Парламент и парламентаризм

   Парламент (англ. parliament, від франц. parlement, від parler — говорити) — є найвищим представницьким  органом держави й обирається населенням. На відміну від інших  виборних представницьких органів (установчих зборів, конституційної асамблеї) парламент діє на постійній основі. Діяльність парламенту, його взаємодія з іншими вищими органами державної влади називається парламентаризмом. Парламентаризм — система державного керівництва суспільством, яка характеризується чітким розподілом законодавчих і виконавчих функцій за умови привілейованого положення законодавчого органу — парламенту — стосовно інших державних органів.

     Як вищий представницький орган  влади парламент уперше був  утворений в Англії в 13 ст. як  орган станового представництва; реального значення набув після буржуазних революцій 17—18 ст. У сучасних умовах парламент як власне найменування для позначення представницької установи застосовується в більшості розвинутих країн.

     Парламентом офіційно називають  найвищі представницькі органи  майже в усіх англомовних країнах. У США й країнах Латинської Америки він називається конгресом, у Франції — національними зборами. У деяких країнах назву “парламент” замінено своїми національними правовими термінами. Так, у Данії парламент — це фолькетинг, в Ісландії — альтинг, у Норвегії — стортинг, у Швеції — риксдаг, в Ізраїлі — кнесет, у деяких країнах Сходу – меджліс, у Росії — Федеральні збори, а в Україні — Верховна Рада.

     Основними елементами внутрішньої  організації палат парламенту  є: 1) партійні об´єднання членів палат; 2) керівні органи палат; 3) парламентські комісії (комітети). У багатьох країнах існує регламент діяльності партійних об´єднань членів палат, установлюється партійний мінімум. Голова палати може бути як безпартійним (Велика Британія), так і партійним (від фракційної більшості). У керівні органи палат входять, крім голів, їхні заступники, секретарі й спостерігачі. Керівні органи палат формуються зазвичай на пропорційній основі.

     Для виконання своїх повноважень  парламент утворює функційно-галузеві  комітети та комісії, де розглядаються основні питання життєдіяльності суспільства, розробляються відповідні законопроекти.

     Парламентські комітети діляться  на дві категорії: тимчасові  і постійні. Тимчасові комітети, створені для розгляду якої-небудь  справи, можуть ще мати назву спеціальних комісій. Партійний склад комітетів пропорційний партійному складові палат. При цьому голови комітетів працюють постійно, а члени комітетів — на тимчасовій основі. Голів комітетів вибирають, або ж члени комітетів стають головами, або їх призначають голови палат, виходячи з правил старшинства. Основна робота комітетів і комісій пов´язана із законотворчою діяльністю уряду.

     За структурою парламенти бувають  однопалатні і двопалатні. Держави  з федеративною формою державного  устрою будують парламент на двопалатній основі.

     Двопалатність виникла спочатку  як досягнення компромісу між  різними соціальними силами в  боротьбі за владу. У сучасних  умовах двопалатність потрібна  для того, щоб забезпечити рівновагу  в парламенті з метою вдосконалити законодавчу діяльність, представляти інтереси суб´єктів федерації у федеративних державах та інтереси адміністративних одиниць — в унітарних, а також щоб зберегти історичні традиції своєї країни. Уперше двопалатність узаконено в Конституції США 1787 p.

     У сучасній Європі дванадцять  країн мають однопалатний парламент.  Серед країн Східної Європи  двопалатність утверджено в Росії,  Польщі, Румунії й Хорватії.

     Двопалатний парламент ділиться  на верхню і нижню палати. Для  верхніх палат універсальною  назвою є “сенат”. Цю назву, яку вперше було вжито в Конституції США, запозичено з історії Стародавнього Риму. Однак у деяких країнах, зокрема у Великій Британії й Японії, верхні палати називають відповідно палатою лордів і палатою радників.

     Для нижніх палат широко вживаною назвою є “палата депутатів”. Низка нинішніх конституцій фіксують й інші назви палат: Національні збори (Франція), палата громад (Велика Британія, Канада), сейм (Польща). Відмінність між верхньою і нижньою палатами полягає в способі формування їх.

     Верхні палати формуються прямими  виборами, непрямими виборами, призначенням  і змішаним способом.

     У більшості країн верхні палати  формуються прямими виборами. Представництво  в них залежить не від загально-територіального  принципу, а від наявності суб´єктів федерації, від яких обирається рівна кількість парламентаріїв. Так, у США обирають по два сенатори від штату, а у Венесуелі, Мексиці та Бразилії — по три.

     Прямі вибори верхніх і нижніх  палат трохи різняться. Якщо  депутати нижньої палати обираються  за пропорційною, то депутати верхньої — за мажоритарною або за змішаною системою (існує й прецедент формування верхньої палати за соціально-корпоративним принципом). Так, у Бельгії виборчим пасивним правом наділено діючих і колишніх урядових та інших державних осіб, науковців, представників закладів вищої освіти, керівників підприємств, профспілок та економічних асоціацій.

     У деяких країнах існують непрямі,  або багатоступеневі, вибори. Так,  сенат парламенту Франції обирається  спеціальними колегіями, які утворюються в департаментах. До складу кожної колегії входять депутати нижньої палати парламенту від департаменту, генеральні радники (члени департаментського органу самоврядування) і делегати від муніципальних органів. Непрямими виборами повністю формуються верхні палати парламентів таких країн, як Нідерланди, Австрія і, частково, Франція, Бельгія й Швейцарія.

     Формування верхніх палат шляхом  призначання також має різні  варіанти. Наприклад, члени бундестагу  призначаються урядами земель  зі свого складу, а в Канаді сенаторів призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем´єр-міністра.

     У Великій Британії існує кілька  способів невиборного формування палати лордів: передавання феодальних титулів (спадкові лорди); призначання королевою відставних політиків, які не мають права передавати свій титул у спадок; призначання королевою зі складу вищої судової інстанції (апеляційного суду) судових лордів; призначання королевою духовних лордів — вищих духовних ієрархів.

     Мішана система формування верхньої  палати передбачає поєднання  зазначених вище способів. Так,  в Ірландії крім вибраних сенаторів  прем´єр-міністр призначає ще  одинадцять сенаторів, а в Італії президент призначає п´ять сенаторів. Крім того, сенатором можна бути за власним правом (в Італії — це колишній президент країни).

     Нижні палати в двопалатних  парламентах і однопалатні парламенти  завжди утворюються шляхом прямих  виборів.

     Верхні палати відрізняються  від нижніх за терміном повноважень  (легіслатурою). Легіслатура верхніх  палат триваліша. У конгресі  США члени нижньої палати обираються  на два роки, а верхньої —  на шість; у парламенті Австрії  відповідно — на три і шість;  Нідерландів і Японії — на чотири і шість; Франції — на п´ять і дев´ять років. У деяких країнах, зокрема в Бельгії, Іспанії, Італії й Ірландії, встановлено однаковий термін повноважень обох палат. Триваліший термін повноважень верхніх палат ставить їх у меншу залежність від виборів, і це забезпечує більшу стабільність і кваліфі-кованість у роботі депутатів. Крім цього, верхні палати частково оновлюються. Так, у США кожні два роки оновлюється третина сенаторів, у Японії й Австрії кожні три роки — половина складу палати.

     Кількісний склад парламенту  залежить від норм представництва, тобто від середньої кількості  виборців, яких представляє депутат.  У федеративних державах кількісний  склад верхніх палат парламенту  визначається кількістю суб´єктів  федерації на засадах рівного представництва.

     Нижні палати парламентів мають  значну кількісну перевагу над  верхніми. В Іспанії максимальна  чисельність нижньої палати —  400, у США – 435, у Польщі –  460, в Японії – 512, у Франції  -577, в Італії, Великій Британії  і ФРН — відповідно 630, 650 і 665 депутатів.

     Верхні палати мають невеликий  кількісний склад (у Німеччині  — 41, Швейцарії — 46, США —  100 депутатів).

     За професійним складом у парламентах  зарубіжних країн переважають  юристи. Є серед депутатів і  державні службовці, функціонери політичних партій, менеджери, підприємці, а також представники освіти і науки.

     Хоча парламентська діяльність  розглядається як почесна служба, а не здобуття матеріальних  благ, усе ж вона в усіх парламентах  світу є оплачуваною. Розміри  оплати визначаються за певними стандартами. У багатьох країнах таким стандартом є заробітна плата вищих категорій державних службовців.

     В Італії, Норвегії, ФРН і Японії  крім фіксованої зарплати додаються  добові, які здебільшого сплачуються  тільки тоді, коли депутат був присутній на засіданні палати або її органів.

     У деяких країнах залежність  між парламентською активністю  депутата і розмірами його  зарплати набуває жорстких форм. Так, у Франції, згідно з  регламентом нижньої палати, депутат,  який не брав участі у третині голосувань на публічних (пленарних) засіданнях сесії, позбавляється частини грошової винагороди; якщо ж ця кількість становить половину голосувань, то відрахування подвоюється. Проте в більшості країн депутати одержують винагороду незалежно від конкретного результату їхньої діяльності.

     В індустріальних країнах для  депутатів встановлено спеціальні  парламентські пенсії (при цьому  межа пенсійного віку значно  нижча, ніж для пенсії на  загальних підставах). Кожний депутат,  який засідав у парламенті  протягом певного періоду (наприклад, 10 років), має право на таку пенсію. Одержання парламентської пенсії не позбавляє депутата права на загальну пенсію. Однак у Великій Британії право на пенсію мають тільки ті депутати, які відмовилися під час парламентської діяльності від інших постійних джерел фінансування.

     Зв´язок між депутатами і виборцями  реалізується через форму мандата,  який буває імперативним (наказовим)  і вільним. Імперативний мандат  передбачає, що депутат нібито  обов´язково виконає свою програму  і позвітує про неї перед виборцями. На практиці така процедура, як правило, ніколи не виконується. При імперативному мандаті виборці мають право на відкликання депутата. Але навіть у випадку повної залежності від своїх виборців депутат має право переходити в іншу партію, зберігаючи за собою мандат.

     Вільний мандат дає депутатові  право визначати свою діяльність  у парламенті незалежно від  інтересів виборців округу, а  вирішувати ті питання, які  належать до компетенції вищого  представницького органу. Проте  відсутність імперативного мандата аж ніяк не означає, що депутати не мають жодного зв´язку з округом. Вони зустрічаються з виборцями, вислуховують їхні скарги, на підставі яких формулюють свої запити в парламенті або ініціюють так звані петиції — звертання до органів виконавчої влади з приводу проблем виборчого округу. Така діяльність депутатів підтримується місцевими організаціями.

    Список використаної літератури:

1. Гринюк Р. Ф., Захарченко М. А. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2009. – 376с.
2. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник.- К.: Юрінком Інтер, 2006 – 496 с.
3. Баглай М.В., Лейбо Ю.И., Энтин Л.М. Конституційне право зарубіжних країн. – М.: Норма, 2004. — 832 с.
4. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран, - М.: Юристъ, 1997
5. Конституционное (государственное) право зарубежных стран.  Отв. ред Страшун Б.А. Тома 1-2. Часть общая. 3-е изд. - М.:БЕК, 2000 - 784с.