Міжнародні правові документи у сфері інтелектуальної власності

    1.Колізійні правовідносини. Їх кваліфікація.

     Предметом міжнародного приватного права є правовідносини двох груп. По перше, це так звані колізійні відносини, а по друге — приватноп­равові відносини в широкому розумінні слова, тобто власне цивільно-правові відносини — особисті немайнові та майнові, "обтяжені" інозем­ним елементом. Ці відносини випливають з права власності, права на підприємницьку діяльність, торговельних та інших відносин, відповідно до зовнішньоекономічних контрактів. При цьому головну увагу слід приділити саме останнім, оскільки традиційні сімейні, спадкові, трудові відносини достатньо повно відображені у наявній літера­турі з МПрП. Вони відносно консервативні. Підприємницькі, торго­вельні відносини, по-перше, динамічніші, а, по-друге, стали поширеними внаслідок переходу країн колишнього соціалістичного табору до ринко­вої економіки, виникнення значної кількості суб'єктів зовнішньоеко­номічної діяльності. У сучасних умовах інтеграції України в СОТ та ЄС роль таких відносин підвищується.

Колізійні відносини. Предметом правовідносин МПрП першої групи, як зазначалося вище, є так звані колізійні правовідносини. Колізія (лат. collisio — зіткнення) — зіткнення будь-яких протилеж­них сил, інтересів, прагнень; розбіжність між окремими законами однієї держави чи протиріччя законів, судових рішень різних дер­жав; розбіжності або суперечність між правовими нормами, що регу­люють однакові правовідносини. Колізія законів характеризується як протиріччя (зіткнення) двох чи більше формально діючих норма­тивних актів з одного і того самого питання.

     Юридична наука на сьогодні не має єдиного поняття колізії права. Одні автори вбачають у ній суперечність юридичних норм (Н. Алек­сандров, М. Шаргородський), деякі розуміють її як одночасну дію різних норм щодо однієї фактичної ситуації (А. Міцкевич, А. Черданцев), інші визначають колізію як ситуацію, що виникає перед правозастосовчими органами за необхідності вибору певного право­порядку (І. Перетерський, С. Крилов, Л. Лунц).

     Існує думка щодо багатозначності цієї категорії. Зокрема, А. Власенко наполягає на тому, що термін "колізія" слід розуміти: 1) як відносини конфліктного характеру між нормами права для регулю­вання однієї фактичної ситуації, коли сам конфлікт полягає в розбіжностях чи протиріччі. Розбіжності трактуються як "слабке" зіткнення нормативно-правових правил, а протиріччя — як най-сильніше зіткнення юридичних настанов; 2) як різновид правових колізій разом з конфліктами актів тлумачення та ін.

     Стосовно кваліфікації колізій можна розрізняти дві їх групи: колізії внутрішнього права і колізії, протиріччя між відповідними нормами, що регулюють аналогічні відносини в різних країнах, різних правових системах. До перших, за Н. Власенком, належать:

    -колізії у часі (норми, ухвалені в різний час, але спрямовані на регу­лювання одноманітних відносин);

   -ієрархічні колізії (норми, видані різними правотворчими органа­ми з одного і того самого правового питання);

   -змістові колізії (норми, що мають різний обсяг регулювання для ідентичних правовідносин);

   -просторові колізії (норми, які регулюють правовідносини у різних територіальних одиницях);

   -персональні колізії (норми, що поширюються лише на певне коло осіб).

     Якщо перша група колізій є наслідком нерозвинутості правової теорії, методології, прогалин у законотворчій діяльності та законо­давчій техніці, то колізії другої групи вважаються цілком зако­номірними. Так, С. Лебедєв зазначає, що наявність у цих відносинах міжнародного чи іноземного елемента, не змінюючи їх юридичного змісту, наперед визначає їх зв'язок більше ніж з одним правопоряд­ком або, іншими словами, породжує проблему "колізії" вітчизняного закону і закону іншої держави чи держав, з якими пов'язаний такий елемент (collisio statutorum), оскільки одні й ті самі питання можуть по-різному регулюватися в цих законах [100]. Але закономірність, а отже і виправданість колізій, допустимі лише у відносинах власності або пов'язаних з особистими стосунками (сімейне, спадкове право тощо). Стосовно торговельної діяльності, договірного права колізії суттєво негативно впливають на діловий оборот. Як засіб їх нейт­ралізації застосовуються спеціальні цивільні принципи, а також уні­фікація як матеріально-правових, так і колізійних норм національ­ного права.

     Щодо спеціальних цивільно-правових принципів, то тут пере­дусім слід назвати принцип автономії волі сторін. Сторони за цим принципом можуть у договорі визначати не тільки його умови і зміст, а й право, яке має застосовуватися до їх договору. Така мож­ливість допускається національним правом багатьох держав (у тому числі цивільним законодавством України), а також правом світової (європейської) спільноти. Так, згідно з Римською конвенцією про право, що застосовується до договірних зобов'язань, укладеної у 1980 р. країнами ЄС (набула чинності з 1 квітня 1991 p.), вибір пра­ва сторонами повинен бути прямо визначений в умовах договору чи в обставинах справи або цілковито випливати з них. Якщо сторони не зазначили у договорі, яке право належить застосовувати, то до­пускається можливість врахування мовчазної волі сторін. Це так звані конклюдентні дії (можливість застосування цього принципу і межі його дії повинні бути визначені законом).

     Усунення колізій можна вважати цільовою функцією МПрП. На важливість цієї функції звертає увагу відомий фахівець у галузі МПрП М. Богуславськоий. Якщо для інших галузей права питання колізії законів мають другорядне, підпорядковане значення, то в МПрП, вважає він, колізійна проблема та її усунення становить основ­ний зміст цієї правової галузі. У міжнародному приватному праві колізія — одна з базових, основоположних категорій, яка визначається як зіткнення, розбіжність, протиріччя між певними законами чи судо­вими рішеннями різних держав, що породжує конфліктні розбіжності в її правовому регулюванні.

     І дійсно, як відомо, спершу МПрП розвивалось виключно як колізійне право, завданням якого було розв'язання конфлікту між юрисдикціями. Така позиція МПрП вплинула, зокрема, на те, що в англосаксонській системі права ця галузь права визначається докт-ринально сформульованим терміном "law of the conflict of laws", тоб­то правом щодо конфлікту законів, чим ще раз підкреслюється зна­чення саме конфліктних норм у регулюванні відносин з іноземним елементом.

2. Міжнародні правові документи у сфері інтелектуальної власності.

      Міжнародна система охорони інтелектуальної власності спрямована на формування єдиних підходів до забезпечення її прав. Комплекс заходів щодо міжнародного співробітництва координує Всесвітня організація інтелектуальної власності, що є однією із 16 спеціалізованих організацій в системі ООН. 
ВОІВ у її сучасному вигляді було започатковано у 1883 і 1886 рр. укладенням відповідно Паризької конвенції з охорони промислової власності та Бернської конвенції з охороні літературних і художніх творів. Кожна з цих конвенцій передбачала створення секретаріату  -Міжнародного бюро. 
     14 липня 1967 р. у Стокгольмі було укладено Конвенцією про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, яка набула чинності у 1970 р. Конвенція визначає об'єкти інтелектуальної власності, права на які мають охоронятись державами-учасницями. Відповідно до ст. 2 Конвенції інтелектуальна власність — це права на літературні, художні та наукові твори, на виконавчу діяльність артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач, права на винаходи у всіх сферах людської діяльності, наукові відкриття, промислові зразки, знаки для товарів, знаки обслуговування, комерційні (фірмові) найменування і комерційні позначення, захист проти недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій і художній галузях. На 1 січня 2004 р. 179 держав є учасницями Конвенції. 
   Основними цілями ВОІВ є:

   • сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шля 
хом співробітництва між державами і, у відповідних випадках, 
взаємодії із будь-якою іншою міжнародною організацією; 
   • забезпечення адміністративного співробітництва Союзів, тобто 
тих, що створені у межах Паризької та Бернської конвенцій, а та 
кож інших договорів, адміністративні функції стосовно яких ви 
конує ВОІВ. 
     З метою сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі ВОІВ заохочує розроблення та укладання нових міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію національних законодавств у 
сфері охорони інтелектуальної власності; надає технічну допомогу країнам, що розвиваються; збирає і поширює інформацію; забезпечує роботу служб, спрямовану на одержання охорони винаходів, знаків для товарів, послуг і промислових зразків; сприяє розвитку інших видів адміністративного співробітництва між державами-членами. ВОІВ має три керівних органи: 
   1) Генеральна Асамблея, членами якої є держави — учасниці ВОІВ, а також Паризького і/або Бернського союзів; 
   2) Конференція, членами якої є всі держави — учасниці ВОІВ; 
   3) Координаційний комітет, члени якого обираються із членів ВОІВ, Паризького і Бернського комітетів; Швейцарія є членом "ex officio". 
    ВОІВ виконує адміністративні функції 23 міжнародних договорів щодо різних аспектів охорони інтелектуальної власності.

Вирізняють три групи таких договорів : 
   1. Договори з охорони інтелектуальної власності, що визначають міжнародні стандарти з цього питання. До них належать, зокрема,: 
   • Паризька конвенція з охорони промислової власності; 
   • Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів; 
   • Всесвітня конвенція про авторське право; 
   • Найробський договір про охорону Олімпійського символу; 
   • Вашингтонський договір про інтелектуальну власність стосовно інтегральних мікросхем; 
   • Договір про закони щодо товарних знаків (TLT); 
   • Договір про патентні закони (PLT) 
   • Міжнародна конвенція з охорони нових сортів рослин; 
   • Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворювання їхніх фонограм; 
   • Договір ВОІВ про авторське прав; 
   • Договір ВОІВ про виконання і фонограми; 
   • Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення. 
   2. Договори, що забезпечують правову охорону різних об'єктів інтелектуальної власності в різних державах. Вони визначають спеціальні процедури, що надають можливість заявникам зручно і значно дешевше набувати права інтелектуальної власності на винаходи, промислові зразки, торговельні марки: 
   • Договір про патентну кооперацію (PCT); 
   • Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків; 
   • Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків; 
   • Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури; 
   • Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків. 
   3. Договори, що встановлюють міжнародні класифікації для різних об'єктів інтелектуальної власності: 
   • Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію; 
   • Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків; 
   • Локарнська угода про Міжнародну класифікацію промислових зразків; 
   • Віденська угода про Міжнародну класифікацію зображувальних елементів торговельних марок. 
      Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 р. (Паризька конвенція). Забезпечує правову охорону результатів інтелектуальної діяльності, спрямованих на підвищення суттєвої якості товарів; в інших країнах можлива на базі її принципів. Конвенція застосовується для об'єктів прав промислової власності в її якнайширшому розумінні, у тому числі винаходів, торговельних марок, промислових зразків, корисних моделей, фірмових найменувань, географічних зазначень та захисту від недобросовісної конкуренції. Головні положення Конвенції поділено на три основні категорії: національний режим, право пріоритету, загальні норми щодо матеріальних прав. 
      Національний режим. Відповідно до положень національного режиму Конвенція передбачає, що стосовно правової охорони об'єктів прав промислової власності кожна країна-учасниця повинна надавати громадянам інших країн-учасниць такий самий режим правової охорони, як і для власних громадян. Це положення поширюється також на громадян країн, які не є її учасницями, якщо вони мають постійне місце проживання, або діюче промислове чи комерційне. Для України Конвенція чинна з 25 грудня 1991 р. 
     Конвенція дозволяє країнам-учасницям вимагати обов'язкового представництва іноземних осіб професійними національними патентними повіреними, зареєстрованими у патентному відомстві країни. 
      Право пріоритету. Конвенція передбачає право пріоритету на винаходи (а також корисні моделі, де вони набувають правової охорони), торговельні марки і промислові зразки. Це право означає, що на підставі правильно оформленої першої заявки, поданої в одній з країн-учасниць, заявник може протягом певного періоду (12 місяців для винаходів і корисних моделей та 6 місяців для промислових зразків і торговельних марок) подати заявку на надання охоронного документа в будь-якій іншій країні-учасниці. Ці пізніші заявки розглядаються як такі, що подані в той самий день, що і перша заявка. Іншими словами, пізніші заявки мають пріоритет (звідси термін "право пріоритету") стосовно заявок, які протягом того самого періоду можуть бути подані іншими особами на ті самі винахід, корисну модель, торговельну марку або промисловий зразок. Крім того, на ці пізніші заявки, що базуються на першій, не впливатиме будь-яка подія, що може статися у зазначений проміжок часу, зокрема розкриття сутності винаходу шляхом його публікування або продаж товарів, маркованих торговельною маркою, чи виробів, виготовлених із застосуванням промислового зразка. 
      Однією з головних практичних переваг цього положення є те, що у разі бажання заявника одержати правову охорону в кількох країнах йому не потрібно подавати всі заявки одночасно, оскільки він має у своєму розпорядженні 6 або 12 місяців для того, щоб вирішити, в яких саме країнах він бажає одержати правову охорону, і організувати належні заходи для її забезпечення. Переважно обирають країни, в яких заявник бажає використовувати і продавати свій винахід або захищати його від можливих конкурентів. 
      Загальні норми щодо матеріальних прав. Конвенція встановлює декілька загальних правил, яких повинні дотримуватися всі країни-учасниці. Найважливішими з них є: 
     1) патенти, видані в різних країнах-учасницях на один і той самий винахід, не залежать один від одного, тобто видача патенту на винахід в одній країні-учасниці не зобов'язує інші країни-учасниці видавати патент на саме цей винахід. У наданні патенту на винахід не може бути відмовлено, цей патент не може бути відхилений чи 
анульований або його дія не може бути припинена у будь-якій країні-учасниці на підставі того, що у наданні патенту на цей винахід було відмовлено або він був відхилений, анульований чи припинив свою дію у будь-якій іншій країні-учасниці; 
      2) винахідник має право бути названий як такий у патенті на винахід; 
      3) у наданні патенту на винахід не може бути відмовлено і він не може бути визнаний недійсним на підставі того, що продаж пристрою, виробу чи речовини, які є об'єктами запатентованого винаходу,або пристрою, виробу, речовини, виготовлених способом, що становить об'єкт запатентованого винаходу, підпадає під заборону чи обмеження, що випливають із національного законодавства (оскільки патентування і використання винаходу — різні питання); 
      4) кожна країна-учасниця, норми національного законодавства якої передбачають надання примусових ліцензій, для запобігання зловживанням, що можуть виникнути внаслідок здійснення прав на запатентований винахід, має право на це лише з певними обмеженнями. Так, примусова ліцензія (надана не власником патенту на винахід, а державним органом відповідної країни-учасниці), яка базується на невикористанні запатентованого винаходу, може бути надана лише відповідно до клопотання, поданого після того, як протягом трьох або чотирьох років запатентований винахід не використовувався або використовувався недостатньо. У наданні примусової ліцензії може бути відмовлено, якщо власник патенту обґрунтує законні причини, що виправдовують його бездіяльність; 
      5) анулювання патенту на винахід може бути передбачене тільки у разі недостатності надання примусової ліцензії для запобігання зловживанням. Тоді процедура анулювання патенту на винахід може бути розпочата лише після закінчення двох років з дати надання першої примусової ліцензії. 
       Конвенція містить також інші положення стосовно регулювання правовідносин, пов'язаних з охороною прав інших об'єктів промислової власності зокрема промислових зразків, торговельних марок, комерційних (фірмових) найменувань, географічних зазначень, назв місця походження. 
      Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів 1886 р. Складається з матеріально-правових норм щодо витворів, які охороняються, та їх авторів ,термінів охорони , правил охорони лекцій, збірників, творів фольклору, кінофільмів, фотографій, звукозапису, радіо-, телепередач та інших предметів охорони,зворотної сили її норм та ін. Деякі норми регулюють діяльність органів управління Бернським союзом. 
      Країни — учасниці Конвенції становлять своєрідне міжнародне співтовариство із взаємної охорони авторських прав, яке не має кордонів. При визначенні суб'єктів охорони тут використовується територіальний принцип, відповідно до якого перевага віддається країні походження твору (країні першого опублікування). Автори з країн — членів Союзу користуються в інших країнах Союзу, крім країни походження твору, стосовно своїх витворів "правами, що надаються в даний час або надаватимуться надалі відповідними законами цих країн своїм громадянам, тобто національним режимом, а також правами, особливо наданими даною Конвенцією". Така сама охорона надається авторам — громадянам держав, що не є членами Союзу, якщо їхні твори були опубліковані в одній із країн Союзу або одночасно в країнах, одна з яких належить, а інша не належить до Союзу. Охорона неопублікованих творів надається тільки авторам — громадянам держав, які є членами Союзу. 
      Максимальний термін охорони авторських прав охоплює увесь період життя автора і 50 років після його смерті. На переклади, фотографії, кінофільми та інші об'єкти терміни охорони знижені. Проте країни-учасниці вправі встановлювати триваліші терміни. У разі суперечки щодо термінів охорони застосовується право країни, де вперше опубліковано спірний витвір. 
      Авторські права в Конвенції поділяються на дві групи: 
      1) особисті майнові та немайнові права, встановлені національним законодавством держави, у якій запитуються вимоги щодо охорони; 
      2) спеціальні права, встановлені в нормах Конвенції: виключне право автора на переклад свого твору, на відтворення, публічне виконання драматичного або музичного твору, передача їх по радіо або телебаченню, а також публічне читання, перероблення, магнітний запис та ін. 
      Відмінними рисами Бернської конвенції є істотні обмеження вільного використання творів, наявність деяких формальностей з їх реєстрації, надання її нормам зворотної сили, тривалі терміни охорони авторських прав тощо. 
      Міжнародна конвенція з правової охорони нових сортів рослин 1961 р. (Конвенція UPOV). Головна мета її — визнання за селекціонером, який вивів новий сорт рослин, або за його правонаступником права, зміст та умови здійснення якого встановлюються Конвенцією. Вона не лише вимагає, щоб країни-учасниці забезпечили правову охорону нових сортів рослин, а й містить чіткі детальні норми щодо критеріїв їх охорони і порядку її надання. Крім того, регламентує норми щодо обсягу правової охорони, можливих її обмежень, винятків та анулювання. Конвенція встановлює, за умови дотримання певних обмежень, принцип національного режиму для селекціонерів з інших країн-учасниць. Це означає, що в будь-якій країні-учасниці громадянам або резидентам інших країн-учасниць UPOV надається такий самий правовий режим, що і своїм громадянам або резидентам. 
      Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури 1977 р. (Будапештський договір). Розкриття сутності винаходу є необхідною умовою для надання патенту на нього. Як правило, сутність винаходу розкривається шляхом публікування його опису в письмовій формі. Проте, якщо об'єктом винаходу є новий штам мікроорганізмів (інший біологічний матеріал) або спосіб використання штаму мікроорганізмів, у більшості випадків це неможливо і може бути здійснено лише шляхом депонування штаму мікроорганізмів у спеціальній установі. 
Для уникнення необхідності такого депонування у кожній країні, де подано заявку на надання патенту на винахід, Договір передбачає, що одне депонування штаму мікроорганізмів у будь-якому міжнародному органі з депонування є достатнім для здійснення процедур з одержання патенту на винахід у національних патентних відомствах всіх країн — учасниць Договору, а також у будь-якому регіональному патентному відомстві (якщо така регіональна організація заявляє про визнання дії Будапештського договору). 
      Найробский договір про охорону Олімпійського символу 1981 р. Усі держави — учасниці цього Договору зобов'язані охороняти Олімпійський символ (п'ять переплетених кілець) від використання в комерційних цілях (у рекламних оголошеннях, на товарах, як знак тощо) без дозволу Міжнародного олімпійського комітету. Договір також передбачає, що в усіх випадках, коли Міжнародному олімпійському комітету надходять ліцензійні платежі за дозвіл на використання олімпійського символу в комерційних цілях, частина доходів повинна відраховуватися на користь заінтересованих олімпійських комітетів. 
      Договір про закони щодо товарних знаків 1994 р. (Договір ТLТ). Метою його є гармонізація вимог до процедури набуття прав на торговельні марки. Більшість положень TLT пов'язана з цією процедурою, що може бути поділена на три основні фази: заявка на реєстрацію, зміни після реєстрації і продовження реєстрації. Правила щодо кожної з фаз складені таким чином, щоб чітко визначити максимальні вимоги, які компетентне відомство може ставити до заявника чи власника знака. 
      Кожна держава-учасниця повинна також дозволяти, щоб заявка стосувалася товарів і/чи послуг, які належать до кількох класів міжнародної (Ніццької) класифікації. Жодна із держав-учасниць не може вимагати від заявника виписки з торгового чи іншого реєстру, зазначення сфери його діяльності або надання доказів, що знак зареєстровано в інших державах. 
      Договір про патентні закони (Договір PLT). Призначений для розроблення єдиної міжнародно-стандартизованої низки формальних вимог, гармонізованих з Договором РСТ, для національних і регіональних патентних відомств, а в національній фазі, відповідно до Договору РСТ, — для подання та експертизи національних і регіональних заявок на надання патенту на винахід, підтримання чинності патентів і деяких додаткових вимог, пов'язаних з патентами або заявками (наприклад, вимоги стосовно електронного подання заявки, патентних повірених і реєстрації прав на винаходи в патентних відомствах, зменшення ризику втрати прав у разі невиконання формальних вимог, послаблення і поновлення прав за порушення деяких граничних термінів). 
      Договір PLT регламентує максимальний набір вимог, які можуть застосовуватися патентним відомством країни-учасниці. Патентне відомство може передбачати будь-які інші формальні вимоги щодо питань, які розглядає Договір PLT. Іншими словами, цей договір не визначає єдиної процедури для всіх країн-учасниць, але країна-учас-ниця може встановити менше обмежень або зручніші вимоги для користувача, ніж передбачено Договором PLT. 
Мадридська угода про запобігання поширенню неправдивих або таких, що вводять в оману, зазначень походження на товарах 1891 р. Була переглянута 1911 р. у Вашингтоні, 1925 р. — у Гаазі, 1934 р. — у Лондоні, 1958 р. — у Лісабоні, 1967 р. — у Стокгольмі. Згідно з Угодою усі товари, які мають такі географічні зазначення, за умови, що вони прямо чи опосередковано вказують на одну з країн — учасниць Угоди чи на регіон на території цієї країни, підлягають конфіскації під час імпорту, або імпорт таких товарів повинен бути забороненим, або щодо такого імпорту товарів повинні вживатися інші заходи і санкції. 
Угода визначає випадки і способи вимоги та здійснення такої конфіскації товарів. При цьому для продажу, показу чи пропозиції для продажу товарів заборонено використовувати географічні зазначення, які можуть ввести споживачів в оману щодо походження цих товарів. Суди кожної країни — учасниці Угоди мають право вирішувати, які географічні зазначення не відповідають її положенням через їх загальний характер (за винятком регіональних географічних зазначень щодо спиртних напоїв). 
 
Мадридська угода про міжнародну реєстрацію прав на торго4 вельні марки 1891 р. (Мадридська угода) і Протокол до Мадридської угоди 28 грудня 1989 р.Передбачають міжнародну реєстрацію прав на торговельні марки для товарів і послуг у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. Реєстрація прав на торговельну марку, здійснена в межах цієї угоди, називається міжнародною, тому що зазначені права набувають чинності у кількох країнах і потенційно — в усіх країнах — учасницях Паризької конвенції (за винятком країни походження даної торговельної марки). 
Відомості щодо здійснення міжнародної реєстрації прав на заявлену торговельну марку публікуються Міжнародним бюро ВОІВ, і про це повідомляється країнам — учасницям Паризької конвенції або регіональному відомству країн Бенілюксу, де заявник здійснює процедуру реєстрації прав. Кожне патентне відомство такої країни чи регіональне відомство країн Бенілюксу може протягом одного року заявити, вказавши підстави, що реєстрація прав на дану торговельну марку не може бути здійснена на території цієї країни. Після такої заяви процедура, пов'язана з реєстрацією прав на цю торговельну марку, продовжується у зазначених національному чи регіональному патентному відомстві або в судах відповідних країн. 
Україна бере участь в Угоді з 25 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про приєднання України до Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків" від 1 червня 2000 р. № 1763-Ш. Закон містить застереження: "Строк про повідомлення про відмову в охороні становитиме 18 місяців, а у випадку, коли відмова в охороні може бути результатом заперечення проти надання охорони, то про таку відмову може бути повідомлено після закінчення 18 місяців" (Офіційний вісник України. — 2000. — №. 23). 
учасниць Паризької конвенції. Якщо таку заяву не було зроблено протягом одного року, міжнародна реєстрація прав на торговельну марку набуває чинності національної або регіональної (країни Бенілюксу) реєстрації прав. 
Міжнародна реєстрація прав на торговельну марку надає деякі переваги її власнику. Після реєстрації таких прав у країні — учасниці Паризької конвенції чи регіональному відомстві країн Бенілюксу, що є країною походження цієї марки, власник прав на неї повинен подати лише одну заявку однією мовою і сплатити збори одному компетентному органу (Міжнародному бюро ВОІВ) замість подання окремих заявок різними мовами у національні (або регіональні) патентні відомства різних країн — учасниць Паризької конвенції, сплачуючи збори окремо кожному відомству. 
Подібні переваги існують також у разі подовження дії реєстрації прав (через кожні 20 років) чи внесення змін до цієї реєстрації. З дати міжнародної реєстрації прав на торговельні марки зазначені права у кожній вибраній країні — учасниці Паризької конвенції захищаються аналогічно тому, якщо б права на цю марку було зареєстровано безпосередньо в патентному відомстві цієї країни. Дію міжнародної реєстрації прав можна поширювати на країну — учасницю Паризької конвенції, яка не була зазначена у міжнародній заявці, шляхом подання відповідного клопотання. 
Протягом 5 років з дати міжнародної реєстрації прав на торговельну марку дія цієї реєстрації залежить від торговельної марки, права на яку зареєстровано чи заявлено на реєстрацію в патентному відомстві країни походження. Міжнародна реєстрація прав на торговельну марку вигідна національним та регіональним патентним відомствам (наприклад, відомству країн Бенілюксу), оскільки вона зменшує обсяг роботи, яку вони повинні були б виконувати в противному разі. Наприклад, їм не потрібно публікувати відомості щодо зареєстрованих прав на торговельні марки. Частина зборів, що сплачуються Міжнародному бюро ВОІВ, передається країнам — учасницям Паризької конвенції, зазначеним для одержання правової охорони. 
Протокол до Мадридської угоди прийнято з метою запровадження певних нових елементів до системи міжнародної реєстрації прав на торговельні марки, існуючої згідно з Мадридською угодою. Ці нові елементи усувають перешкоди, що заважали певним 
країнам приєднатися до Мадридської угоди. Протокол діє як доповнення до неї. 
Порівняно з Мадридською угодою Протокол до неї запроваджує такі основі нововведення: 
• заявник може обґрунтувати свою заявку на міжнародну реєстрацію прав на торговельну марку не лише на підставі реєстраціїправ на неї у національному (чи регіональному) патентному ідомстві країни походження, а й на підставі заявки на національну (чи регіональну) реєстрацію прав на цю марку, подану до 
даного патентного відомства; 
• кожна країна — учасниця Паризької конвенції, на території якої 
заявник просить правової охорони на свою торговельну марку, 
може протягом 18 місяців (замість одного року), і навіть протя 
гом тривалішого періоду у разі оспорювання, заявити, що 
реєстрація прав на цю марку не може бути здійснена на її тери 
торії; 
• патентне відомство кожної країни — учасниці Паризької кон 
венції може отримати більші суми зборів порівняно з одержани 
ми за Мадридською угодою; 
• міжнародна реєстрація прав на торговельну марку, що анулюєть 
ся на вимогу патентного відомства країни походження цієї мар 
ки (наприклад, через те, що базову заявку було відхилено чи ба 
зову реєстрацію прав визнано недійсною протягом 5 років з дати 
міжнародної реєстрації прав), може бути перетворена на націо 
нальні (чи регіональні) заявки на реєстрацію прав на цю торго 
вельну марку із збереженням дати подання міжнародної заявки 
і, у відповідних випадках, набуває пріоритету (можливість, не 
передбачена Мадридською угодою). Крім того, заявки на реєс 
трацію прав на торговельні марки відповідно до Протоколу до 
Мадридської угоди можна подавати не лише французькою, а й 
англійською мовою. 
Гаазька угода про міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки 1925 р. (Гаазька угода). Є багатостороннім договором, який спрощує набуття прав на промисловий зразок у країнах-учасницях. Вона дає змогу громадянам і особам, які мають постійне місце проживання чи місцезнаходження у країні — учасниці Угоди, одержати правову охорону промислового зразка в усіх інших країнах-учасницях шляхом простої та недорогої процедури, а саме подання безпосе- 
редньо до Міжнародного бюро ВОІВ єдиної міжнародної заявки однією мовою (англійською або французькою) і документа щодо сплати збору в однаковій валюті. Основні положення Угоди: 
1) міжнародна реєстрація прав на промислові зразки може 
бути здійснена безпосередньо через Міжнародне бюро ВОІВ або 
через національне патентне відомство країни — учасниці Гаазь 
кої угоди, яка є країною чи місцезнаходженням заявника, якщо 
законодавством цієї держави таке передбачено. При цьому 
національне законодавство будь-якої країни-учасниці може 
містити вимогу щодо здійснення міжнародної реєстрації прав на 
промислові зразки через посередництво свого національного пате 
нтного відомства; 
2) у кожній країні-учасниці, зазначеній заявником, міжнародна 
реєстрація прав на промислові зразки має такі наслідки, як нібито всі 
формальності, потрібні для набуття прав на цей промисловий зразок 
відповідно до національного законодавства, було виконано заявни 
ком і всі адміністративні заходи, необхідні для цього, вжито патент 
ним відомством цієї країни-учасниці; 
3) дія міжнародної реєстрації прав на промислові зразки може 
бути поширена на країну — учасницю Угоди, що є країною його по 
ходження (у разі зазначення її заявником), якщо законодавство цієї 
держави не передбачає іншого; 
4) Міжнародне бюро ВОІВ публікує в офіційному бюлетені чор 
но-білі репродукції або, за клопотанням заявника, кольорові репро 
дукції фотографій чи інших графічних зображень стосовно кожного 
промислового зразка, щодо якого здійснено міжнародну реєстрацію 
прав. Заявник може подати клопотання про те, щоб публікацію було 
відкладено на термін, який не перевищує 12 місяців з дати міжнарод 
ної реєстрації прав на промисловий зразок, або, якщо заявлено пріо 
ритет, — з дати пріоритету; 
5) кожна країна-учасниця, зазначена заявником, може відмови 
ти в наданні правової охорони заявленому на міжнародну реє 
страцію промисловому зразку протягом 6 місяців з дати отримання 
публікації про міжнародну реєстрацію прав на нього. Відмова в на 
данні правової охорони може ґрунтуватися лише на вимогах норм 
національного законодавства, що не стосуються формальностей і 
адміністративних дій, які мають бути вчинені відповідно до 
національного законодавства патентним відомством країни-учас-ниці, що відмовляє в наданні правової охорони; 
6) термін дії правової охорони промислового зразка, щодо якого 
здійснено міжнародну реєстрацію прав, становить 5 років або, у разі 
її подовження, — 10 років з дати міжнародної реєстрації прав на про 
мисловий зразок; 
7) Женевський акт (1999 р.) Гаазької угоди запроваджує низку 
важливих змін до Гаазької системи міжнародної реєстрації прав на 
промислові зразки. До цього часу система регулювалась Гаазьким 
актом (1960 р.) і Лондонським актом (1934 р.). Женевський акт 
поліпшив існуючу систему міжнародної реєстрації прав на промис 
лові зразки, підвищивши її сумісність із системами реєстрації прав 
на промислові зразки в Японії, Великобританії та США, де правова 
охорона промисловим зразкам надається залежно від експертизи за 
явки шляхом дослідження такого критерію їх охороноспроможності, 
як новизна. Женевський акт спрямований на розширення геогра 
фічних меж міжнародної реєстрації прав на промислові зразки. 
Регіональні організації, які мають патентне відомство, що реєструє 
права на промислові зразки, можуть стати учасницями Женевського 
акта Гаазької угоди; 
8) Женевський акт Гаазької угоди вимагає, щоб країни-учасниці 
здійснювали міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки 
відповідно до свого національного законодавства протягом шес 
тимісячного терміну, який може бути продовжений ще на 6 місяців 
для тих країн, законодавство яких вимагає здійснення експертизи за 
явки на відповідність такому критерію охороноспроможності про 
мислового зразка, як новизна. Він також запроваджує модифіковану 
систему сплати зборів, можливу відстрочку публікування відомостей 
щодо реєстрації прав на промисловий зразок на термін до 30 місяців і 
можливість, у разі відкладення публікації, подати екземпляри заявле 
ного промислового зразка замість фотографій або інших графічних 
зображень. Останні положення становлять особливий інтерес для 
текстильної промисловості. 
Гаазька угода є чинною для України з 29 серпня 2002 р. Це означає, що українські заявники можуть подавати заявки на міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки і одержувати правову охорону на них в іноземних країнах відповідно до зазначеної вище процедури. 
Лісабонська угода про правову охорону географічних зазна4 чень і міжнародну реєстрацію прав на них 1958 р. Забезпечує правову охорону географічних зазначень шляхом міжнародної реєстрації прав на них. Права на такі зазначення реєструються Міжнародним бюро ВОІВ у Женеві на підставі заявки, поданої компетентним органом заінтересованої країни — учасниці Угоди. Міжнародне бюро ВОІВ повідомляє про здійснення такої міжнародної реєстрації прав інші країни-учасниці. За винятком випадків, коли якась країна-учасниця заявила протягом одного року, що вона не може забезпечити правову охорону географічного зазначення, права на яке мають міжнародну реєстрацію відповідно до цієї Угоди, усі країни-учасниці повинні забезпечувати правову охорону цього географічного зазначення до того часу, доки воно має правову охорону в країні походження. 
Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію 1971 р. (Страсбурзька угода). Засновує Міжнародну патентну класифікацію, що розподіляє всі галузі техніки і технологій на вісім розділів, які містять приблизно 71 тис. рубрик. Кожна рубрика має індекс, який складається з арабських цифр і літер латинської абетки. Відповідні індекси зазначено на кожному патентному документі опублікованої заявки та виданого патенту на винахід. 
Міжнародна патентна класифікація необхідна для пошуку патентних документів з метою дослідження рівня техніки. Такий пошук потрібен як патентним відомствам, що видають патенти на винаходи, так і потенційним винахідникам, науково-дослідним організаціям та іншим, причетним до нових розробок та їх використання. 
На даний час Міжнародну патентну класифікацію використовують патентні відомства понад 90 країн, чотири регіональні патентні відомства і Міжнародне бюро ВОІВ. З метою підтримання Міжнародної патентної класифікації на рівні сучасних вимог вона постійно переглядається, і кожні 5 років публікується нова її редакція. 
Локарнська угода про заснування Міжнародної класифікації промислових зразків 1968 р. Відповідно до Угоди патентні відомства країн-учасниць повинні зазначати в кожній публікації і в офіційних документах стосовно реєстрації прав на промислові зразки відповідні індекси Міжнародної класифікації промислових зразків. 
Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів та послуг для реєстрації прав на торговельні марки 1957 р.1 Встановлює класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації прав на торговельні марки. Патентні відомства країн — учасниць Паризької конвенції повинні вказувати ці класи у разі кожної реєстрації прав на торговельну марку. 
Віденська угода про Міжнародну класифікацію зображуваль4 них елементів торговельних марок 1973 р. Визначає класифікацію для здійснення експертизи заявок на реєстрацію прав на торговельні марки, які складаються із зображувальних елементів чи містять їх. Патентні відомства країн — учасниць Паризької конвенції повинні зазначати в офіційних документах і публікаціях, пов'язаних з реєстрацією прав на торговельні марки і подовженням дії реєстрації прав, відповідні позначення цієї класифікації.