XIX сторіччя в історії світової культури

У рамках модерну  кінця XIX ст. у США виникла так  звана чікагська школа архітектури, найбільш помітною фігурою якої став Луїс Саллівен, який запропонував тип висотної офісної будівлі з мінімумом декору - хмарочос. Модерн, так би мовити, завершив творчі пошуки будівельників XIX ст. і став сходинкою до архітектури сторіччя ХХ-го.

Музика. “Нова ера в музиці” починається на рубежі епох класицизму і романтизму. Пов'язана вона з титанічною творчістю Людвіга ван Бетховена. Вона охопила мало не всі форми і жанри музики, загальновизнаною ж вершиною стали дев'ять симфоній, кожна з яких — це цілий художній світ. Сучасник Французької революції, палко захоплений її першими кроками, рішучий противник бонапартизму, музикант філософського складу, який нескінченно розширив виразні засоби музики, композитор трагічного світовідчуття, Бетховен був оцінений і піднятий на щит романтиками, хоч сам він розходився з їх естетичними переконаннями. У Бетховені втілилися кращі риси всієї музичної культури, яка передувала йому, і разом з тим його творчість - поворотний пункт у музиці.

Що ж до романтичного напряму, то він виявився на рідкість багатим видатними обдарованнями. Франц Шуберт і Роберт Шуман, Гектор Берліоз і Ріхард Вагнер, Ференц Ліст і Фредерік Шопен, багато інших композиторів - гордість національних культур і всієї світової музичної культури. З романтизмом у музику прийшли емоційна виразність, фантастична вигадка, казково-поетична образність, нерідко запозичена з фольклору. Найяскравіше явище в музиці романтизму - панування лірико-психологічного начала. Суть кожного музичного романтичного твору - “лірична сповідь”. Саме тому найважливішого значення набули різні малі форми, які наповнилися серйозним і глибоким змістом - фортепіанна п'єса, інструментальна мініатюра, романс (Шуман, Шопен, Ліст). Нові тенденції вплинули і на симфонізм (Берліоз, Ліст).

Музика стала  активніше, ніж раніше, взаємодіяти з літературою. Це зумовило появу програмних музичних творів, в назву або основу яких було покладено літературний твір. “Оновлення музики через зв”язок з поезією”, - так сформулював цю ситуацію Ліст. Наприклад, творець програмних симфоній французький композитор Гектор Берліоз давав своїм творам такі назви: “Фантастична симфонія”, “Траурно-тріумфальна симфонія”, “Гарольд в Італії” (за поемою Байрона), “Ромео і Джульєтта” (за трагедією Шекспіра). Безліч музичних творів пов'язана з “Фаустом” Гете: “Сцени з “Фауста” Шумана, “Перша Вальпургієва ніч” Мендельсона, “Засудження Фауста” Берліоза, опера “Фауст” Гуно.

Розширюється  музична освіта, відкриваються консерваторії, з'являються музичні газети і  журнали, цілі музичні видавництва. Велику роль у пропаганді серйозної музики відіграла просвітницька діяльність самих композиторів XIX ст. Вони нерідко виступали зі словом про музику, пояснюючи її зміст, прагнучи залучити до неї якомога більше число слухачів. Статті і книги Р.Шумана, Г. Берліоза, Ф.Ліста, Р.Вагнера допомагають і сьогодні розібратися у складному світі музичних ідей.

Багато нового виникло і в музичних театрах  Європи. На цей час опера давно  встигла увійти у масову свідомість європейців. Але новаторство в  цьому жанрі зустрічало значні труднощі: величезні кошти, необхідні для постановки будь-якої опери, рутина, що глибоко врослася в середовище виконавців, ризик невдачі виконання у непідготовленій аудиторії. Справжнім реформатором оперного мистецтва виступив німецький композитор Ріхард Вагнер - творець опери-драми, в якій здійснив синтез філософсько-поетичного і музичного начал (героїчна опера-сага “Кільце Нібелунгів”). Музичний театр Вагнера і його наступників Верді, Мусоргського і Чайковського, Гуно і Бізе ознаменував собою вершину розвитку опери XIX ст. Опери “Трубадур”, “Аїда”, “Травіата”, “Ріголетто”, “Дон Карлос”, “Отелло” Дж.Верді, “Фауст”, “Ромео і Джульєтта” Ш.Гуно, “Кармен” Ж.Бізе, “Чіо-Чіо-Сан”, “Богема” і “Тоска” Д.Пуччіні, “Євгеній Онєгін” і “Пікова дама” П.І.Чайковського, “Князь Ігор” О.П.Бородіна, “Борис Годунов” М.П. Мусоргського та інші опери XIX ст. майже повністю формують репертуар сучасних оперних театрів.

Музика XIX ст. невіддільна  від балету, причому балету класичного. Романтизм привніс в нього  єдність музики, драматичної дії і танцю. У цей час виробився новий танцювальний стиль, оснований на легкому та надзвичайно пластичному польоті рухів та техніці танцю на пальцях (Марія Тальоні - перша балерина, яка стала на пуанти). Реформу балету здійснив російський композитор П.І.Чайковський. У нього музика з допоміжного елемента перетворилася на головний стрижень спектаклю, збагативши його сюжет і задаючи зміст хореографії. “Лебедине озеро”, “Спляча красуня”, “Лускунчик”, поставлені чудовим хореографом Маріусом Петіпа, стали перлиною світової культури. Чайковський же став першим російським композитором, який здобув європейське і світове визнання.

Справжнім тріумфом російського оперно-балетного мистецтва  на світовій сцені стали знамениті  Російські сезони в Парижі, які  з 1909 р. щорічно влаштовував видатний російський театральний діяч С.П.Дягілєв.

Буржуазне XIX ст. дало початок і музично-сценічним  жанрам, головною рисою яких стала  розважальність. Оперета - веселий спектакль, де музичні номери чергуються з дотепними  діалогами, перемежовуються репліками героїв. Вивели цей жанр на рівень справжнього мистецтва оперети Жака Оффенбаха і Іоганна Штрауса-сина, останній прославився ще і як “король вальсу”. Втіленням нового смаку минулого сторіччя стала й естрада - різного роду рев'ю і шоу, музика численних ресторанів і кабаре, символом якої став канкан.

Якщо нижня  хронологічна межа “музичного XIX сторіччя”  ясно окреслена Французькою революцією, то його верхній рубіж вимальовується далеко не так чітко. Так, наприклад, Шоста симфонія П.І.Чайковського - вершина художніх устремлінь “лірико-психологічної епохи” у сфері інструментальної музики - буквально співпадає за часом з “Післяполудневим відпочинком фавна” Клода Дебюссі, який відкрив епоху імпресіонізму в музиці. Перше виконання “Прометея” О.М.Скрябіна зі світловим оформленням - квінтесенція грандіозних філософських концепцій минулого сторіччя - випередило лише на чотири роки балет Д.Мійо “Бик на даху” - втілений виклик піднесеному в мистецтві й уславлення веселощів низів. Може здатися неймовірним, що С.В.Рахманінов, чия творчість спиралася на романтичні традиції, був ровесником А.Шенберга, родоначальника атональної музики.

Театр. У XIX ст. народився якісно новий драматичний театр. Вільна конкуренція буржуазного суспільства покликала до життя численні приватні театри, столичні і провінційні, які орієнтувалися на масового глядача. Такими були паризькі “театри бульварів”, “малі” театри Великого Лондона. Багато з них розорялися, але окремі ставали центрами демократичної театральної культури.

З утвердженням романтизму в репертуарі театрів сталися корінні зміни. П'єси В.Гюго, О.Дюма, П.Меріме у Франції, Л.Тіка в Німеччині, Дж.Байрона і П.Шеллі в Англії брали гору над традиційним репертуаром класицизму. Крім того, нарівні з постановками нових романтичних п'єс зіграло свою роль і переосмислення в романтичному дусі п'єс В.Шекспіра, Ф.Шіллера та І.В.Гете.

Романтичний театр  надзвичайно збільшив силу впливу на глядача, в чому була величезна заслуга  цілого покоління чудових акторів. Вони принесли на сцену вільну мову замість пануючої раніше мелодекламації, схвильований виразний жест замість статичних поз. У Франції блискуче виступали Марк Дорваль, Фредерік Леметр і Еліза Рашель. Вражаючою життєвістю і реалізмом відзначалася гра легендарної Сари Бернар. У Лондоні на сцені володарював Едмунд Кін - актор, в мистецтві якого відчувалася глибока духовна близькість з Байроном. Серед його сценічних робіт найбільша слава випала на його романтичне трактування образів Гамлета і Отелло. Кін був легендою за життя, легендою стала і його смерть на сцені.

Однак поступово  головною фігурою в театрі стає не актор, навіть найгеніальніший, а режисер, який створював художньо цілісні  твори на сцені. Він повинен був  не тільки відпрацьовувати мізансцени з акторами, але й співпрацювати  з музикантами і художниками-оформлювачами. З таких режисерів в той час виділявся Людвіг Кронек зі знаменитого німецького Мейнінгенського театру. У своїх постановках він прагнув до ансамблевості у постановці п'єс, тобто єдності, узгодженості акторської гри, історичної правдивості декорацій, ретельної продуманості світлових і звукових ефектів. Особливо жвавими і різноманітними були у нього масові сцени. Театр все більше стає синтетичним видом мистецтва.

Що ж до зачинателя сучасного нам “режисерського”  театру, то ним вважається Андре Антуан, який створив у Парижі в 1887 р. “Вільний театр” - власне студійний, напівзакритий, відвідувати який могли лише особи, які купили абонементи на весь сезон. Це дозволяло режисеру обійти цензуру і відкривало більше можливостей для вибору п'єс для театрального репертуару. Він боровся за правдивий показ на сцені сучасного життя. Найповніше нові принципи в театральному мистецтві втілилися у творчості створеного в Росії в 1898 р. Московського художнього театру - дітища К.С.Станіславського, В.І.Немировича-Данченка, А.П.Чехова, О.М.Горького і цілої плеяди прекрасних акторів.

Кіно. У XIX ст. в Європі, у Франції, народився новий вид мистецтва, який стрімко завойовував собі наймасовішу глядацьку аудиторію, - мистецтво кіно. Кіно - дитя часу, яке поєднувало в собі науково-технічний прогрес з творчими пошуками діячів мистецтва. Винахід в 1859 р. Л.Даггером фотографії, геніальна здогадка братів Огюста і Луї Люм'єрів, які з'єднали фотографічну плівку з проекційним ліхтарем, привели в 1895 р. до появи кіно. Незалежно від них механік Одеського університету Й.А.Тимченко на два роки раніше створює кінетоскоп і 9 січня 1894 р. на ІХ з'їзді російських природодослідників і лікарів, що відбувався у Москві, здійснює за його допомогою перший у світі кіносеанс (глядачі побачили на екрані кавалеристів та метальників списів у русі). Попри те, що учасники з'їзду гідно оцінили винахід і передали його до Політехнічного музею у Москві, офіційні кола досить прохолодно поставилися до “живої фотографії”, яку винайшов геніальний український винахідник. Відома заява Миколи ІІ з цього приводу: “Все це нісенітниці, жодного значення таким дрібницям надавати не варто…”.

28 грудня 1895 р.  в Парижі на бульварі Капуцинів  у приміщенні “Гранд кафе”  було організовано перший у  світі публічний кіносеанс. Глядачі столиці Франції побачили свій перший фільм – вихід робітників з фабрики. Саме цю подію прийнято вважати датою народження кінематографа. Розробивши свій оригінальний пристрій, фірма “Люм'єр” швидко поставила справу кіно “на потік”. Дві з перших кінокартин “Прибуття поїзда” і “Политий поливальщик” настільки приголомшили людей, що вже через декілька тижнів апарат і фільми Люм'єрів з'явилися і публічно демонструвалися у Римі, Відні, Берліні, Москві, Петербурзі, а також в Одесі, а потім потрапили до Єгипту, Австралії, США. У всіх країнах світу з'явилися сінематографи, ілюзіони, кінотеатри, а через рік-два в більшості європейських країн починають знімати власні фільми. Але як вид мистецтва кіно все ж належить ХХ ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Здобутки XIX ст. у всіх сферах культури виявилися  колосальними. Цей період вражаючий  за гармонійністю розвитку і величезними  результатами творчої діяльності людини у найрізноманітніших сферах. Тенденції, закладені епохою Відродження, досягли  зрілості, і люди в повному обсязі відчули їх наслідки.

У всій складності і, як тоді здавалося, повноті склалася наукова картина світу.

Змінилося становище  науки в суспільстві, її досягнення стали прямо й усвідомлено  впливати на рівень виробництва, всього життя. У масову, а в найбільш розвинених країнах загальну перетворилася письменність.

Регулярними стають міжнародні наукові, літературні, художні  контакти, тим самим закладаються основи світової науки, світового мистецтва.

В художню творчість  прийшли величезна стильова, жанрова різноманітність. Причому всіх великих майстрів при їх яскравій індивідуальності об'єднувало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. Виправдалася пророча думка Стендаля: “XIX сторіччя буде відрізнятися від попередніх віків точним і полум'яним зображенням людського серця”.

У надрах культури XIX ст. почалися принципово нові наукові  відкриття, були розроблені філософські  системи, висунені соціальні теорії, зародилися художні явища, які визначать  характер вже наступної епохи.

Світлі гасла  свободи, рівності і братерства, проголошені  Французькою революцією на початку  епохи, успіхи в розвитку культури, які множилися з кожним роком, породжували надії на швидке розв'язання людством всіх соціальних, політичних проблем. Однак цього не сталося, і на рубежі XIX-XX ст. серед творчої, наукової інтелігенції стали переважати похмурі, песимістичні і радикальні революційні настрої. Можна пригадати слова героїні видатного французького письменника XIX ст. Гі де Мопассана, які завершують один з його програмних творів: “Ось бачите, яке воно - життя: не таке гарне, та й не так вже й погане, як думається”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури

 

1. Виппер Ю., Самарин Р. Курс лекций по  истории зарубежной литературы  ХVІІ в. – М.,1954.

2. Елизарова М. и др. История зарубежной литературыХІX в. - М., 1961

3. Зарубежная  литература средних веков: В  2 Вып. / Сост. Б. Пуришев. - М., 1975.

4. История зарубежной  литературы ХІX в. / Под ред. Н.  Соловьева. - М.,1986.

5. История римской  литературы: В 2 Т. / Под ред. С. Соболевского - М., 1959-1962.

6. Искусство  стран и народов мира: Краткая  художественная энциклопедия: В  5 Т. - М., 1962-1980.

7. Кертман Л.  История культуры стран Европы  и Америки. 1870-1917. – М., 1987.

8. Куманецкий  К. История культуры Древней Греции и Рима. - М., 1990.

9. Литература  Средних веков. Хрестоматия. / Сост. Б. Пуришев и Р. Шор. - М., 1953.

10. Модернизм:  Анализ и критика основных  направлений. - М.,1987.

11. Никитина  В., Паевская Е. и др. Литература  Древнего Востока. - М., 1962.

12. Рассел Б.  Історія західної філософії –  К., 1994.

13. Самарин Р.  Зарубежная литература. - М., 1987.

14. Стамеров  К. Нариси з історії костюмів: У 2 Т. - К., 1978.