Державна символіка України

Реферат

На тему:

“Державна символіка України ”

Державні символи України

В ст. 20 Конституції України передбачено, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Під державними сим­волами України слід розуміти закріплені в законодавстві офіційні графічні чи звукові зображення, в яких втілюються національні ідеї, що символізують державність України. Державні символи затверджуються Верховною Радою України. Характерними оз­наками їх є те, що вони: 1) виражають національний менталітет, національні ідеї політичного чи історичного змісту; 2) мають загальнообов'язковий характер. Основою державних символів є державний суверенітет.

Державні символи є складовою частиною більш широкого поняття «державні атрибути», до числа яких входять також сто­лиця держави, офіційна назва держави, державна мова, держав­на печатка, національні пісні, почесні значки, державні штандарти.

Державний Герб — це закріплений у законодавстві офіцій­ний умовний знак, який через графічне чи кольорове зображен­ня окремих фігур виражає коло певних ідей політичного харак­теру та символізує суверенітет держави. В Конституції сказано, що великий Державний Герб України встановлюється з ураху­ванням малого Державного Герба України та герба Війська За­порізького законом, що приймається не менш як двома трети­нами від конституційного складу Верховної Ради України. Го­ловним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний герб України). Зображення Державного Герба розміщується на пе­чатках органів державної влади, державного управління, судо­вих органів, грошових знаках і знаках поштової оплати, службо­вих посвідченнях, штампах, бланках державних установ тощо.

Державний Гімн — це закріплена в законодавстві країни му­зично-поетична емблема держави, яка через систему (набір) музично-поетичних образів виражає певне коло ідей політично­го характеру та символізує суверенну державу. Державний Гімн України — це національний гімн на музику М.Вербицького. Державний Гімн як офіційний символ держави виконують під час підняття Державного Прапора, відкриття урочистих засідань, на початку офіційних зустрічей на найвищому рівні, прийняття військової присяги, відкритті спортивних змагань тощо. Слова Гімну затверджуються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Державний Прапор — це закріплене в законодавстві офіційне полотнище держави, в якому шляхом добору певних кольорів (іноді з використанням малюнків чи написів) виражено ідеї полі­тичного характеру. Державний Прапор України — стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів:

верхня смуга — синього кольору, нижня — жовтого. Співвідно­шення ширини прапора до його довжини — 2:3. Державний Прапор піднімається на будинках органів державної влади і уп­равління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних і консульських представництв України, на прикордонних заста­вах та митницях, на засобах пересування перших осіб та дипло­матичних представників і консулів України, як кормовий пра­пор на морських суднах України, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань тощо.

Публічний глум над державними символами України караєть­ся у встановленому законом порядку.

Столицею України є місто Київ.

Конституція — основний закон держави, що визначає найважливіші засади організації суспільства.

Відповідь на перше питання пов'язана із визначенням загального співвідношення між суспіль­ством і державою. Державу не можна ототожнювати із суспільством — вона є специфічним, багатоманітним його інститутом, який через організацію влади і управ­ління віддзеркалює всі його основні риси, особливості. Не випадково, ще Гегель зазначав, що держава і суспільство пов'язані в їхній ідентичності і відмінності багатовидовими взаємопроникненнями, що між ними є "безліч переходів, поєднань і залежностей.

Згідно з цією тезою навряд чи можна стверджувати, що за рівнем відображення дійсності конституція — це виключно конституція держави або виключно конституція суспільства. Конституції, як свідчить практика переважної більшості країн, поряд із закріпленням основ державного ладу, найважливіших державних інститутів визначають і вихідні положення, що харак­теризують даний суспільний устрій, систему власності, соціально-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя саме конкретної країни. Особливо це притаманно конституціям, прийнятим після другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору.

Отже, маємо підстави стверджувати, що за загаль­ною характеристикою конституція — це, насамперед, основний закон держави. Разом із тим відповідно до впливу на посутні ознаки держави конституція визна­чає основи суспільного ладу певної країни. Наприклад у статтях 13 і 14 Конституції України визначаються об'єкти права власності українського народу, регла­ментуються питання, пов'язані із соціальною спрямо­ваністю економіки нашої держави, соціальним і право­вим статусом землі та правом власності на неї.

Конституція України – уособлення верховенства права, сутності та спрямованості політики нашої держави

Складним є питання про те, яким актом є конституція — політичним чи правовим? Для відповіді на нього знову ж таки слід звернутися до загальнотео­ретичних положень про співвідношення політики і права. Існує досить багато визначень політики і харак­теристик сутності права як суспільного явища. У марк­систських визначеннях, особливо тих, що були зробле­ні за радянських часів, у співвідношенні політики і пра­ва завжди наголошувався пріоритет політики, яка ніби-то повинна передувати праву. Тобто право розглядало­ся виключно як один із засобів здійснення політики. Недарма В. Ленін зазначав, що закон, тобто головна провідна форма права, яку характеризує найбільший ступінь узагальнення, є заходом політичним, політи­кою. Із цього видно, що право та основні форми його визначення розглядалися як засоби, що забезпечують здійснення політики. Якщо вони не задовольняли панівні кола суспільства, то могли змінюватися відпо­відно до їхнього бажання. Тож і конституція вважалася нормативним актом, що не має визначального значен­ня і повинен підпорядовуватися політиці.

Відомо, що існує багато визначень політики як су­спільного явища. У більшості випадків ними закцентовано увагу на тих чи інших її ознаках. Найбільший сту­пінь узагальнення щодо визначення сутності політики міститься, мабуть, утвердженні, згідно з яким політика є системою відносин влади і управління в суспільстві (державної влади та державного управління, а також інших суспільних відносин, насамперед тих, що пов'я­зані із самоврядуванням). Постає питання: яку со­ціальну роль у такому разі відіграють право, закон, конституція держави? Відповідь може бути одна: право і всі його форми, в тому числі й конституція, — не що інше, як засоби здійснення політики і тільки.

Такий підхід як з методологічної, так і з практичної точки зору є безпідставним, помилковим. Він призво­дить до волюнтаризму в політиці, позбавляє її будь-яких позитивних орієнтирів, у тому числі правових. Такий підхід пов'язаний із недооцінкою права, консти­туції, є проявом того правового нігілізму, який панував у нашій країні за радянських часів, коли про право зга­дували лише тоді, коли треба було щось замаскувати у сфері політики, надати тому чи іншому явищу правової привабливості.

Право й загальні правові настанови, а тим більше конституцію, не можна розглядати як додаток до політики. У праві відображено певні політичні інтереси, а також вимоги (потреби) суспільства. Однак їх вияв має межу. Право, а отже, й така провідна його форма, як конституція, мають самостійне значення, грунтуються на власних підвалинах, повинні відповідати певним принципам, конкретним суспільним вимогам. Пра­во — це не просто звід правил поведінки (правових норм), що їх, у межах своєї компетенції, встановлюють відповідні державні органи. Якщо вдовольнитися тіль­ки цим і не намагатися пізнати внутрішню сутність справжню природу права, то логічним буде висновок що право — не що інше, як один із засобів здійснення політики. Адже відповідний державний орган, видаю­чи той чи інший нормативний акт, встановлюючи нор­ми права, провадить певну політику, і тому право є без посереднім й виявом.

Насправді ж усе значно складніше. Право — не до­даток до політики, а самостійний загальносоціальний прояв, що узагальнює ступінь свободи, рівності та справедливості суспільства, критерій його моральності (оскільки право невід'ємне від моралі як одна з форм зовнішнього її вияву). Право може бути виявом полі­тики лише до того часу, поки ця політика не суперечить нормам моралі, принципам справедливості, за якими всі люди вільні й рівні від народження у своїх можли­востях і можуть реалізувати їх у суспільстві.

Саме цю найглибиннішу сутність відображає закла­дений у ст. 8 Конституції України принцип верховенст­ва права.

Отже, відповідаючи на питання, політичним чи правовим актом є конституція, слід зазначити, що кожну конституцію зорієнтовано на проведення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у демократичних державах політика не може виходити за межі права, високих моральних принципів, закладених у ньому.

Конституція України є найвищим правовим актом нашої держави, її Основним Законом, який водночас визначає основні напрями розвитку суспільства, держави.

Література

      Конституція України

      Огляд конституції України

      Основи Держави і права

      Основи Конституційного права України