Встановлення диутратури Ф.Франко

Встановлення  диктатури Ф. Франко. Приводом до громадянської  війни стали події ІЗ липня 1936 р., коли у відповідь на вбивство в Мадриді офіцера було забито депутата-монархіста X. Кальво Сотело.

17 липня в іспанському  Марокко група вищих іспанських  військовиків під орудою генералів Мола та Санхурхо повстали проти уряду Народного фронту. 20 липня внаслідок авіакатастрофи Санхурхо загинув і у вересні військова хунта проголосила своїм вождем генерала Франсіско Франко. Радіостанція м. Сеута передала умовний сигнал: «Над усією Іспанією безхмарне небо», який слугував наказом до виступу заколотників по всій країні.

До заколотників приєдналися 120 тис. військовослужбовців - 80 % збройних сил держави, моральну підтримку надала католицька церква. Кардинал Гома закликав здійснити «хрестовий похід проти червоних», під якими він мав на увазі Народний фронт. Іспанські єпископи направили Ф. Франко колективного листа з підтримкою його боротьби.

Розпочалася громадянська війна, яка спричинила гостру міжнародну кризу і яку п'ять років по тому Ф. Франко назвав «першою битвою за новий порядок». Радянський Союз підтримав республіканців, а Німеччина й Італія - націоналістів. Західні ж демократії, побоюючись появи на політичній карті Європи ще одного тоталітарного режиму, вважали за краще зберегти в Іспанії законний уряд. Отже, Іспанія ставала яблуком розбрату між західними демократіями, з одного боку, й тоталітарними державами - з іншого.

На пропозицію британського міністра А. їдена 27 країн оголосили  про політику невтручання в іспанський конфлікт, а на початку вересня  в Лондоні було утворено Комітет із невтручання. Проте невдовзі стало очевидним, що тоталітарні країни - Німеччина, Італія й СРСР не мали наміру перебувати осторонь.

Найактивнішим «втручальником»  був Б. Муссоліні, який майже відразу  відправив на допомогу Ф. Франко 20 військових літаків. Його підтримав А. Гітлер: операції «Фойєрзаубер» і «Отто» (липень - жовтень 1936 р.), створення легіону  «Кондор» та ін.

Й. Сталін у вузькому колі керівництва партії висловлював переконаність у легкій перемозі республіканців, внаслідок якої за Піренеями постане ще одна соціалістична країна. Такої ж позиції, природно, дотримувався й Комінтерн. Коли ж в Іспанії гору почали брати націоналісти, Й. Сталін і нарком оборони СРСР К. Ворошилов наполягали на безпосередній інтервенції Червоної армії. Проте з часом обоє визнали переконливість контраргументів заступника К. Ворошилова маршала М. Тухачевського, який доводив, що такі дії призведуть до вступу в Іспанію регулярних німецьких та італійських військ, і не зважилися на цей крок. Натомість на допомогу республіканцям було таємно відправлено близько 3 тис. радянських військових радників.

З огляду на це Комінтерн  визнав за краще формувати для  допомоги республіканцям «інтербригади» з добровольців. Одними з перших інтербригадівців стали близько сотні спортсменів з багатьох країн, які прибули на барселонську Олімпіаду праці, організовану у знак протесту проти «фашистських» Олімпійських ігор 1936 р. у Берліні.

Загалом у Іспанії воювали  понад 42 тис. добровольців-інтернаціоналістів з 54 країн. Лише трохи більше 7 % з них залишилися неушкодженими. Водночас на боці іспанських націоналістів воювали понад 300 тис. іноземних вояків.

З самого початку війна  відзначалася надзвичайною жорстокістю і непоступливістю воюючих сторін. Ті, хто симпатизував Народному фронту, вірили у швидку й переконливу перемогу республіканців.

Справді, на перших порах  франкісти зазнали ряду відчутних  поразок, поступившись 2/3 території. Але з часом вони перехопили ініціативу. За півтора місяці боїв націоналісти взяли під свій контроль 17 із 50 провінцій. Незважаючи на стійкість, виявлену при обороні Мадрида (1936 р.), у битві під Ґвадалахарою (березень 1937 р.) та при захопленні Теруеля (грудень 1937 р.), становище республіканців ставало все гіршим. Воно ускладнювалося ще й тим, що в таборі республіканців почався розбрат. Зокрема, нищівного удару було завдано по троцькістських та анархістських організаціях, які активно боролися проти Ф. Франко й італо-німецької неоголошеної інтервенції.

Наприкінці 1938 р. націоналісти остаточно переломили хід війни на свою користь. Наприкінці грудня вони прорвали оборону республіканських військ в районі Нижньої Сегре, а ще через три дні вибили їх з Манреси, Тарраси і Барселони.

На цей час Сталін фактично покинув своїх союзників напризволяще. На початку лютого франкісти зайняли  Каталонію, а в останні дні  березня розпочався їхній генеральний  наступ на усіх фронтах. Перехід на бік заколотників командувача армії  центру Касадо відкрив націоналістам шлях на Мадрид. Наступаючі йшли на столицю чотирма похідними колонами, а п'ята, яку становили противники республіки, перебувала у самому місті. З того часу вислів «п'ята колона» став синонімом зради. 28 березня 1939 р. беззастережно капітулював Мадрид, а 1 квітня Ф. Франко оголосив: «Війну закінчено».

Громадянська війна обійшлася  Іспанії в суму, рівнозначну шести  державним бюджетам у цінах 1935 р., або майже усьому річному валовому національному продукту. Точна кількість  людських втрат не встановлена. Франкістський режим оголосив про 1 млн загиблих, більшість же істориків схильні вважати ближчою до істини цифру в 600-700 тис. чоловік.

У країні на довгі роки встановилася авторитарна диктатура. Відразу  після завершення громадянської  війни Ф. Франко запровадив жорстокий терор. Лише за один рік - з квітня 1939 по березень 1940 р. - було страчено близько 100 тис, а ще 2 млн чоловік було кинуто до в'язниць та концтаборів.

Інтернаціональні  бригади або інтербригади (ісп. Brigadas Internacionales) - збройні підрозділи, сформовані з іноземних добровольців (переважно з комуністів, соціалістів, анархістів, а також антифашистів), що брали участь в іспанській громадянській війні на боці народного фронту Іспанії в 1936 - 1938 роках.

Бригади спочатку формувалися в основному за національним принципом. Найбільше серед іноземних добровольців було громадян Франції (майже 25%), Польщі (близько 10%), Італії (майже 10%), Німеччини, США. З 1937 року в інтербригади стали зараховуватися призовники-іспанці, незабаром склали більшість (до 90%) в особовому складі інтербригад.

Інтербригади використовувалися  проти іспанських націоналістів, якими  керував генерал Франсиско Франко, підтримуваний активною військовою допомогою з боку нацистської  Німеччини Адольфа Гітлера і фашистської Італії Беніто Муссоліні.

Всього за час громадянської  війни в Іспанії в рядах  інтернаціональних бригад побувало близько 30 тисяч іноземців (не одночасно). Майже 5 тисяч з них загинули або  пропали безвісти (більше інших - громадян Франції, а також Італії та Польщі), ще близько 6 тисяч дезертирували або були страчені за наказами командування інтербригад. Більшість іноземних добровольців виїжджали з Іспанії після 3 - 6 місяців служби в інтербригадах.

Існує поширена помилка, що в  складі інтербригад було багато добровольців з СРСР. В дійсності - серед вищого командного складу інтербригад було кілька присланих з СРСР емігрантів з країн Європи (Штерн, Франкль, Сверчевський, Дамянов та ін), проте професійні радянські військові фахівці (льотчики, танкісти, артилеристи, моряки та ін.) В інтербригад ніколи не служили.

 

Франкізм

Іспанія до тридцятих  років 20-го століття являла собою сумну  картину. Країну, в якій слабка влада  короля поєднувалася з недосконалими  і настільки ж слабкими демократичними елементами роздирала боротьба соціалістичних (лівих) сил, і націоналістичних правих. Їх боротьба супроводжувалася частою зміною як ідеологічного курсу, що породжувало напругу в суспільстві, так і напрямки економічних реформ, що сильно било по крихкій економіці країни (індустріалізація лише в малому ступені зачепила північні області країни, відстале с / г).

 

 

 У цих умовах прийнятний шлях подальшого розвитку був, в принципі, очевидний. Він полягав у подоланні ідеологічного  розколу на правих і лівих (через  відновлення у свідомості "здорового більшості" суспільства цінностей католицизму - єдиної ідеології, здатної консолідувати націю), в пом'якшення протиріч між працею і капіталом через іспанську різновид моделі "корпоративної держави", в проходженні між "Сциллою та Харибдою" правого тоталітаризму (копіювання націонал-соціалістичної моделі і залучення в орбіту фашистської Німеччини з цілком очевидними катастрофічними наслідками для країни і народу) і лівого тоталітаризму (до якої підштовхувала іспанських лівих підтримка Сталіна і "логіка революційно-класової боротьби"). Саме цю конструктивну альтернативу реалізували після перемоги в громадянській війні 1936-1939 рр.. (Розглянутій багатьма через призму боротьби фашизму і антифашизму) Франко і його прихильники.

 

 Активна ж підтримка Франка у війні з боку фашистських Німеччини та Італії, як би вона не порушувала діяли тоді норми міжнародного права, ще не говорить ні про фашистської природі самого франкістського руху і режиму, ні навіть про прагнення Гітлера і Муссоліні "фашізіровать" Іспанію ззовні. 

У лютому 1936 року ліві партії знову отримали владу  за результатами виборів. Тут же почавши  проводити характерну економічну політику (схожу з політикою СРСР, завдяки  підтримці якого вони й існували), а, також почавши проводити різні кампанії в соціальній сфері (наприклад, під гаслом «попів до стінки»), вони поставили країну в ще більш жалюгідний становище, загостривши протиріччя між різними політичними силам до межі.

18 липня 1936 відразу  в декількох містах спалахнув  вже відкритий військовий заколот проти Республіки. Почалася громадянська війна. Тим часом генерал Франко вів свій наступ з півдня. Республіканський уряд за допомогою військових радників із СРСР гарячково створювало нову армію, готувало збройне ополчення. На його боці воювали і добровольці з багатьох країн - знамениті інтербригад. Генерала ж Франко підтримували фашистські режими Німеччини та Італії. Кровопролитна війна тривала три роки і завершилася перемогою сил, очолюваних Франсиско Франко.  

В руках Франка зосередилася вся повнота влади. Внутрішня політика зводилася до створення директивної економіки і скасування будь-яких партій, так само як і будь-якого прояву інакомислення або невдоволення політикою Франка. 

Для країни, влада  та економічна політика в якої змінювалися часом частіше, ніж раз на рік, він уособлював собою стабільність. Слід так само сказати, що Франко сприймався народом як лідер-патріот, який намагається змінити стан справ у країні на краще, при цьому зберігаючи її культуру, цінності, слідуючи особливим, єдиним, «шляхом Іспанії». Надії народу були виправдані, принаймні, у відношенні стабільності.

 Іспанії вдалося  (не дивлячись на тиск Німеччини,  і Італії, для яких була дуже  цінна можливість безперешкодно  проходити через Гібралтар) офіційно  зберегла нейтралітет у другій світовій (послана на війну блакитна дивізія була слабка і не відігравала ніякої помітної ролі), що дозволило уникнути як військових втрат , так і репатріації, виплачуваних країнами, що програли війну (а саме до Німеччини тяжів іспанський режим). Відповідно, економіка Іспанії була врятована від тяжкості військових витрат, направивши свої ресурси на безпосереднє перетворення країни.

 

 

  Додавши в свою команду молодих  і освічених, палаючих жадобою дії  людей, що здобули освіту в Європі або США, Франко створює нове законодавство у соціальній сфері (наприклад, повністю оновлено трудове законодавство). У соціальній сфері були проведені спроби налагодити взаємодію між підприємцями (чия діяльність, до речі, не була заборонена, як в СРСР) і робітниками. Соціальне партнерство виглядало привабливо: трудящі визначали соціальну політику, підприємці - економічну. Всі разом, в одній організації.

 Страйки,  як і звільнення, були заборонені. Дрібні суперечки між підприємцем  і робітником вирішували спеціально створені судові комісії - магістратури праці. Підвищення заробітної плати або задоволення інших колективних вимог уряд залишив за собою. Додавши в свою команду молодих і освічених, палаючих жадобою дії людей, що здобули освіту в Європі або США, Франко створює нове законодавство у соціальній сфері (наприклад, повністю оновлено трудове законодавство).

 

 

     Франка, безумовно, хотів процвітання  своїй країні, але лише за допомогою  незмінюваній диктатури. Факт, що багато чого йому вдалося добитися. Його пристрастю і нав'язливою ідеєю було будівництво гребель і водосховищ, які убезпечили б землеробство від посух і збільшили вироблення електроенергії для промисловості, що розвивається. Точно так само він був, одержимий планом створення мереж автомагістралей і міст-супутників навколо великих центрів на півночі, куди спрямовувався все збільшувався потік мігрантів з бідного півдня. До заходу свого життя диктатор з повним правом міг сказати, що він змінив країну.

Нарощування промислового та сільськогосподарського потенціалу Іспанії генерал

ставив на чільне місце своєї внутрішньої політики. У СРСР були п'ятирічки, в Іспанії - комплексний план розвитку, що ділився  на ті ж часові відрізки, але з  загляданням в більш віддалену  перспективу.

 

Колективізація  сільського господарства в СРСР перетворювала селянина на безправного батрака держави, в Іспанії, навпаки, стимульоване державою приватне підприємництво, поступове впровадження ринкових відносин дозволили достатньо швидко вже в 60-х роках досягти середньоєвропейського рівня розвитку.

Економічна лібералізація  по теорії повинна потягнути за собою  і політичну.

Франкістська  Іспанія йшла явно проти теорії, хоча приватні послаблення все ж

послідували. Режим  від цього не похитнувся, тому що поруч із собою Франка зумів

розставити представників усіх поколінь, і оточення вірно йому служило. А головне - на його боці були надійні сили безпеки і армія.

 

Світ довгі  десятиліття не визнавав франкістську Іспанію як гідного партнера -

її не запрошували  ні в Спільний ринок, ні в НАТО. Генерал де Голль, уповноважений

союзниками незадовго  до своєї смерті відвідати Іспанію, після бесіди з диктатором

сказав в Парижі: «Франко, звичайно, особистість неприємна, для нас -« персона нон грата  »,

але, на жаль, корисна  ». У чому ж?