| Міністерство
освіти і науки України
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого
Реферат
з
історії України на тему:
«Військово-політична
діяльність Б.Хмельницького»
Харків
2010
План
Вступ.
1. Причини визвольної
війни українського народу.
2. Військово-політична
діяльність Б.Хмельницького у( 1648-1649 рр.).
3. Формування
козацької державності.
Висновки.
Список
використаних джерел та літератури.
Вступ.
Обрана
тема та розкриття її суті має велике значення
для розуміння
причин Національно-визвольної війни
українського народу під проводом
Б.Хмельницького (1648-1654рр), її швидкого
і успішного розгортання.
Незважаючи на поразку народних повстань
в XVI – 20-30рр XVII ст.
Український народ здобув багатий досвід
національної та антифеодальної
боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося
відновити православну церкву в
Україні, зросли козацькі привілеї. Ці
повстання стримували посилення
польського національного, феодального
і колоніального гніту, так як
польський уряд та польські магнати пам‘ятали,
чим це може закінчитися.
Українські історики в своїх роботах приділяли
багато уваги
висвітленню цього питання: так М.Грушевський
розгляду цього питання
присвячує цілий розділ – р. IV “Перші
козацькі війни” (Історія України-Русі
т. VII) , О.Субтельний в частині ІІІ “козацька
ера” своєї книги “Історія
України” дає аналіз цього питання під
назвою “Перші повстання”. Звертається
до опису питання , пов‘язаного з селянсько-козацькими
рухами і видатний
український історик Наталія Полонська-Василенко
– в своїй роботі “Історія
України” т.1 ч. IV “Україна напередодні
Хмельниччини ”. Продовжується
висвітлення цього питання і в “Історії
Русів”, “Історії України та її
народу” О.Ф.Єфименко, “Короткій історії
козаччини ” В.Антоновича.
Більшість сучасних істориків розглядають
історію повстання в XVI – 48-57
рр. XVII ст., як єдине ціле, породжене одними
і тими ж причинами. Так в
академічному дослідженні “Історія України
– нове бачення ”, автори
висвітлюють дану проблему в розділі “Суспільні
рухи кінця XVI – 30-х рр.
XVII ст.”. Цю точку зору поділяють і автори
“Нарисів з історії України
(Новий погляд) I ч. розділ “Національно-визвольна
боротьба українського
народу проти Польщі”.
Повстання
під проводом К.Косинського (1591-1593),
Повстання під керівництвом Северина
Наливайка (1594-1596 рр.), Козацько-селянські
повстання 20- 30 років XVII ст. (під приводом
Марка Жмайма, під приводом Тараса Федоровича
(Трясила) (1630 - 1631 рр.), під керівництвом
Івана Сулими (1635 рік)), Повстання 1637-1638
рр. підготували грунт для успішного розгортання
Визвольної війни українського народу
(середина XVII ст.) під проводом Б.Хмельницького.
1. Причини
визвольної війни українського народу.
(Причини,
характер та рушійні сили війни.)
Основними
причинами Національно-визвольної
війни в середині XVII
ст. були:
1)Релігійне
гноблення
- наступ католицизму та уніатства на права
й свободи Української православної церкви,
конфіскація церковного майна та земель,
насадження католицизму серед населення,
впровадження обов'язкового податку для
населення на утримання католицької та
уніатської церкви, діяльність ієзуітів.
2) Національне
гноблення
- обмеження українців у правах при зайнятті
урядових посад та роботі в органах самоврядування
міст, вказівки на другосортність й неповноцінність
українців.
3) Соціальне
гноблення:
• зростання барщини, натуральної та грошової
ренти, зростання податків тавідпрацьовок
селян на користь держави, підсилення
особистої залежності селянина від польської
шляхти та магнатів;
• феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського
свавілля, експлуатація з боку євреїв-орендаторів;
• посилення козацтва й міщанства, нерівність
у правовому та політичному становищі
української православної шляхти, обмеження
її інтересів з боку польських магнатів
та шляхти.
За
своїм характером цей всенародний
рух був національно-визвольним,
релігійним та антифеодальним.
Головною
рушійною силою визвольної війни
було козацтво.
Серед
повстанців було багато селян та міщан,
а також вихідців з дрібної української
православної шляхти. Підтримувало повстання
й православне духівництво.
Цілями
Національно-визвольної війни були:
1) усунення польського домінування, створення
Української держави;
2) ліквідація кріпацтва, середньої та
великої феодальної власності на землю;
3) затвердження козацького типу господарювання
на основі буржуазної власності на землю.
Хоч магнати
великою мірою спричинилися до освоєння,
чи, як висловлювалися польські історики
ХIХ ст., ”цивілізування” України, вони
також були чинником нестабільності й
напруженості, що стали хронічними хворобами
суспільства. Керуючись принципом “сильний
завжди правий”, вони постійно вдавалися
до насильства у конфліктах зі своїми
підлеглими та іншими магнатами. Ці
егоцентричні, анархічні тенденції, а
також слабкість авторитету королівської
влади у порубіжних землях змусили поляків
визнати, що “на Україні править беззаконня”.
Схильність магнатів до застосування
грубої сили найяскравіше проступала
в їхньому ставленні до селян. Установивши
вільні від повинностей слободи і в такий
спосіб заманивши у свої величезні землеволодіння
селянство, вони обкладали селян повинностями,
як тільки минав термін слободи. Вимоги
шляхти дедалі зростали, особливо після
того як козацько-селянські повстання,
здавалося, зазнали остаточної поразки
у 1638 р. Невдоволення зростало і в інших
верствах українського суспільства. Специфіка
пограниччя зумовлювала становище, коли
багато невеликих, щойно заснованих міст
були слабо захищені від магнатських зазіхань.
Напіваграрна природа міст і те, що розміщувалися
вони на землях магнатів, давало олігархам
привід ставити під сумнів статус міщан
і вимагати від них виконання обтяжливих
повинностей і сплати податків. Об’єктом
утисків і експропріацій з боку магнатів
ставала навіть дрібна знать, переважна
частина якої все ще була православною.
Зростало загальне невдоволення та обурення,
але “клапани”, що ними в таких випадках
виходив їх надлишок, були закритими. З
подальшим освоєнням території збіглим
селянам ставало все важче відшукати незаймані
землі; водночас козацтво, що традиційно
приваблювало найбільш невдоволені елементи,
після 1638 р. стало жорстоко
придушуватися. Готовність до повстання
поєднувалася із вправністю в бою, цією
властивою рисою українців пограниччя.
Масові повстання в Європі того часу звичайно
характеризувалися відсутністю організованості
та військової науки. З цієї точки зору
Україна відрізнялася від інших країн.
Мандрівники- чужоземці часто зауважували,
що життя на повному небезпек пограниччі,змушувало
навіть простих селян та міщан освоювати
мистецтво володіння вогнепальною зброєю.
До того ж козаки утворювали в повстанському
війську ядро добре організованих і високомайстерних
вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали
досвід українського козацтва у боротьбі
з регулярною армією. Відтак, із посиленням
експлуатації народу магнатами в українському
суспільстві пограниччя, зростала готовність
і здатність боротися проти неї. Для грандіозного
спалаху бракувало лише іскри.
2. Військово-політична
діяльність Б.Хмельницького у
( 1648-1649
рр. )
«Ординація Війська Запорізького» 1638
р. ліквідувала чимало прав козацтва і
на певний час принесла полегшення польській
шляхті. Але вже за кілька років козаки
подолали заціпеніння, згадали про свою
лицарську славу й почали збирати сили
для нового виступу проти польського панства.
Хоч реєстровиків було лише 6 тис. , але
вони спиралися на маси невизнаного урядом
козацтва й пригнобленого поспільства.
Головними
причинами зростаючого незадоволення
народних мас України політикою Речі Посполитої
стали посилення гніту селян і міщан, наступ
на права козацтва й небажання надати
козацькі права значній кількості покозачених
селян і міщан, незахищеність православної
шляхти від свавілля польських магнатів,
переслідування православного духовенства
й національно-релігійні утиски інших
груп населення.
Перші звістки про підготовку козацтва
до повстання вольний гетьман Станіслав
Конєцпольський одержав у 1646 р. Умови для
повстання були сприятливими. Король Владислав
IV готувався до війни з Туреччиною, але
після відмови сейму ратифікувати її початок
вирішив діяти самостійно. Він дозволив
запорожцям зробити морський похід на
Туреччину й дав їм королівську грамоту
на спорудження човнів. Під цим прикриттям
козаки почали збиратися на Запоріжжі,
згуртовуватися й виробляти план спільних
дій.
Одним
з організаторів повстання став
Богдан (Зіновій) Михайлович
Хмельницький (27.ХІІ. 1595—27.VІ. 1647).
Він народився
в Чигирині, за іншими даними в Переяславі
чи на Львівщині, в сім'ї дрібного українського
шляхтича Михайла Хмельницького й козачки
з Переяславського полку. Закінчив спочатку,
напевне, одну з київських шкіл, потім
Львівську єзуїтську колегію, де дістав
ґрунтовні знання з історії, географії,
юриспруденції. Крім рідної української,
добре володів польською, латинською та
турецькою мовами, розумів по-татарськи.
З молодих літ опанував військову справу.
Брав участь у козацьких повстаннях 30-х
років, займав посаду писаря реєстрового
війська, але в 1637 р. був розжалуваний у
сотники, Як і інші православні шляхтичі,
Хмельницький зазнавав усіляких утисків
і переслідувань з боку польської шляхти.
Зі схвалення чигиринського та корсунського
старости Олександра Конєцпольського
у нього відбирали то млин, то коня, поки
не дійшла черга й до батьківськогохутораСуботова.
Підстароста Данило Чаплинський в 1646 р.
звичним для шляхти «наїздом» захопив
Суботів, а молодшого сина Хмельницького
наказав побити мало не до смерті. І це
тоді як Хмельницький мав великий авторитет
серед козацтва, його добре знали при дворі
польського короля, а також в урядових
колах Франції.Навколо Хмельницького
гуртувалася група незначної козацької
старшини, яка добивалася відновлення
козацьких прав і привілеїв. Серед неї
виділялися сотники Чигиринського полку
Федір Вешняк і Кіндрат Бурляй, колишні
полковники Корсунського полку- Максим
Нестеренко, Білоцерківського — Яцина
Люторенко і Яцько Клиша та військовий
судя - Іван Гиря. Найближчими сподвижниками
Хмельницького стали також учасники багатьох
морських походів
на турок і татар Іван Ганжа та Максим
Кривоніс.
Перший варіант знищення польських
військ на Наддніпрянщині восени 1647 р.
чомусь не здійснився. І Хмельницький
та його однодумці зібралися на таємну
раду під Чигирином для вироблення нового
плану. Але про зібрання стало відомо польському
комісарові і той наказав чигиринському
полковнику Михайлу (Станіславу) Кричевському
заарештувати Хмельницького для проведення
слідства. Та Вешняк і Бурляй переконали
полковника, що він не винен, й умовили
відпустити Хмельницького до Трахтемирова
— резиденції комісара Яцека Шамберга,
аби він зміг виправдатися. Кричевський
співчував змовникам і відпустив Хмельницького.
Проте він разом із старшим синомТимошем
та 16- ма однодумцями за околицею Чигирина
повернув на Запоріжжя. Дорогою до них
приєднувалися різні люди, й на Січ прибуло
300, за іншими даними — 500 чол. Спочатку
прибулі оселилися на о. Томаківка, за
милю нижче від Микитиної Січі, де стояв
польський гарнізон; Тут же перебували
козаки сотника Федора Линчая, які нещодавно
зазнали поразки у боротьбі проти ставлеників
речі Посполитої Івана Барабаша та Іляша
Караїмовича. Хмельницький з побратимами
перебрався на ближчий острів Бучки. У
січні 1648 р. козаки вже були готові до штурму
Січі. Але полковник Гурський не прийняв
бою і завчасно втік. Залога з Черкаського
полку впустила повсталих у Січ і сама
приєдналася до них. На
загальній раді 30 січня, за іншими даними
— на початку лютого, 1648 р. козаки обрали
Хмельницького гетьманом і підтримали
його курс на загальне збройне повстання
проти Речі Посполитої.
Літопис
Григорія Граб’янки, розповідаючи про
втечу Б.Хмельницького у грудні 1647 року
на Запорожжя зазначає: “Спершу подався
на острів Бучки, а потім втік на Микитин
Ріг, знайшов там чоловік триста козаків,
розповів їм про себе, про все те, що ляхи
з козаками задумали зробити, про ту наругу,
яку вони чинять не лише над козацтвом,
а й над господніми храмами”.
21 січня (в історичній літературі
називають 25-е, 31-е січня) 1648 року загін
повстанців на чолі з Б.Хмельницьким захопив
Микитинську Січ. У цьому йому сприяли
козаки Черкаського козацького реєстрового
полку, які перебували в ній для спостереження
за татарськими переправами через Дніпро
. Повстання охопило весь Низ, де Б.Хмельницький
“усіх жовнірів польських та німців-найманців
(що залогою на Запорожжі стояли) винищив”.
Народна
пам’ять скрізь століття пронесла
цікавий переказ про те, яким чином Хмельницький
добився успіху. “
... Приїхав
на Січ, аж там стоїть жовнірство, бере
од козаків десяту рибу. От Хмельницький
показавши тайно запорожцям королівський
лист, усовітував їм як збути жовнірів:
“Я, каже, вийду на майдан та й зачну кричати:
“У раду ! В раду! В раду! А як візьмете
під полу дрючку і як жовніри прийдуть
без шабель, то ви на їх з дрючками на всіх
і перебийте” Так і сталося”.
У лютому 1648 р. повстанці розбили
під Микитинською Січчю каральні загони
поляків, що намагалися придушити повстання.
Здобуття Січі і звільнення Запоріжжя
від польських військ були першими перемогами
Б.Хмельницького, що мали стратегічне
значення. Це стало і початком визвольної
війни українського народу проти Речі
Посполитої. За короткий час Б.Хмельницький
сформував повстанську армію, уклав воєнний
союз з Кримським ханством, здійснював
агітацію серед українського народу організовано
взятии участь у війні з поляками. Саме
тоді ним була проголошена мета боротьби–відновити
Українську державу.
Після Великодніх свят 1648 року кошова
старшина зібрала запорозьких козаків
до Січі на Раду. Прибувши на неї було наскільки
багато, що “кошовий отаман із Хмельницьким
мусили вийти з Січової фортеці на просторіший
майдан”. На великій козацькій раді було
оголошено, що за збитки і гніт з боку поляків
проти них починається війна. А союзником
козаків буде Кримський Хан. Як повідомляє
літописець Самійло Величко, що “почувши
це, все Запорозьке військо одностайно
і одноголосно назвало Хмельницького
своїм гетьманом і 19 квітня постановило
і обіцялося стояти за нього у війні з
поляками, навіть якщо треба буде головами
накласти”. Тут же на раді йому
вручили гетьманські клейноди. Звідси,
через кілька днів Б.Хмельницький на чолі
8-тисячної повстанської армії вирушив
на зустріч польським військам, які “йшли
просто на Запороже до Січі зносити Хмельницького
або осадити його з войском”.
У 1648 р. український народ єдиною
силою виступив проти польсько- католицького
поневолення. Експлуатація панів, шляхти,
євреїв-орендаторів була жорстокою. Богдан
Хмельницький сказав: “Причиною, яка спонукала
козаків піднятися війною на ляхів було
не те, що позбавляти їх .земної батьківщини,
не те, що обтяжувати їх роботами, подібно
до немилостивих фараонів, а те, що ляхи,
змушуючи козаків відступати від благочестивих
догматів та приєднуватися до невірного
вчення, злим юродством руйнували села
й доми нетлінних душ”.
Війна
поділилась на чотири
періоди.:
Перший
період війни (1648-1649)
знаменувався перемогами під Жовтими
Водами і Корсунем; битвою під Пилявцями;
облогою Львова і Зборівським договором.
Другий
період війни (1650-1653)
попри кровопролитну боротьбу повсталих
і поляків, жодній із сторін успіху не
приніс.
Третій
період війни (1654-1655)
визначився допомогою Росії Україні в
боротьбі з Польщею.
Четвертий
період війни (1656-1657)
це укладання союзу між Україною і Семиградським
князівством, а також спільні дії козацтва
і шведською армії проти Польщі.
Жовтоводська
битва 1648
- перша переможна битва української армії
під проводом Б.Хмельницького проти польських
військ на початку національно- визвольної
війни українського народу під проводом
Б.Хмельницького 1648-57.
21.1.1648 повстанські
загони спільно з запорожцями розгромили
польський гарнізон на Запорізькій Січі
і обрали гетьманом України Б.Хмельницького.
На початку
квітня 1648,
вимагаючи від великого коронного гетьмана
М.Потоцького вивести з України урядові
війська і скасувати “Ординацію Війська
Запорізького”, Б.Хмельницький на чолі
козацького війська виступив з Запоріжжя.
Головні шляхетські сили під командуванням
М.Потоцького і польного гетьмана М.Калиновського
розташувалися між Черкасами і Чигирином.
11(21).4.1648 польське командування
вислало назустріч повсталим два
авангардні загони. Перший під командуванням
С.Потоцького і Я.Шемберка (бл.
6 тис. польських жовнірів і 2 тис. реєстровців)
наступав суходолом, другий,
що складався з 2 тис. іноземних найманців
і 4 тис. реєстрових козаків на
чолі з генеральними осавулами І.Барабашем
та І.Караїмовичем, плив на
байдаках вниз по Дніпру. Біля фортеці
Кодак обидва загони мали об'єднатися
і спільними зусиллями захопити Січ. Поділ
польського війська на окремі
частини блискуче використав Б.Хмельницький.
19(29).4.1648 повстанці
і загін татар Тугай-бея атакували шляхетське
військо в урочищі Жовті Води (неподалік
теперішнього міста Жовті ВодиДніпропетровської
обл.) і змусили його, збудувавши табір,
чекати на підмогу. Однак допомога польському
війську ззовні так і не надійшла.
24.4(4.5).1648 поблизу Кам'яного
Затону на Дніпрі реєстрові козаки підняли
повстання, яке очолили Ф.Джалалій і черкаський
сотник Б.Товпига. Повсталі, убивши декого
з старшин, 5(15)5 приєдналися до військ Б.Хмельницького.
Вирішальна битва 5-6(15-16).5 завершилась
повним розгромом польських військ в урочищі
Княжі Байраки. Сотні польських солдатів
загинуло, близько З тис. жовнірів і 50 шляхтичів
отрапили у полон, в тому числі С.Лотоцький
(незабаром помер від ран) і Я.Шемберк..
Перемога української армії під Жовтими
Водами сприяла розгортанню національно-визвольного
руху по всій Україні. Вражені звісткою
про поразку в битві під Жовтими Водами
й переконані підісланим козаком у тому,
що повстанці значно переважають їх, командувачі
20-тисячних головних сил Марцін Каліновський
та Міколай Потоцький залишили вигідні
позиції під Корсунем і, маючи за поводиря
таємного агента гетьмана,
почали відступати, долаючи багато перешкод.
26 травня неподалік
від Корсуня поляки наскочили на козацьку
засідку (козацькі сили зросли до 15 тис.,
без врахування татарської кінноти) і
знову зазнали поразки. Хмельницькому
до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської
армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів,
8520 жовнірів, 41 гармата. Наче полякам ще
мало було нещасть, за шість днів до битви
під Корсунем помирає король Владислав
IV. У той час, коли на півдні збираються
юрми повстанців. Річ Посполита раптом
втрачає короля, командирів і армію. Перемоги
Хмельницького приголомшили поляків і
водночас надихнули українців. Спочатку
на Право-, а згодом і на Лівобережжі козаки,
селяни і
міщани створюють полки й або пристають
до гетьмана, або ж під проводом місцевих
ватажків піднімають власні повстання.
Багато селян і козаків скористалися нагодою
дати волю довго стримуваній ненависті
до гнобителів.
Страшна
картина цих подій описується у «Літописі
Самовидця»:
«... где колвек знайшлася шляхта, слуги
замковіє, жиди й уряди міскіе — усе забияли,
е щадячи ані жон й дітей їх, маєтности
грабовали, костели палили, обваліовали,
ксіонзов забияли, дворі зась й замки шляхецкіе
й двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи
жадного цілого. Рідкій в той кріві на
тот час рук своїх не умочил й того грабленія
тих добр не чинил».
За кілька
місяців з України було зметено майже
всю польську шляхту, урядників,
ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали
євреї, які становили найчисельніше, але
найменш захищене представництво шляхетського
режиму. Між
1648 і 1656 рр.
повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через
брак достовірних даних неможливо встановити
точніші цифри), і тому євреї й досі вважають
повстання Хмельницького однією з найжахливіших
подій своєї історії. Польські магнати
й шляхта в свою чергу відповідали на різанину
різаниною. Найбільш сумнозвісним прибічником
тактики шляхетського терору був найбагатший
з магнатів — Ярема Вишневецький. У своїх
лівобережних володіннях він мобілізує
добре вишколене 6-тисячне військо, збирає,
скільки може, переляканої шляхти, ксьондзів
та євреїв і починає відступати на
захід. Скрізь на своєму шляху жовніри
Вишневецького катували козаків, лишаючи
за собою страхітливий слід із трупів.
Якщо у Польщі «подвигами» Вишневецького
захоплювалися, то на Україні вони викликали
таке обурення, що повсталі й слухати не
хотіли про якісь переговори, поклявшись
боротися з Вишневецьким до смерті.
Протягом
літа
Хмельницький, розташувавшись під Білою
Церквою, зосередився на створенні дисциплінованої,
добре організованої армії. Ядро її складали
16 випробуваних у боях козацьких полків,
очолюваних такими шанованими полководцями,
як Філон Джалалій, Максим Нестеренко
та Іван Гиря. До того ж полковницькі булави
отримали такі обдаровані, досвідчені
й талановиті представники української
знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло
Кричевський, а також вихідці з міщан —
Мартин Небаба та Василь Золотаренко.
Великим допоміжним загоном легкої кінноти
командував затятий
ворог Вишневецького й один із найпопулярніших
повстанських ватажків Максим
Кривоніс. Із добровольців створювалися
нові частини, й під кінець літа українські
сили налічували від 80 до 100 тис. чоловік.
Із них регулярне козацьке військо складало
близько 40 тис. Поляки теж не гаяли часу.
Щоб затримати повстанців, вони вступили
з Хмельницьким у тактичні переговори,
що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти
й 8 тис. німецьких найманців. Коли біля
Львова збиралося їхнє військо, споряджене
в сліпучі шати, які так полюбляла шляхта,
очевидець зауважив, що поляки збираються
воювати не залізом, а золотом та сріблом.
На чолі нової польської армії стояли
три магнати: млявий і закоханий у розкошах
Домінік Заславський, освічений вчений-латиніст
Міколай Остророг і 19-річний Александр
Конєцпольський. Хмельницький саркастично
охрестив їх «периною», «латиною» й «дитиною».
23 вересня воюючі армії
зустрілися під Пилявцями. Під час бою
польським гетьманам зрадили нерви і вони
кинулися тікати. Коли про це стало відомо,
решта армії вчинила те ж саме. Козаки
та їхні союзники татари за кілька годин
знищили це нещодавно величне військо
майже дощенту. Битва під Пилявцями відкрила
Хмельницькому шлях на захід. Коли він
заглиблювався в землі Волині та Галичини,
селяни вітали його та приєднувалися до
повстання. Чули навіть, як у Південній
Польщі пригноблені хлопи казали: «Якби
тільки Бог змилувався над нами й дав нам
свого Хмельницького, тоді б ми теж показали
шляхті, як гнобити хлопів».
На початку
жовтня
козацько-селянська армія взяла в облогу
Львів і вже б от-от здобула його, та завдяки
величезному викупу й небажанню Хмельницького
руйнувати чудове місто Львів було врятовано.
Через місяць, коли велася підготовка
до облоги польської фортеці Замостя,
надійшла новина, що королем обрано Яна
Казимира — людину, яку волів бачити на
троні Хмельницький. Новий король запропонував
гетьманові перемир'я. Для істориків завжди
лишалося загадкою, чому Хмельницький,
який на той момент міг знищити Річ Посполиту,
вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися
на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе ще
сподівався змінити політичну систему
Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти
козацтво. До того ж голод і чума вже позначилися
на його військах, як і на населенні України
в цілому. Та й союзникам гетьмана — кримським
татарам — не терпілося повернутися додому.
Ці обставини, можливо, й зумовили небажання
гетьмана продовжувати військову кампанію
взимку.
На початку
січня 1649 р.
Хмельницький повертається до Києва на
чолі переможного війська. Збуджений натовп
і православне духовенство вітали його,
як «українського Мойсея», що «звільнив
свій народ від польського рабства». Навіть
після перемог Хмельницького стосунки
між поляками та українцями лишилися нез'ясованими.
Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати
зв'язки з Річчю Посполитою, він знав, що
його послідовники рішуче настроєні проти
повернення до стану, який існував у 1648
р. Зі свого боку поляки, готові надати
незначні поступки козакам, все ж наполягали
на поверненні українців під панування
шляхти. Ця безвихідь спричинилася до
повторення
певної моделі подій: з року в рік обидві
сторони воювали між собою, але не в змозі
завдати одна одній рішучої поразки, вони
закінчували виснажливі кампанії підписанням
незадовільних для себе угод, після чого
верталися додому, щоб вести військову
і дипломатичну підготовку до наступної
війни.
Навесні
1649 р.
в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні
основні сили— 25 тис. на чолі з самим королем
Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням
сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося
15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної
тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький
і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним
військом обложили Вишневецького у фортеці
Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому
поспішив польський король, Хмельницький
раптовим маневром напав на армію Яна
Казимира під Зборовом і оточив її. Але
якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки
й під Збаражем і під Зборовом, татарський
хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками
й побоюючись зміцнення українців. Іслам
Гірей відвів
своє військо й поставив перед Хмельницьким
вимогу укласти угоду з польським
королем. За таких обставин гетьманові
не лишалося нічого іншого, якпогодитися.
18 серпня
1649 р.
було підписано Зборівський мир. За ним
реєстр установлювався в 40 тис. козаків,
польському війську та євреям заборонялося
перебувати на Київщині, Чернігівщині
та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося
займати лише козацькій старшині та православній
шляхті, а православному митрополитові
обіцялося місце в польському сенаті.
Хоча всім учасникам повстання дарувалася
амністія, більшість селян мали повернутися
у кріпацтво. Польській шляхті в свою чергу,
навпаки, дозволялося повертатися до своїх
володінь. Лише тиск татар змусив Хмельницького
піти на цю
невигідну угоду, котра викликала широке
невдоволення по всій Україні. Але оскільки
поляки вважали, що поступилися надто
великим, а козаки були переконані, що
отримали замало, ця угода так і не була
повністю виконана. Будучи стратегом та
дипломатом, Хмельницький перед цим уклав
угоду з кримським ханом, що обіцяв йому
допомогу. У ході війни кримські татари
нерідко придавали козаків, але останні
не стали союзниками інших держав.
Отже,
на початку війни, навесні 1648 р.,
повстанське військо розгромило поляків
під Жовтими Водами та під Корсунем. Перші
перемоги свідчили не лише про полководський
талант Б.Хмельницького та енергію, з якою
він вів підготовку до повстання, а й про
те, що для Визвольної війни вже був підготовлений
грунт: уся селянсько-козацька Україна
сприймала його заклики як довгоочікувані
та бажані.
Вже в
цих перших битвах поруч із ним
були його бойові побратиме:
М.Кривонос,
Д.Нечай, І.Богун, М.Кричевський та інші.
З Ними були виграні битви під Пилявцями
(1648), під Зборовом (1649), під Батогом (1652),
під Жванцем (1653). Та, незважаючи на програну
внаслідок зрадництва кримського хана
битву під Берестечком (1651), Хмельницький
виявив себе справжнім полководцем і знавцем
військового діла.
Хмельницький розумів, що для успіху повстання
необхідна підтримка із зовні. Відтак
він дедалі більше уваги звертав на зовнішню
політику. Першу свою дипломатичну перемогу
гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками
кримських татар. Але цей союз виявився
ненадійним. До того ж він не розв’язав
ключової для Богдана Хмельницького проблеми
взаємин між Україною та Річчю Посполитою.
Спочатку гетьман ще не був готовий до
цілковитого розриву. Метою його стосунків
із Річчю Посполитою, гнучким представником
якої був великий православний магнат
Фадам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути
автономію для українського козацтва,
шляхом перетворення його на окремий і
рівноправний стан Речі Посполитої. Але
вперта нехіть шляхти визнати колишніх
підданих рівними собі в політичному відношенні
виключала можливість досягнути цієї
мети. Головною рисою його таланту стратега
була рішучість наступальних дій з метою
розгрому ворога частинами у відкритому
бою. Хмельницький зарекомендував себе
як новатор й носій передових ідей у військовому
мистецтві. Його знамениті засідки, демонстративні
атаки, навмисні відступи та інші тактичні
прийоми ставили у безвихідь не одного
польського воєначальника.
У сучасної людини, для якої національний
суверенітет є чимось цілком природнім,
виникає питання, чому Хмельницький не
проголосив Україну незалежною. Під час
повстання й справді пішов поголос, що
він хоче відновити "давньоруське князівство
" чи навіть планує утворити окреме"
козацьке князівство ". Можливо, ці ідеї
й розглядались, але здійснити їх за таких
обставин було б неможливо. Як показали
безперервні війни, козаки хоч і завдавали
полякам тяжких поразок, однак не могли
постійно протистояти
неодноразовим намаганням шляхти відвоювати
Україну. Для забезпечення тривалої перемоги
над помилками Хмельницький потребував
надійної підтримки великої чужоземної
держави. Звичайною платою за таку допомогу
була згода на те, щоб визнати зверхність
правителя, який її надавав. Головним поштовхом
до повстання виступало прагнення народних
мас позбутися соціально -економічних
лих і для багатьох українців те, як ці
проблеми вирішувати - при своїй владі,
чи чужій - було справою другорядною. Нарешті
у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався
не з народом, а з особою законного монарха.
З огляду на те, що за всієї популярності
та влади, Хмельницький не мав такого визнання,
він вимушений був знайти для України
зверхнина, який його мав. Тут не стояло
питання про самоврядування України, бо
українці вже здобули його. Їхньою метою
було знайти монарха, що міг би забезпечити
новосформовану йавтономну суспільству
законність і захист.
3. Формування
козацької державності.
Таким ж новатором Хмельницький виступив
і в організації козацького війська, і
в державній діяльності. З початком війни
Хмельницький сформулював ідею незалежної
Української держави, здійснив принципову
державну реформу в Україні, запровадив
полковосотенний адміністративний устрій,
створив регулярне військо, упорядкував
податкову систему, судочинство, встановив
дипломатичні стосунки з багатьма іноземними
державами.
Історичне значення Зборовської угоди
полягає в тому, що вона поклала початок
формуванню української козацької державності.
Підписанням цієї угоди завершивсь перший,
початковий період війни. В
результаті було укладено
Зборовську угоду, до
якої були включені
наступні основні положення:
1) Річ Посполита признавала існування
козацької України в межах Київського,
Брацлавського і Чернігівського воєводств,
гетьманське правління в неї; гетьман
одержував також в користування Чигирин
з округом.
2)Державні посади могли займати лише православні.
3) Питання щодо ліквідації унії та церковного
майна виносились на найближчий сейм.
4) Київський митрополит одержував місце
в сенаті.
5.)Всім повстанцям гарантувалася повна
амністія.
6)Євреї й ієзуіти не мали права жити в
Україні, знаходитись під гетьманським
правлінням; польська шляхта немала права
повертатися на ці території.
7) Реєстр війська запорозького збільшувався
до 40 тисяч (але селяни не попали в реєстрові
списки та повинні були повернутися до
своїх поміщиків).
1649 р.
між Україною та Річчю Посполитою
була укладена
Зборовська угода,
що поклала початок формуванню Української
козацької
держави. Територія України ділилася на
16 військово-адміністративних
округів - полків, на чолі яких стояли полковники,
що буливодночас і головними адміністраторами.
Полки ділилися на сотні, в яких сотник
виконував ти самі функції, що і полковник.
Сотники управляли й сотенною старшиною,
до якої відносилися осавул, писар, суддя,
хорунжий. На чолі Війська Запорізького
стояв гетьман, в руках якого зосереджувалася
вся військова, політична, судова, адміністративна
влада. В управлінні йому допомагала генеральна
старшина: 2 осавули, писар, суддя, хорунжий.
Центром Управління була Генеральна військова
канцелярія на чолі з генеральним писарем.
За мірою необхідності гетьман збирав
козацьку Раду для обговорення найважливіших
питань життя війська.
Виникнення козацької держави
в Україні призвело до зростання її
міжнародного авторитету та активізації
дипломатичних відносин. Після встановлення
союзу з кримським ханом (1651) Хмельницький
активно втрутився до молдавських діл.
У1650-1653
рр. козацьке
військо ходило у Молдавію. В столицю України
того часу Чигирин до Б.Хмельницького
прибували посли з Росії, Турції, Угорщини,
Польщі, Венеції, Швеції. В короткий строк
і в екстремальних умовах бойових дій
створена Богданом Хмельницьким козацька
держава характеризувалася високими демократичними
принципами самоврядування. При гетьманові
України існував дорадчий орган — Рада
Генеральної старшини, яка обговорювала
найскладніші питання державного життя
та поточні справи. Водночас на Запорожжі
діяла Рада січової старшини на чолі з
січовим отаманом, яка приймала рішення,
що стосувалися Запорозької Січі. Ще одним
важливим органом державного самоврядування
була полкова Рада, яка крім поточних питань
полкового життя обирала з участю козаків
полкову старшину та полковника. Хмельницький
запровадив ефективну податкову систему,
збирався налагодити карбування власних
грошей, встановив і підтримував дипломатичні
стосунки з багатьма країнами Європи,
зокрема з Польщею, Туреччиною, Молдавією,
Волощиною, Австрією, Швецією, Італією,
Трансільванією, які визнали Україну як
суб’єкт міжнародного права. Водночас
він організував ефективну і розгалужену
службу безпеки. Великий канцлер литовський
Ольбрахт Радзивілл писав у своєму щоденнику
«про розвідників Хмельницького, котрих
він мав повсюди, навіть у Венеції». Український
історик Іван Крип’якевич зауважував,
що гетьман «мав не тільки дуже точні відомості
про події у Польщі, Криму, Туреччині, карпатських
князівствах, але також стежив за політикою
Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав
потрібні відомості через своїх послів
та агентів, користувався повідомленнями
чужоземних посланців. Зібрані відомості
він умів використовувати для політичних
цілей — своїми рішеннями захоплював
ворогів зненацька». Усе вищезазначене,
як і продумана, ефективна і злагоджена
організація адміністративно-територіального,
судового та військового устрою, давало
надію Хмельницькому утвердити Українську
державу.
Навесні
1649 року
Хмельницький, після цілого ряду блискучих
перемог над поляками, мав щасливу нагоду
зробити це. Разом з ордою хана Іслам-Гірея
він узяв облогою польське військо під
Збаражем. На допомогу обложеним вирушив
сам король Ян Казимир з двохсоттисячною
армією, але її оточило і блискавично розгромило
українське військо. Та доля розпорядилася
інакше. Хмельницький взяв у полон самого
короля, проте, певно, не усвідомлюючи
майбутніх наслідків свого «лицарського
кроку», змилостивився над ним і відпустив
його, після чого під Зборовом Ян Казимир,
скориставшись зрадоюХмельницького кримським
ханом, який, підкуплений поляками, перейшов
на їхній бік, схилив гетьмана підписати
невигідний для України Зборівський договір,
що звів нанівець попередню перемогу.
Збаразька
битва та Зборівський договір
знаменували собою завершення першого
блискучого періоду війни Хмельницького,
після якого настали важкі випробування,
що закінчилися врешті-решт втратою хисткої
державності після підписання Переяславської
угоди. Та попри це Українська держава
часу гетьманування Хмельницького стала
прикладом того, як у результаті прагнення
до свободи та незалежності на боротьбу
піднялися всі соціальні прошарки українського
суспільства, ядром якого виступило козацтво.
Основою цієїборотьби стали ідеологічні
засади, любов до рідної землі, віра, мова,
культура. Підґрунтям цієї ідеологічної
скерованості був високий рівень освіти
в тогочасній Україні, вірність народу
традиціям часів Київської держави, висока
духовність православ’я. Своїми дипломатичними
та військовими заходами український
гетьман домігся майже повної міжнародної
ізоляції Речі Посполитої, яка доти в
мілітарному плані вважалася чи не наймогутнішою
державою Європи. Він забезпечив Україні
збройну допомогу Кримського ханства,
досяг прихильного нейтралітету Туреччини
й Трансільванії, примусив Молдавію розірвати
союз з Польщею, зав’язав дружні стосунки
з Венеціянською республікою, вступив
у переговори зі Швецією.
Українська держава Богдана Хмельницького
викликала захоплення
численних сучасників — дипломатів, мандрівників,
літописців. Італієць
Альберто Віміна, який особисто бачив
гетьмана 1656 року й неодноразово
розмовляв з ним, у своїх спогадах пише
про український народ у період його найвищого
злету в часи Хмельниччини. Особливо його
вразила демократична форма правління
козаків — скликання Ради для обговорення
важливих державних питань, коли козаки
у присутності гетьмана спільно їх вирішують.
Подорожні нотатки сирійськог архідиякона
Павла Алеппського, який описав подорож
антіохійського патріарха Макарія по
Україні у 1654 і 1656 роках, зафіксували для
нас подробиці побуту і звичаїв українців,
які здивували його тим, що скрізь зустрічали
хлібом-сіллю як символом добробуту. Описуючи
своє враження від гетьмана Хмельницького,
Павло Алеппський підкреслює: «Так ось
він, Хмель, якого слава й ім’я рознеслися
по всьому світу». Багато і захоплено пише
мандрівник про освіту в державі Хмельницького:
«Всі вони, за винятком небагатьох, навіть
більшість дружин і дочок, уміють читати
і знають порядок церковних служб... Число
письменних особливо збільшилося з часу
появи Хмеля». Алеппського вразила велика
друкарня у Києво-Печерській лаврі, де
«виходять усі їхні церковні книги дивного
друку, різного кольору і вигляду, а також
малюнки на великих аркушах, визначні
місця країн, ікони святих, вчені дослідження
тощо».
Висновки
Внаслідок визвольної війни 1648-1657 рр. Українська
держава увійшла до складу Московської
на правах автономії. Основою державної
території була Наддніпрянщина від Случі
до Дністра на заході, до кордонів Росії
на сході, тобто Київське, Брацлавське,
Чернігівське воєводства, частина Волинського
та Білої Русі. Після смерті Б.Хмельницького
козацька старшина обрала гетьманом генерального
писаря Запорозького Війська Івана Виговського,
він був найближчим соратником Б.Хмельницького.
Намагаючись протистояти впливу Москви,
Виговський уклав союз із Швецію та Кримом,
розпочав переговори з Польщею, що викликало
невдоволення старшини. Він розірвав союз
з Москвою і сповістив про це європейські
країни. Під Гадячем у вересні 1658 р. він
уклав договір із Польщею, за яким Київське,
Брацлавське, Чернігівське воєводства
входили до складу Речі Посполитої як
окрема держава під назвою Велике князівство
Руське зі своїм гетьманом. Проте, незважаючи
на тонкості наукових оцінок, громадські
діячі, письменники, історики й багато
інших вважали Б.Хмельницького одним з
найвидатніших діячів в історії України.
В свідомості абсолютної більшості українців,
аж до сьогоднішнього дня, Б.Хмельницький
залишається великим визволителем, героїчною
особою, що силою своєї індивідуальності
підняв їх з багатовікового паралічу бездіяльності
й безнадії та вивів на шлях національного
і соціально - економічного звільнення.
В ці ж роки під керівництвом Б.Хмельницького
склалася ціла школа талановитих українських
дипломатів, серед яких велику роль відігравали
Силуян Мижиловський, Данила Грек, Іван
Ковалевський, Юрій Немирич та керівник
зовнішньої політики генеральний писар
Іван Виговський. Зрозуміло, що не минули
гетьмана невдачі, помилки та прорахунки.
Це і Берестечко, і катастрофічна молдавська
компанія, і провал спільного українсько
шведсько-трансильванського походу на
Польщу, і, нарешті, неспроможність примусити
як союзників, так і ворогів визнати цілісність
України. Вину за ці помилки історики та
письменники поспішали покласти на Б.Хмельницького.
Н. Костомаров восхваляв Хмельницького
за його союз з Росією і звинувачував його
за закулісні переговори із турками. Т.
Шевченко докоряв Хмельницького за те,
що він віддав Україну у владу Росії. П
Куліш - за те, що він немовби був винуватий
у розрусі, анархії, культурному
занепаді. М. Грушевський висловив сумнів
у наявності у Хмельницького чітких політичних
цілей. Шість років боротьби за Українську
державу під час національно-
визвольної війни нашого народу під проводом
Богдана Хмельницького 1648—1654 років продемонстрували
надзвичайно високий як на той час рівень
громадянської зрілості наших предків.
Перемоги українського війська над польською
шляхтою, постать Богдана Хмельницького
як державного діяча, полководця, дипломата,
запорозькі козаки і їхня легендарна відвага
та умілість у бойових діях викликали
захоплення всього світу. Яскраву грань
обдаровання Хмельницького становить
його талант полководця. Почавши з масових
рухів повстанців, Богдан Хмельницький
переходить до операцій добре вишколеного,
добірного, хоч і не такого вже й численного,
війська. Використавши в організації української
армії свій попередній великий військовий
досвід і залучивши талановитих полководців,
таких як Іван Богун чи Максим Кривоніс,
Хмельницький сповідував вирішальну роль
проводу у війську, роль авторитету командування
та його уміння підтримувати дисципліну.
Польське військо здебільшого кількісно
переважало українську армію, але зазнавало
поразки через відсутність серйозного
й авторитетного командування. Навпаки,
від самого початку боротьби Богдана Хмельницького
козацьке військо було згуртоване залізною
дисципліною й послухом своєму вождеві.
Прикладом того, як Хмельницький виховував
своє військо, є факти, коли козаки свідомо
йшли на смерть, на тортури як «язики»,
яких брали у полон поляки, і вони під тортурами
давали ворогові невірні відомості й рятували
своє військо, або коли в битві під Берестечком
козаки вразили світ своєю мужністю, фанатичною
вірою в перемогу. Моральну вартість війська
Хмельницького сучасники вбачали не лише
в регулярних засадах організації, умінні
перемагати з меншими силами, а й у здоровому
світогляді козаків, у їхній величезній
релігійній і національній згуртованості
і зосередженості на єдиній головній меті
— перемозі. Саме ці засади завдяки великому
талантові Богдана Хмельницького створили
у середині XVII століття в Україні непоборну
армію, одну з найкращих у тогочасній Європі.
Виявом незвичайної на ті часи дисциплінованості
війська Богдана Хмельницького було й
те, що не лише козацькі, а й наймані татарські
загони не наважувалися чинити грабунки
у здобутих містах. Навіть вороги, поляки,
з подивом висловлювалися про високу дисципліну,
послух і нечувану доти карність за порушення
у війську Хмельницького. Основами тих
чеснот і високої жертовності та дисципліни
були виплекані з часів Київської держави
такі риси воїнської доблесті, як честь,
хоробрість. Богдан Хмельницький вміло
застосовував новітню тактику, яка з’явилася
у Європі в часи тридцятирічної війни.
Апогеєм його таланту як полководця перемагати
з меншими силами була битва під Батогом,
блискучий реванш за поразку під Берестечком.
Список
використаних джерел та літератури.
1. М. Грушевський Історія України - Русі,
т. VII, Київ, “Наукова думка”,
1995 р.
2. Н. Полонська-Василенко Історія України,
т. І, Київ, “Либідь”, 1992 р
3. М. Аркас Історія України-Русі, Київ,
“Вища школа”, 1991 р
4. Орест Субтельний Україні. Історія ,
“ Либідь ”, 1991 р
5. Г. Кониський Історія Русів, Київ, “Радянський
письменник”, 1991 р
6. І. Крип‘якевич, З.Стефанів, Б.Гнаткевич,
О.Думін Історія українського
війська, Львів, “Світ”, 1992 р.
7. А.Жуковський, О.Субтельний Нарис історії
України, Львів, “Світ”, 1992
р.
8. В .Антонович Коротка історія козаччини,
Київ, “Україна”, 1991 р.
9. О.Єфименко Історія України та її народу,
Київ, “Мистецтво”, 1992 р.
10. В.Власов, І.Коляда Історія України,
Київ, “АСК”, 1996 р.
11. Під редакцією Слюсаренко В.Г. , Гусєва
В.І. Нариси історії України
(новий погляд), Київ, “Вирій”, 1996 р.
12. Під редакцією В. А. Смолія Історія України.
Нове бачення, Київ,
“Україна”, 1995 р.
13. В.Король Історія України, Київ, 1995 р.
14. М.Котляр , С.Кульчицький Шляхами віків:
Довідник з історії України,
Київ, “Україна”,
1993 р.
15. Ю.Алексеев, А.Вертегел, В.Даниленко
Історія України, Київ, 1993 |