Язичницький культ Давньої Русі напередодні прийняття християнства

Міністерство  освіти України

Хмельницький  інститут соціальних технологій ВНЗ  ВМУРоЛ «Україна»

 

 

 

Реферат

на  тему: «Язичницький культ Давньої Русі напередодні прийняття християнства.»

 

 

 

 

 

Виконала: ст.гр.ФНз-21

Павловська  Т.В.

Перевірив: викладач

Дубініна К.А.

 

 

 

 

 

 

 

м.Хмельницький 2011 р.

План

 

Вступ

  

Язичницький культ  Давньої Русі напередодні прийняття  християнства.

 

1.1 Язичництво  та язичницький світогляд.

1.2 Язичницькі  святилища та святі місця.

 

Висновки

 

Список використаних джерел та літератури

 

 

 

Вступ

 

Витоки української  культури беруть свої початки з давньоруської  держави, духовна та культурна спадщина якої стала першоосновою для сучасної національної культури. Світогляд середньовічної людини багато в чому спирався на релігійну  основу. Вірування мали великий вплив на повсякденне життя людини, вони регулювали та конролювали всі сфери життя. Зміна язичницької релігії на християнство не змогла повністю викоренити язичницькі вірування зі світоглядної системи давньоруської людини. Законсервувавшись в народній культурі, пережитки язичництва проіснували достатньо довгий час та стали невід’ємною частиною культури українського народу.

 

Мета роботи:

 

– розглянути язичницький  світогляд та систему вірувань в  Київській Русі напередодні хрещення;

– дослідити язичницькі святилища та язичницькі святі місця до хрещення Київської Русі;

 

 

 

 

1.1 Язичництво  та язичницький світогляд

 

    Язичництво (вiд  давньослов. слова "язики" —  народи) є досить невизначеним  термiном, що свого часу виник  у церковному середовищi для  позначення всього нехристиянського. У релiгiєзнавствi пiд "язичництвом" розумiють рiзноманiтнi релiгiйно-мiфологiчнi уявлення, обряди та культи, що iснували в рiзних народів планети до прийняття ними вищих релiгiйних форм (як правило, світових релiгiй). Найчастiше цим поняттям позначають вiрування тих народiв, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну iз свiтових релiгiй, минаючи стадiю тривалого розвитку власно нацiонально-державної релiгiї. Тому хронологiчнi рамки слов’янського язичництва надзвичайно широкi — своїми коренями воно сягає в кам’яний вiк, а його пережитки можуть зберiгатися до ХIХ — початку ХХ ст.[8; с. 347].

    Язичництво давнiх  слов’ян саме по собi не  є унiкальним явищем у свiтовiй  iсторiї релiгiй, це — слов’янський  варiант загальнолюдського язичницького масиву, однак варiант неповторний. Цю неповторнiсть язичництву давнiх слов’ян додає перетинання в ньому кiлькох вiдносно самостiйних релiгiйних шарiв, на основi яких воно, власне кажучи, i сформувалося.

    Перше релiгiйне нашарування в давньослов’янському язичництвi складають обряди i вiрування прадавнього населення лiсостепової смуги Украни (середня течiя Днiпра —Десна), що заселяло цю територiю ше з кам’яного вiку (з VI тисячорiччя до н.е.). Цей шар вiдповiдав розвинутому анiмiзму i складався бiльшою частиною з духiв природи, першоосновою їх виникнення є страх, формується демонологічний світ. Головними його представниками виступають упирі, вампіри, русалки, домовики, великої уваги набувають культи лісів та дерев тощо. Мiцно зачепився в народнiй свiдомостi i функцiонував досить автономно щодо культiв пiзнiших язичницьких богiв.

    Другий шар у язичництвi давнiх слов’ян, деякі дослідники, пов’язують iз впливом трипiльської культури кiнця IV—ІІІ тисячолiть до н.е. у межирiччi Днiпра — Днiстра, яку вважається однiєю з найбiльш високорозвинених для свого часу. Цей шар вiдбивав релiгiйнi вiрування i культи, пов’язанi з раннiм землеробським господарством, з шануванням божеств родючості та врожаю, що уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог чи богиня долі. Тут мають місце обряди та ритуали сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання та збору врожаю, і таке інше). Представниками цього шару є боги Рід (Святовид) з рожаницями, Коляда, Ярило, Жива і Морена, Купайло.

    Нарештi, центральним  шаром язичництва є коло релiгiйних  уявлень i практик iндоєвропейцiв  ІІІ—ІІ тисячолiть до н.е., прабатькiвщиною яких були пiвденнi степовi регiони Росiї, Молдови, України. В iндоєвропейських народiв склалися загальнi погляди на свiт, його трискладову структуру; вiра в богiв — творцiв неба, землi, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предкiв i поховальна обрядовiсть [13; с. 4-6].

    Язичество –  це не просто релігія, це  світогляд, тобто цілісна система  уявлень про світ і місце  людини в ньому. Боги уособлювали  явища природи й космос, а з  часом і суспільні процеси.  Є всі підстави вважати, що  наприкінці І тис. слов’янське язичництво становило собою досить складну систему уявлень, міфологічних образів, котрі мали глибокі первістні коріння та пройшли шлях різних перетворень від мисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних і воєнно-дружинних культів Перуна та Сварога [22; с. 338].

    Однією з найдавніших  форм духовної культури є звичаї та обряди. Вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління у покоління, стають звичаєвими,–традиційними.

    Обряди  це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Між звичаями та обрядами існує певна різниця. Якщо звичаїв дотримуються щоденно, то обряди виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят [17; с. 11).

    Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду на позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Власне це завдання і виконував аграрний (народний, річний) календар – неписаний кодекс рільника [20; с. 11]. Аграрний календар регламентував строки посіву та глибоке розуміння технологій вирощування культурних рослин. В свою чергу Вінець – рік поділяється на чотири пори року – зиму, весну, літо і осінь.

    Знання і уявлення про світобудову і розташування небесних світил покладено в основу як астрономічного так і народного календарів, а також припущень щодо організації Всесвіту. Згідно з давніми уявленнями, світ складався із Землі, Сонця, Місяця і, що найважливіше, – семисферного Неба, де у відповідному порядку розташовані усі світила. "Сьоме небо" служило місцем перебуванням богів, тому і вираз "сьоме небо" набув у народній творчості чогось недосяжного, казкового і загадкового. Спостерігаючи за зоряним небом, селяни розрізняли більшість сузір’їв, які в українців отримали свої назви: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел), Волосожар (Плеяди). Вирізняли на небі й окремі планети (зорі). З планетою Венера, яку пестливо називали Зірниця, Вечірня зіронька, Враннішня зоря тощо, пов'язано чимало прикмет. За нею орієнтувались про пору ночі: опівночі сходила Зірниця, а надранок мерехтіла яскравим світлом Вранішня зоря. Помічена була ще одна планета – Марс, яку впізнавали за жовтуватим відтінком світила [14; с. 275-276].

    З  джерел сивої давнини, має витоки  і народна медицина. У народній  медицині праукраїнців та українців  переплітаються найрізноманітніші  гілки понять, дій, засобів, означень, методів впливу на серце, розум та недуги людини, на природу, яка оточує цю людину, чи, правдивіше, на її стихії: Сонце, Небо, Повітря, Воду, Вогонь, Землю. На її рослинний та тваринний світ, на її неповторну красу, ту, що створена природою, і ту, що виплекана людиною, з допомогою замовляння цілющого зілля, предметів мистецтва, пісень, ритуалів, оберегів, житла, одягу, їжі, напоїв і всього, звеличує людина, живучи на благословенній землі. Звертаємо особливу увагу, що уже у ті далекі доісторичні часи набирається особлива вага впливу на людину і природу: слово, мова, замовляння і магія дій, речей, рослин, різноманітних оберегів, численні святково-виробничі ритуали з високомистецькими дійствами.

    Вже у прадавній слов’янській медичній культурі домінує особа жінки над чоловіком. Це ставить її у коло найважливіших подій. Вона творець родинного вогнища, мати дітей. Жінка стоїть у центрі весняної, літньої календарної обрядовості та поезії. Вона продовжує рід людський, годує дітей материнським молоком, співає колискові пісні, оповідає казки та легенди, формує духовний світ майбутнього покоління. Це вона купає дитину в настоях череди, материнки, квіток глоду, ромашки, трави м’яти, чебрецю, деревію, аби її дитина росла здорова і бадьора, повна сил та енергії [4; с. 22].

    Уже  первісна людина, керуючись інстинктом самозбереження, змушена була надавати собі лікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. І, цілком природньо, засоби для цього шукала в навколишній природі, насамперед у світі рослин.

    До фолькльорного матеріалу відносять казки, билини, сказання, народні пісні, щедрівки, колядки, які можуть бути джерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань. Адже в багатьох веснянках, щедрівках, колядках, піснях, дитячих іграх збереглись фрагменти давніх міфологічних поглядів та релігійних вірувань. Так, наприклад, за підбіркою Б.О.Рибакова до прадавніх мисливців палеоліту і мезоліту можна віднести цілий рядок елементів східнослов’янського фольклора: замовляння сил природи, замовляння проти лиха, біди (упирі, вампіри), образ чудовиська у вогні, культ ведмежої лапи чи казковий велетень Ведмеже Вушко, богатирі у звірячих шкірах, - все це відголоскі кам'яного віку [18; с. 7]. А от пізніша стадія мезоліту зазнала деяких змін, так з’являються божество Род та рожаниці, найчастіше в образі лосихи та її теля. І нарешті, образ матері як космогонічної Венери, задум плодовитості рільницькіх племен. Що теж згодом стала Матір’ю- Землею, або ж Маковою.

    Основу  язичницьких вiрувань давнiх слов’ян  складали рiзноманiтнi природнi культи. Їх можна умовно роздiлити на чотири: культ води, культ лiсiв i дерев, культ предкiв, культ злих сил. Зрозумiло, цим не вичерпуються прояви слов’янського язичницького анiмiзму: цiлий ряд джерел пiдтверджує, що слов’яни поклонялися каменям i горам, колодязям i озерам, звiрам i птахам, вогню, зiркам, Мiсяцю та Сонцю.

    Культ  води пов’язаний з тим, що  слов’яни вважали воду першоматерiєю  свiту. Насправдi "земнi" джерела  водного культу слiд шукати  в значеннi води для землеробства, що було основою господарства  давнiх слов’ян. Здавна слов’яни приносили жертви озерам i колодязям, полюбляли молитися над водою, називали рiчки богинями, запалювали свiчки над колодязями i криницями. [8; с. 349]. Найбiлъш вiдомий прояв культу води, безперечно, — це вiра у водяникiв i русалок. Водяного народна фантазiя зображувала у виглядi старця з довгою, заплутаною бородою, який надає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродливими дiвчатами, що через якiсь причини (найчастiше — через нещасливу любов) знайшли свою смерть у водi. Танцi русалок — це хвиля на водi, а їхнi пiснi — це шум хвилі [15; с. 38]. Коли в розпал лiта, пiд час визрiвання врожаю, вранцi виступала роса, люди вважали, шо русалки приносять її у своєму довгому волоссi, i назвали Русальським тижднем, що попередував святу лiтнього сонцестояння.

    Предметом  культу дерев ставали як окремi породи дерев (найчастiше дуб), так i цiлi гаї. Там, у священних гаях, пiд загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахiв, полювати на тварин, навiть рубати дерева. Нашi предки були переконанi, що саме в лiсах та гаях, де затишно i спокiйно, в пущах, подалi вiд людських очей жили боги. Тому в лiсах найчастiше i розташовувалися культовi споруди слов’ян-язичникiв, проводилися окремi обрядово-ритуальнi дії [8; с. 350].

     Світогляд  народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідно відрізняти від повір’їв – своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір’я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.

     Логічно буде  розпочати з найвищіх богів:  Волос – Велес, Даждьбог, Хорс, Перун, Стрибог, Род, Симаргл,  Мокош. Частина з них мали  чужинське походження: Хорс, був  іранським божеством Місяця, Перун  – богом блискавки у литовців, Мокош – богинею хатнього вогнища у фінських племенах Верхнього Поволжя [25; с. 65].

     Перун був  грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його струнким, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. Хорс, згаданий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця. Даждьбог одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишне природне середовище. Бог що дає добро [16; с. 12].

    Антиподом Даждьбогу був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів. Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби [13; с. 31-33].

    Представницею  жіночої статі була Мокош –  це божество родючості і домашнього  господарства. Цікаво, що такі боги  як Род і Велес у кам'яну  добу відігравали найважливішу  роль для слов'ян, а пізніше  вже вважалися однопорядковими  релігійно-міфологічними персонажами з Перуном, Велес став покровителем нижчого світу, а Род семантично пов’язаний з родючістю [7; с. 69-72].

    Уявлення про  злих духів, що надійшли з  давніх часів слід відрізняти  від знахарів, примівників, ґрадівників,  віщунів тощо, демонічні істоти, демони – це фантастичні істоти. У давні часи траплявся домовик - був богом хатнього вогню і печі, певно був добрим богом, а не дідьком. Розрізняли декілька домовиків [17; с. 87].

    На Русі домовиків  звали Возицею, бо той мав  людську фігуру з кінськими копитами та вухами, доглядав коней у стайні, оберігав од звіра. Домовик Баган, глядів худобу від багаття, йому укладали містечко в коровниках, кошарах, яслах свіжим сіном. А покровителя хатнього добра звали домовиком-клієцьником [14; с. 284].