вартісного обсягу виробництва залежно від обсягів вкладення капіталу відповідно у країні 1 та країні 2.

4. Якщо міжнародного руху капіталу  не існує, то країна 1 інвестує  весь наявний в неї капітал  всередині країни і отримує  дохід з нього (наприклад, відсоток, дивіденд тощо) у розмірі О₁А₁, а країна 2, інвестуючи весь свій капітал у себе, отримує від цього дохід у розмірі О₂А₂.

Рис. 2.1. Економічні ефекти ПЗІ [11, 131]

5. Всього країни мають у розпорядженні  капітал у розмірі О₁О₂. Розглянемо спочатку ситуацію, коли з яких-небудь причин міжнародна міграція капіталу неможлива, тобто усе інвестування здійснюється у національних межах. Інвестори у країні 1 повинні погодитися на низьку прибутковість вкладання капіталу через те, що пропозиція реальних активів така, що дорівнює кривій граничної продуктивності капіталу S₁, яка знижується. Конкуренція змушує інвесторів у країні 1 приймати низьку відсоткову ставку О₁А₁ у точці С. Водночас нестача коштів у країні 2 не дає змоги здійснювати які-небудь реальні капіталовкладення ліворуч від точки D, оскільки вона має капітал у розмірі О₂К. Конкуренція за право використання капіталу в обмежених обсягах О₂К підштовхує рівень реального відсотка до О₂А₂ у точці D.

Обсяги національного продукту, що вироблений за рахунок використання національних капіталовкладень у країні 1 – О₁А₁ (у країні 2 – О₂К), дорівнює сумі сегментів у країні 1 – a + b + c + d + e + f (y країні 2 – і + h + g). Прибуток власників капіталу в країні 1 становить а + f (у країні 2 – і + h). Решта – дохід власників інших факторів виробництва. Відповідно світовий продукт (обсяг випуску продукції обох країн) визначається кривими граничної продуктивності капіталу (S₁ та S₂) та рівнем прибутковості в кожній з них (точка С на кривій S₁ та точка D на кривій S₂). Те, що О₁А₁ < О₂А₂, означає, що прибутковість вкладання капіталу в країні 1 нижча, ніж у країні 2.

Тепер припустимо, що обмеження на рух капіталу між країнами 1 та 2 повністю ліквідовані. Оскільки прибутковість  інвестицій у країні 2 вища за таку в  країні 1, інвестори із країни 1 будуть вкладати свій капітал у країну 2. Рух капіталу із країни 1 до країни 2 буде продовжуватися під впливом механізму попиту та пропозиції на ринках обох держав доти, доки прибутковість інвестицій в них не збалансується на рівні ER. У цій ситуації із країни 1 до країни 2 мігрує капітал у розмірі ЕК. Внаслідок додаткових капіталовкладень в економіку країни 2, які здійснюються на вигідніших умовах, ніж у країні 1, максимізується світовий продукт. Сукупний продукт, на виробництво якого затрачений той самий обсяг капіталу О₁О₂, збільшується з (а + b + c + d + e + f) + (і + h + g) до (а + b + с + d) + (е + f + k + j + і + h + g), тобто на розмір суми сегментів (k + j). З них k належить країні 1 та виникає внаслідок ефективнішого використання капіталу країни 1 в результаті його інвестування у країну 2, а j належить країні 2 та виникає внаслідок зростання обсягу капіталу завдяки його припливу з країни 1.