Запорізька Січ

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже  існувало військо зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше  — гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся  на сотні, а ті в свою чергу —  на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше — курінного  отамана), були виборними. У своїх  грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким". Основну  його частину складала піхота. Військо  мало гармати. Рядовий козак був  озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.

Чисельність Запорізького війська  не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також  свій флот, який складався з великих  човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать — герб із зображенням козака з  рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотньому — білий хрест, оточений небесними світилами.

На початку Визвольної війни  вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р.. Військова рада скликається  рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька —  в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. — в Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган  при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.

Система управління складалася з трьох  ступенів: Генерального, полкового  та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя  та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для  виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду  входили генеральні старшини, які  керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною  особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.

Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з  часом витісняє Військову раду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРАВО І СУДОЧИНСТВО У ЗАПОРІЗЬКОМУ НИЗОВОМУ ВІЙСЬКУ

 

3.1 Правова система на Запоріжжі

З формуванням козацького республіканського  ладу складається своєрідна правова  система на Запоріжжі. Козаки не визнавали  дії Статутів та магдебурзького права  на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі  відбувалося у відповідності  з старовинними звичаями, "словесним  правом і здоровим глуздом". Норми  звичаєвого права, які склалися у  Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну  організацію козацтва, роботу судових  органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна  з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну  конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визнавалися вбивство, нанесення  побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво  тощо. Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкодження тощо.

За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До кваліфікованої відносилося закопування живим  у землю, посадження на палю, повішення  на гак, забивання киями біля ганебного  стовпа.

Продовжувало діяти і канонічне  право. Правовим збірником православних норм був грецький Номоканон, католицьких  — Звід канонічного права 1532 року.

В роки Визвольної війни на Запоріжжі  і в Україні вдосконалюється  вже існуюча правова система. Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної  влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них. З часом великої ваги набувають  нові джерела права. Мова йде, перш за все, про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий  характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки.

Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України  як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права.

Під злочином розумілося всяке порушення  норм "давнього козацького права". В системі злочинів на першому  місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час  бою тощо). Особливо жорстоко карали зрадників — їх страчували. Серед  видів покарання найбільш поширеними були смертна кара та штрафи.

 

3.2 Судова система

На Запоріжжі формувалася і  своєрідна судова система. Судові функції  тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію.

Основні судові функції покладалися  на військового суддю, який розглядав  кримінальні й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий суддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на українських землях протягом останніх століть.

Судові повноваження інших представників  військової старшини були менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції  слідчого та стежив за виконанням судових  рішень. У межах своїх повноважень  виконували судові функції курінні  та паланкові отамани. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: "де три  козаки — два третього судять".

 

3.3 Спроба відокремити судові органи від адміністративних

В роки Визвольної війни було здійснено  спробу відокремити судові органи від  адміністративних. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною  інтонацією для полкових та сотенних судів. Але повністю провести розподіл влади в Україні того часу не вдалося. Органи адміністративно-територіального  управління продовжували виконувати судові функції.

Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки (рішення) Генерального та полкового  судів у найважливіших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті. Роль вищих судових органів  виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували  свою юрисдикцію не тільки на справи всього козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території.

Процесуальне право не знало  істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Домінуючим, як і раніше, був змагальний процес.

Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер. Позивач  самостійно збирав усі докази, пред'являв  їх суду і підтримував звинувачення. На будь-якій стадії процесу він  мав право відмовитись від  позову або звинувачення і укласти  мирову угоду. В тяжких злочинах слідство і суд були обов'язковими, незалежно  від заяви потерпілого, що говорило про появу слідчого процесу. Представники сторін мали право на адвокатів, так  званих прокураторів, що знаходилися  при судах. У деяких справах їхня участь була обов'язковою. Докази підрозділялися на досконалі та недосконалі. Доказами були: показання свідків, піймання на гарячому, присяга тощо. В окремих  випадках для здобуття зізнання в  здійсненні злочину застосовувалося  катування. Показання свідків та піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга і клятва вважалися  додатковими доказами. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим  доказам, оскільки закон вимагав  укладати деякі угоди тільки в  письмовій формі.

У другій пол. XVI ст. у кримінальних справах вводиться попереднє  слідство, яке здійснювали старости, намісники, замкові судді. Вони виїжджали  на місце злочину, проводили допит  свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду.

 

 

 

РОЛЬ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

 

Номінальне підвладна Речі Посполитій, Запорізька Січ далеко не завжди враховувала  Її волю. Вже наприкінці XVI ст. вона починає  відігравати помітну роль у міжнародних  справах. Зважаючи на Військо Запорізьке як на значну політичну силу. Московська держава, Туреччина, Венеція, Австрія, Крим встановлюють з Січчю постійні зв'язки.

Виборча демократична система, яка  склалася на Запоріжжі, була історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорізька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно-національну традицію. Було зрозуміло, що жодна держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, виникла потреба створити свою державу, яка могла б бути більш гуманною до українців.

Через те Запорізька Січ відіграла  таку велику роль у формуванні політично-державницької  свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, за яким українська держава мусила мати демократичну владу, що повинна обиратись самим народом. У цьому полягає ще одна історична  місія Запорізької Січі. Від неї  залежала вся подальша ідейна державотворча  діяльність українського народу, створення  ним політично-державницьких прагнень і готовність до їхнього втілення в життя.

Таким чином, в організації козацького самоврядування, яке сформувалося в  Запорізькій Січі, ми знаходимо зародок  майбутньої української державності, яка заявить про себе в повний голос в роки Визвольної війни  українського народу 1648—1654 років, а  згодом відгукнеться і у ХХ столітті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Період польсько-литовської доби приніс в Україні нові структурні зміни  в суспільстві. Передусім українська верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста  дістають законодавство і систему  самоврядування – так зване магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності і обов’язків перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття пов’язувало  українське населення із західною політичною і правовою культурою. Головним чинником державотворення стає українське козацтво. На Запоріжжі утворюється нова військова  організація, яка через деякий час  стає основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших  сторінок в історії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей час починає міцніти  Україна, в державі з’являється  нова військово-адміністративна система. Український народ здобуває національну  та особисту волю. Продовжує розвиватися  право та судочинство. І лише після  остаточного зруйнування Запорізької  січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуванням генерала Текелі починається згасання найяскравішої  сторінки в історії України –  Козацької доби.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Антонович В. Розповіді про  запорізьких козаків. – К., 1992.

2. Грушевський М. Історія української  козаччини// Вітчизна. – 1989. №1-11.

3. Історія Держави та права  /за ред. А Рогожина. – К., 1996.

4. Історія держави та права  України /за ред. П. Музиченка.  – Київ. – 1999.

5. Історія України /за ред.  В.А Смолія. – К., 1997.

6. Субтельний Орест Україна:  історія. – К., 1991.

7. Яворницький Д. Історія запорізьких  козаків. – К., 1990-1991. – Т.1-2.