Війскове мистецтво козаків

Бій.Табір

Козацьке командування старалрся звести бій на місці, що заздалегідь було приготовлене на зустріч, щоб ворога відразу поставити у некорисну ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під Зборовом, де гетьман заскочив поляків, неприготовлених до битви.Базою для війська, що виходило у бій, був табір. Боротьба й оборона з табору була характерною особливістю козацької тактики.Табором, називали поукладані разом обозові вози, за якими ставало військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табір уславився був у XV в. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його и литовські й польські війська в (XVI. в. Але спопуляризували цей спосіб оборони козаки, довівши його до незвичайної вмілості). Табор починали порядкувати тоді, коли військо сподівалося зустрічі з ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська, простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В1596. р. Лобода під Білою Церквою мав табор з пятьох рядів возів, Павлюк 1637. р. ішов табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота. Перед і зад був теж забезпечений возами, там приміщували також артилєрію.Коли ворог надійшов близько, піхота з-поза возів починала стрільбу з рушниць, так само відзивалася й артилєрія. Чи треба було йти вперед, чи відступати, військо під охороною табору, за кількома рядами возів, було добре забезпечене від наступу. В 1628. р. під заслоною табору запорожці перейшли були цілий Крим, від Перекопу до Бахчисараю, хоч татари їх сильно обстрілювали. I так само пізніш верталися тим самим шляхом, теж «оборонною рукою«. А коли в одній сутичці утратили були одну пушку, то другого дня пішли знову табором на те саме місце й гармату забрали. Під Дрижиполем 1655. р. козаки кілька днів відбивалися від польських військ, що іх переслідували, — »а табор мали такий міцний і вогнистий, як який Мальборґ« (славна пруська твердиня).Ворог старався все в якомусь місці табор ррзірвати і крізь цю діру вдертися до середини, між військо. Щоб утримати в порядку лінію табору, козаки привязували віз до воза, — хоч воно не було  легко й вигідно. А коли ворог табор »розірвав«, або »урвав« його частину, старалася наново лінію возів замкнути. I тоді нераз мусили залишати частину возів, а то й людей, щоб рятувати цілість, і табор наново справити, впорядкувати.Нераз треба було спинитися на якомусь місці і тут готовитися до бою. Тоді випрягали коні і пускали, їх самопаш, — запорозькі коні були привчені ходити табунами, — а з возів будували кращий, оборонний табор. План такого табору бував різний. Нпр., 1625. р. на Цибульнику козацький табор мав вигляд півмісяця; в 1638. р. табор полковника Путивельця був овальний. Табор бував деколи дуже просторий. Під Берестечком 1651. р. табор Хмельницького мав мати по сім верстов уздовж і вшир. В оборонному таборі вози ставили близько один біля одного і звязували одне до одного їх колеса. Деколи звертали вози оглоблями до ворога. Так зробив бувПутивлець: »вози густо сполучив, оглоблі на подобу списів обернув, щоб і до возів самих пріиступу не було«. Острянин забезпечив табор наїженими рогатинами. До возів насипували землі, а то й цілком обкопували їх валом, копали ще рови, шанці і всякі засідки. Добути таку земляну фортецю було дуже важко; завдяки таборові козаки оперлися туркам під Хотином 1626. р. і часто успішно боронилися від поляків. Боплан каже: »У чому проявляють найбільше зручности та вмілости, то це битися табором, заслоняючися возами. Можна сказати, що під охороною табору 100 козаків не боїться 1000 поляків і так само 1000 татар«. А Старовольський додає: »Їх табор у злуці з польською кіннотою мае величезну вагу, як це ми переконалися у війні з турками«.

Бій кінноти

Табір служив не тільки для оборони, але й як опора для зачіпної акції. При своїй легкості й рухливості табір міг підійти близько під позиції ворога й військо могло в вигідній хвилині почати бій.До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали ворога на герць. »З-під полковничої корогви вискочило 40 коней«, читаємо в описі бою під Гомлем 1651. р. ,»Один із них виїхав на герць, викрикуючи по татарськи »гала-гала«_; але один із залоги влучив його коня в голову«. Звичайно, з боку противника виїздили теж герцівники, і бій розгорався на цілій лінії.З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно історія не знає. У давніших часах козаки трималися татарської тактики,  здалека обстрілювали ворога з луків, зблизька вдаряли  списами. За Хмельниччини деякі козацькі відділи мали вже пістолі. Компанійці в XVIII в. мали короткі рушниці або пістолети. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю вершника була шабля і бій на шаблі вирішував долю.

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Розвиток козацького війська тривав три століття – з кінця XV до кінця XVIII ст. і припав на період бездержавності українського народу. В найкритичніший момент історії, коли вирішувалося питання самого існування нашої нації, народ спромігся витворити військову силу, яка в боротьбі з нерівними супротивниками не лише зуміла вистояти, а й здобути політичну свободу. Проте слід одразу ж наголосити, що поняття “народ” не є тотожним поняттю “чернь”, семе національна еліта сформувала з розрізнених напівтерористичних загонів потужну мілітарну республіку.

Із поглибленням польського національного та релігійного гніту та збільшенням татарського нахабства козаки все більше усвідомлювали себе як єдина дієва українська сила. Остаточно перехід від “козацького вільного лицарства” до “народу руського” відбувся в період Хмельниччини під час боротьби на всіх можливих напрямках.

Козацький устрій, вироблений у причорноморських степах, почав  використовуватись тепер для  управління всією територією Української  держави; козацьке військо перетворилось  на регулярну армію і окрему соціальну верству, утворився устрій, який якнайкраще відповідав світогляду та традиціям нації. Інша річ, що цей позитивний етап тривав недовго з огляду на ряд причин, які ще довго впливатимуть на нашу історію.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

1. Історія українського війська. Видання Івана Тиктора.

2. Історія України. Смолій В.А.

3. Історія України. Бойко О.Д.

4. Іван Крип’якевич. Історія українського війська. Том 1: Львів, 1936

5. Н. Яковенко. Нарис історії України. – Київ: “Генеза”, 1997.