Язичництво на Русі

  Релігія завжди була невід’ємною частиною людського життя. Це зумовлено потребою людства у віруванні, при цьому неважливо у що. Навіть атеїсти у свою чергу є глибоко релігійними людьми: вони вірять у відсутність будь-якої Високої матерії. Проте вірування кожного народу зазнали багато змін з появи першої людини і до нашого часу. Прикладом цього може слугувати зміна язичництва на християнство давніх слов’н. Навіть зараз, з плином більш ніж десяти століть, ми притримуємось традицій та обрядів язичницького походження, інколи навіть не усвідомлюючи це.

  Язичництво  гармонійно співіснує з нашим  життям, тому що є невід’ємною частиною нас самих. Язичництво – це не лайливе  та образливе слово для християн, це частина нашої сутності та світогляду, грамотний провідник для гармонійного співіснування людини та природи.

  Зовсім  недоречно вважити, що язичництво притаманне лише диким та неосвіченим людям, які, не маючи відповідей на свої питання, намагаються пояснити побачене. Саме тому дуже важливо привернути увагу людської свідомості до дійсної суті цього світогляду, щоб дати змогу зрозуміти свою історію, своїх пращурів і врешті-решт самого себе.

2.

  Язичництво  – це прадавня політеїстична релігія, проте через неї, як крізь призму, можна розглянути світогляд наших пращурів. Адже язичництво – це цілий комплекс систем різних угрупувань. Майже кожен регіон стародавньої України мав свого власного покровителя і бога в єдиному обличчі, не відштовхуючи при цьому й інших богів. Але так було не завжди.

  До політеїзму слов’яни йшли певний проміжок часу та розумінь. Спочатку був фетишизм та тотемізм, але не потрібно це розуміти, як вульгарне поклоніння речам. Тому що люди поклонялися не стільки матеріальній оболонці, скільки тому духовному, що вона містила. Таким чином з плином часу це духовне виривається зі своєї фізичної оболонки і перетворюється на щось більше – на духів, які зі своєї однорідної маси потрохи відособлюються, набувають певного вигляду та можливостей, свого місця проживання. Саме звідси й бере свій початок нечиста сила, будь то русалкою, водяним чи чугайстром. Саме ці демонічні вірування й наблизили східних слов’ян до політеїзму у вигляді язичництва.

  Саме поняття  «язичництво» на Русі з’явилось водночас з  її хрещенням; іновірців церковнослов’янською мовою називали «язицами», що перекладається як народ. А отже і язичництво у свою чергу є не чим іншим як народництвом.  Чи готові ви тоді відмовитись від свого народу?

  Язичництво  часу Київської Русі мало свій неповторний  яскравий характер. Особливо захоплює уяви та кількість і різноманітність повір’їв, міфів, свят та обрядів.

  У східних  слов’ян існувало чітке розмежування богів. Кожен бог увиразнював  собою не лише стихію, а й певну  силу природи. Найпопулярнішими серед  богів Київської Русі були Перун та Велес. Їх культ існував на території всієї Русі.

  Перун, як відомо, вважався богом грому та блискавок, як небесного вогню. Бог  керуючої військової еліти, нищівно  караючий за порушення законів. Вичерпні свідчення про ідол Перуна містяться  в «Густинському літописі»: «Во первых Перконосъ, си есть Перунъ, бяше у них старший богъ, созданъ на подобie человече, ему же въ рукахъ бяше камень многоценный аки огнь, ему же яко Богу жертву приношаху и огнь неугасающiй зъ дубового древiя непрестанно паляху; аще ли бы случилося за нераденiемъ служащаго iерея когда сему огню угаснути, таковаго же iерея безъ всякого извета и милости убиваху».

  А також  в повчанні “О идолах Владимировых”: “Въ первых постави началнейшаго кумира. Iменемъ перуна бога грому i молнiю i облаков дождевых на пригорку высоком над буричевым потоком подобию члвечку. тулов его бе от древа хитростне изсечен главу iмущь слияну от сребра уши златы нозе железны. Въ руках же держаше камен по подобию перуна палающа. Рубинами. И каръбуклем украшен…”

  Символіка капища Перуна – дубовий ідол, камінь чи два по обидві сторони кумира, вогонь для жертвоприношення, який запалювали перед ідолом, шести стрільне колесо на кумирі, символ стріли або блискавки. Вважається, що язичники не вирубували живих дерев задля ідолів, живий, проте міцний дуб був для них символом поклоніння після нанесення на нього золотою чи срібною фарбою рис обличчя. Дуб, якого вразила блискавка, був особливим і вважався оберегом.

  Велес –  бог наук та мудрості, а також  скотарства. Його друга назва Чорнобог, що вміщую у собі сутність всього зла і люті, існуючої серед людства. Аль-Масуді в Хст. описує капище певного бога на чорній горі: «… у ньому (будівля на цій горі) вони (слов’яни) мали великого ідола в образі людини, представленого у вигляді старця з кривою палицею у руці, якою він ворушить кості мерців з могил. Під правою ногою знаходяться зображення різновид них мурав’їв, а під лівою – пречорних ворон, чорних крил та інших». Петро Альбин в «Міснейській хроніці» каже: "славяне для того почитали Чернобога, как злое божество, что они воображали, будто всякое зло находится в его власти, и потому просили его о помиловании, они примиряли его, дабы в сей или загробной жизни не причинил он им вреда" ». Гельмонд описує, що коли на бенкетах слов’яни вшановували злого бога Чорнобога, то при обнесенні гостей чашею кожен промовляв прокляття, а не слова благословення.  «Вражаюче марновірство слов’ян, бо вони на своїх святах і бенкетах проносять кругову чашу, проголошуючи над нею слова – не скажу благословення, але прокляття, за імена богів доброго і злого, оскільки очікують від доброго бога щасливої долі, а від злого – нещасливої; тому злого бога навіть називають на своїй мові дияволом або Чорнобогом»

   Майже  кожне стихійне лихо розцінювалось як гнів богів і намагалось виправитись за допомогою жертвоприношення. Для цього і створювалися капища – місця на яких люди вшановували своїх богів та вимолювали у них земні блага. Так, наприклад, у Стрибога просили не знищувати поля, у Ярила просили гарного врожаю,а у Мокоші сімейного благополуччя.  

  3.

  Проте язичництво не можна назвати державною релігією. Основана на філософії індивідуальності та саморозвитку, вона виключає можливість до поєднання. Коли християнство базується  на фразі «Я езмь черв у ног Божих», язичництво у свою чергу підтримую думку, що кожна людина – Божа дитина, майже вирівнює права людини та богів,виокремлює ситуації, коли людина сама може стати богом. Таким чином не даючи змоги керувати народом. То дозволить керувати собою, коли він відчуває себе на рівні з богом?

  Саме тому вже у 980р. відбувається так зване  «Постачання кумирів» - ідеологічна  акція, за допомогою якої київський  князь сподівався утримати владу  над скореними племенами.  А  саме класифікував та впорядкував богів у пантеон, який складався з п’яти богів на чолі з Перуном. 

"Нача  къняжити Володимер  в Кыеве един.

  И постави кумиры на хълме въне двора  теремьнаго:

  Перуна  древяна, а главу  его сьребряну, а yс  злат,

  и Хърса,

  и Дажьбога,

  и Стрибога,

  и Семарьгла,

  и Макошь.

  И жьряху им, наричюще я богы и привожаху сыны своя и дъщери

  и жьряху бесом и  осквьрняху землю  требами своими".

  (Шахматов А. А. Повесть временных лет. Пг., 1916, с. 95.)

  Таким чином, викресливши зі списку Велеса, якого  вшановували на території Київської  Русі, Володимир припустився однієї помилки, чим визвав бурю гніва на себе. Проте це був перший крок до надання релігії державного статусу, перша спроба об ’єднати країну під прапором спільної релігії.

  Проте ідея виявилась провальною і нічого путнього з цього не вийшло. І в додаток до всього, був конче потрібен мир з Візантією, який Володимир планував отримати шляхом одруження на сестрі візантійського імператора. Але той висунув умову: дасть згоду, лише якщо Володимир стане християнином. Таким чином Володимир хрестився сам і у 988р. охрестив і всю Київську Русь і нарешті об’єднав країну.

  Але дарма  думають, що язичництво припинило своє існування у 988р. Ще протягом деякого  часу люди вважались двовірянами. Тобто  офіційно прийнявши християнство, підтримували та зберігали язичницькі обряди та традиції, що залишились їм у спадок від пращурів. Водночас вільним язичникам, які звикли до обов’язків лише перед природою, були гнітючі та невластиві нав’язані християнською церквою правила життя. Які лише відгородили людину від природи і змушували тримати себе у рамках, відвідувати церкви з незрозумілою для них церковною мовою. Але розуміючи, що протестами та виступами вони нічого не досягнуть, слов’яни потроху звикали й пристосовували д себе християнство. Ось чому й зараз існують такі свята як Масляниця, магічні ворожіння в ніч перед Різдвом та інші. Язичництво не зникло з нашого повсякденного життя, просто прийняло іншу форму, задля власного виживання.

  Отже, язичництво Київської Русі – це цілий комплекс вірувань, це власна ідеологія та філософія, яка відображала всі аспекти людського повсякденного життя. Східнослов’янське язичництво, безумовно, виникло й розвивалося на своїй власній, самобутній основі, разом з тим воно не було замкнутою метафізичною системою, що давало змогу для подальшого розвитку і видозмінення.

  Язичництво було не лише релігією, воно було способом життя. Розповідаючи та показуючи, воно змушувало жити по своїм канонам. Хоча іновірців воно потроху доводила до відчаю та страху перед силами природи. Язичництво східних слов’ян було гнучкою та зручною системою. Оскільки передбачало велику кількість свят, бенкетів та жертвоприношень, які виглядали як народні гуляння.

  Свого апофеозу язичництво досягло за часів Володимира Великого, який спочатку спробував його змінити або хоча б систематизувати, але зазнавши у цій справі невдачі, зробив все для припинення існування язичництва як релігії.