Язичницька культура давньої русі та прийняття Християнства

    Збільшення  числа християн викликало потребу  в нових храмах. І, хоча конкретних відомостей майже немає, будівництво парафіяльних церков у часи Ольги мають бути досить імовірними.

    Цікавим епізодом в ранній історії давньоруського християнства є спроба Ольги зав’язати відносини з заходом, зокрема з Західною церквою, очолюваною Римом. Ця подія має точну дату. У 959 р. вона послала до короля Оттона І посольство. Гільдейсгеймський часопис свідчить: “Прийшли до короля Оттона посли народу Русь (Rusciae gentis) та просили його прислати їм одного з своїх єпископів, який показав би їм шлях істини”. Ця акція не може свідчити про відступництво Ольги від православ’я, а мала глибоку дипломатичну природу та визначалася напругою русько – візантійських відносин в період правління “русофоба” Порфирогенета. Є досить переконливі відомості, що Ольга повернулася після візиту до Константинополя з почуттям роздратованості, образи та розчарування. Це безпосередньо відобразилося в “Повісті временних літ”, де читаємо: “И присла к неи царь гръцкыи, глаголя, яко «много дарихътя. Ты же глагола ми, яко аще возъвращаюся в Русь, многы дары послю ти: челядь, и воскъ, и скору, и воя многы в помощь» (єдиний натяк на політичний зміст переговорів). Ольга відповідала: “Аще ты рци тако ж постоиши оу мене в Почаинъ, яко же азъ в Суду, то тогда ти вдамъ». Таким чином, київська княгиня не отримала у Констанотинополі тих результатів, на які розраховувала. Більше того, прийом, ретельно описаний Костянтином Багрянородним, був принизливого для руської княгині характеру. Тому не дивно, що Ольга шукала нових союзників в політиці та ідеології. Одним з таких партнерів повинна була стати "Священна Римська імперія”, проголошення якої у ті часи готувалося та засновниками якої виступали король Оттон та Ватикан. На них і направляє свій погляд київська княгиня. Місія Адальберта (посланця короля Оттона з монастиря св. Максиміліана у Трирі) скінчилася нещасливо, бо коли він прибув до Києва ситуація змінилася. Перед Ольгою з’явилися нові перспективи відносно нормалізації відносин з Царградом.

    Ольга виконувала державні функції не як повноважна правителька, а як регентша при своєму маленькому синові. Йшли роки, Святослав підростав, але мати не поспішала передати йому правління. Частково це пояснюється тим, що Святослав не виявляв цікавості до державних справ, а скоріш мав схильність до війн та походів.

    У літописах нічого не повідомляється про перехід влади до Святослава та про його особисте правління взагалі. Мова іде лише про початок військової діяльності. Державні справи зоставалися прерогативою Ольги до самої її смерті. Святослав же знаходився під впливом дружини (варяжської, тобто язичницької) і відчував глибоку відразу до греко – слов’янської віри.

    Доки  Ольга була жива та міцно тримала  кермо державного правління, Святослав стримував свої антихристиянські емоції та виявляв до нової віри лояльність. Відмовившись хреститися сам, він не міг заборонити це іншим. “Аще кто хотяше волею крестится, не браняху, но ругахуся тому», читаємо у “Повісті временних літ”. Цитована літописна фраза народила традицію зображувати Святослава людиною, байдужою у справах релігії, при якій на Русі жилося вільно і християнам, і язичникам. До 969 р., мабуть, так і було, але після смерті Ольги Святослав дав вихід ненависті. Почався другий протихристиянський терор, який тривав неповних три роки (969 972 рр.). Одним з конкретних проявів репресій Святослава, є знищення церков. В.Н.Татіщєв називає серед зруйнованих споруд Софійську церкву, засновану Ольгою. Така ж доля спіткала і Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі.

    Якщо  Ольга не змогла навернути до християнської  віри свого сина, то зовсім іншим  був стан її онуків, особливо найстаршого  з них – Ярополка. Хлопчик виховувався  в християнській вірі. Його прихильність до християн засвідчені В.Н.Татіщєвим: він підкреслює “сумирність, благонравіє та любов до християн” і “схильність до християнства”. Жінкою Ярополка була гречанка, тобто візантійська (за іншими даними – болгарська) принцеса. ЇЇ належність до християнства засвідчена джерелами, які називають її “розстриженою монахінею”. Мабуть наречених для Святослава та його законних синів вибирала Ольга. Вибір її визначався як політико – династичними, та і релігійними міркуваннями.

    Ярополк був серед давньоруських князів людиною нової генерації. Він  відрізнявся від своїх попередників увагою до духовного життя, його “любов до християн” підкреслена не випадково. При Ярополку в Київській Русі був відновлений літопис, який зник після перевороту 882 р.Був Ярополк християнином чи ні точно не відомо, але відомо, що В очах Заходу Русь за часів Ярополка була християнською державою і сам князь виступав як заступник християнської віри. Мається на увазі, що серед простого люду більшість все ж таки була язичницькою.

    Третя, і остання хвиля протихристиянської боротьби пов’язується з іменем Володимира Святославовича, у подальшому виголошеного просвітником Русі. До 988 року майбутній хреститель Русі виступає як носій багатьох гріхів та вад – він жорстокий та брехливий, гультяй та п’яниця, зрадник та обманщик, здатний на бридкі вчинки (наприклад згвалтування Рогнеди на очах її батьків). Після 988 р. Володимир перевтілюється в мудрого та справедливого державного діяча, що опікується про щастя та процвітання своєї країни, клопочеться про бідних та голодних і до того ж є взірцем усіх чеснот та досконалості. Це пов’язано з тим, що християнські автори описів тих подій мали тенденцію протиставляти характеристику конкретного історичного діяча до хрещення його удосконаленому образу після виконаного акту.

    Володимир був бастардом, позашлюбним сином Святослава та ключниці Малуші, дочки Малка Любечаніна та сестри відомого потому Добрині.

    На  початку своєї діяльності Володимир  не мав підтримки на Русі. Людина, позбавлена законних прав на престол, не могла бути ватажком, на якого  те чи інше угрупування схотіло б зробити ставку. Отже Добрині прийшлося докласти певних зусиль, щоб ввести свого позашлюбного небожа у вир політичних подій.

    Ярополк спирався на прохристиянські сили, що поступово закріплювали свої позиції. Але і язичницька частина феодального класу не була твердою опорою для молодого претендента на престол. Таким чином у Швеції Володимир та його опікун підшукали військові сили, достатні для самостійного виступу. За рік чи два втікачі повернулися з сильною дружиною, яку найняли за гроші новгородської торгівельної верхівки. Після загибелі Ярополка Володимир вступив на великокняжий престол, не маючи конкурентів, оскільки обидва його брати були вбиті.

    Одним з перших діянь Володимира на престолі було створення нового язичницького пантеону в Києві – замість старого, зруйнованого Ольгою, або її онуком. Володимир вимагав виконання всіх обрядів. “И осквернися кровьми земля Руська и холмо тъ», констатує “Повість временних літ”. Звичай людських жертв у Києві при Володимирі (правда при екстремальних обставинах) підтверджує легенда про Іоанна та Федора. Жертвами, звичайно, насамперед ставали християни. Протихристиянські заходи молодого князя виконувалися не тільки у Києві, але й інших містах, наприклад у Новгороді.

    Це  був останній спалах язичництва. Володимир, як один з найвидатніших діячів свого часу не міг не бачити, що стара релігія вже віджила своє та стала гальмом суспільного прогресу. З цієї причини, закріпивши особисте становище та звільнившись від своїх надміру шалених помічників – варягів, князь звернувся до одної з форм монотеізму, що було необхідним та логічно виправданим кроком.

    Володимир рішуче заходився виконувати перебудову суспільного життя країни, виконавши  цілу низку важливих реформ.

    Програма  Володимира орієнтувалася на відбудову  досягнень аскольдової епохи, але в нових умовах кінця Х – початку ХІ ст. Володимир навіть прийняв титул вбитого правителя – каган ( рівний імператорському), чим спробував затвердити авторитет Русі в очах світу і себе як носія верховної влади в країні. Реформи Володимира охопили широке коло проблем. Він ліквідував “племінне” княжіння. Територію Русі він розділив на вісім адміністративних округів. В кожну з низ призначалася довірена особа з числа найближчих прихильників великого князя, а згодом його синів. Таким чином, сини Володимира отримували владу не одразу, а тоді коли підростали та прилучалися до активної політичної діяльності. До того на місцях, вочевидь, керували посадники. Непокора загрожувала втратою володінь або переводом на гірше місце. Військова реформа Володимира була спрямована на посилення оборонного потенціалу держави. Особливу увагу Володимир приділяв відсутності корінних зв’язків нової, службової по своїй суті, знаті з місцевою соціальною верхівкою. Володіння давалися насамперед не місцевим, а прийдешнім, часто з віддалених земель. Наслідки військової реформи проявилися дуже скоро та мали великий вплив на подальший хід державних справ. Зміст судової реформи був у встановленні та роз’єднанні судів духовного та міського. Але в історичній літературі особливою прихильністю користується впроваджена Володимиром релігійна реформа, яка остаточно затвердила християнство як офіціальну державну релігію в Київській Русі.

    Очевидний крах давньоруського язичництва примусив великого князя серйозно замислитись  про подальші заходи щодо релігії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри” – досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ”, що дішла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення” носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, нез’єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеістичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у тексті): ісламу – від Волзької Булгарії; католицизму – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, православ’я – від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшися додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” – “Где захочешь”, відповіли посли. Наступний епізод, датований 988 р. розповідає про похід Русі на Херсонес (Корсунь), причини та ціль якого не роз’яснені. З подробицями оповідається про облогу міста, захват його за допомогою попа – зрадника Анастас. Після захвату Корсуня, київський князь вимагає від грецьких царів Василя ІІ та Костянтина VІІІ віддати за нього їх сестру Анну. Імператори погодилися, але за умови, що Володимир охреститься. Князь дав згоду. Царі не без труднощів умовили сестру вийти заміж за київського князя та відправили її у Корсунь у супроводі священників та проповідників. Коли вони прибули на місце, царівна стикнулася з несподіванкою: її наречений уперто не хотів іти у храм. Тоді сталося щось схоже на диво: У Володимира розболілися очі та він втратив зір. Анна сказала: “Якщо хочеш позбавитися хвороби, негайно охрестися”. Тільки тоді Володимир наказав виконати над собою обряд. Охрестившися, Володимир повернув Корсунь візантійськім царям (перед цим пограбувавши його) та відбув у Київ з дружиною Анною, священиком – зрадником та захопленим у місті добром. По прибуттю додому він негайно почав впроваджувати нову віру: ліквідував створений їм же самим пантеон язичницьких богів, а на другий день наказав хрестити усіх киян поголовно. Після охрещення киян Володимир наказав будувати храми на тих місцях, де стояли ідоли.

    Історична наука XIX ст. скептично відносилася до версії “Повісті временних літ” Хронологічні розбіжності, філософсько – теологічні помилки та явні анахронізми були знайдені у літопису багатьма вченими – істориками. Можливо це є наслідком багатьох редакцій документу.

    Ми  не будемо проводити зараз історичне  дослідження на предмет виявлення  реального ходу подій. Найголовніше, що у Київській Русі остаточно  перемогла християнська релігія, яка  стала державною. Язичницькі обряди та вірування частково зплелися з християнськими і в такому, майже невпізнанному вигляді збереглися і по наш час. В часи правління Володимира Святославовича Русь досягла нечуваної величі та могутності.

    Затвердження  християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя. Це був закономірний акт, підготований усім ходом історичного розвитку та глибоко мотивований об’єктивними потребами епохи. На відміну від язичництва християнство було ідеологічну систему не первіснообщинного, а класового устрою. Затвердження нового феодального базісу визначило безперечну перемогу нової надбудови, якою в умовах середньовічної Русі могло бути тільки християнство.

    Встановлення  нової релігії реально захоплювало  будь – які прояви соціального життя. Укріплюючи феодальний устрій на Русі, християнство тим самим сприяло укріпленню Давноруської держави та зміцненню її політичної могутності. Рівною поміж рівних виступала Київська Русь у світовому оточенні.

    Християнська  діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у другій половині ХІ ст., зобов’язував ченців започатковувати у себе бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво – Печерський, який став можливо найвизначнішим центром давньоруської культури. З нам пов’язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.