Особливості дипломатичного права в сучасному міжнародному праві

Глава уряду також  представляє державу в зовнішніх  зносинах і в рамках своїх повноважень здійснює повсякденну оперативну діяльність у цій сфері. Глава уряду може без будь-яких додаткових повноважень брати участь у засіданнях Генеральної Асамблеї ООН, ЇЇ спеціалізованих установ та інших міжнародних організацій. Звичайно, прем'єр-міністр і уряд у цілому не тільки намічають основні напрями зовнішньої політики і вносять відповідні пропозиції на розгляд і затвердження парламенту і глави держави, а й організовують виконання прийнятих зовнішньополітичних рішень, контролюють цей процес.

Так, згідно з п. 1. ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України «забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України». Безпосередньо керівництво зовнішньополітичними діями та дипломатичною службою держави уряд здійснює через Міністерство закордонних справ, керівникові якого уряд дає прямі доручення і слідкує за їхнім виконанням.

Повсякденну оперативну діяльність, пов 'язану із зовнішніми зносинами держави, в першу чергу, звичайно, здійснює відомство закордонних справ. Воно є найважливішою ланкою загальнодержавного механізму для організації на практиці зовнішньополітичної діяльності. Загальна назва цього державного органу — Міністерство закордонних справ, хоча в різних країнах воно називається по-різному. У Великій Британії, наприклад, Форін оффіс, у Франції, Бельгії. Аргентині — Міністерство зовнішніх зносин, у Лівії — Народне бюро зовнішніх зв'язків, у Сполучених Штатах Америки — Державний департамент, у Швейцарії — Федеральний департамент закордонних справ тощо.

Незважаючи на розбіжності  в національпих назвах, мшісіерспю закирдошіял сарав кожної країни поділяється, як правило, на дві групи власних органів: 1) центральний апарат; 2) закордонні органи, які, у свою чергу, поділяються на два види — постійні і тимчасові.

Відомство закордонних справ  систематично готує інформацію для уряду з питань зовнішньої політики, вносить пропозиції та реалізує рішення, прийняті в цій галузі. В переважній більшості країн зовнішньополітичне відомство здійснює систематичне спостереження за діяльністю всіх відомств, які у своїй практичній роботі стикаються з питаннями зовнішньої політики та зовнішніх зносин з іншими країнами, надає цим відомствам всіляку допомогу у виконанні завдань, покладених на них урядом. Зовнішньополітичне відомство здійснює повсякденне керівництво дипломатичними представництвами за кордоном, як постійними, так і тимчасовими, веде підготовку зовнішньополітичних кадрів, підтримує постійний зв'язок із засобами масової інформації (як національними, так і міжнародними), забезпечує розробку та видання архівних матеріалів і документів із питань зовнішньої політики.

Нормативним документом, що регулює діяльність Міністерства закордонних справ України є «Положення про МЗС України та кількісний склад його колегії», яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів від 18 лютого 1993 р. Згідно із п. І цього положення «МЗС України є цeнmpa.'lьнuм органом державної виконавчої влади, керівник якого відповідно до Конституції України входить до складу Кабінету Міністрів України. Міністерство забезпечує у межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків України». Слід наголосити, що відповідно до ст. 107 Конституції України міністр закордонних справ нашої держави є членом Ради національної безпеки та оборони й, отже, безпосередньо підпорядковується Президенту, а саме Міністерство закордонних справ, поряд із Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ. Службою безпеки України входить у систему так званих силових міністерств держави.

У зазначеній постанові також  чітко сформульовані головні  завдання, що стоять перед МЗС України. Це, передусім: участь у реалізації державного суверенітету України у  сфері зовнішньополітичної діяльності, сприяння піднесенню міжнародного авторитету держави; забезпечення, в межах своїх повноважень, єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв'язків із зарубіжними країнами; розробка і участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави, — захист прав та інтересів України, ЇЇ фізичних та юридичних осіб за кордоном; аналіз зовнішньополітичної діяльності України, розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків України, насамперед, надання організаційно-методичної та інформаційної допомоги органам зовнішньополітичних зносин; організація, координація та фінансування роботи представництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на території України. Що стосується структурних «кордонів» МЗС, то, згідно із п. 8 постанови, «до системи МЗС входять дипломатичні представництва, консульські установи, постійні представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС в Україні, а також установи й організації, пов'язані з підготовкою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації кадрів».

До центральних  державних органів зовнішніх  зносин належать також й інші міністерства та відомства (державні комітети), які за родом своєї діяльності безпосередньо причетні до міждержавних зносин. В Україні, наприклад, таким відомством, крім МЗС України, є Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків та торгівлі. Йому, зокрема, доручено формувати склад торговельно-економічних місій, які діють безпосередньо у складі дипломатичного представництва України за кордоном. У налагодженні міжнародних зв'язків активну участь беруть також міністерства зв'язку, цивільної авіації, культури, освіти, оборони, економіки, науки тощо. Звичайно, в різних країнах ці базові органи зовнішніх зносин, головним із яких, безперечно, є зовнішньополітичне відомство, не в однаковій мірі задіяні у міждержавних стосунках, але саме вони складають систему державних органів зовнішніх зносин.

Щодо закордонних державних органів зовнішніх зносин, то, як уже згадувалося вище, вони поділяються на дві головні категорії — постійні та тимчасові.

Постійні органи ведуть повсякденну роботу за кордоном, представляючи і захищаючи інтереси своєї держави. Йдеться про посольства та місії, представництва в міжнародних організаціях.

Тимчасові органи — це різноманітні делегації, окремі представники за кордоном, а також спостерігачі на міжнародних конференціях, з Іздах, у міжнародних комісіях, нарешті, окремі представники на державних ювілеях, коронаціях, траурних церемоніях та ін.

Постійні закордонні органи зовнішніх зносин за характером своєї діяльності, функціями, які вони виконують, можуть бути дипломатичними органами, наприклад – посольства або представництва при ООН. Ці постійні органи мають представницький характер і виконують політичні функції. На відміну від них, не вважаються дипломатичними представництвами консульства. Міжнародно-правове становище консульства наближається до дипломатичного представництва, але не є ідентичним останньому.

Представництва на різноманітних  технічних чи спеціалізованих, галузевих виставках і конгресах також не мають дипломатичного характеру. Члени цих представництв не мають дипломатичного статусу, виїздять за кордон за службовими паспортами. Такі представництва, у свою чергу, також можуть бути постійними або тимчасовими.

Таким чином, можна зробити  висновок, що державні органи зовнішніх  зносин, як центральні, так і закордонні, становлять загалом цілісну систему, центром якої є зовнішньополітичне відомство. Ефективність роботи цієї системи залежить від багатьох принципових чинників — економічного рівня розвитку держави, її військової могутності, кадрового потенціалу тощо. Всі ці органи мають спільну мету — захищати зовнішні інтереси держави, дбати про u' міжнародний авторитет, сприяти зростанню ролі держави у світовому співтоваристві.

 

1.3

Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих розходжень між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана — нунціатури. Місії являють собою представництва другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами.

Вже відзначалося, що дипломатичні відносини встановлюються на підставі угоди між відповідними державами, у якій обговорюється рівень їхніх дипломатичних представництв. Звичайно він установлюється на рівні посольств, оскільки, із затвердженням у другій половині XX сторіччя принципу суверенної рівності держав, місії в даний час зустрічаються дуже рідко. Держава, що направляє посольство або місію в іншу державу, іменується державою, що акредитує, а держава, що приймає такі представництва на своїй території, — державою, що приймає, державою перебування.

Главою посольства є посол, місії — посланник або повірений у справах, для Ватикана — інтернунцій.

5. Функції дипломатичного представництва

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

— представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування;

— захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

— ведення*переговорів з урядом держави перебування;

— інформаційна функція — з'ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

— функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки.

Представницька функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно вправі цілком представляти її політичні, економічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави — суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на представництво (право посольства).

Представницька функція дипломатичного представництва в теоретичному аспекті починається з моменту оголошення про заснування дипломатичного представництва і його відкриття, а на практиці, звичайно,— із моменту вручення главою дипломатичного представництва вірчих грамот.

Розширювальне тлумачення представницької функції дипломатичного представництва дозволяє виділити в цій функції під функцію, що у певних обставинах стає самостійною функцією, — це функція дипломатичного захисту, що згадувалася в попередніх розділах. Вона полягає в тому, що дипломатичне представництво за кордоном представляє і захищає не тільки інтереси держави, що акредитує, але і здійснює подібні заходи стосовно "фізичних і юридичних осіб, тобто суб'єктів, які знаходяться в правовому зв'язку з державою, що акредитує (громадяни і юридичні особи держави).

У міжнародному праві на основі практики вироблені критерії правомірності дипломатичного захисту:

а) функція дипломатичного захисту надається тільки дипломатичним представництвом;

б) дипломатичний захист поширюється в основному тільки на громадян держави, що акредитує;

в) ця функція починає діяти не відразу після вчинення особою правопорушення, а тільки після того, як посольством вичерпані всі законні засоби, що передбачені рамками законодавства держави перебування (суть дипломатичного захисту полягає не стільки в правовому захисті громадянина, скільки в його політичному захисті, оскільки до цього питання приєднуються політичне керівництво й інші центральні органи держави, що акредитує);

г) дипломатичний захист не надається іноземним громадянам, громадянам країни перебування або апатридам (функція дипломатичного захисту не збігається з правом дипломатичного притулку).

Функція ведення переговорів з урядом країни перебування є основною процесуальною функцією, що вказує на засіб здійснення дипломатичних повноважень. У широкому значенні ця функція розуміється як спілкування дипломатичного представника з владою країни перебування. У вузькому значенні — це переговори з питань укладання міжнародного договору або інших угод. Ця функція заснована на функції представництва, тому переговори в широкому і вузькому занченні дипломатичний представник веде без надання разових повноважень, тому що раніше ним була вручена вірча грамота главі держави перебування.

Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатичне представництво має право всіма легальними, припустимими засобами (у рамках законодавства країни перебування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація носить багатоаспект-ний характер, тому що стосується політичної обстановки в державі перебування, розставлення в ній політичних сил, економічної ситуації в країні й інших питань.

Проте інформаційну функцію слід розуміти більш широко. Вона містить у собі зобов'язання не тільки інформувати державу, що акредитує, але і зобов'язання надавати інформаційні послуги суб'єктам, що знаходяться на території країни перебування. Таким чином, будь-який громадянин, організація, тим більше орган держави країни перебування, вправі звернутися в дипломатичне представництво з запитом про надання інтересуючої його інформації з конкретних питань. Водночас: слід зазначити, що інформаційна функція повинна здійснюватися дипломатичним представництвом дуже обережно, щоб уникнути порушень законів країни перебування.

Якщо всі перераховані вище функції були вироблені в процесі тривалої міжнародної практики, то функція зміцнення дружніх відносин між державами і співробітництва в галузі економіки, культури і науки з'явилася вже в сучасний період. Ця функція була запропонована делегацією Чехословаччини в процесі проведення

Віденської конференції і знайшла своє місце в прийнятому нею кодифікованому документі.

Слід зазначити, що організаційно-правові форми реалізації функцій дипломатичного представництва дуже широкі і різноманітні, вони обговорюються і встановлюються, знаходячи своє закріплення на міжурядовому рівні у відповідних угодах.