Правознавство

 Цивільно-правова  відповідальність державних службовців  настає в порядку, передбаченому  Цивільним Кодексом України.

 Адміністративна  відповідальність державних службовців, зокрема посадових осіб, настає  за адміністративні правопорушення, пов'язані з недодержанням установлених  правил у сфері охорони порядку  управління, державного і громадського  порядку, природи, здоров'я населення  та інших правил, забезпечення  виконання яких входить до  їх службових обов'язків. Отже, вони несуть адміністративну  відповідальність не тільки за  невиконання цих вимог і правил  ними особисто, але й за невиконання  цих вимог і правил їх підлеглими. Державні службовці також виступають  спеціальними суб'єктами адміністративних  правопорушень, передбачених Законом  України «Про боротьбу з корупцією».

Правові акти управління розглядаються у зв'язку з діяльністю органів і посадових  осіб виконавчої влади, якій властивий  підзаконний характер. Ця діяльність спрямована на забезпечення законів. Видання  правових актів органами (посадовими особами) виконавчої влади обумовлено необхідністю реалізації завдань державного управління. Отже, їх можна вважати важливим засобом реалізації цілей виконавчої влади. Правовим актам управління властиві такі ознаки:

- вони мають підзаконний характер; виражені в офіційно встановлених документах (постанові, розпорядженні, наказі);

- містять юридично-владні волевиявлення органу (посадової особи), правила поведінки або індивідуальні приписи, обов'язкові для виконання суб'єктами адміністративного права;

- породжують виникнення, зміну, припинення адміністративно-правових відносин.

Правові акти в теорії адміністративного права  прийнято класифікувати за різними  критеріями:

* задоридичними властивостями (нормативні та індивідуальні); за територією дії;

* за характером компетенції (акти загального, міжгалузевого, галузевого управління);

* за органами, які їх видають (укази, розпорядження, постанови, накази, інструкції).

Нормативно-правові  акти Президента набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено  самими актами, але не раніше дня  їхнього опублікування в офіційному друкованому виданні. Нормативно-правові  акти Кабінету Міністрів набирають  чинності з моменту їх прийняття, якщо інше не передбачено в цих  актах. Акти Кабінету Міністрів, які  визначають права та обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня  їхнього опублікування в офіційних  друкованих виданнях. Ними є «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газети «Урядовий кур'єр» та «Голос України».

 

 

3. ПОНЯТТЯ,  ЗМІСТ І ВИДИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН.

 

Цивільно-правові  відносини – це врегульовані нормами  цивільного права майнові та особисті немайнові відносини між майнові  відокремленими юридично рівними учасниками, що є носіями цивільних прав і  обов‘язків, які виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних  фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Елементами цивільних правовідносин  є:

1) суб‘єкти  відносин;

2) об‘єкти  відносин;

3) зміст відносин, що складається зі конкретних  прав і обов‘язків.

 Суб‘єктами  цивільних правовідносин можуть  бути громадяни України, іноземні  громадяни, особи без громадянства, юридичні особи і держава. Цивільна  правоздатність – це здатність  особи мати цивільні права.  Вона виникає з народженням  особи і припиняється із смертю  особи. Цивільна правоздатність  юридичних осіб – з моменту  створення до моменту ліквідації  юридичної особи. Цивільна дієздатність  – здатність особи власними  діями набувати цивільних прав  та обов‘язків і нести правову  відповідальність за правопорушення. Цивільна дієздатність фізичних  осіб наступає з 18 років, у  шлюбі – з 17 років. Підставами  обмеження дієздатності є: вік  особи і стан здоров‘я (психічні  хвороби0 особи, залежність від  алкогольних і наркотичних засобів.  Особи віком до 14 років не мають  дієздатності, з 14 до 15 років –  обмежену дієздатність, з 15 до 18 років  – неповну дієздатність. З обмеженою  дієздатністю можуть укладати  дрібні угоди (покупки у крамницях  тощо). Особи з неповною дієздатністю  можуть укладати угоди самостійно, вільно розпоряджатися заробленими  коштами і в межах цього  доходу укладати угоди. Для  неповнолітніх діє поняття двостороння  реституція, якщо неповнолітній  укладає в силу обмеженості  знань і досвіту явно невигідну  для нього угоду, така угода  може бути розірвана в судовому  порядку і наслідком цього  є двостороння реституція –  повернення сторін у попереднє  правове і фізичне становище.

 Дієздатність  може бути обмежена лише за  рішенням суду (крім вікового  цензу). Обмеження правоздатності  не допускається. Обмеження правоздатності  має місце лише у становому  суспільстві.

 Право  і дієздатність юридичних осіб  мають свої особливості. Дієздатність  юридичних осіб є спеціальною,  оскільки визначається правовим  статусом юридичної особи, визначеним  в її установчих документах. Дієздатність  фізичних осіб є універсальною  (може вчиняти всі дії не  заборонені законом). В юридичних  осіб діє і правоздатність  виникають одночасно.

 В ЦК  записано, що ненароджена дитина  має право на спадщину в  разі смерті свого батька за  умови, що ця дитина народжена  живою. Така дитина до моменту  народження не є суб‘єктом  права, вона лише потенційний  претендент на це право в  разі народження.

 Об‘єктами  цивільних правовідносин є речі  і дії, а також результати  інтелектуальної творчості та  особисті немайнові блага. Дії  поділяються на роботи і послуги.

 Суб‘єктивне  цивільне право – це вид  і міра дозволеної поведінки  уповноваженої особи, яка забезпечується  виконанням обов‘язків іншими  суб‘єктами і можливістю застосування  до них державного примусу,  тобто права одних – це виконання  обов‘язків іншими. Суб‘єктивний  цивільний обов‘язок – це  міра необхідної поведінки зобов‘язаної  особи для задоволення інтересів  уповноваженої особи. Особа, яка  має права, уповноважена особа  – має повноваження в силу  посадового стану, доручення,  довіреності та у будь якої  іншої формі. Залежно від критеріїв  розмежування цивільно-правових  відносин поділяються на наступні  види: регулятивні і охоронні; абсолютні  і відносні;  речові і зобов‘язальні;  майнові та особисті немайнові.

 

 

 

4. ВИКОРИСТАННЯ  ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ.

 

Природні  умови — сукупність властивостей природного середовища (рельєф, клімат, природні ресурси, режими річок тощо), які сприяють розвитку галузей господарства або обмежують його.

Природні  ресурси — частина природного середовища, що використовується людиною  в процесі виробництва.

Громадяни використовують природні ресурси для задоволення  різних потреб та інтересів. Експлуатація землі, води, надр, лісів та інших  природних об’єктів здійснюється в  порядку загального і спеціального їх використання.

Суб’єктами  права загального користування природними ресурсами можуть бути, згідно із Законом  України “Про охорону навколишнього  природного середовища”, всі громадяни. Закон гарантує громадянам право  на використання природних ресурсів для задоволення естетичних, оздоровчих, матеріальних та інших потреб. Це право  здійснюється громадянами безкоштовно, без закріплення за ними певних природних  ресурсів. Для його здійснення не потрібно відповідного дозволу уповноважених  органів і осіб. Загальним є, наприклад, використання скверів, парків, водоймищ, лісів (збір дикорослих ягід, грибів, горіхів  і т. д.).

На відміну  від загального використання природних  ресурсів, спеціальне природокористування  здійснюється громадянами, підприємствами, установами і організаціями у  випадках, коли певні природні ресурси  у встановленому законодавством порядку надаються їм у володіння, користування чи в оренду. Природні ресурси для спеціального користування надаються на підставі спеціальних  дозволів – державних актів на право володіння чи право постійного користування землею, лісорубських квитків, мисливських карток та інше.

Спеціальне  використання природних ресурсів для  здійснення виробничої чи іншої діяльності можливе тільки за плату.

Природокористувачам забороняється погіршувати стан об’єктів природи, заподіювати їй шкоду. Вони зобов’язані виконувати заходи щодо раціонального використання природних ресурсів, проводити природоохоронні і відновлювальні роботи, які спрямовані на збереження і покращання навколишнього природного середовища.

Природні ресурси бувають вичерпні та невичерпні. До вичерпних відносяться: * відновлювальні: ґрунтові ресурси, водні ресурси, біологічні ресурси, рекреаційні ресурси; * невідновлювальні: мінерально-сировинні ресурси, енергохімічні, рудні, нерудні металургійні, гірничо-хімічні, технічні, будівельні, гідротермальні. А невичерпними називають кліматичні ресурси, внутрішнє тепло Землі, енергія прибоїв, припливів, відпливів, енергія вітру, енергія падаючого потоку води, енергія Сонця.

Використання  людиною природних багатств України, ландшафтів та їх частин називається  природокористуванням. Існує два  види природокористування: раціональне  й нераціональне.

Раціональне природокористування — таке використання природи, що включає її охорону, раціональне  освоєння й перетворення.

Нераціональне природокористування призводить до зниження якості, виснаження природних  ресурсів, погіршення, забруднення  довкілля.

Види впливу на довкілля України: землеробський, меліоративний, промисловий, містобудівельний, транспортний, водогосподарський, лісогосподарський, військовий, рекреаційний та ін.

Природоохоронні заходи та території України спрямовані на захист природних ресурсів від  господарської діяльності людини.

За даними Мінекобезпеки, до природно-заповідного  фонду України входять 15 природних  заповідників, 4 біосферних заповідники, 8 національних природних парків, 2292 заказники, 2958 пам’яток природи, 22 ботанічні  сади, 11 зоологічних парків, 36 дендрологічних парків та 510 парків-пам’яток садово-паркового  мистецтва, 25 регіональних ландшафтних  парків, 741 заповідне урочище. У цілому загальну площу фонду доведено до 2274,54 тис. га, що становить 3,72 % від загальної  площі України.

 

 

5. ПІД СВОБОДОЮ  ЛЮДИНИ ЩОДО ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ  НЕЗАЛЕЖНО ВІД ДЕРЖАВИ РОЗУМІЮТЬ:

а) соціальні  права і свободи;

б) особисті права і свободи ;

в) економічні права і свободи;

г) культурні  права і свободи.

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Конституція  України: Прийнята на п'ятій  сесії Верховної Ради України  28 червня 1996 р. // Голос України. —  1996. — 13 липня.

 

2. Закон України “Про державну службу” // Відомості Верховної Ради (із змінами згідно із Законами № 282-95-ВР від 11.07.95 та № 358-95-ВР від 05.10.95). – 1993. – № 52. – С. 490.

 

3. Земельний кодекс України 25 жовтня 2001 року N 2768-III.// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 3-4, ст.27. ( Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2229-IV від 14.12.2004, ВВР, 2005, N 4, ст.103), — К.: Атіка, 2001.

 

4. В. Ф. Опришко, Ф. П. Шульженко, С. І. Шимон та ін.; Правознавство: Підручник, за заг. ред. В. Ф. Опришка, Ф. П. Шульженка. - К.: КНЕУ, 2003. - 767с.

 

5. Екологія, підручник / С.І. Дорогунцов, К.Ф. Коценко, М.А. Хвесик та ін. — К.: КНЕУ, 2005. — 371 с.

 

6. Правознавство: Підручник – 2-ге видання. / Берлач А. І., Бичкова С.С., Карпенко Д. О., Колодій А. М., Олійник А. Ю., Осадчий В. І. – К.: Правова єдність, 2009. – 792 с.

 

7. Правоведение: Учебник / А. И. Берлач, С.С. Бычкова, Д. А. Карпенко, А.Н. Колодий, А. Ю. Олейник, В. И. Осадчий. – К.: Правова єдність, 2008. – 864 с.