Значення досліджень архітектури й містобудування україни доби гетьманщини

ВИСНОВКИ

Результат дисертаційного дослідження є теоретико-методологічним. Це пропозиції до концепції основних особливостей формування і розвитку містобудування й архітектури на теренах України в добу Гетьманщини, що включають такі основні положення:

1. Архітектурно-містобудівна спадщина  доби Гетьманщини в межах регіонів  України розподілена дуже нерівномірно. Це відображає характерну для  цієї доби різну інтенсивність  процесів розвитку архітектури й містобудування по регіонах. Найбільше об'єктів архітектурної та містобудівної спадщини зосереджено у Середній Наддніпрянщині та Північному Лівобережжі ( 24 % споруд, 38 % комплексів, 30 % міст), в Галичині (38 % споруд, 13 % комплексів, 5 % міст), а найменше - на Півдні України (3 % споруд, 8 % комплексів, 19 % міст). Ця регіональна нерівномірність процесів розвитку архітектури й містобудування вперше кількісно охарактеризована в цьому дослідженні. Регіони з високою інтенсивністю архітектурно-містобудівних процесів становлять найбільший інтерес для дослідника.

2. Бурхливий розвиток архітектури  й містобудування в добу Гетьманщини  був спричинений революційними  соціально-політичними, економічними  й культурними змінами в Україні  у результаті переможної національно-визвольної та станової революції (Хмельниччини). Найбільше на сферу містобудування і архітектури вплинули такі чинники, як створення своєї держави; розширення української етнічної території з містобудівним освоєнням Слобідської України, а також поява нової суспільної еліти й численного класу вільних підприємливих людей.

Дисертаційним дослідженням виявлено такі основні риси архітектурно-містобудівної  діяльності у добу після Хмельниччини: 
- значний розвиток архітектурно-містобудівної діяльності у Наддніпрянщині, Лівобережжі й на Слобожанщині водночас із занепадом її в інших регіонах; центром такої діяльності стає і лишається до кінця доби Київ; 
- безпрецедентний, порівняно з попередніми епохами, розвиток мурованого будівництва з головною роллю замовника у визначенні архітектурної програми та домінуючою роллю державних замовлень у становленні нової архітектурної типології та стилістики;  
- поступовий перехід від середньовічних методів професійної праці (за вказаними замовником зразками) до розробки й ''апробації'' проектних креслеників і ведення за ними будівельних робіт, формування сучасного розуміння професії архітектора.

3. Етапи суспільно-політичного  розвитку України розглядуваної  доби відобразилися в етапах  розвитку архітектури й містобудування. Дисертантом обгрунтована дещо інша, ніж дотепер, періодизація розвитку архітектури доби Гетьманщини. На основі поточнення висновків попередніх дослідників запропоновано розрізняти три основні етапи: 
1. 1648 р.-1720-і рр. Етап революційних новацій в архітектурі й містобудуванні. 
2. 1720-і рр.-1750 р. Етап кризового розвитку. 
3. 1750 р.-1781 р. Етап подолання кризових явищ, посилення державної регламентації архітектурно-містобудівної діяльності.

4. Результатом містобудівних процесів  доби Гетьманщини стало формування містобудівного каркасу і основних рис архітектурного середовища українських міст з притаманною їм структурою, розплануванням, об'ємно-просторовою композицією, гармонійним зв'язком з природним ландшафтом, естетичною виразністю. Просторовий устрій міст, сформований у розглядувану добу, обумовив їхній містобудівний розвиток у наступні століття і нині становить невід'ємну складову національної архітектурно-містобудівної спадщини.

5. Дослідженням з'ясовано, що  у просторовому устроєві й розплануванні всіх комплексів розглядуваної доби - як фортифікаційних, так і монастирських - спостерігаються спільні особливості: опанування архітектурними комплексами ландшафтних зон високої композиційної активності; ізоляція внутрішнього простору цих комплексів від довкілля; чітка ієрархічна структура будівель і споруд; тенденція до регулярності розпланувальних вирішень. Все це забезпечило фортифікаційним і монастирським комплексам домінуючу роль в об'ємно-просторовій композиції міст і сіл.

ДослідженнямИ доведено, що католицькі та греко-католицькі монастирі на західних землях і православні монастирі в інших регіонах розвивалися за традиціями, притаманними кожній з цих конфесій. Тому не може бути вироблено спільної для всіх конфесій класифікації композиційних типів монастирів. Поточнюючи висновки попередників, запропоновано розрізняти такі композиційні типи монастирів:

Для католицьких - замкнутий; компактний; блокований. 
Для православних - павільйонний центричний; павільйонний лінійний (фронтальний).

Для греко-католицьких - блокований, павільйонний лінійний (фронтальний).

6. У добу Гетьманщини провідним  функціональним типом були церковні  будівлі як такі, що уособлювали  найважливіші суспільні функції.  У православному церковному будівництві,  окрім двох класичних для доби типологічних груп (хрещато-банної; тридільної і хрещатої) велике значення для розвитку архітектури мали контамінації цих основних типів, а також маргінальні типи - безбанні зального типу, триконхові, тетраконхові.

7. Для розпланувально-просторових та архітектурно-пластичних вирішень будівель і споруд розглядуваної доби характерні: відкритість, розімкненість композиційних побудов; переважання об'ємних композицій над фронтально-площинними; центричність та ієрархічність побудови об'ємів і мас; поєднання мальовничості силуетів і форм з регулярністю розпланувальної побудови, що забезпечило логічність архітектурної форми і ясність її візуального сприйняття; тектоніка на основі неканонічно (декоративно і символічно) трактованого ордера; вживання однакових пластичних засобів для будівель усіх функціональних типів: кількість застосованої пластики залежала тільки від ступеня репрезентативності будівлі.

У неправославній культовій архітектурі  розглядуваної доби панували тенденції  ретроспективізму, особливо властиві іудейській та ісламській сакральній архітектурі. Для католицького костельного будівництва під кінець доби характерна майже буквальна ретрансляція центральноєвропейських взірців.

8. У дисертаційному дослідженні  вперше запропоновано розрізняти два напрямки в стилістиці архітектури розглядуваної доби: 
- місцеве відгалуження центральноєвропейського бароко в західних регіонах України; 
- суттєво відмінну від бароко стилістику, що розвивалася у Наддніпрянщині, на Лівобережжі й Слобожанщині.

Доведено, що стиль архітектури доби Гетьманщини, який досі звично називали ''українським бароко'', має глибокі феноменологічні відмінності від європейського бароко. Зроблено висновок про те, що в силу розвитку національної державності та гуманістичних тенденцій в культурі архітектура України доби Гетьманщини типологічно ближча до явищ європейського Ренессансу, ніж до синхронних барокових стильових течій Європи. Попри проникнення під кінець доби барокової стилістики і навіть рококо, українська архітектура розвивала власні засади як в типології, так і в архітектурно-пластичних вирішеннях. Тому стилістично архітектуру України доби Гетьманщини неправомірно визнавати ні бароковою, ані ренесансною. Натомість запропоновано поточнити визначення її стилістики як ренесансно-бароковий синтез в умовах хронологічної ретардації.

9. Архітектурний процес 1648-1781 рр. став  завершенням семивікового розвитку  середньовічної української архітектури.  Саме ця доба дала архітектурні  й містобудівні витвори, в яких  найяскравіше відбилася своєрідність архітектурної творчості українського народу. Засвоєння світової архітектурної спадщини (класичні ордери, хрещато-банні структури) й розвиток автохтонних об"ємно-просторових композицій дозволили синтезувати неповторний національний архітектурний стиль доби Гетьманщини, який став найвагомішим внеском України до скарбниці світового зодчества.