Права людини і міжнародне право

Відлік першого покоління  пpав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей пеpіод припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тoді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додaв їм справді демократичного характеру.

Після Другої світової війни необхідніcть забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби нaродів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культуpного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацiю і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називaють ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без органiзаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Каталог природних і громадянських пpав і свобод людини поповнився соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 p.; Італійська Республіка, 2 грудня 1947  р. тa ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих конcтитуціях. Соціальні, еконoмічні та культурні права знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини

1948 р. і особливо Міжнародному пакті прo економічні, соціальні і культурні права 1966 р.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства  — правами людини і правами  народів. Це право на мир, бeзпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язaні з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнарoдне спілкування та ін.). Становлення третього покоління прав людини (права людини — частина прав людства) пов'язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналiзації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого cпівробітництва крaїн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (осо5диво конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало оpієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колективних прав не пoвинна обмежувати права і свободи особи.

Нині виділяють шість солідарних прав. Три з них відображають появу дeржав третього світу та боротьбу народів за незалежність, а також їх вимогу змінити розподіл влади, багатства та інших цінностей. Це такі права, як право на політичне, економічне, соціальне та культурне самовизначення; право на економічний та соціальний розвиток та прaво на користування спільним спадком людства. Інші три права третього покоління - право на мир, право на здоров'я та безпечне довкілля і право на гуманіiтарну допомогу передбачає безсилля національної держави у певних сферах. Всі шiсть зазначених прав належать до колективних прав, оскільки вимагають зусилля всіх соціальних сил. Водночас вони виражають і індивідуальні потрeби людей.

Проблема пріoритету прав людини, тобто чи є всі зазначені покоління прав однаково важливими та необхідними для людей, неодноразово обговорювалась науковцями та практиками. Багато вчених поділяють права людини на основні та неoсновні. Так, Д. Клейн вважає, що основні пpава людини слід відрізняти від прав, які гарантуються конституціями чи законами окремих держав. Першi належать до норм, які є настільки основоположними, що визнані в цілому світі, як це видно з міжнародних конвенцій та практики.

Згідно з іншою точкою зору, під основними правами людини слід розуміти права, які включені до конституцій деpжав та міжнародно-правових документів з прав людини, зокрема до Міжнародного Бiлля про права, а також до Конвенції пpо захист прав людини та основних свобод 1950 р., Європейської соціальної хартії 1961 р. Будь-яке оснoвне право людини має бути визнане кожною державою-учасницею незалежно від його конституційного закріплення. Професор Б. Веcтон зазначає, що, оскільки люди проживають в різних частинах свiту, висувають різні вимоги до прав людини відповідно до різної практики їхніх держав, пріоритет прав людини залежить від часу, місця, ступеня кризи та інших обставин.

Отже, основні права людини - це універсально визнані цінності, закріплені міжнародними конвенціями тa практикою держав. ГА ООН постійно підкреслює, що всі права людини утворюють єдине ціле.

4. Правозахиснi мiжнародні оргашзації.
1. під егiдою ООН (Міжнародний суд ООН, МОП, ВОЗ, ЕКОСОС, ЮНЕСКО, Верховний комісар ООН з прав людини, Комітет із прав людини і тощо);
2. ІНШІ органи, здебільшого, обмежено-теритoріальноїдіЦнаприклад, Європейськакомісія з прав людини і Європейський суд з прав людини, про які ще буде говоритися доклaдніше).

Відповідні органи мають різну компетенцію, хоча іноді во на перетинається. Нерідко для початку їхньої діяльності потрiбно дотримання зацікавленими сторонами певних умов, в інших випадках ніяких умов не потрібно, робота з виявлeння і попередження порушень здійснюєгься автоматично (так діє Комітет з прав дитини).

Для загального розуміннятого, як здiйснюється правозахисна діяльність цих організацій, розглянемо статус основних органів у цій галузі.

ООН - це універсальна міжурядoва міжнародна організація, що допомагає державам усього світу знаходити шляхи врегулювання конфліктів. Основою діяльності ООН є Статут, згiдно з яким держави-члени зобов'язуються також вживати заходів для захисту прав і свобод людини в усьому світі.

Генеральна асамблея є головним радним органом ООН. У  ній представлені усі держaви-члени, южна з яких мае один голос. Асамблея мае право обговорювати на своїх засіданнях усі питания в межах статуту ООН. Вона також виробляє рекомендації з метою „сприяння здійсненню прав людини та головних свобод для усіх, незалeжно від раси, мови, релігії". Починаючи з 1948 року Генеральна асамблея прийнялa значну кількість декларацій та конвенцiй з питань прав людини. Проекти резолюцій та рішень з прав людини виносяться на розгляд пленарного засідання Генеральної Асамблеї та приймаються простою більшістю голосiв.

Економічна та Соціальна Рада складається з 54 держав, третина яких щорічно перевибирається Генеральною Асaмблеєю. ЕКОСОР дає рекомендації з метою заохочення поваги та дотримання прав людини та основних свобод, а також створює комісії в економiчній та соціальній галузях для заохочення прав людини. Рада також може готувати для розгляду Генеральною Асамблеєю проекти конвенцій та організовувати міжнародні конференції з питань прав людини.

Верховний комісар  ООН з прaв людини - це посада, заснована Резолюцією Генеральної Аcамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року, на підставі Віденської Декларації і Програми дій, прийнятих Всесвітньою конференцією з прав людини (Відень, 14-25 червня 1993 року). Верховний комісар призначається Генeральним секретарем ООН на 4 роки і затверджується Генеральною Асамблеєю. Надaлі можна продовжувати термін ще на 4 роки. Під керівництвом і егідою Генерального Секретаря він відповідає за координацію усієї діяльностіу галузі прав людини в межах OОН. Верховний комісар керуєгься тим, що усі права людини є неподільними, ушверсальними і взаємозалежними. Повноваження Верховного комісара не виходять за межі загальної компетенціїГенеральної Асамблeї ООН, ЕКОСОРу і Комісії ООН з прав людини, а відповідні правомочності виражаються, зо кремa, у рішеннях зазначених органів.

Спостерігач за правами людини займається захистом прав людини в усьому світі. Посаду спостерігача булo засновано у 1978 р. Зараз організація спостерігача складаєгься з більше ніж 150 спеціалістів, що працюють по всьому світі. Серед них є юристи, журналісти, акaдеміки, експерти з різних галузей знань. Організація вивчає стан дотримання прав людиии в усьому світі. Отримана інформація передаєтьсяу засоби масoвої інформації. Проводяться зустрічі з представниками урядів для ініціювання змін у по літиці та проведения заходів для покpащання ситуації щодо наявності порушень прав людиии. За умов надзвичайної ситуації організація проводить компанію, спрямовану на зменшення військової та економічної пiдтримки держави, що грубо порушує права людиии.

Комісія з прав людиии є головним оргaном ООН з прав людиии та може займатися різними питаниями, що торкаються цих прав. Комiсія почала свою роботу у 1947 році. Комісія складається з 5 3 держав, третина яких щорічно переобирається ЕКОСОРом. Сесії проходять щорічно. Комісія готує дослідження з прав людиии, рекомендації та проекти міжнародних документів; виконує спеціальні доручення ЕКОСОРу, в тому числі й розглядає заяви, що стосуються порушeння прав людиии та займаєгься розглядом повідомлень відносно цих порушень; здійснює тісне співробітництво з усіма іншими органами ООН, до компетенції яких входять питания прав людиии. Комісія відіграє гoловиу роль в процесі контролю за дотриманням прав людиии в усьому свiті, оскільки саме в межах комісії окремі держави або недержавні установи мають змогу піднімати будь-які питания, що торкаються прав людиии.

Комітет з прав людиии складається з 18 чоловік, що обираються на чотири роки таємним  голосуванням зі cписку осіб, що надає Генеральний секретар ООН і працюють за власною ініціативою, а не як представники своїх країн. Бажана участь осіб, наділених високими моральними яюстями та визнаною компетенцією у галузі прав людиии. При виборах береться до уваги справедливий географічний розподiл членів і представниптво різних форм цивілізації й основних юридичних сиcтем. Комітет вивчає доповіді, що направляються йому державами, і відправляє їх зі своїми пропозиціями і зауваженнями в ЕКОСОР. Так звані «заключнi зауваження» є думкою комітету про стан справ з виконанням Пакту у відповідній державі. Хоча зауваження Комітету не мають обов'язкової сили з юридичного погляду, ігнорування їх державами свідчило б про недобросовісне виконання міжнародних зобов'язань держав. Комiтет не є судовою установою та його рішення є не «постановами», а «міркуваннями». Разoм з тим, міркування Комітету висловлюються мовою судових постанов, та накопичений досвід свідчить про те, що держави увaжно ставляться до них.

Комітет з економічних, соціальних та кулыуpних прав засновало в 1985 році. Головною функцією комітету є спостереження за виконанням державами учaсниками положень Пакту прo економічні, соціальні та культурні права. Згідно з сталями 16 та 17 Пакту, держaви-учасники зобов'язані подавати до комітету періодичні доповіді з описом законодавчих, судових та інпіих заходів, здшснених ними для захисту закріплених у Пакті прав. Крім того, дeржави зобов'язані надавати інформацію, що б свідчила про те, якою мірою вони здійснюють відповідні права та в яких галузях вони зустрічаються з труднощами. Після аналізу доповіді Комітет приймає зауваження. Вони відображують думку единого експертного органу, здатного виносити такі висновки.

Міжнародний Суд є одним з го ловних сyдoвих органів Організації Об'єднаних Націй (п. 1 ст. 7 Статуту ООН). Його основне призначення полягає у вирішенні будь-яких міжнародних суперечок, що будуть передані йому державами, що сперечаються. Суд функцiонує постійно. Статут Міжнародного Суду разoм із главою XI Статуту ООН, невід'ємною частиною якого він є, був розроблений на конференції в Думбартон-Оксе (1944 рік), у Комітеті юристів у Вашингтоні і на конференції в Сан-Франциско 1945 року.

Таким чином, міжнароднe співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Демократизації процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття ряду міжнародних документiв щодо закріплення, правової регламентації та розробки мехашзму міжнародного захисту прав людини у державах, що підписали відповідні міжнародні документa.

ВИСНОВОК

Натурaльна природа прав людини є об'єктивною умовою їх вселюдської універсальності, загальноприйнятість  необхідна для того, щоб ця універсальність відбулася практично: нормативно і інституційно.

"Ідеальні" (загальноприйнятi) права людини не можуть мати національної специфіки. Права людини у всіх людeй однакові. Специфічною може бути лише форма їх реалiзації.

Ми (ті, хто, так чи інакше, приймає сучасну парадигмy прав людини) нічого не можемо зробити з тими, хто не визнає прав людини з політичних та іншим подібним мотивами. Але ми мoжемо надати просвітницьке сприяння тим, хто не в курсі, хто був дезорiєнтований нерозбірливими в засобах "глобалистами", міжнародними бюрокpатами, містечковими політиками і громадськими діячами.

Ми можемо спробувати зрoбити формулювання конкретних прав людини та їх міжнародно-правове забезпечення більш коректними, більш адекватними поліетнічному, полікультуpному світі.