Золотий вік львівського ренесансу

Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства. Архітектурні пам'ятки України цієї доби можна поділити на три групи: оборонні споруди, споруди-замки; церковне будівництво.

Особливістю пам'яток архітектури й образотворчого мистецтва є те, що в них формувався український стиль. Він характерний для архітектурних споруд Західної України, де ренесансний стиль поєднувався з українським народним стилем, який був перенесений з дерев'яного у кам'яне будівництво. Цей стиль яскраво виявився у будівництві храмів і замків.

Пам’ятки мистецтва Львова доби Ренесансу, себто відродження клясичности, займають найвизначніше місце в історичному розвитку не тільки українського мистецтва, але й мистецтва цілого Сходу Европи. В історії українського мистецтва, львівський ренесанс – це найважніша капітоля українського мистецтва кінця XVI і початку XVII століття, а пам’ятки архітектури на львівському Ринку і прилеглих вулиць – це найбільша окраса і цілий сенс ренесансового мистецтва на Україні.

Ренесансовий стиль поширився на Україні досить вчасно, при чому у Львові почав примінюватися в українському церковному будівництві скорше, ніж у римо-католицьких храмах. Пояснюється це тим, що ренесансовий стиль більш відповідав давнішим українським традиціям. Зокрема ренесансова архітектура, з типом будов центрального заложення, більше відповідала своєю ідеєю і концепцією зразкам української архітектури передренесансової доби, а навіть будовам старокняжої доби. А це тим більше, що ренесансове мистецтво приходило до нас головно з Венецької Республіки, італійської частини Швайцарії та сумежних до Венеції територій. Це не випадок, бо саме Венеція, із своїми давнішими зв’язками з Візантією, візантійським мистецтвом, була для нас, розуміється, значно ближчою, ніж північна ґотика з її суворими, неспокійними й замкнутими формами.

Світова торговля, яку вело «візантійське місто» Венеція з цілим суходолом і слов’янами, була головною причиною для поширення венецького мистецтва. Відомо, скільки венецьких купців жило у Львові і в Києві. Дуже живі зносини з Венецькою Республікою були за часів гетьмана Б. Хмельницького, про що свідчить венецьке посольство, під проводом Альберта Віміни в 1650 році та інші. У Львові було в XVI-XVII ст. консульство Венецької Республіки, а на Ринку був будинок, що звався «Венецьким». Крім архітектури, ці венецькі впливи у нас дуже помітні в малярстві й особливо в друкарстві й ґраверстві.

Донедавна вважалося, за думкою польських дослідників, що ренесансовий стиль прийшов до Львова з Кракова, де ознаки ренесансу помітні вже в 20-их роках XVI стол. Одначе досліди автора цих рядків довели, що перші зразки ренесансового стилю, і то у венецькій відміні, прийшли до Львова із західного Закарпаття – з двох незвичайно інтересних осередків – Пряшева і Бардієва, де стиль ренесансу з’являється вже в перших роках XVI стол. Це був найближчий торговельний шлях, що лучив Україну з Венецією і взагалі з Італією через Словаччину, Подунай та Угорщину. Лише згодом долучуються ще течії середньої Німеччини – головно через Краків, а з поч. XVII ст. – північної Німеччини. З пам’яток раннього ренесансу особливо цінний ратуш в Бардієві, де маємо чудові зразки оброблення деталів у характері венецького ренесансу, з років 1506-1609, майстра Олекси (Alexius). В Пряшеві заховався цілий ряд ренесансових житлових будинків з високими т. зв. атиками венецького зразку. Ці атики, чи високі стіни над вінчаючими ґзимсами, мали практичне значення, як оборонні засоби, коли в мурах атики робилися стрільниці для оборони. Високі атики відомі також в інших будовах на Україні, зокрема в фундаціях волинських князів Острозьких («Острозький ренесанс»).

Маємо також безпосередні відомості про мулярського майстра Петра Луку з Пряшева, що працював у Львові в першій половині XVI стол. і вмер там у 1541 році. Відомо, що цей Лука перебудовував львівський ратуш та переводив якісь більші будови в Луцьку – палату й різні забудовання замку.

Ренесансовий стиль у Львові з’являється в першій чверті XVI стол. Поширювали його головно італійські майстри. Але львівські міські документи згадують чимало майстрів із слов’янськими чи то українськими прізвищами, напр., Мартин Люшня 1534 р., Петро із Смоленська 1535 р., Матей Муратор 1535 р., Іван Лис 1557 р., згаданий уже Лука з Пряшева. Але з часів заложення мулярського цеху 1572 р. найчастіше згадуються італійці, як львівські міщани, що звичайно прибирали місцеві, слов’янські, прізвища: Петро Волох, Станислав Змій, Франціск Кротохвілі, Іван Круглик та інші.

Центром будівельної діяльності Львова був, розуміється, Ринок із ратушею – гордістю і символом автономного устрою міст доби Ренесансу.

Львівську ратушу, що веде свій початок ще з XIV стол., розбудовано в роках 1489-1491. В 1532-1539 була відреставроврана вежа з участю майстра Луки з Пряшева. Ренесансові ознаки прибрала, правдоподібно, в 1561 р. і в останніх роках XVI стол., про що дають деяке поняття рисунки ратуші початку XIX стол.

До половини XVI стол. належить мурований т. зв. Високий Замок, відомий із старого рисунку кінця XVII стол. і пляну кінця XIX стол. Досить великі реставраційні праці велися в першій пол. XVII стол., але під час облоги Львова гетьманом Богданом Хмельницьким, Замок був здобутий українськими козаками під проводом полк. Кривоноса. З кінцем XVIII і поч. XIX стол. Високий Замок руйнувався і навіть частинно розбирався з дозволу львівського маґістрату(!), а в 1868 р., під час висипування т. зв. Люблинської могили, остаточно знищено наземні мури, а фундаменти засипано землею ...

Найбільший розквіт ренесансу у Львові припадає на другу пол. XVI стол., особливо на 70-90 роки того століття. До найстарших будов «Золотого віку» львівського ренесансу, належить будинок Гепнера (згодом Українського Кредитового Товариства) в Ринку, 1570 року. Прекрасна композиція фасади, пропорціональність окремих частин, не переладованість прикрас, ясність і чистота форм роблять цю будову незвичайно цінною на тлі всіх інших будинків доби Ренесансу.

Не менше цінною є «Чорна камениця» в Ринку під ч. 4, побудована в 1577 р. архітектом Петром Красовським, від 20-их років XX стол. – Історичний музей м. Львова. Будинок дуже оздобний, цілий рустикований т. зв. бриліянтовими квадрами (кам’яними бльоками), залишаючи вільні місця лише для орнаментованої різьби. Незвичайно багатий портал має різьбу тонкого майстерного виконання.

Також інші будинки Ринку і прилеглих вулиць мали характеристичні ренесансові деталі. До таких належав неіснуючий тепер будинок Пікоззі. До доби пізнього ренесансу відноситься будинок Б. Бандінеллі в Ринку під ч. 2, флорентійського різьбаря, відомого у Львові з того, що заложив у Львові першу пошту в 1629 році.

Найвищі досягнення українського ренесансу зосереджуються в чотирьох будовах, що належать виключно українській культурі, бо створені зусиллями і працею лише української частини «Галицького Вавилону».

Вежа Корнякта при Братській церкві – краса і гордість українського Львова, найцінніша пам’ятка ренесансу на Україні, заслужено названа чужими дослідниками перлиною будівельної умілости цілої Східної Европи. Історія будови, особливо в початках, була драматична. Вперше була заложена в 1564 р. братчиками Давидом Русином, Демезом Красовськпм і Томою Волосом. Будівничим був Фелікс Трембич, який довів її до другого поверху. В 1568 р. Д. Русин згодив іншого майстра – Петра Красовського, але в 1570 р. вежа, не доведена до кінця, завалилася ... На вістку про руїну вежі, Д. Русин помер. Причиною руїни була непевність первісного фундаменту Ф. Трембича. Наново почали будувати вежу 1572 р., головно коштом братчика Константина Корнякта, а закінчили щойно в 1578 р. Творцем вежі був архітект Петро Барбока. Старі рисунки і гравюри вежі та історичні звістки, вказують, що первісне вежа була в трьох кондиґнаціях та перекрита стуліньчасто-пірамідальним перекриттям на зразок бойківських церков. Найвищий поверх з бароковою банею постав у 1695 році за проектом архіт. Вебера. Після пожежі 1779 р. баня була реставрована із значними різницями первісного вигляду. Вежа Корнякта висока на 66 метрів, ціла побудована з тесаного каменю (за вийнятком найвищого поверху), має незвичайно чітку й ясну композиційну цілість і шляхетну простоту форм. Досліди автора довели, що композиційною ідеєю Корняктівська вежа нагадує вежу Мадонни дель’ Орто у Венеції, але в деталях відмінна. А саме, наша вежа виведена в йонському ордені, наближеному до підручника славного ренесансового архітекта Паллазіо, виданого у Венеції в 1570 році.

Дім Корнякта в Ринку, побудований у 1580 році, дає цікавий приклад несиметричної фасади, але скомпонований з великим почуттям рівноваги, пропорції та конструктивної логічности. Звертає на себе увагу рустикована стіна, подібно до інших львівських будинків. Як вказують польські дослідники Й. С. Зубрицький та ін., цей спосіб рустикованих стін різко відрізняє Львів «від інших польських міст». Портал з коринтськими кольонами, має різьблені маски, як каже Лозінський, «правдиво сарматські, повні місцевого характеру». Спокійні й ясні форми партеру і двох поверхів трохи порушуються високим і пишним атиком з багатою фіґуровою оздобою, що походить вже з XVII стол. В середині будинку Корнякта, у дворі, частково збереглася поверхова аркада, виведена у витончених формах тосканського стилю. Досліджуючи будову в 1932 році, автор звернув увагу на схожість будови на дві палати в місті Монтепульчіяно, поміж Сієною і Перуджею в Італії, тоді, як деталі й архітектурні ордени нашої будови в характері тосканського стилю горішньої Італії. Тому припущення деяких авторів, що дім Корнякта побудував архітект Петро Барбока неправдоподібне, скоріше будівничим був його спільник Павло Домінічі Римлянин, який і приніс з собою способи будування й мотиви тосканської школи.

Перлиною ренесансового Львова треба вважати Трьохсвятительську каплицю коло Братської церкви, побудовану в 1578 році архітектом Петром Красовським і відбудовану в 1671 р. коштом Олександра Балабана. Заложення і просторовий об’єм будови ясно вказують, що тут італійські майстри мусіли підпорядкуватися місцевим вимогам українського будівництва, з його типовою формою тридільної і трибанної церкви. Про це наочно свідчили і докладні обміри будови, виконані автором у 1937 році, які, на жаль, десь затратилися в нетрях парохіяльного уряду.

Маючи українську систему трибанної церкви, будівничий каплиці блискуче розв’язав проблему внутрішнього просторового об’єму і назверхнього вигляду. Це можемо пояснити і тією обставиною, що стиль Ренесансу, з прагненням до центральних будов, близько стояв до візантійської архітектури, звідки черпав і певні композиційні та конструктивні засоби.

Оригінальним, і то місцевим українським характером, відзначається різьба на камені, особливо на порталі, де бачимо улюблений український мотив виноградної лози, соняшники тощо.

Також головна Успенська церква львівського Братства виведена як трибанна. Будова тривала цілих 40 років (1591-1631) з участю архітектів Павла Римлянина, Войтиха Капиноса і Амвросія Прихильного. Була посвячена 16. січня 1631 р., коли на цю врочистість приїхав з Києва митр. Петро Могила з київським хором. З рахунків Братства м. ін., довідуємось, що київським «співакамъ, которые докучали о нагороду за співаніє, далемъ, злотихъ 4».

Особливо ориґінально, в українському дусі, трактовані різьби в камені у фризах, т. зв. трійчаках (метопах), капітелях і порталах, виконані місцевими каменярами, чи «челядю Братства», як це зазначено в умовах Братства з будівничими. На будову збирали гроші по цілій Україні. Дещо жертвували і волоські (молдавські) господарі, від чого називали Братську церкву «Волоською».

Пізньоренесансові будови Львова належать переважно римо-католицьким храмам, як напр. каплиці Боїмів 1617 р. і Кампіонів 1619 р. їх розкішні різьби й прикраси занадто переладовані і вже не дорівнюють чистим і гармонійним формам ренесансового стилю Братських будов.

До великого розвитку приходить також малярство і різьба у Львові. Різьбарями нагробників, пам’ятників і фіґурових прикрас храмів, каплиць та інших будов, були переважно німці, тоді як малярями ікон, образів, портретів та інших малярських творів були українці, конкуруючи з поляками. Не зважаючи на велику підтримку польського малярського цеху, особливо привілеями польського архиєпископа Соліковського, польські малярі не могли дорівняти «рутенським» малярям. Малярський цех, зложений з українців, насміхався, що так примітивно і «по-партацьки» виконані образи польського цеху «в костелах почитають і боготворять». Не залишалися «позаду» і польські патріоти, що під проводом архиєпископа Соліковського час-від-часу робили «кгвалти» і справжні погроми українських церков, наприклад на українське Різдво 1583 р.

Течії ренесансу, з реалістичним трактуванням портрету, знайшли свій найкращий вислів у портретах львівських патриціїв і міщан, які збереглися в Ставропігії: портрети Корнякта, Лянґішівни, Красовського та інших. Та, на жаль, автори їх нам невідомі. З другого боку, львівські документи зберегли нам імена українських малярів, яких праці нам невідомі. До таких, з XVI стол., належать: Андрій 1540-1542 р., Василь зі Стрия 1545 р., Васько, учень маляря Федора 1553 р., Воробій Мисько 1524-1575, Гавриїл 1594 р., Іван 1550 р., Іван 1596 р., Антін Іринкович 1543 р., Лука 1539 р., Василь Максимович 1592-1599 р., Семен (Сенько) 1573-1600 р., Федір 1539 р.

Стиль ренесансу відбився також в малярстві першої половини XVII стол. З багатьох львівських малярів того часу відзначалися імена: Корупка, Федір Сенькович, автор первісного іконостасу Братської церкви 30-их років XVII стол., Микола Петрахнович, що виконав ікони до тієї самої церкви коло 1635 р., Олександер Ляницький, маляр краєвидів Евстахій, маляр «колтрин» чи танет Іван Лукашевич. Із збережених образів, особливо цінний іконостас, з ренесансовою різьбою, П’ятницької церкви першої половини XVII стол.

В монументальному (настінному) малярстві велику славу здобув собі Василь зі Львова, що працював коло 1659-1687 р., автор баталістичних сцен польсько-турецької війни в костелі в Жовкві, портрету короля Яна Собєського, ікон крехівського манастиря.

Певно багато ікон, що переховуються в музеях Львова та цілій Зах. Україні, також виконувалися львівськими мистцями, тільки їх імена не досліджені й не виявлені. Безсумнівно, що колишня візантійська абстрактна основа іконопису в XVI стол. шляхом еволюції набирає більш реалістичного і натуралістичного трактування з елементами українського побуту, що було вислідом нових течій у малярстві, які приходили на Україну головно з Італії і Фляндрії.

Особливе значення для львівського ренесансу має розвиток ґраверства і друкарства, що припадає на другу половину XVI і поч. XVII стол. Ще перед виходом у світ львівського «Апостола» 1574 р., у Львові було відоме ґраверство. Таким визначним майстром був Лаврентій Филипович, що мав цілу школу малярів і ґраверів, а поміж ними Гриня Івановича, що працював у друкарні Івана Федоровича. Останній видрукував у Львові: «Апостол»1574 р. – перший датований друк у Львові, тоді як друкарство на Україні було вже відоме в половині XVI стол. (Учит. Євангелія 1562 р.). Цей самий друкар видрукував «Апостол» у Москві в 1564 р. Цей факт широко використовували російські автори, підкреслюючи, що обрамовання титульної сторінки з ап. Луки було однакове у Москві і Львові. Досліди автора, переведені у Львові в роках 1922-1923 р., довели, що ціле те обрамування в Москві й у Львові було скопійоване з гравюри Е. Шена, учня знаменитого А. Дюрера, 1524 року. Сама фіґурова ґравюра ап. Луки у львівському виданні зовсім відмінна, при чому автор знайшов під ґравюрою підпис «Л. Ф.», що належить Лаврентію Филиповичеві. Також про походження самого друкаря Івана Федоровича, підписаний ще в 1924 р. висловив погляд, що він походив, правдоподібно, з України й Білоруси і, прийшовши до Львова, лише «обновив занедбане друкарство», як це свідчить надпис на його нагробній плиті у Львові 1583 року. Такі виводи, щодо початків ґраверства у Львові і походження Федоровича, зустріли гостру полеміку у виданні «Йван Федоров – первопечатник» (Москва 1935). Одначе в тому самому виданні була уміщена стаття відомого знавця ґеральдики В. К. Лукомського, який відкрив, що друкарський знак Івана Федоровича, уміщений у львівському виданні, є гербом XVI ст. українсько-білоруського роду «Рагоза», а поміж представниками цього роду були два київські митрополити: Мисаїл 1474-1477 рр. і Михайло 1589- 1593 рр.! Найновіша праця А. Сідорова, вид. Академії Наук СССР, 1951 року, одначе визнає факт запозичення ґравюри Б. Шена та діяльність ґравера Лаврентія Филиповича ще перед виходом у світ львівського «Апостола» 1574 р.