Роль міжнародного суду оон у становленні розуміння зобов’язань erga omnes

РОЛЬ МІЖНАРОДНОГО СУДУ ООН У СТАНОВЛЕННІ РОЗУМІННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ERGA OMNES

З часу виникнення сучасного міжнародного права і до сьогодні однією з найгостріших проблем доктрини і практики залишається питання про співвідношення між нормами права та моральними цінностями. Події, які відбувалися у світі впродовж XX ст. (війни, геноцид, екологічні катастрофи), зумовили необхідність забезпечення стабільності міжнародного правопорядку та підтримання міжнародного миру і безпеки.

Відображенням цієї потреби стало прийняття Статуту Нюрнберзького військового трибуналу та Статуту ООН. Ці документи заклали основи нового міжнародного правопорядку та позначили новий етап у розвитку міжнародного права. Про зміну міжнародно-правової парадигми свідчить також і діяльність Комісії міжнародного права щодо Проекту Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, кодифікація права договорів, і тривала робота над Проектом статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння [1, p. 21 – 22].

Характер норм міжнародного права поступово змінюється, їх кількість невпинно зростає, відповідно виникає питання про їх співвідношення та необхідність побудови ієрархічної системи. В основі ієрархії норм міжнародного права лежать норми jus cogens, які було закріплено статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів [2]. Норми jus cogens є імперативними нормами загального міжнародного права, що превалюють над будь-якими іншими договірними та звичаєвими нормами міжнародного права. Вони визнаються міжнародним співтовариством у цілому, а відхилення від них є неприпустимим. Норми jus cogens є основоположними, універсальними нормами, а їх поява надала міжнародному праву нової якості, право сили поступилося силі права [3, c. 37].

Питання ієрархії норм міжнародного права ускладнюється тим, що у міжнародному праві існує ще одна категорія норм, які мають важливе значення для врегулювання міжнародних відносин. Мова йде про норми, які закріплюють зобов’язання erga omnes.

До сьогодні питання про сутність і значення зобов’язань erga omnes залишається дискусійним, однак, незважаючи на гостроту наукових спорів та відсутність у міжнародно-правовій літературі чіткого визначення цього поняття та переліку норм, з яких випливають зазначені зобов’язання, категорія знайшла широке відображення у міжнародній практиці.

Вперше поняття зобов’язань перед міжнародним співтовариством у цілому або зобов’язань erga omnes з’явилося у рішенні Міжнародного Суду ООН (далі МС ООН) у справі про компанію Барселона Трекшн у 1970 р.:

«Необхідно чітко розмежовувати зобов’язання держави перед усім міжнародним співтовариством у цілому та ті, що виникають відносно іншої держави. За своєю природою перші стосуються всіх держав. З огляду на важливість прав, які сюди належать, усі держави можуть розглядатися як такі, що мають юридичний інтерес у їх захисті; зобов’язання, про які йдеться, є зобов’язаннями erga omnes.

У сучасному міжнародному праві ці зобов’язання випливають, наприклад, із заборони актів агресії та геноциду, а також принципів та норм, що стосуються основоположних прав людини, включно із захистом від рабства та расової дискримінації. Деякі з відповідних прав увійшли до загального міжнародного права. інші, випливають з міжнародних договорів універсального або квазіуніверсального характеру» [4, p.32].

Пізніше у консультативному висновку щодо Намібії та рішенні про Східний Тимор до переліку норм, що мають характер erga omnes, МС ООН включив право народів на самовизначення. У консультативному висновку про правові наслідки будівництва муру на окупованій Палестинській території було звернено увагу на зобов’язання, що виникають із норм гуманітарного права, а у третій Доповіді про відповідальність держав Дж. Кроуфорд виокремив зобов’язання, що виникають з міжнародно-правових норм, що регулюють питання захисту навколишнього середовища [1, p. 35-36].

Крім зазначених вище справ, поняття зобов’язань erga omnes зустрічається в інших рішеннях та консультативних висновках МС ООН, а також у заявах сторін. Зокрема, у справах про ядерні випробування, про військові та напіввійськові дії в та проти Нікарагуа, щодо застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, у двох консультативних висновках щодо застосування ядерної зброї на запит Всесвітньої організації охорони здоров’я і на запит Генеральної Асамблеї [5, p. 12].

Таким чином, виходячи з міжнародно-правової практики, до зобов’язань erga omnes відносять заборону актів агресії, геноциду, апартеїду, норми, що стосуються основоположних прав людини, зокрема, захист від рабства та расової дискримінації, право народів на самовизначення та захист від глобального забруднення атмосфери та морів, але цей перелік не є вичерпним, оскільки міжнародне право постійно розвивається.

З огляду на те, що становлення концепції зобов’язань erga omnes відбувалося саме під впливом міжнародної судової практики, видається доцільним здійснити аналіз основних справ, які стосувалися порушень цих зобов’язань. Першим прикладом зобов’язаньerga omnes, який називає МС ООН – це заборона актів агресії. Відповідно до Статуту ООН запобігання актам агресії належить до цілей діяльності організації, а органом, уповноваженим визначати наявність чи відсутність акту агресії зі сторони будь-якої держави, та міри, необхідні для застосовування в таких випадках, є Рада Безпеки ООН [6].

Визначення поняття агресії викладено у відповідній Резолюції Генеральної Асамблеї 1974 р., в якій також наведено список дій, що розглядаються як акти агресії. Згідно зі ст. 1 зазначеної Резолюції під агресією розуміють: «будь-яке незаконне застосування збройної сили однією державою проти суверенітету, територіальної цілісності і політичної незалежності іншої держави чи народу (нації)» [7].

Як зазначає М. Рагаці концепція агресії близька, але не тотожна загрозі чи порушенню миру, і є найсерйознішою та найнебезпечнішою формою незаконного застосування сили (наприклад, аншлюс Австрії Німеччиною у 1938 р.). Агресивна війна є злочином проти міжнародного миру, а заборона агресії належить до імперативних норм міжнародного права [5, p. 74-83]. Тим не менш, на нашу думку, у контексті зобов’язань erga omnes агресію і незаконне застосування сили можна розглядати як тотожні.

Показовою справою Міжнародного Суду ООН про заборону незаконного застосування сили є справа про військові та напіввійськові дії в та проти Нікарагуа (Нікарагуа проти США) 1986 р. [8]. За результатами розгляду позицій сторін Суд постановив поміж іншим, що Сполучені Штати порушили зобов’язання відповідно до звичаєвого права про незастосування сили проти іншої держави, і вказав на обов’язок сторін вирішувати спори мирним шляхом.

Ще одним прикладом звернення до МС ООН з приводу заборони незаконного застосування сили є скарги Югославії проти Бельгії, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Нідерландів, Португалії, Іспанії, Сполученого Королівства та США від 9 квітня 1999 р., з обвинуваченням у бомбардуванні її території у порушення міжнародних зобов’язань [9]. Проаналізувавши відповідні документи, Міжнародний Суд дійшов висновку, що він не має юрисдикції у цих справах, однак наголосив на тому, що держави повинні дотримуватися міжнародних зобов’язань згідно зі Статутом ООН та іншими нормами міжнародного права, зокрема, нормами гуманітарного права. Крім того, у рішеннях у зазначених справах МС ООН наголосив на тому, що особливу відповідальність у випадках виникнення загрози чи порушення миру або акту агресії несе Рада Безпеки ООН.

Наступним зобов’язанням, що має характер erga omnes є заборона геноциду. Незважаючи на те, що історія людства налічує чимало випадків винищення народів за расовими, національними, етнічними та релігійними мотивами, питання про відповідальність за подібні дії було піднято лише у середині XX ст.

Поняття «геноцид» було вперше використано у праці Р. Лемкіна «Влада держав «Осі» в окупованій Європі» 1944 р. при описі масових убивств євреїв. Злочинний характер геноциду було визнано Генеральною Асамблеєю ООН у Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. [10], а також Статутом Міжнародного кримінального суду [11].

У міжнародному праві геноцид належить до злочинів проти людяності, юрисдикцією із притягнення до відповідальності за які відповідно до статті 6 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього наділені компетентні суди держави, на території якої було скоєно злочин геноциду, а також Міжнародний кримінальний суд [12, С. 229].

Необхідно зазначити, що визнання факту геноциду на міжнародному рівні є досить проблематичним, оскільки як правило, влада, якій інкримінується акт геноциду, не бажає визнавати цей факт. Проте інколи визнання геноциду відбувається правонаступниками влади, яка його вчинила. Існують також випадки, коли геноцид визнається лише окремими третіми державами (наприклад, на сьогодні Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні геноцидом визнали 23 країни світу) [13].

Вагоме значення для визнання запобігання злочину геноциду зобов’язанням erga omnes мала справа МС ООН про застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього (Боснія та Герцеговина/Югославія) 2007 р. [14], яка згадувалася вище.

У рішенні у цій справі МС ООН визнав події, які відбулися поблизу боснійського міста Сребрениця, геноцидом. Суд постановив, що Сербія безпосередньо не несе відповідальності за цей злочин та діяння осіб, які брали у ньому участь, водночас вона порушила свої зобов’язання відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, оскільки не змогла запобігти цим подіям.

Суд наголосив на тому, що: «права та зобов’язання, закріплені у Конвенції, – це права і зобов’язання erga omnes [.] і, що обов’язком кожної держави є запобіг<span class="normal