Запорізьке козацтво, його звичаї, побут, зброя

Реферат

Запорізьке козацтво, його звичаї, побут, зброя

План

 
 
1.Вступ. 
 
2.Заняття, побут і звичаї козаків. 
 
3.Воєнне мистецтво козаків. 
 
4.Висновки. 
 
5.Список використаної літератури.  
 
Вступ 
 
Для того, щоб розповідати про побут, звичаї, заняття козаків спочатку потрібно з’ясувати хто взагалі такі козаки і причини їх появи. 
 
Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240р.) У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в латино-персидсько-кипчацькому рукописі «Codex cumanicus» (1303р.) (Згідно з Куманським кодексом, слово козак означало сторож, вартовий) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Під 1308р. у Суґдеї (сучасний Судак) згадуються козаки, але вже як розбійники. За пізнішою фіксацією це слово в цілому ряді тюркських мов позначало вільних найманців, вояків, що покинули свої улуси, степових розбійників, а в ширшому значенні — вигнанців, бездомних людей, авантюристів, нежонатих молодиків. Згадує про татарських козаків і тогочасний польський хроніст Ян Длуґош, визначаючи їх так: Втікачі, розбійники і вигнанці, що їхньою мовою звуться козаками. На Україні назва «козак» вперше вживається у 1492р. 
 
Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва: 
 
1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами; 
 
2) «чорно-клобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі; 
 
3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмуторокані;  
 
4) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво; 
 
5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю; 
 
6) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів; 
 
7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю; 
 
8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю; 
 
9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі; 
 
10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання. 
 
Як бачимо, самий лише перелік точок зору достатньо свідчить, наскільки дискусійним є це питання. Принциповим розходженням у суперечках істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати його за факт принесений, відгомін тюркських інститутів. На мою думку у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що жива історія — це не розграфлена шахівниця, і в житті будь-якого народу навряд чи знайдеш явище, яке б виникало саме з себе, не обплутуючись масою подеколи непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. Тож і в проблемі походження козаччини доцільно вичленовувати швидше баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне обличчя України-Русі, таке відмінне від строгого візантійського лику Русі Київської. 
 
Таким чином, жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер.  
 
Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були: 
 
1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями; 
 
2) досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін; 
 
3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації. 
 
Причини виникнення козацтва зумовлена: 
 
1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель; 
 
2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту; 
 
3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар. 
 
Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями. 
 
Перші згадки про козацтво датуються ХIIІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 
 
300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни. Центром реєстрового козацтва було м. Трахтемирів. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам: 
 
а) утворенню реєстрових збройних формувань; 
 
б) легітимізації козацького стану — юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви. 
 
Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів, контроль за нереєстровими козаками і порядком у містах і селах. 
 
З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцям і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638р.), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва. 
 
На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої. 
 
Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар. 
 
Заняття, побут і звичаї козаків 
 
Життя запорізьких козаків у самій Січі й життя в зимівниках і бурдюгах значно відрізнялося одне від одного. На Січі жили неодружені козаки і в Січ аж ніяк не допускали жінок, чи буде то мати, сестра або стороння жінка для козака . Запорізьким козакам не дозволяється бути одруженими усередині їхніх жител (в Січі), а які вже одружені, повинні, щоб дружини їх жили в близьких місцях, куди їздять вони до них тимчасово; але це потрібно робити так, щоб не знали старшини. 
 
Заборона уведення жінок на Січ поширювалося не тільки на запорожців, але й на сторонніх осіб, постійно або тимчасово проживаючих в козацькій столиці. Так, коли в 1728 році, під час російсько-турецьких війн, на Січ приїхав російський підполковник Глєбов із власною дружиною й деякими іншими жінками, то козаки обступили житло Глєбова й вимагали видачі їм жінок, що перебувають там, «дабы каждый имел в них участие»» . Підполковник з великими зусиллями зміг відговорити запорожців від нанесення ними жорстокої ганьби жінкам, і те не інакше, як виставивши їм кілька бочок горілки. Але й після цього він примушений був негайно видалити свою дружину із Січі, через нове сум'яття козаків . «Найдавніший і найсуворіше дотримуваний звичай, у запорізьких козаків, - зауважує француз Лезюр, - був той, який виключав, під страхом бути страченим, поява в Січі жінки; відступ від цього звичаю ніколи не проходив безкарно Заборона уведення жінки в Січ тим суворіше дотримувалося в запорожців, що в них було загальне вірування, як тільки ступить у Січ нога жінки, тоді кінець життя всьому Запоріжжю. 
 
Звичай нежонатості запорізьких козаків може бути пояснений перш за все їх військовим станом. Постійно зайнятий війною, постійно в погоні за ворогом, постійно піддаючись різного роду випадкам, запорожець не міг, зрозуміло, і думати про мирне сімейне життя: 
 
Але крім цього безсімейне життя запорізьких козаків було спричинене й самим ладом їхнього військового порядку: товариство жадало від кожного козака вище особистого блага ставити благо суспільства; у силу цього військовий видобуток запорізьких козаків ділилася між всіма членами товариства нарівно, нерухоме майно козаків у принципі становило власність усього війська.  
 
Таким чином, життя запорізького козака — свого роду аскетизм, до якого він дійшов досвідом, а не запозичив ззовні: «лицарю - лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати». Але щоб полегшити труднощі своєї самотньої долі, щоб мати, якщо не супутниць, то супутників життя, запорізькі козаки часто прибігали в себе до так називаного побратимства. Січовий козак, що або сам нападав, або від інших чекав нападу, мав потребу у вірному товаришеві, що міг би вчасно подати йому допомогу або усунути від нього непередбачену небезпеку. Потребуючи із цієї сторони один в одному два козака, зовсім чужі один іншому, приходили до думки «побрататися» між собою з метою піклуватися, визволяти й навіть жертвувати життям один за одного, якщо в тім трапиться потреба. А для того, щоб дружба мала чинність закону між побратимами, вони відправлялися в церкву й там скріпляли офіційно побратимство.  
 
Отже, у Січі жили винятково неодружені козаки, що називали себе, на відміну від одружених, лицарями й товаришами. Тут частина з них розміщалася по тридцятьох восьми куренях, в самій Січі, а частина поза нею, по власних будинках; згідно із цим, частина харчувалася військовим столом, частина власним , але в загальному життя тих й інших була однакова. 
 
Повсякденне життя запорізьких козаків на Січі складалось в такий спосіб. Козаки піднімалися на ноги зі сходом сонця, одразу ж вмивалися холодною річковою водою, потім молилися богові й після молитви, через деякий час, сідали за стіл до гарячого сніданку. Час від сніданку до обіду козаки проводили по-різному: хто об'їжджав коня, хто оглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині, хто лагодив плаття, а хто просто лежав на боці, попихкував з люльки-носогрійки, розповідав про власні подвиги на війні, слухав розповіді інших і викладав плани нових походів. Рівно в 12 годин курінний кухар ударяв у казан, і тоді, по звуці казана, кожен козак поспішав у свій курінь до обіду. Обід приготовлявся в кожному курені особливим кухарем, або поваром , і його помічниками, невеликими хлопцями, на обов'язку яких лежало приносити воду в курінь і тримати в чистоті казани й посуд: «посуд — казани, ложки, корита дуже чисто держут і чистіше, як себе, а тим паче одягу» . Їжа готувалася в великих мідних або чавунних казанах, що навішувались за допомогою залізних гачків на кабице в сінях кожного куреня, і варилася три рази в день на все наявне число козаків куреня, за що платилося кухарю по два рубля й п'ять копійок з кожного козака в рік, тобто 9 рублів й 50 копійок при 150 чоловіках середнього числа козаків у кожному курені. До стола, що по-запорізьки називався «сирном», звичайно подавалися: соломаха, тобто житнє борошно, густо зварене з водою, тетеря, тобто житнє борошно або пшоно, не дуже густе зварені на квасу, і щерба — теж рідко зварене борошно на риб'ячій юшці. Очевидець Василь Зуєв відносно їжі запорожців говорить, що в них уживалися тетеря й братко; тетерею називалася пшоняна кашка, до якої під час кипіння додавалося кисле житнє тісто; у крутому вигляді тетеря їлася з риб'ячою юшкою, жиром, молоком або просто водою; братко — та ж пшоняна кашка з домішкою, замість кислого житнього тіста пшеничного або іншого якого-небудь прісного. Якщо ж козаки, понад звичайну їжу, бажали поласувати м'ясом, дичиною, рибою, варениками, гречаними із часником галушками або чим-небудь іншим у цьому роді, то для цього вони становили артіль, збирали гроші, на них купували продовольство й передавали його курінному кухарю. Крім названих страв, козаки вживали ще фляки, свинину, мамалигу - тісто із проса або кукурудзи, що їли із бринзою, тобто солоним овечим сиром, або з пастремою, тобто висушеної на сонці бараниною, і загріби - коржі, які називалися так, тому що клали в натоплену грубку й загрібалися золою й гарячими вугіллями. 
 
Провізія для їжі або доставлялася кожному куреню після розділу царської хлібної платні, або купувалася на спільні гроші всього куреня, що завжди зберігалися в курінній скарбниці під відомством курінного отамана. 
 
Увійшовши в курінь, козаки знаходили страви вже налитими в «ваганки», або невеликі дерев'яні корита, і розставленими в ряд по краях сирна, а біля ваганків різні напої — горілку, мед, пиво, брагу, наливку — у великих дерев'яних коновках із привішеними до них дерев'яними коряками або михайликами. Перш ніж сісти за їжу, товариші ставали в ряд друг поруч друга, хрестилися на ікони, читали молитву про насущний хліб і потім уже розсідалися уздовж стола на вузьких лавах, надаючи завжди місце в передньому куті, під образами, біля лампадки й карнавки, неодмінно курінному отаманові. 
 
Пообідавши, чим бог послав, козаки вставали від стола, хрестилися на ікони, дякували спершу отаману, потім курінному кухарю. Потім кидали кожний по дрібній монеті, а, за бажанням, і більш того в карнавку для закупівлі провізії до наступного дня й, нарешті, виходили з куреня на площу. На зібрані гроші кухар купував необхідну провізію до наступного дня, причому, якщо залишених грошей виявлялося мало, то курінний отаман повинен був додати кухарю з курінних доходів. Час від обіду до вечері проводилося в тих же заняттях. Увечері, по заходу сонця, козаки знову збиралися в курені; тут вони вечеряли гарячою вечерею; після вечері одні та ж година молилися богові й потім лягали спати, узимку в куренях, улітку й у куренях, і на відкритому повітрі; інші збиралися в невеликі купки й по-своєму веселилися: грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах, басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, свистунах,- одним словом, на чому потрапило, на тім і грали, і відразу танцювали. З всіх музичних інструментів найбільш улюбленим і тому найпоширенішим інструментом у запорізьких козаків, була, без сумніву, кобза. 
 
У дні більших свят, наприклад, Різдва Христова й св. Великодня, запорізькі козаки протягом цілого тижня ходили поздоровляти зі святом до кошового, судді, писаря й осавула, приносили їм подарунки, пригощалися в них різними напоями й під час частуванні стріляли з гармат . Але особливо урочисто зустрічали запорожці день 6-го січня кожного нового року. У цей день, з раннього ранку, всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія збиралися на площу перед церквою й стояли тут рядами по куренях, без шапок, до закінчення богослужебної служби; всі були одягнені в кращі плаття, озброєні кращою зброєю; над кожним куренем розвівалися особливі розфарбовані прапори, які тримали хорунжі, сидячи на вогненні й прекрасно прибраних конях. По закінченні богослужебної літургії із церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним попарно йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, усе в дорогому одяганні; за духівництвом струнко, рядами, із що розвіваються корогвами й важкими пушками рухалися козаки; за козаками маса простого народу, а всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордань. Отут всі ставали рядами й слухали службу. Коли архімандрит у перший раз занурював хрест у воду, то козаки в один постріл залпом ударяли так голосно й сильно, що від того удару земля стогнала, а глядачі покривалися димом, що застеляв всіх, подібно тьмі, і не могли бачити один одного; заспокоївшись на кілька хвилин, давши час пройти диму, а настоятелеві ще два рази занурити хрест у воду, козаки знову стріляли й цього разу палили стільки, скільки кому завгодно було . 
 
В звичайні святкові дні запорізькі козаки нерідко розважали себе кулачними боями: для цієї мети вони збиралися ввечері на січову площу, розділялися на команди, з яких одна складалася з верхніх, інша — з нижніх куренів, і вступали в бій; у цих боях вони нерідко озлоблялися до того, що наносили один одному страшні каліцтва й навіть один іншого вбивали. 
 
Опис проводження часу запорізьких козаків відрізнялося порівняно скромним характером з тим часом, коли вони поверталися додому з військових походів. 
 
Січовий козак аж ніяк не хлібороб і не торгаш; обробляти землю, за безперевною війною, він не міг; займатися торгівлею вважав низькою справою для себе, тому слово «крамар», тобто дрібний торгаш, у нього було навіть лайкою, образливим для лицарської честі... На старих картинах минулого сторіччя, що дійшли до нас із різними підписами, читаємо: 
 
При такому погляді на честь січовому козаку залишалася одна справа — війна, а в мирний час — веселощі так широкий розгул, по прислів'ю «воля та відвага або мед п’є, або кандали тре». Цим запорожці увесь світ дивували. Особливо великі веселощі бували в них після повернення з військових походів. Тоді козаки, прибувши в Січ, протягом декількох днів ходили по вулицях, водили за собою величезну юрбу музикантів і січових півчих-школярів, скрізь розповідали про свої військові подвиги й удачі, невпинно танцювали й у танцях викидали всілякі фігури; за ними несли в цебрах і казанах різного роду п'яні напої, як ось: горілку, пиво, мед, наливку, варену, що представляла собою суміш горілки, меду, сушених фруктів, переважно ізюму, винограду, груш, яблук, разом зварених з різними пряностями. У цей час усякого, хто б не їхав і хто б не йшов, будь те знайомий або зовсім невідома людина, що гуляли лицарі запрошували у свою компанію, пригощали напоями й закусками, і погано тому, хто насмілиться відмовитися від пропонованого дарового частування: того вилають й з ганьбою проженуть геть. Від січових козаків не відставали й зимовчаки-козаки: вони розпродавали в цей час власний видобуток - товари, рибу, звірів, птахів й, заражені загальними веселощами, також гуляли й веселилися. Протягом декількох днів подібної гулянки козаки пропивали й всі добуті ними на війні гроші, і всю захоплену у ворога видобуток і навіть під кінець входили в борги. Цим веселим настроєм козаків відмінно користувалися січові шинкарі й крамарі: вони купували в козаків усяке добро за дешеву ціну, а потім продавали його іншим часом тим же козакам з більшим баришем; втім, частина отриманого баришу й вони повинні були нерідко пропивати разом із козаками. 
 
Пропив гроші, видобуток, набравши й у борг усякої всячини, козаки під кінець прибігали й до інших засобів, щоб продовжити свої веселощі. Справа в тому, що в Січі існував особливого роду звичай, по якому дозволялось грабувати майно шинкарів, або м'ясників, що занадто підвищували ціни на свої товари проти встановленої військом норми. Користуючись цим правом козаки, що пропились зібравшись у числі біля ста або більше чоловік, кидалися на майно винних і все, що знаходили в них — продукти, гроші, горілку, плаття — брали собі; найбільше, зрозуміло, накидалися вони на горілку: розбивши бочку або висадивши в ній дно, козаки або виливали горілку прямо на вулицю, або забирали її в що потрапило й продовжували пити.  
 
Як би те не було, але в загальному домашнє життя січових козаків була занадто проста й скромна.  
 
У козаків виробилися особливого роду умовні паролі, терміни й прийоми. Січові козаки, що приїжджали в зимівник, не злазити з коней, повинні були насамперед три рази прокричати: «Пугу! пугу! пугу!». Хазяїн, почувши лемент, відповідав приїхавшим два рази: «Пугу! пугу!». Приїхаші на цю дворазову відповідь знову кричали: «Козак з лугу!». Хазяїн, не задовольняючись цим, через вікно запитував: «А з якого лугу-чи з Великого, чи з Малого? Як з Великого, іди до колу!». Вдивившись у вершників і переконавшись, що те дійсно січові козаки, хазяїн зимівника кричав їм: «В’яжте коней до ясел та просимо до господи!». Тоді з хати вискакували хазяйські хлопці й виводили козацьких коней у стайню, а самим гостям указували хід «господи», тобто до хати. Гості спершу входили в покрову, клали там на «тяжах», тобто на кабице, свої ратища, потім із сіней вступали в хату, там насамперед молилися на образи, потім кланялися хазяїнові й говорили: «Отамане, товариство, ваші голо-ви!» Хазяїн, відповідаючи на уклін уклоном, говорив: «Ваші голови, ваші голови». Потім просив сідати гостей, що приїхали, на клавках і пропонував їм різні частування - напої й страви. Погулявши й весело й досить кілька днів, гості збираючись у від'їзд, дякували ласкавому хазяїнові за частування. Після цього гості виходили з хати, хлопці подавали їм нагодованих, напоєних й осідланих коней, і січовики, підхопившись на своїх коней, неслися від зимівника . 
 
Також любили козаки вигадувати прізвища товаришам; такого, що спалив з необережності курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кошовара. Так само пішли прізвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж... Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куреня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: «Хліб та сіль, пани-молодці!» А вони йому: «Їмо, та свій, а ти у порога постій». Але він не погоджується: «Ні, братці, давайте і мені місце», і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господарі похвалять: «От, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!» 
 
Проводячи молоді роки свого життя в колі січових козаків, серед гулянок, веселощів і розгулу, а ще більш того в жорстокій і завзятій боротьбі з ворогами різних вір і народностей, запорожець під кінець, бачачи наближення прийдешньої навіч старості й почуваючи себе вже більше не здатним ні до війни, ні до розгульного життя, нерідко йшов в ченці якого-небудь найближчого або далекого монастирів і там закінчував останні дні свого життя. 
 
Не всі, звичайно, зі старих запорожців закінчували своє життя в монастирях; більшість умирала там, де жили, причому, якщо козак умирав на Січі, то його ховали на особливо відведеному при кожній Січі цвинтарі; якщо він помирав у зимівнику або бурдюзі, його ховали де-небудь на схилі глибокої балки, в устя ріки, біля мальовничого озера або серед відкритого й піднесеного степу; нерідко над могилою померлі насипали великий курган  
 
Померлих ховали в повному козацькому оздобленні: жупані, каптані, сап’янах, шапці й при зброї, у соснових, дубових і вербових трунах; у труну ставили іноді фляжку з горілкою. Поверх могили виводили кам'яний хрест, нерідко зроблений самим небіжчиком ще за життя; на хресті робили відповідний напис і виставляли білій прапор, у знак бездоганної чистоти померлого лицаря. 
 
Більшою частиною, однак, запорожці гинули в боях, на морі або на суші, під час походів проти ворогів; тоді, зрозуміло, козаку доводилося складати свою головоньку, де прийдеться; якщо траплялися товариші, то вони нашвидку викопували могилу шаблями, землю з її вичерпували підлогами або шапками й ховали померлого товариша; якщо ж козак умирав один, то він складав свої кості зовсім без почесного поховання. 
 
Ще того гірше доводилося козаку, коли він, ідучи з турецької неволі, попадав у дикий степ, безводну й марну пустелю й, втомлений страшним голодом і спрагою, гинув від голодної смерті; тоді чорнокрилі орли очі йому клювали, вовки степові м'ясо об'їдали й жовті кості по шляхах тягали, а козацька голова між очима, травою-муравою проростала. 
 
  
 
Січ являла собою осередок запорозького козацтва, або товариства. На той час запорозькі простори були мало залюднені. Великих селищ зовсім не було. Козаки здебільшого поселялися хуторами — зимівниками. Такі хутірці були розкидані по всьому Запорожжю. Вони найчастіше розташовувалися на схилах байраків і балок, вкритих густим лісом. 
 
Звичайно, не всі зимівники були однакові. Зимівник заможного козака являв собою добре опоряджене господарство. Біля великої хазяйської хати, зрубленої з товстих дерев'яних колод, стояли невеличкі хатки або землянки для робітників, а далі —стайні, хліви для худоби, комори, льох. Усе обійстя було обгороджене камінням або обкопане глибокою канавою з високим насипом, обсаджене колючою терниною. Зимівник заможного козака нагадував маленьке укріплення. Тут же були й великі загороди, або кошари; де тримали худобу зимою, а за ними — стоги сіна. За зимівником простягалися город та баштан, за ними — лани пшениці, ячменю, вівса, проса. 
 
Інший вигляд мав зимівник бідного козака. Найчастіше це була убога, темна й тісна землянка, або куга, як говорили на Запорожжі. Дарма було шукати багатства в такій степовій оселі. Усі її скарби складалися з кількох голів худоби, яку пас сам господар, та клаптика поля або городу.  
 
Заможні козаки не тільки розводили худобу і коней. На дорогах і в передмісті Січі вони держали шинки, пивниці з льодовнями, торгуючи горілкою, медом, брагою. Їм же належали заїжджі двори, крамниці з одягом, взуттям, зброєю й іншим товаром. Заможні козаки відправляли великі чумацькі валки з різними товарами, привезеними з України, в Крим і Волощину. А звідти привозили сіль та інші товари. З Запорожжя везли на продаж в українські села й містечка здебільшого сіль і рибу. В далеку й небезпечну путь багатий чумак посилав своїх наймитів. 
 
Особливо великі прибутки запорозьким багатіям давало рибальство. Бідна людина не могла заснувати рибальського промислу. Для цього треба було мати великі гроші. По-перше, дорого коштував невід довжиною майже в півкілометра, а також великі і малі човни. По-друге, для обробки риби, засолу, виварки жиру тощо потрібні були кухви, кадуби, діжки, шаплики, а також запаси солі. Нарешті господар такого промислу наймав цілу ватагу забродників — рибалок. 
 
Умови роботи на промислах були надзвичайно тяжкі. Ранньої весни і пізньої осені треба було по пояс стояти в студеній воді і тягнути щосили довжелезну лямку. Жили забродники тут же в землянках або в очеретяних куренях. Нелегко було після такої роботи зігрітись і обсушитися біля багаття, розкладеного на березі річки. Господар жорстоко експлуатував рибалок. За тяжку, невсипущу працю він давав їм половину улову. Це було дуже вигідно для нього: якщо риба не ловилась, господар нічого не давав забродникам. Та й те, що заробляли рибалки, лишалося в глибоких кишенях господаря: він купував у них за мізерну ціну рибу, вимінював її за харчі та горшку. Працювати на промисли йшли найбідніші, прибиті злиднями козаки. 
 
Такі ж сіромахи працювали у великих зимівниках, поганяли волів у багатих чумаків, громадили сіль на озерах. 
 
Зовсім не такий вигляд мало заможне козацтво. Багатії одягалися в дорогі жупани з червоного і синього сукна або єдвабу, які застібалися аж до самого підборіддя на срібні ґудзики, в суконні кунтуші з відкидними рукавами, прикрашені золотими й срібними галунами, в широкі шаровари червоного або синього кольору. Жупан підперезувався шовковим поясом, який кілька разів обмотувався навколо поперека. На голову надівали ясного сукна шапку з довгим верхом, з золотою китичкою на кінці. Внизу шапка була обшита вузенькою смужкою дорогого хутра. Носили також і високі шапки з хутра з довгим звислим верхом. Взувалися в червоні й жовті сап'янці, підбиті срібними підковами. 
 
Усі козаки, за звичаєм, голили бороди і голови, лишаючи довгі вуса й оселедець, що звисав з маківки на лівий бік голови і часто намотувався на вухо. 
 
Нерозлучною супутницею кожного козака була зброя — ніж, лук або рушниця з кремінним замком, а часто і пістолі, заткнуті за пояс. Кінний козак мав, крім того, шаблю, довгий спис, а також аркан. Дехто був озброєний келепом (бойовим молотом), ощепом (списом із гачком для стягування вершників з коней) тощо. Порох і кулі запорожці носили в порохівницях — шкіряних торбинках або в чересах — патронташах. Більш детально про одяг і зброю козаків піде далі. 
 
Потрапивши після довгої, сповненої різних лихих пригод подорожі на Запорожжя, втікачі йшли до Січі, щоб вступити до козацтва. За звичаєм, вони повинні були з'явитись до ватага запорозького товариства — кошового отамана. Приймали всіх, хто звичайно не викликав підозри. Переважну більшість прибулих становили українські селяни. Але Запорожжя давало притулок усім покривдженим і поневоленим. Тому на Січі можна було зустріти і втікачів інших національностей — передусім росіян, білорусів, волохів. Особливо багато було тут донських козаків. Треба сказати також, що й на Дону було багато запорожців. 
 
Кожен, хто вступав до товариства, приписувався до певного куреня. Згодом кількість куренів збільшилася; в XVIII ст. їх було вже тридцять вісім. Звичайно, втікач, прибувши до Січі, шукав своїх земляків — вихідців з його місцевості, а то й родичів і приставав до них. Тому спочатку курені об'єднували земляків. Про це свідчать і назви куренів: Канівський, Корсунський, Уманський, Переяславський, Полтавський, Батуринський, Іркліївський, Дінський (Донський) тощо. 
 
Говорячи про курені, ми маємо на увазі не приміщення, де проживали козаки з січової залоги. Куренями називали також військові одиниці, на які поділялося все запорозьке товариство. Де б козак не жив, він повинен був відбувати всі військові обов'язки від того куреня, до якого приписувався. На курінній сходці козаки обирали курінного отамана. Він користувався великими правами: вписував козаків у курінний компут (список), відряджав на службу, відав курінним майном, був суддею в своєму курені. 
 
Кожен козак повинен був відбувати військову службу на власний кошт: із своєю зброєю, в певних випадках із своїм конем і всім спорядженням, на своїх харчах. Служба проходила в січовій залозі, в залогах інших укріплень, у різних командах, роз'їздах, на флотилії. Зрозуміло, що такі витрати були можливі тільки для тих, хто мав своє господарство. Незаможна і безпритульна сірома, що існувала на заробітки, не могла проходити службу на свій кошт. А заможні козаки, з свого боку, не мали охоти підставляти свої груди під ворожі шаблі і кулі. Ось чому вже скоро після заснування Січі січову залогу почали утримувати на військовий кошт. Тут і скупчувалися всі сіромахи, яким приходив час відбувати "чергу". Отже, січова залога була справжнім притулком для найбіднішого козацтва. До цього треба додати, що сіромаха, який служив у Січі, мав право і кинути службу, щоб піти на заробітки. 
 
Охочих служити в Січі завжди було багато, і тому багатіям можна було відбувати чергу в місцевих укріпленнях, біля своїх осель. 
 
Вищою владою на Запорожжі вважалася військова рада. Її скликали для розв'язання найважливіших питань: щоб оголосити війну, прийняти послів, обрати кошову (військову) старшину. Право брати участь у раді мав кожен козак. Але не кожен міг використати це право. Сірома, що працювала на зимівниках і промислах, розкиданих по всьому Запорожжю, і частина дрібних господарів не мали можливості з'являтися на раду. 
 
Скликаючи на раду, довбиші (військові служителі) били в литаври і казани, а іноді, в надзвичайних випадках, стріляли з гармати. Зібравшись на майдані, козаки ставали в коло. Ті, кому не вистачало місця, виходили на вали, злазили на покрівлі куренів. Аж ось осавул виносив військові клейноди — прапор і бунчук (довге держално з пучком волосся у вигляді кінського хвоста на кінці) і ставив їх посеред кола. Після цього із знаками своєї влади в руках на майдан виходила військова старшина: кошовий отаман ніс булаву, суддя — військову печатку, писар — великий срібний каламар. Старшина ставала під бунчуком, знімала шапки й кланялась товариству на всі чотири боки. Потім кошовий говорив про справу, яку треба було розв'язати, і рада починалася. 
 
Щороку 1 січня відбувалися перевибори старшини. В цьому випадку кошовий отаман, ставши під бунчуком, звертався до козаків зі словами: "Панове молодці! Чи не будете ви цього року, за давнім вашим звичаєм, нових старшин обирати, а старих скидати?" Невдоволене старшиною козацтво кричало: "Покинь, негідний сину, своє кошев'я!" або: "Уже наїлися військового хліба, сякі-такі діти, кидайте своє панство!" Якщо старшини не могли відстояти себе, то клали на землю свої шапки і знаки, дякували за довір'я, яким козацтво вшанувало їх раніше, і виходили з кола. Ті, кого обирали, за звичаєм, двічі відмовлялися від знаків влади і приймали їх тільки після третього запрошення. Церемонія виборів кошового закінчувалася тим, що старі козаки, взявши з-під ніг жменю землі, клали її на голову новообраного. Це був символічний знак. Обранець мусив пам'ятати, що він — не більше як слуга товариства; останнє настановляє його своїм володарем, але й може перетворити на прах. 
 
Незважаючи на всю свою урочистість, військові ради не мали великого значення в житті війська. Усі найважливіші питання обговорювались і розв'язувалися заздалегідь на старшинських сходках. У таких сходках брали участь не тільки військова старшина і курінні отамани, а також усі ті, хто раніше займав старшинські посади, і, нарешті, "старі" і "значні" козаки, тобто взагалі багаті і впливові люди. Щоб примусити товариство схвалити рішення, яке суперечило його інтересам, старшина йшла на все. Козаків умовляли, піддурювали різними обіцянками, вдавалися до підкупів. Ще задовго до ради старшинські посіпаки готували, так би мовити, грунт: пускали різні чутки, намовляли козаків, частуючи їх у шинках горілкою і медом. 
 
Часто ради перетворювалися на справжні бійки. Невдоволене козацтво кидалось бити старшин і виганяти їх із кола. Коли ж яка ухвала приймалася, козаки підкидали догори свої шапки. 
 
Старшина обстоювала інтереси заможного козацтва. Спираючись на нього, вона зловживала своєю владою, чинила бідноті різні утиски: забирала найкращі військові угіддя, привласнювала військові прибутки, несправедливо судила козаків. Ось чому на Запорожжі завжди точилась гостра класова боротьба. 
 
Тяжкі умови життя і повсякденна воєнна небезпека виховали у козаків високі моральні і фізичні якості: волелюбність, мужність, самовідданість, стійкість, витривалість. Сучасник, лютий ворог козаків, ксьондз Окольський писав: "Хоч серед козацтва нема ні князів, ні сенаторів, ні воєвод... натомість є такі люди, що коли б не заважали тому видані проти плебеїв закони, між ними знайшлися б рівні своєю хоробрістю Цінціннату... або Фемістоклу"'. Інший сучасник, Боплан, зазначає: "Козаки кмітливі і проникливі, винахідливі і щедрі, не побиваються за великим багатством, але над усе ставлять свободу, без якої життя для них неможливе". За Бопланом, козаки — "всі високі на зріст, відзначаються силою і здоров'ям"; вони "дуже рідко вмирають від хвороб, хіба тільки у великих літах; більшість конає на полі битви". Козаки легко зносили голод і спрагу, спеку і лютий мороз. Вони могли довго перебувати під водою, тримаючи в роті порожню очеретину. 
 
У поході козаки задовольнялися одними сухарями і соломахою — варивом з борошна або пшона. Споживання в поході спиртних напоїв вважалося за великий злочин. Боплан писав: "Козаки відзначаються великою тверезістю під час походів... коли ж стрінеться між них п'яний, старшина наказує (йдеться про морські походи) викинути його за борт". 
 
Відвага і безстрашність запорозьких козаків викликали подив і повагу навіть у ворогів. Турецький літописець Наїма (XVIIст.) писав про запорожців: "Можна впевнено сказати, що неможливо знайти на цілій землі сміливіших людей, які так мало дбали б про своє життя і так мало боялися смерті". 
 
В одвічній боротьбі з ворогами запорожці створили високе воєнне мистецтво. Вирушаючи в похід, вони брали з собою сокири, заступи, мотузки, ланцюги — все, що було потрібне для оборони в полі. їхні польові укріплення здобули собі велику славу. Звичайним укріпленням були шанці (окопи) з високими земляними валами. Коли обставини не дозволяли копати шанці, козаки будували табір з возів. У такому разі перекидали вози і міцно зв'язували їх або сковували ланцюгами, висунувши голоблі в бік ворога — на зразок рогатин. За тривалої облоги вози засипали землею. Такий табір був неприступним. Боплан пише, що, як він сам бачив, під захистом такого табору сотня козаків могла відбитись од тисячі поляків і ще більшої кількості татар. Коли б, писав Боплан, козаки мали й таку кінноту, як піхоту, вони були б непереможними. 
 
На війні запорожці відзначалися неабиякою винахідливістю. Різним витівкам і воєнним хитрощам не було кінця. Удаючи, наприклад, втечу з табору, вони чекали, поки ворог кинеться грабувати навмисно залишене ними майно, і потім несподівано нападали на нього. Часто навколо табору робили різні тайники і "вовчі ями", в дно яких вбивали палі з повернутими вгору гострими кінцями. Іноді, щоб дезорієнтувати ворога, козаки переодягались у його одіж.  
 
Великий бойовий досвід запорозького козацтва для народних мас України був тим джерелом, з якого вони черпали високі зразки військового мистецтва. Це мистецтво широко використовувалося народом у запеклій боротьбі з поневолювачами. 
 
Запорозькі козаки зробили великий внесок і в інші галузі культури українського народу. Їм належать видатні зразки художнього слова і музичної творчості. Запорозькі думи і пісні сповнені почуття безмежної любові до народу і ненависті до його гнобителів, до всіх тих, хто експлуатував народ і зневажав його гідність. Багатіям вони протиставляють представників пригноблених верств, відважних і мужніх народних месників. 
 
Одяг запорізьких козаків початково був надто простим на початку свого історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть думати про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі «шати», козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна відносити слова української пісні — «сидить козак на могилі та й штани латає», або слова козацької вірші «козак — душа правдивая — сорочки не має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками, непролазними лісовими хащами, проводячи ночі переважно під відкритим небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті, запорожці були більше схожими на злиденних голодранців, ніж на «славних лицарів», ім'я яких уже в ранні часи їх існування гриміло в Європі. Та і в пізній період запорізької історії, коли у козаків уже ввійшли в силу певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто. Бувало, поголить собі запорожець голову, застромить оселедця свого за вухо, зав'яжеться шматиною, натягне на себе опанчу, взує капці зі свинячої шкіри, та так собі й ходить, а інший впіймає козу, облупить й, вичистить шкіру від вовни, одягнеться в неї, взує постоли зі шкіри вершкової товщини, а завдовжки зо дві четверті, та й тиняється степом.  
 
Навіть у XVIII ст. багато запорожців усе ще вдягалися просто й часто потребували як кравців, так і шевців; так, 1749 р., з огляду на майбутні переговори татарських депутатів із запорізькими, майор Никифоров, представник російського уряду, просив останніх «быть во всей готовности и убранстве, дабы перед татарскими депутатами не гнусны могли быть»; згодом, 1767 р., запорізький Кіш вимагав від своїх депутатів, котрі їздили до Петербурга, повернути шевця й кравця, взятих ними з Січі на власні потреби, вважаючи, що вони вже пошили їм усе необхідне. 
 
Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши татар чи турків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на Січ, привозили з собою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки, чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо. 
 
Багатство здобичі тоді виявлялося в тому, що запорожці дерли на шматки китайкову тканину й накручували її на ноги замість онуч. У народній думі про козака Голоту розповідається, як цей герой, убивши багатого татарина, одягнув на себе його дорогий одяг, чоботи, жупан і оксамитовий шлик і в такому вигляді гуляв у Січі й вихваляв Килиїмське поле. 
 
Із тих самих свідчень дізнаємося, що у запорожців ніколи не було одноманітного одягу; що нерідко під час війни вони одягалися в такий одяг, який був у неприятеля, і що їх похідний одяг взагалі був бідним, зате домашній парадний — дуже розкішним. Перші відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в подорожніх нотатках XVI ст. німецького посла Еріха Лясоти. Лясота каже, що у запорожців були у вжитку татарські кобеняки — Kepnikh — або плащі, які були їх головним одягом, і тут же додає, що головний начальник козаків, відпускаючи посла з Січі, подарував йому куничу шубу й хутряну шапку з чорних лисів. У XVII ст. відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в праці французького інженера Боплана. Він пише про сорочки, шаровари й жупани, виготовлені з грубого сукна, які становили повсякденний одяг козаків. Але ці відомості надто загальні й невиразні. У XVIII ст. польські письменники вже докладніше описують запорізький одяг. За їх словами, запорізькі козаки носили шаровари з широким золотим галуном замість блямів, сукняні напівкунтуші з відкидними рукавами, білі жупани з шовкової тканини, шовкові пояси з золотими китицями й високі шапки зі смушковими околицями сірого кольору й червоним шовковим верхом, що закінчувався золотою китицею. Наприкінці того ж століття сучасник запорізьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з річкового звіра кабарги або видри, оздоблену навхрест позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і в походах під час війни. Академік Василь Зуєв, котрий жив у XVIII ст., каже, що обов'язковим одягом запорізьких козаків були сорочка і шаровари: цей одяг був у них звичним і вони носили його, не міняючи, доки він не розпадався на клаптики, а щоб збутися миття й комах, вони просочували його риб'ячим жиром і в'ялили на сонці. Зрештою, крім цього найнеобхіднішого одягу, запорожці, за словами того ж Зуєва, носили хороший сукняний одяг, оксамитові шапки, шовкові пояси й сап'янові чоботи. Свідки, що жили значно пізніше за М. Коржа й В. Зуєва, описують запорізький одяг так: «Жупани у них були сині й виготовлялися з такого хорошого сукна, що воно ніколи не линяло; відлоги на рукавах (їх звали «закаврашами») та пояс були червоними, шаровари сині китайчані на очкурі. Саме такий жупан був у мого батька: темно-синій, а закавраші зелені, запинався він гапликами до самої гори, комірчик у нього був тоненьким на два пальці, а на комірці два гачечки та дві бабки; гаплички від гори жупана до самого пояса йшли так густо, що за ними не видно було й гачечків. Як у кого, пояс був зеленим чи якимось іншим, але мій батько весь час носив червоний, і йому це дуже личило; свій жупан він називав каптанком; рукави в ньому були вузенькі й на кінцях защіпалися гачечками при самій руці. Точнісінько так одягався й дід». За іншим описом, кожен жупан робили рясним у подолі, «карваші» доштуковували з оксамиту, клини «повинні бути цілими» й повинні пришиватися до підпашників між собком і передами, весь він шився зеленим шовком, неодмінно з боковими «гаманками». Але й цей перелік одягу неповний: писані документи, що дійшли до нас, називають серед запорізького одягу ще сукняні широкі киреї й короткі юпки, схожі на турецькі куртки, а старовинні картини, крім того, показують козаків у коротких шкірянках. 
 
Ясне й більш-менш точне уявлення про запорізький одяг дають нам гравюри, ікони, прапори й портрети минулого століття. Три такі гравюри є у творі Рігельмана. Одна з них зображає вибори військової старшини, дві інші — запорізьких козаків; запорожці одягнуті в широкі шаровари, довгі каптани, низькі шапки й кошлаті бурки. Дві ікони, одна в Одеському публічному музеї старожитностей, інша в церкві села Покровського, де колись була остання запорізька Січ: на першій зображено групу запорожців, що моляться Богоматері й одягнуті в червоні нижні черкески й верхні темно-зелені каптани з відкидними рукавами, широкі, з низькими спусками, червоні шаровари, підперезані кольоровими, з набором та без нього, поясами, і взуті у червоні гостроносі чоботи. На другій іконі представлено двоє запорожців, котрі стоять на колінах і вдягнуті в нижні вузького крою черкески й верхні, дуже широкі, жупани, схожі на киреї. Великий військовий прапор, що зберігається в Ермітажі, має зображення запорожців у різнобарвних каптанах, нижніх черкесках, шовкових поясах, різних шапках — низьких, притиснених, і високих з гострими кінцями, зі смушковими околицями й сукняним чи шовковим верхом, у широких шароварах і неодмінно з довгою хусткою при поясі уздовж шароварів. Портрети запорізького полковника Опанаса Федоровича Ковпака та двох незначних запорожців, Івана та Якова Шиянів, писані олією майже на весь зріст з натури, зберігаються в Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі поблизу м. Новомосковська Катеринославської губ. та в Одеському публічному музеї старожитностей. На них зображено запорожців з відкритими головами, з шапками в руці чи під пахвою, у червоних каптанах, шовкових штофних із візерунком черкесках, широких червоних шовкових поясах і сап'янових червоних чи жовтих чоботях. Ці портрети найточніше зображають одяг запорізьких козаків. До їх опису можна додати лише те, що переховується у власному зібранні автора даної праці, та дещо з того, що є в інших приватних колекціях запорізьких старожитностей із одягу. Запорізький одяг власного зібрання складається з двох нижніх уборів, так званих черкесок, на людину більшого зросту й малого; одна з них бурякового кольору, друга червоного, обидві завдовжки трохи нижче колін. Ззаду обидві мають по два вуси, як каптани чи черкески кубанських козаків, та шовкові бабки на коротеньких шовкових шнурках попереду. Обидві мають на кінцях рукавів невеликі відлоги з темного оксамиту, прикріплені до рукава металевими гачками; обидві досить широкі в плечах і досить вузькі в попереку; нарешті обидві підбиті картатою китайкою. Перевага крою цих черкесок в тому, що вони дозволяють людині махати рукою вперед і назад, зовсім не сковуючи рухів. До цих черкесок є й пояси, виткані з перського шовку-сирцю, завширшки дві з половиною четверті, завдовжки в одинадцять аршинів, бурякового кольору, з позолоченими на три четверті кінцями, і з шовковими плетеними шнурками аршинної довжини, прикріпленими до кожного з кінців пояса. Другий такий самий, але завдовжки в сім аршинів, ліловий, з посрібленими кінцями. Третій такої ж ширини й довжини, але без позолоти на кінцях і витканий з чудової шовкової тканини з квітами й візерунками, так званої шальової. 
 
Черкеска та два перші пояси зберігалися у внука запорожця з с. Лапинки Катеринославського повіту селянина Мокія Лося і дійшли до нас без жодної переробки, що засвідчила вся громада села; тепер вони зберігаються у приватному музеї збирача козацьких старожитностей Г. П. Алексєєва в Петербурзі. До цього опису слід лише додати кілька слів про шкіряні пояси: кілька запорізьких поясів є у катеринославському зібранні О. М. Поля. Довжина їх не перевищує необхідної, щоб охопити живіт, але зовнішнє оздоблення найрізноманітніше. Воно складається з різних металевих накладок, як на черкеських поясах на Кавказі. 117-річний дід Іван Гнатович Розсолода, запорожець, що народився на батьковому зимівнику, часто бачив свого батька в запорізькому одязі, довго зберігав його потім у себе й рік тому помер у селі Чернишівці Катеринославського пов., описує його так: «Ходили запорожці добре, одягались і розкішно, й гарно. Голови вони, бачтено, голили; поголять та ще й милом намажуть, щоб, бач, волосся краще росло; саму лише чуприну (від слова «чуб», а «чуб» від перського «чуб» — китиця, пучок) залишали на голові, завдовжки, мабуть, з аршин, чорну та кучеряву. Заткне її, закрутить разів зо два чи зо три за ліве вухо, та й повісить, вона й висить у нього аж до плеча, та так за вухом і живе... А інший візьме та й перев'яже свою чуприну стрічкою, закрутить її на чолі, так і ляже спати, а вранці як встане та розпустить її, то вона наче хвіст у вівці зробиться. То все на вихвалку. Дівчата коси відрощують, а запорожці чуприни. А якщо вже задовга виросте, тоді козак закрутить її спочатку за ліве вухо, тоді проведе за потилицею на праве вухо, та так і ходить. Бороди також голили, лише вуса залишали й ростили їх довгими-предовгими. Правда, у деяких були й маленькі вуса — як у кого волосся росло, але вуса вони дуже любили. Ото як запорожець чуприну закрутив, вуса зачесав, тоді вже й одягається у свій одяг. А одяг був у них на дроті, на ваті, на шовкових шнурках та на гудзиках, з тонкого сукна різних кольорів: той одягне голубий, той зелений, той червоний, хто якого забажає. Лише сорочки були власного виготовлення, бо бавовняної тканини вони тоді не знали. На голову одягали високу гостру шапку зі смушковою околицею заввишки з четверть, із сукняним червоним чи зеленим дном, заввишки в півтори четверті, на ваті, із золотими перехрестами, срібною китицею на самому вершку й гачком для китиці — пристібати, щоб не теліпалася. Околиця шапки часто правила козакові за кисет чи кишеню: туди він клав тютюн, кресало, люльку чи ріжок з тютюном, особливо люльку: тільки-но витягне її з рота, відразу й затикає за околицю. Шапки робили переважно куренями: який курінь, така й шапка, такий і колір. Перш ніж одягнути на себе шапку, козак замотував свою чуприну за вухо й потім уже одягав шапку; як одягнув шапку, то вже й козак — це найперший і найголовніший одяг козака. Тоді вже одягає черкеску, завдовжки по коліна, кольорову, з травами, візерунками й розводами, з гудзиками, на шовкових шнурках, з двома зборами позаду, з двома гачками для пістолетів на боках і з невеликими закотами з оксамиту на кінцях рукавів, пристібнутими залізними гачками. Запне ту черкеску гудзиками, зав'яже поясом та й готовий. А пояси робили з шалі або з турецького й перського шовку, широкі та довгі, не такі, як тепер парубки носять, які вони замотують на середині живота й зав'язують вузлом, а такі, як, наприклад, черниці роблять попам: завдовжки аршинів із десять чи й більше, а завширшки четверті на півтори чи й на дві; кінці їх золотили чи сріблили, а до самих країв прив'язували шовкові шнурочки. 
 
Коли козакові треба було оперезатися, він прив'яже пояс шнурочком до цвяха та й повертається, так весь пояс на себе й намотає. Потім шнурки зав'яже або позад себе, на спині, або на боці, а позолочені кінці залишить попереду, на животі, та так і ходить, як справжній лицар. Пояси були різних кольорів: зелені, червоні, голубі, коричневі. Крім довгих поясів запорожці носили й короткі, зроблені зі шкіри чи з волосся, ззаду до них чіпляли китиці, а попереду гачки, пряжки, ремені для кинджалів, шабель та люльок. Ото як надягнув запорожець червону черкеску, оперезався поясом, начепив на себе кинджал, прилаштував шаблю, тоді він одягає каптан або жупан. Це вже одяг просторий і довгий, майже по кісточки, з широкими рукавами, наче підрясник у попа або той одяг, який вдягають архієрейські півчі по містах. Каптан був уже іншого кольору, ніж черкеска; якщо черкеска червона, то каптан голубий чи синій; він також був призбираний і на шнурках, гаптований золотом, з різними золотими позументами, гудзиками на подолі, кінцях рукавів, розрізах, з гапликами, з тонким дротом усередині і з широкими-преширокими рукавами, або, як там кажуть, роздьорами чи розпорами. Розпори ці робилися якраз у тому місці, де рука згиналася в лікті, завдовжки з півтори чи дві четверті; нижче розпорів рукав уже був зшитий до самого кінця. В такі рукави просували руки або просто через їх кінці, або через розпори посеред рукавів. Коли руки просувалися просто через кінці рукавів, тоді з-під них виступали оксамитні закоти черкески і на кожну руку виходило по два рукави; а коли руки просувалися через розпори, тоді виходило, ніби на кожну руку козака одягнуто по чотири рукави: два лежать, а один позаду «метляється». Те, що «метлялося» позаду, можна було закласти за спину і зв'язати разом. Тому й виходило, що як їде, бувало, запорожець верхи зі зв'язаними рукавами, то здається, ніби на його спині причеплені крила; по цих крилах і впізнають запорожця здалеку. На каптан часом одягали кирею, це зовсім довгий одяг, аж до п'ят, зроблений або зі шкіри, або з вовни, без рукавів, схожий на плащ.  
 
От який був у них одяг. Такий одяг, що він і сорочки не продасть за сто карбованців; як іде вулицею, то ніби весь сяє зірками чи квітами. До цього широкого й просторого одягу личили шаровари, сукняні, нанкові, шкіряні, з кишенями з обох боків, — і тут кишеня, й тут кишеня, — обидві облямовані золотими позументами, різнокольорові, але переважно сині; матню штанів робили таку, що торкалася землі, мовби щось волочиться: як іде козак, то й слід за собою мете. До шароварів підганяли довгі очкурі, шовкові чи вовняні, з золотими китицями на обох кінцях. Холоші шароварів носили поверх халяв, — не так, як тепер роблять, що заправляють їх у чоботи; їх прив'язували до литок срібними підв'язками чи шовковими шнурками з золотими чи срібними китицями на кінцях, а самі підв'язки кріпили так, що від них видно було лише китиці. Як іде запорожець, то так і бачиш, як ті китиці з-під шароварів метляються. Під шаровари взували сап'янові чоботи, жовті, зелені, червоні, із золотими, срібними й мідними підківками, з вузенькими носками; від чобіт видніли лише носки чи підбори, так низько напускали на них запорожці свої шаровари: 
 
Шапка на запорожцеві оксамитна, червона з кутами, а околиця завширшки зо три пальці, сіра чи чорна; згори у нього жупан з найдорожчого червоного сукна, горить, як вогонь, просто очі сліпить, а знизу черкеска з вильотами, або синя, або голуба; штани сукняні сині, широкі — так і висять майже над носками чобіт; чоботи червоні; на ладунці золото чи срібло; навіть перев'язь у позолоті, а шабля при боці вся в золоті — так і сяє. 
 
З усіх наведених свідчень видно, що найдорожчий одяг запорізьких козаків виготовлявся з шовку, польського й англійського сукна, кармазину й оксамиту. Вбрання з шовкової штофної тканини, схожої на тканину шалей, називалося у запорожців шалевим; вбрання з польського й англійського сукна звалося саєтами, від польського слова «sajeta» з тим же значенням; вбрання з червоного східного сукна звалося кармазинним від татарського слова «киримизи» — червоний; нарешті, вбрання з оксамиту називалося оксамитним; оксамит — це дорога тканина, зроблена з шести ниток, тому й отримала свою назву від грецького слова складеного з двох слів — шість та — одяг, звідки пішло латинське «examitum», німецьке «samet», нижньолужицьке «samot». 
 
Оксамит — золота чи срібна тканина, щільна, ворсиста, схожа на бархат, з травами, розводами й кольоровими візерунками, мов парча, шита золотими й срібними петлями; оксамит здобували переважно у Візантії й використовували давні руси на церковні убори, одяг для князів та багатих бояр, а у запорожців переважно на нижній одяг, черкеску. 
 
Нема сумніву, що крій запорізького одягу, особливо високих шапок, широких шароварів, довгих жупанів і широких поясів, східного походження і запозичений ними від татар і турків. Це запозичення здійснювалося або захопленням під час наїздів, або купівлею, або шляхом дарування з боку вищих татарських і турецьких властей запорізьким козакам. З оттоманської історії турецького історіографа Наїми, наприклад, ми знаємо, що 1653 р. кримський хан Іслам-Гірей подарував запорізьким старшинам сукняні каптани. Загалом запорізький одяг мав ту перевагу, що не сковував рухів людини й був пристосованим до гарячого клімату країни. 
 
Військові звичаї. Коли Запорозьке Військо виступало в похід суходолом, то воно поділялося не на курені, а на полки, і кожен із них складався з трьох і чотирьох куренів або охочих козаків од усього Коша. На ворогів запорожці кидалися відразу, в бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше втрачати товариства, не били всією силою на ворожий табір, а завжди обходили його з боків і навіть із тилу. Билися вони завзято, забуваючи про своє життя; у бранці не здавалися і ран своїх не помічали, аж поки падали непритомні. Зате й вороги не знали від них милосердя — рубали й кололи їх, доки в руках ставало сили. Коли ж вороги тікали, то запорожці неодмінно наздоганяли їх. 
 
За козацькими звичаями, смерть на ліжку вважали ганьбою, навіть божою карою за гріхи, і через те в бойовищі запорожець не уникав смерті, а йшов їй назустріч. 
 
Здибавшись із переважаючим ворогом, козаки ставали до оборони. Щоб стримати чужу кінноту, вони обгороджували табір возами і з-за них відстрілювалися з мушкетів, тримаючись на місці по кілька тижнів. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці розташовували вози в кілька рядів (лав), і доки передня лава стріляла, задні лави набивали рушниці та передавали зброю переднім, так що кулі летіли надзвичайно рясно. Для того, щоб вороги не порозкочували возів, козаки прив'язували їх один до одного ланцюгами. 
 
У таких таборах козаки відбивали вдесятеро більшу татарську силу, а коли ті, втративши марно чимало людей, знімали облогу й відступали геть, запорожці відразу ж сідали на коней і, наздогнавши татар, кидалися на них 
 
з-за спини. 
 
Великі бої запорожці не розпочинали враз. Щоб краще розгледіти ворожий стан та навести ворога на свій табір, вони передовсім висилали охочих товаришів до супротивника, викликати його богатирів битися один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати й ганьбити їх, що, здається, й мертвий підвівся б, щоб обстоювати свою честь. Роздратовані боями вороги здебільшого люто кидалися на козацький табір, а тут їх зустрічали кулями, що все поле навкруги вкривав ворог трупом. 
 
Походи на море давали запорожцям ще більше небезпеки, ніж степові походи. Щоб випливти чайками, треба' було перш за все обдурити турків, які підстерігали козаків на Дніпрі нижче Січі. На острові Тавань з давніх-давен стояла турецька фортеця Аслам. Звідти було добре видно і ліву — вузьку — протоку Дніпра, і праву — широку, й коли потрібно, то обстрілювали з гармат обидві протоки. Згодом, зважаючи на те, що ширшою протокою запорожці все-таки могли прокрастися в море, турки поставили на правому березі Дніпра, напроти Аслам-города, ще й іншу фортецю — Кизикермен, так що запорожцям звідтоді доводилося обминати вже два форпости. Коли й це не допомагало, то турки надумали протягти від Асла-ма ланцюги через усю річку до Кизикермена на те, щоб козаки, як пливтимуть чайками та зачеплять за ланцюги, так вони бряжчатимуть, а турки, зачувши той брязкіт, умить обстріляють ворога з гармат. 
 
Щоб і тут перехитрити турків, козаки підпливали до тих міст темної ночі й, зрубавши з десяток верб, зв'язували з них торок (невеликий пліт), та й пускали його за водою. Торок розгойдував ланцюги, а то й розривав їх, турки мерщій палити з гармат, а запорожці, виждавши, доки вщухне стрілянина, непомітно виходили повз фортеці до лиману. 
 
Ще важче було козакам вертатися з походу. Не раз їм доводилося обминати ці міста суходолом, переносячи чайки на плечах, а часом і потопляючи їх у примітних тільки запорожцям місцях, і діставатись до Січі пішки, розгубивши свою здобич. 
 
Щоб спекатися перепони на Дніпрі, всі заповзяті запорозькі гетьмани починали своє правління з того, що вирушали походом на турецькі подніпрові міста, що, як мовлять, «болячкою сиділи запорожцям у печінках»; доки ж турки поновляли зруйновані фортеці, козакам років 5 — 6 можна було безпечно виходити в море. 
 
Де лиман сходився з морем, козаки мали другу перешкоду до виходу в море — це Очаків. Тільки там морська протока сягала 10 верст завширшки, і запорожцям легше було обійти фортецю, а часом і проскочити повз турецькі галери. 
 
У безкрайньому морі козаки завжди вкмітовували великі турецькі кораблі й галери з високими щоглами й вітрилами далеко раніше, ніж турки розпізнавали низенькі чайки, і через те запорожці завжди мали змогу або обійти турецькі судна стороною, або напасти на них несподівано. Задумавши взяти приступом галери, козаки весь день стежили за ними так, щоб бачити самі тільки вітрила і щоб не виказати себе; надвечір же вони наближалися до галер із заходу, щоб проти сонця їх не могли розгледіти турки, і вже поночі підходили чайками до бортів галер, обступали їх з усіх боків, зачіпали гаками за чердаки и, доки одні козаки стріляли в турків із рушниць, інші видряпувалися по линвах та веслами вгору, стинали турків, розбивали кайдани невольникам, що сиділи біля гребок, переносили з галер на чайки скарби, а потім галери палили або топили в морі, прорубуючи їм днища. 
 
Зате коли на морі здіймалася хуртовина — наставала велика біда: хвилі розкидали козацькі чайки в усі боки, мов тріски, і хоч не могли їх потопити, та заливали водою, перекидалися через них і змивали людей у море. Іноді море прибивало запорозькі чайки до турецьких берегів і кидало їх на скелі. Небагато січовиків рятувалося в негоду, та й ті потрапляли в неволю. Не раз бувало, що з походу верталася додому лише половина козаків, а часом нікому було й звістку подати з моря про те, що все славне товариство, скільки його вирушило із Січі, загинуло в морській безодні. Ну, зате коли похід складався щасливо, то козаки привозили на чайках величезну здобич грішми, золотом, сріблом, шовками, одягом та зброєю. 
 
Як козаки зустрічали Новий рік. Поділ землі і вибір усієї старшини відбувались у запорожців першого січня кожного нового року. Ось як се діялося. 
 
Ще за кілька днів перед Новим роком всі козаки, що жили на зимівниках, на річках, озерах, степах та займались там хто домашнім господарством, хто риболовлею, а хто полюванням, — всі спішили до столиці свого козацького товариства, до Січі, з-за того що зближався час поділу землі і вибору старшини. В самий день Нового року вони вставали вельми рано. Зараз-таки вмивались, вбирались в найліпшу одіж, в «матеріальні», квітчасті жупани, червоні черкески з довгими вильотами, в чоботи-сап'ян-ці, високі шапки, мережані шовкові пояси, озброювались шаблями, пістолями, кинджалами, ятаганами і спішили на відгомін дзвонів в січову церкву Покрови Пресвятої Богородиці. В церкві вони слухали спершу утрені, а опісля обідні, котрі у них співали все два священики, ченці київського Спасо-Преображенського Межигірського монастиря. Від тих священиків вимагали особливої тверезості життя і красноречивості в проповідях. При ченцях було двох дияконів, звісно, з дуже добрими голосами, два дячки, паламар і цілий хор співаків, старших і молодших, що учились читати і співати в січовій школі і жили після осібних товариських прав незалежно від загальної січової управи. Увійшовши в церкву, козаки ставали на осібних місцях: старшина за так званими бакунами, або стадіями, прості ж козаки довгими рядами один за одним серед церкви. Хвалу Божу відправляли з особливою урочистістю: в часі заздоровної єктенії після членів царської родини російського дому споминали по імені чотирьох чоловіків січової старшини: кошового, суддю, писаря і осавула. В часі заупокойної єктенії вичитували імена забитих на війні козаків, прописані на осібній дощечці, котру диякон держав у руці, читаючи перед вівтарем. Коли священик читав Євангеліє, козаки брали за ручки своїх сабель і виймали їх до половиці з піхви на знак, що готові битись за слово Боже з невірними народами. 
 
Коли скінчилась хвала Божа, козаки розходились з церкви по куренях, щоб пообідати. Тут вони молилися перед образами, поздоровляли один одного з святом, відтак здіймали з себе на деякий час коштовну верхню одіж і садовились за стіл, званий сирним, лишаючи все курінному отаманові місце в куті під образами, де висіла невгасаючи лампа і стояли бляшанки, щоб кидати в них гроші. Пообідавши, чим Бог дав: тетерою, щербою, риб'ячою юшкою, рибою, а іноді й дичиною, рідко галушками, а ще рідше варениками і випивши ради великого свята доволі горілки, пива, меду або варенухи, козаки вставали з-за столів, молились Богові, дякували отаманові, курінному кухареві, один одному, кидали по одному, інколи по два, по три шаги в бляшанку на купно їжі на слідуючу днину, а опісля всі висипали з куренів на майдан, на військову раду. 
 
Тут перш усього кошовий отаман приказував військовому довбушеві взяти довбеньки, що опікувався ними довбуш в курені, відтак йти до церкви, де у запорожців переховувались військові клейноди, винести з неї литаври, а опісля бити в них спершу один раз; і на сей звук спішили, як оси на мед, козаки на радний або вічовий майдан, котрий був гладко вирівняний, висипаний піском, обставлений навколо, наче правильна підкова, 38 куренями і кінчився, звичайно, в полудневім боці січовою церквою з срібною при ній дзвіницею, що заступала башту. Вибивши один раз в литаври, довбуш знов входив у церкву, брав звідтам великий військовий стяг, корогву, виносив їх на майдан, ставив коло церкви і відтак знов бив в литаври два рази. Після сього на майдан виступала січова старшина: кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і тридцять вісім курінних отаманів, кожний з знаком своєї гідності: кошовий — з великою булавою, суддя — з великою срібною печаткою, писар — з пером і срібним каламарем, осавул — з малою палицею. Довбуш, побачивши йдучу старшину, віддавав їй честь, б'ючи в литаври. Вся старшина йшла з відкритою головою і, вийшовши на середину, перш усього наближалась до стоячому там столикові, клала на нього шапки, відтак ставали на майдан, в один ряд, один побіч одного після старшинства своїх чинів і кланялись на всі чотири боки зібраному славному низовому товариству. Товариство також з відкритими головами ставало за курінними отаманами навколо церкви, зачинаючи правим крилом від кошового, а кінчаючи лівим крилом побіч військового осавула, а іноді, при повнім військовім зборі, не можучи поміститись на майдані, влазили на курені, на дзвіницю, в рівці, або спускались на ріку. На поклони старшини відповідали поклонами. Невдовзі опісля на майдані являвся священик і, потім вже починлась рада, служив церковну службу. Коли скінчилась відправа, кошовий отаман оповідав зібраному товариству, над чим тепер радитиме. 
 
— Панове молодці! У нас тепер Новий рік; треба нам по старому нашому звичаю зробити між товаришами поділ річок, озер, полювання і риболовлі. 
 
— Та треба, треба! Будемо ділити, як здавен-давна. Тоді виступав військовий писар, котрий заздалегідь розписував після куренів всі річки, призначені до поділу, на маленьких карточках, перемішував їх потрясаючи і викликав курінних отаманів підходити і розбирати карточки. Отамани підходили і розбирали. 
 
Писар прочитував, а що якому куреневі припало, тим він і володів через цілий рік до нового поділу. Тут спорів і суперечок не бувало: отамани дякували старшині і ставали на свої місця. Так ділилась вся земля запорожців від устя річки Самари до верхів'я річки Конки і від порожистої частини Дніпра до устя Бугу. 
 
Скоро поділ скінчився, довбуш знов бив в литаври, і козаки знов прибували, інколи до 5 000 людей. Кошовий отаман знов звертався з бесідою до січового товариства про те чи не хочуть вони змінити всю старшину, про що уже вище згадувалось. 
 
Коли скінчився вибір військової старшини, виносять з майдану всі знаки військові і знаті, що означають владу. Відразу змінюється картина. На майдан виходять співаки, являються музиканти, викочують з різними напоями бочки, привозять цілі гори бубликів, цілі вози риби, ковбас, сала і всяких ласощів за рахунок вибраної старшини, і починається могорич та гульня в цілій Січі: і в куренях, і на майданах, і на козацьких слободах... Тут дзвенить кобза, там свище сопілка, онде глухо гуде бубон, а там розлягається пісня з уст цілої сотні січових школярів, пісня, що голосно, гучно і дзвінко розливається по чистому, морозному повітрі. А під звуки музики вже носяться, наче легкі тіні, веселі козаки. І чого то вони не доказують! Той несподівано присяде, в одній хвилині підскочить горі, знов спуститься долі, потім бадьоро візьметься під боки, а далі піде витанцьовувати і передом, і задом, і скоком, і боком, і вправо, і вліво, і на голові, і на руках... Інший вскочить всередину танцюючих, швидко зсуне на потилицю свою червону з гострим верхом шапку і в сап'янцях на срібних підковах почне вибивати дрібного козачка, підтримуючи одною рукою побренькуючу шаблю в дорогій оправі з каменями, а другою взявшись за вус, чорний, мов смола, гарний, наче криця, а довгий, як дівоча коса. Тільки й видно, як туди й сюди мотається на козацькій голові кінчик червоної шапки, неначе той мак, що зацвів в зеленому городі... Іншим танці і не в голові. Вони зібрались на торговім майдані і радять, як учинити напад на базарних людей: на кітлярів, ковалів, пушкарів, шинкарів, греків, вірменів, москалів, що приїжджали на Січ для торгового промислу. І ось одні вже рознесли кілька крамниць, там тащать товари, а інші знов впали до шинків і виливають з бочок горілку... Пустилась горілка рікою. Всякий спішить зачерпнути: хто з кітлом, хто з горшком, хто з відрами, хто з коновками... І чого то там не придумає вигадливість запорожця? Ось підкотили кілька бочок горілки до куреня, забили в курені двері, влили крізь вікно горілку і пливають по ній, мов по справжній ріці. А ось цілий десяток добрих молодців уставили серед майдану превеликий казанище і дерев'яними ложками зачерпують з нього, ніби борщ, п'яне пиття та закусують улюбленими ласощами -бубликами. А коло них якийсь молокосос сперечається з старим запорожцем, хто скоріше викарабкається на високий, гладко виструганий стовп, закопаний в землю, і маже свої шаровари медом, швидко підіймається на самий шпиль стовпа і аж заходиться від сміху з невдачі сивоусого козарлюги. А там, за Січею, гарцює на бистрих конях кількох їздців: вони переганяють один одного, стріляють на бігу з пістолів в воздух і, шалено розганяючись, перескакують височезні перешкоди. Ось так весело проводиться на Січі перший день Нового року. 
 
Монастирі, церква і освіта. Найбільше любили запорожці монастирі — Самарський, Мотронинський, Межигірський та Братський. 
 
Монастир у Самарі заснували двоє старих козаків десь року 1576-го, тобто за часів гетьмана Богданка (Ружинського). Він стоїть і нині в лісі за дві версти від запорозького міста, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир містився в лісах Чигиринщини, Межигірський — біля Дніпра, недалеко від Києва, а Братський — в самому Києві, на Подолі. 
 
На Запорожжі в останні його часи, крім січової церкви, існували ще й церкви в паланках. Монастирі й церкви не тільки задовольняли духовні потреби козаків, а водночас були осередками освіти й запомоги калікам та недужим. При всіх церквах Запорожжя працювали школи і шпиталі. Освіту дітям давало біле духовенство; в січових же церквах та монастирях — ієромонахи з різних місць та Києво-Печерської лаври. 
 
У січовій школі вчилися не тільки діти (молодики та приймаки), а часом і дорослі запорожці, серед яких значна частина була добре письменна.  
 
За шпиталями при церквах так само наглядало духовенство. Вплив його на запорожців був такий великий, що, скажімо, в 1775р., під час нападу на Січ війська генерала Текелія, священик умовив козаків не проливати кров і скоритися волі цариці. 
 
Воєнне мистецтво козаків 
 
Козацьке військо існувало й розвивалося три століття, від кінця XVст. до кінця XVIIIст. Але розвиток його не був такий безперервний, як це було з нашим військом за княжих часів. Тоді, за князівської влади, весь час існувала українська держава і, хоч вона переходила різні переміни, то все ж державна незалежність була тривкою основою української армії. Інакше було з козацьким військом. Козаччина повстала під чужою владою, без державної опіки, як народне військо. Вона пробивалася вперед серед усяких труднощів і перешкод, не маючи певного захисту, тиняючись по диких полях та безлюдних Дніпрових островах. Дуже важко було утримати суцільність війська, постійну організацію й провід. Раз-у-раз наново творилися козацькі ватаги, сотні, полки й так-само скоро занепадали, серед важких обставин степового життя; раз-по-раз змінялися отамани, полковники, гетьмани. Не раз провід над військом брали всякі одчайдухи й самовільники, що тільки того пильнували, щоб наживитися жити легким хлібом й заводили козацьку організацію в нетрі анархії. Поволі наростала верства «старинних» козаків, де верховодили статечні, ідейні елементи, що бажали створити справжнє національне військо. Самійло Кішка, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Кулага-Петражицький, це ті люди, яким козаччина завдячувала цінними елементами дисципліни, порядку й військової готовності. Все більше зростала в козаків свідомість, що вони мають вести боротьбу не тільки за права свого стану, але, що їх головний обов’язок ставати в обороні своєї батьківщини. У боротьбі з татарами, в далеких походах на Чорне море, у кривавих боях із поляками запорозьке військо розвинулося у велику воєнну організацію.  
 
В нову епоху ввійшла козаччина за гетьманування Богдана Хмельницького. Великі перемоги над Жовтими Водами, під Корсунем і Пилявцями віддали в козацькі руки всю Придніпрянщину, а далі козацькі полки, немов та бурхлива повінь, залила далеко аж західні окраїни, а потім полилася й поза північні кордони українського народу, в білоруські землі. На широких просторах організувалася нова українська держава, а її творцем й основою була козаччина. Провід обняла козацька старшина, в яку ввійшли найкращі одиниці з поміж козаччини, міщанство, шляхта, справжня еліта українського народу, такі люди, як Виговський, Нечай, Богун, Чернята, Джалалій і багато інших. Козацьку справу вони ставили на європейські платформі, а незалежність України стала для них головною політичною метою. Це завзяте, непоступливе покоління проявляло героїчні зусилля, одною рукою відбиваючись від ворогів, другою організуючи життя країни. Козацький устрій, вироблений у далеких степах, стали тепер прикладати до державних потреб; козацьке військо, що не знало над собою пана, признало службу для держави за свій перший обов’язок. 
 
Але ця доба широкої державної праці протривала недовго. Ще тільки за гетьманства Виговського й Дорошенка Україна жила справді незалежним життям, а військо перемогами на різних фронтах продовжувало традиції Хмельниччини. Потім козаччина на Правобережжі занепала в безнадійній боротьбі з турками й поляками, а козацька влада удержалася тільки на Лівобережній Україні. Але утримати державну незалежність вже не вдалося, козаччина мусила визнати московську зверхність, мусила погодитися на обмеження, піддатися наказам московських царів. Ще час-від-часу підіймалися визвольні змагання: навіть Брюховецький, що найбільше підлягав Москві, пробував розбити московське ярмо. Мазепа гірко переживав упокорення своєї нації, бачив, як занепадає запорозьке військо, як гине Україна; він зірвався ще раз до війни з грізним ворогом, але серед трагічних обставин не зміг здійснити своїх задумів. Його наслідники Скоропадський, Полуботок, Апостол вже тільки боронили останки минулого, поліпшували військовий устрій, підносили технічну організацію війська, консервували давній військовий побут, але давнього значення України вже не могли повернути. 
 
Не опиралося й буйне Запорожжя. Традиція про те, що з Запорожжя вийшло козацьке військо, давала Січі виняткове моральне значіння. На Низу збиралися всі ті, що не 
 
могли погодитися чи з соціальним, чи з політичним поневоленням. Січ була вогнищем протесту й бунту, давала захист визвольним змаганням, але не раз підсиляла й егоїстичні пориви різних амбітних одиниць. Запорожці теж не хотіли піддаватися Москві, і коли цар Петро зруйнував Січ, шукали пристановища на турецьких землях, навіть далеко за Дунаєм. Але остаточно й вони мусіли скоритися обставинам. Остання Січ уже не мала політичного значіння, але все ще залишилася школою військової майстерності. залишилася місцем, де побожно переховувалися старосвітські козацькі звичаї і традиції. 
 
Тип війська. Тип козака ми уявляємо собі звичайно як вершника, кінного вояка. Це правда, але тільки на половину: козаки бували чудовими вершниками й володіли добре шаблею, але як кіннота це не було найкраще військо. Козацьке військо добуло собі славу як піхота. Всі давні теоретики військової справи погоджуються в тому, що козаки були незрівнянні піхотинці, які прекрасно вміли використати терен і дійшли до незвичайних досягнень у мистецтві закладати шанці й сипати вали. Це була річ природна, бо в пустому степу єдиним захистом був рів і вал, що його сам козак собі приготовив. Те, що козаки в походах користувалися табором, збільшувало ще силу й рухливість піхоти; під заслоною рухомої фортеці, складеної з возів, військо могло протиставитися найгрізнішому ворогові. До того ж козаки уславилися як незвичайні стрільці. Козацька піхота своїм обстрілом ворога звичайно вирішувала бій. Це помітно тим більше, що козаки рідко мали рушниці новіших типів, а часто користувалися старосвітськими «пищалями». Організацією піхоти Україна значно випередила Польщу, яка в XVIIст. все ще головну свою силу опирала на кінноті і, як це визнають історики польського війська, у зустрічах з козаками польська кіннота утратила своє давнє значіння. 
 
Але перевага піхоти була водночас і слабою стороною козацького війська. Піхотинці були занадто залежні від терену, занадто були зв’язані зі землею, не мали сміливості рухів, не зважувалися на ширший розмах. Богдан Хмельницький, єдиний великий козацький стратег, відчував це добре й остерігав козаків, щоб занадто не довіряли своїм «ямам». Хмельницький любив вести війну на широких просторах, великими масами людей. Не спинявся коло замків і оборонних міст, не облягав їх, а йшов просто на головне військо ворога й старався звести з ним генеральний бій. Майстерно орудував своїми полками, швидким походом стягав їх у одне місце й бив на ворога відразу всією своєю армією. Не давав ворожим військам опам’ятатися і розтрощував їх одним ударом. Коли полковник Золотаренко 1655. р. відправився на Білу Русь, Хмельницький наказував йому, щоб не бавився коло «курників», малих замків, дивився все, де є «голова» ворога. Стратегічними засадами Хмельницького керувався Виговський й Дорошенко, але вони не доходили вже до таких досягнень, як Великий Гетьман,— тут усе вирішував винятковий талант полководця. Пізніше, під московським протекторатом, козацьке військо не мало вже змоги розвивати ширших стратегічних планів. Військові операції обмежувалися знову піхотною боротьбою з поза шанців, а ще більше козаків схилялись на розвідки, на дрібні набіги. Так козаччина в XVIIIст. втратила ті тактичні цінності, які добула собі в XVI і XVIIст. 
 
Моральні цінності. Козацьке військо мало особливу ціну тим, що це було народне військо. Коли в інших країнах і державах військову справу вела вища верства родовитої шляхти, то козаччина вийшла з народних низів і ніколи не втрачувала своїх зв’язків з народом. Це давало козацькому війську тривку і невичерпану силу: все з народної маси напливали свіжі вояки. Це незвичайно полегшувало і воєнну мобілізацію,— кожна оселя давала відразу готову сотню. 
 
Зв’язки з народом давали козакам свідомість, що вони є оборонцями своєї землі, своєї батьківщини, всіх народних справ і надбань,— що вони підіймають зброю за свою, добру справу. Випливом цього було й козацьке завзяття, і непоступливість 
 
Підчас боїв на Брацлавщині в 1650-их роках у деяких замках козаки давали себе винищити огнем, а не піддавалися. Під Берестечком уславилася козацька сотня, що цілий день відбивалася від переможної сили ворога, а на ніякі переговори не хотіла здаватися. Кілька згадок про таких безіменних козацьких героїв стрічаємо навіть у ворожих джерелах. Народне військо розуміло, що боронить своєї справи. «Козаки служать тільки за свої вольності», заявив гетьман Скоропадський цареві Петрові і викликав тим крайній гнів царя. 
 
У народнім війську природний був демократичний устрій. На Січі всі козаки вважалися рівними. Ніякого значіння не мав рід ні походження; не звертали уваги на це, хто чим бував і звідки приходив. У війську всі були товаришами, всі творили одне військове братство. Навіть знатні козаки, що походили зі шляхти і добували собі вищу освіту, не могли в ніякий спосіб зазначувати своєї вищості. На раді старшина складала низький поклін черні, на знак, що всі вийшли з рядового козацтва і тільки військовій ласці завдячують своє значіння. Кожний рядовий товариш міг стати старшиною  
 
Але рівночасно приналежність до запорозького війська вважалася за велику шану й почесть. Всі козаки титулувалися запорозьким лицарством і дуже дорожили цим іменем. 
 
Українське громадянство уміло оцінити вагу своєї армії. Українська інтелігенція вважала козаків за прямих наслідників давнього княжого війська. 
 
А як цінила козаччину народна маса, про це й говорити не приходиться; досить нагадати ці незчисленні пісні, в яких оспівується славні хлопці запорожці. Козаччина так тісно зв’язалася з Україною, що у довгі часи весь український народ звали «козацькою нацією». Козацька традиція відіграла теж велику роль в обнові української національної свідомості; спогади й оповідання про запорожців усе більше розбуджували і розбуджують тугу за своїм військом і своєю державністю. 
 
Зброя козаків. Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, списи, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків першим озброїв 1511р. Остафій Дашкович. Наприкінці XVI ст. Еріх Лясота зі зброї запорізьких козаків називає лише гармати, пострілами з яких Запорізьке Військо зустрічало й проводжало посла германського імператора. В козацькій думі про Федора Безрідного кінця XVI ст. сказано, що коли товариші його ховали, «то шаблями землю копали і з семип'ядельних пищалей стріляли». Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан: за його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пищалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю козаків, з якої вони дуже влучно стріляли. 1648р. запорізькі козаки вітали Богдана Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVIIст. у актах, які дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й пищалі для охорони фортець. В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у вжитку самопали, шаблі, списи, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише Мишецький, вказуючи, що у запорізькому війську, як у старого, так і у малого була вогниста зброя, рушниці або флінги, пістолети, холодна зброя — списи й шаблі, а порох і свинець купували в Польщі й Україні — свій хоч і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і турків. Головна маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського: з Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху.  
 
Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського, турецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на турецьких кораблях і галерах». В самій Польщі гармати (мідні) почали відливати не раніше XVст.; через те в першій половині XVIст. вони були досить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях. На рахунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із запорізьких. В актах 1672р. вказуються гармати мідні, ломові, польові, затинні мідні пищалі, затинні залізні пищалі, залізні городові; в цей час у Чортомлицькій Січі всіх гармат налічувалося 17, а до них по 100 залізних і свинцевих ядер для мідної й ломової, по 200 для інших, вагою по гривенці й півгривенці ядро, та кілька десятків пудів гнота. Від російського царя запорожці вперше отримали «пушки ломовыя, гранати, ракеты, сипоши и трубы», здається, аж 1673р. Гармати, що дійшли до нас, чотирьох видів: мортири, мідні гармати, залізні ковані й чавунні; зразки всіх цих видів є у громадських та приватних музеях козацьких старожитностей. Мідна мортира має вигляд мідної ступки завдовжки 10, завширшки 90 із отвором 40 мм; мідна гармата має ствол завдовжки 5, завтовшки 4 й отвір 1 четверть, шпиль на півтори четверті з глухої сторони; залізна гармата має залізну ковану трубу, скріплену вісьмома залізними кільцями й відкриту з обох кінців. До одного з них (звідки заряджають) прироблено залізні дужки, в котрі вкладали залізний зарядний ящик; довжина трубки 640 мм, самого ящика 240, отже, всієї гармати 880 мм, ширина ящика з верхнього кінця 175, з нижнього 110 мм, внутрішній діаметр труби 60 мм, товщина стінок труби по 20 мм. Чавунна гармата складається з чавунного ствола з хвостом та підставкою для прицілу; довжина ствола 640, хвоста 120 мм, отже, всієї гармати 760 мм, діаметр при хвості 160, при дулі — 125 мм, діаметр отвору — 55 мм.  
 
Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у запорізьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла завдяки покладеному на полицю порохові й припасованому до полиці й курка кременю. 
 
Так само виглядали й менші за розмірами пістолети, названі запорізькими козаками пістолями; кожен козак мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах (від татарського «кубур» — шкіряний чохол), причеплених ззовні до шароварів. Рушницями, пістолетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів «ясна зброя»): «зброя у них вся була прикрашена золотом та сріблом, на зброю вони витрачали все своє багатство: то й не козак, коли в нього погана зброя»; тільки перед походами запорожці змочували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й не «грало враже око на ясній зброї». Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дерева завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу. На деяких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і не зчепився знову битися з ним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає, далі лізучи в бійку.  
 
Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшовши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек, — і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються.  
 
Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі. Леза шабель вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви часто прикрашені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й прив'язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс. 
 
Як справжній лицар, запорожець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю»; використовувати її слід було лише проти чесних воїнів, а проти такого, наприклад, «бусурманського народу», як татари, треба було діяти «не шаблями, а нагаями. 
 
Стріли запорізькі козаки використовували, мабуть, у дуже ранній період їхнього історичного існування, запозичивши у татар і турків; відомий запорізький кошовий і гетьман українських козаків 1605-1622рр. Петро Конашевич-Сагайдачний на старій гравюрі XVII ст. зображений верхи на коні з булавою у руці, сагайдаком при боці й стрілами в ньому за спиною. Віце-адмірал К. Крюйс 1699р. писав про запорізьких козаків, що вони використовували луки й стріли, котрими дуже влучно стріляли. 
 
Сагайдак — від татарського «сагайдак» чи «саадак» — дикий козел або його шкіра для обшивання лука й навіть сам лук, — використовували запорізькі ко заки, як і татари, для збереження у ньому стріл і носили на ремені за плечима; сагайдаки запорожці здобували переважно у татар.  
 
До всього описаного озброєння запорізьких козаків слід ще додати ятагани, кинджали, ножі й панцери, котрі також були у вжитку запорізьких козаків, хоча й не становили їхнього, так би мовити, національного озброєння, їх заносили з віддалених від запорізьких вольностей земель і країн. Панцери, зокрема, носилися дуже небагатьма. Нарешті, до озброєння запорізьких козаків слід віднести також роги, ладівниці й череси. Роги для пороху запорізькі козаки використовували в давніші часи; тому на військовій печатці, наданій козакам ще Сигізмундом І і Стефаном Баторієм, козака зображено з мушкетом, ратищем і рогом за поясом. Пізніше запорожці почали носити готові патрони в так званих ладівницях. Ладівниці у запорожців були різними: кістяними, металевими, шкіряними, у вигляді гарбуза, серця, фляжки тощо; їх збереглося до нашого часу дуже багато по приватних музеях збирачів козацьких старожитностей. Крім того, запорожці використовували ще широкі шкіряні череси, котрі вони носили на грудях, заповнюючи у два чи в три ряди патронами з кулями й порохом, мов сучасні патронташі. 
 
Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове військо було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-піхотинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет, шаблю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті й інші. Своїм озброєнням запорізькі козаки переважали навіть Західну Європу. «Згадаймо, — зауважує щодо цього Коховський, — що в описаний час у європейських військах ручна вогнепальна зброя ще не була такою поширеною». Особливо примітне на Запоріжжі те, що там «мушкет не виключав списа, котрий замінював собою багнет, а в Західній Європі мушкетери були відокремлені від пікінерів, з чого в бою виникала дуже суттєва незручність, оскільки воїн мав або лише наступальну зброю, або лише оборонну». 
 
Висновки 
 
На мою думку, козаки були окремою соціально верствою населення, але, звичайно, вони зберегли риси, притаманні українському народові. З однієї сторони козаки були мужні, відважні, сміливі, самовіддані, дотепні, веселі, щедрі, безкорисні, винахідливі, гоостиприємні, прості у відносинах, справжні товариші та ін. З іншої вони любили похизуватись, були легковажні, ліниві, багато випивали (але ніяк не військових походах) та ін. Все це уособлює в козаках їхню неповторність. 
 
З військової точки зору можна сміливо сказати, що вони були одними з найкращих військових формацій Європи того часу. 
 
Список використаної літератури  
 
1.Історія України – Бойко О.Д./Київ. Видавничий центр ’’Академія’’ 2002р./ 
 
2.Нарис історії України – Наталя Яковенко/Київ. Видавництво ’’Генеза’’ 1997р./ 
 
3.Історія запорозьких козаків у трьох томах. Том 1. – Д.І. Яворницький/Київ. Наукова думка 1990р./ 
 
4.Історія українського війська/Львів. Видавництво ’’Світ’’ 1992р./ 
 
5.Гомін, гомін по діброві. Історичні розповіді про запорозьких козаків – 
 
В. Голобуцький/ Дніпропетровськ ’’Січ’’ 2003р./ 
 
6.Оповідання про славне військо запорозьке низове – 
 
А. Кащенко/Дніпропетровськ ’’Січ’’ 1991р./ 
 
7.Січ-мати. Повісті та оповідання про Запорозьку Січ/Київ Видавництво ’’Школа’’ 2005р./