Визвольна війна українського народу середини XVII ст

•              зберігалися вільності Війська Запорізького;

•              кількість реєстрових козаків установлювалася в межах 40 тис. осіб (насправді військо Б. Хмельницького налічувало до 150 тис.);

•              проголошувалася амністія всім учасникам Національно-визвольної війни;

•              селяни, які не потрапили до козацького реєстру, мали повернутися до панів;

•              католицька і православна шляхта зрівнювали в правах;

•              православний київський митрополит мав увійти до польського сенату;

•              питання про унію передавалося на розгляд сейму.

Досить складною була ситуація й для Б. Хмельницького. Козацькі низи, селяни та міщани не визнавали договору з поляками, звинувачували гетьмана в зраді й навіть готові були його вбити. Народна війна тривала. Повстанці не збиралися складати зброю й чинили запеклий опір панам, що поверталися до своїх маєтків. Убивали їх, палили садиби, не визнавали польської адміністрації. Велика кількість повстанців (понад 40 тис.) зосередилася на Брацлавщині, Волині й Поділлі, їх очолив відомий козацький полковник Данило Нечай, який був дуже популярним серед народу.

Воєнні дії розпочалися взимку 1651 року. На початку лютого польське військо, очолюване магнатом М. Калиновським, раптово з'явилося на Поділлі й напало на містечко Красне, де перебував полк Данила Нечая. 20 лютого в жорстокому й нерівному бою загинули всі козаки разом з Нечаєм. Польські війська зайняли прикордонні козацькі міста Шаргород, Чернівці, Ямпіль і оточили Вінницю. У місті був загін козаків на чолі з Іваном Богуном, який у боях за місто ще раз підтвердив свою репутацію талановитого полководця. Залишивши частину війська у Вінниці, І. Богун разом з невеликим загоном ударив по ворогові й нав'язав противникові бій на тонкій кризі. Козаки почали раптовий відступ, заманюючи важку кінноту ворога на середину річки, де пробитий лід був притрушений сіном та снігом. Кілька тижнів вінничани відбивали польські штурми, поки не надійшла підмога. 19 березня під Липівцем передові полки армії Б. Хмельницького вдарили по польських військах, і ті змушені були від ступити.

Битва під Берестечком

Після цього повстання війна між Україною та Польщею розгорілася з новою силою. У середині червня 1651 року два війська зустрілися на кордоні Галичини й Волині, під Берестечком. Військо Речі Посполитої налічувало 80 тис. поляків, а також 20 тис. німецьких найманців. Крім цього, польська армія мала велику кількість слуг і челяді, тому історики доводять її загальну кількість до 150 тис. осіб. Українсько-татарське військо складалося зі 100 тис. козаків та 20 тис. татар.

Битва розпочалася 28 червня 1651 року. Протягом перших двох днів битви відчувалася значна перевага козаків. На третій день сталося несподіване: поляки почали обстріл татарського табору, і кримчаки почали відступати, відкриваючи фланги козацького війська. Щоб заспокоїти татар, Б. Хмельницький разом з генеральним писарем Іваном Виговським поїхав до хана. Проте скоїлася нечувана річ — хан захопив гетьмана й усіх, хто прибув з ним, у полон і відступив разом з військом з-під Берестечка. Козаки залишилися без головнокомандувача. Серед них зчинилася така метушня, що старшина ледве змогла заспокоїти їх. Наказним гетьманом був обраний Ф. Джалалій, за декілька днів на його місце обрали І. Богуна.

Під шаленим вогнем польських гармат козаки возами, наметами, власним одягом вимостили шлях через болото. Існує переказ, що прикривати відступ залишилося 300 козаків. Маленький загін переправився на один з островів і там цілий день стримував наступ поляків. Усі козаки полягли, хоч ворог, зважаючи на їхню відвагу, обіцяв їм помилування.

Узагалі з цим невеликим загоном сміливців пов'язано дуже багато легенд.

Так трагічно для України закінчилася битва під Берестечком. Унаслідок Берестецької битви:

•              козаки втратили понад ЗО тис. осіб;

•              до рук поляків потрапила канцелярія гетьмана, 28 гармат та багато різної зброї;

•              Тугай-Бей захопив українського гетьмана в полон.

Однак знищити козацьку армію не вдалося, більша її частина під командуванням І. Богуна відступила на Київщину. Визволившись із татарського полону, Б. Хмельницький мобілізував нові сили й з великою армією виступив проти ворога. Це послужило сигналом до розгортання партизанської боротьби. Міщани й селяни палили свої оселі, нищили запас харчів. Ворогам доводилося здобувати в бою кожне місто й кожне село.

Б. Хмельницький почав організовувати оборону на лінії Білої Церкви, і 13 серпня 1651 року під Таборівкою козацькі війська спинили прохід поляків на Київщину.

Тим часом у наступ перейшло литовське військо, якому вдалося захопити Київ. Щоб славне місто не дісталося ворогові, кияни, жертвуючи собою та своїм майном, підпалили його з усіх боків. Очевидці розповідали, що ця пожежа не була заздалегідь спланованою, це був акт відчаю. Першим підпалив свою домівку якийсь ремісник, а потім і сам кинувся в полум'я. Його прикладом скористалися й інші ремісники, і незабаром горіло вже більше 50 будинків.

Білоцерківський мирний договір

28 вересня 1651 року між Б. Хмельницьким та поляками був укладений тяжкий для України Білоцерківський мирний договір. Цей документ ультимативного характеру складався з 24 статей. Головними з них були:

•              кількість реєстрового війська зменшувалася з 40 тис. до 20 тис. осіб;

•              козацька територія обмежувалася лише Київським воєводством;

•              у Брацлавське й Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація;

•              магнатам і шляхті поверталися їхні маєтки в Брацлавському та Чернігівському воєводствах, а також відновлювалася їхня влада над селянами;

•              гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством, крім того, він позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами. Б. Хмельницький залишався гетьманом, але після його смерті король діставав право призначати й звільняти гетьманів;

•              на Поділля, Волинь і Чернігівщину вступало польське військо;

•              усю старшину й полковників мав відтепер затверджувати король;

•              поляки підтверджували права православної церкви;

•              проголошувалася амністія всім учасникам повстання. Білоцерківська угода, як і Зборівський мир, мала суперечливий і тимчасовий характер, але обидві сторони були так виснажені війною, що сподівалися виграти хоч короткий перепочинок (За «Довідником з історії України»).

Після укладення Білоцерківського договору магнати й шляхта стали повертатися в Україну, відновлюючи феодально-кріпосницькі порядки. Селян примушували виходити на панщину, виконувати повинності в маєтках феодалів. Це спричинило нову хвилю повстань на Подніпров'ї, Чернігівщині, Полтавщині і Брацлавщині.

Масове обурення викликала поява в Україні 20-тис. польського війська на чолі з коронним гетьманом М. Калиновським, яке стало табором біля урочища Батіг (поблизу теперішнього с. Четвертинівки Вінницької обл.). «Хмельницький боїться нас, — запевняв шляхту Мартин Калиновський, — настав час готуватися до битви». Коронний гетьман планував розбити козацькі сили по частинах. Вибір упав на військо, яке вів до Молдови син гетьмана Тиміш. Для того щоб Калиновський не встиг одержати допомогу від короля, 22 травня 1652 року Богдан Хмельницький з усіх боків оточив ворожий табір і атакував його. Уночі козаки й татари вдерлися в розташування ворога. Значна частина шляхтичів намагалася втекти. Скориставшись метушнею, козаки підпалили польський табір.

Уранці 23 травня Б. Хмельницький розпочав загальний наступ проти польської армії. Жорстока й кривава битва тривала аж до самої ночі. Польське військо було знищене. За всю середньовічну історію Польща не знала такої нищівної поразки. Загинуло 8 тис. найкращих воїнів, серед них половина гусарських частин і сам гетьман М. Калиновський. Битва під Батогом піднесла славу великого полководця Богдана Хмельницького, сучасники навіть порівнювали перемогу під Батогом із перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римлянами під Каннами 216 року до н. е.

Унаслідок Батозької битви 1652 року майже вся територія України була звільнена з-під ярма Речі Посполитої. Білоцерківський договір утратив свою силу.

Переяславський договір 1654 р. та його оцінка.

Б. Хмельницький ще з 1648 р. звертався до московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з Польщею. До того ж його непокоїла можливість налагодження відносин Московії з Річчю Посполитою. Адже їх пов’язував Полянівський мирний договір 1634 р., якого цар не наважувався порушувати, аби не давати польському урядові приводу до нової війни. Москва також остерігалася полум’я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі.

Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Хмельницький, як зазначає Б. Лановик, навіть погрожував піти війною на Московську державу. У червні 1653 р. він в листі до царя дав зрозуміти: якщо той і надалі зволікатиме з допомогою українській державі, то Україна укладе союз з Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Москви. Тобто, на нашу думку, з самого початку це був "нерівний шлюб", до якого Москва особливої зацікавленості не виявляла, це був вимушений союз.

Нарешті, 1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві вирішив прийняти все Військо Запорозьке "під високу государеву руку". У зв’язку з цим рішенням до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори відбувалися на раді в Переяславі 8 січня 1654 р. У ході переговорів козаки запропонували боярам присягнути українському народу від імені царя, як це робили польські представники. Російські посли відмовилися, мотивуючи відмову тим, що "самодержець не присягає своїм підданим". Цей інцидент ледве не зірвав укладання договору. Лише після запевнення В. Батуріна, що цар охоронятиме всі права України, гетьман і старшина погодилися на присягу.

Всього на вірність московському цареві 8 січня 1654 р. присягнуло 284 особи. Згодом представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали понад 127 тис. осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І. Богун та І. Сірко. А також Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим.

Переяславська рада лише започаткувала оформлення московсько-українських відносин, бо письмових угод в Переяславі укладено не було. Для остаточного оформлення договору до Москви було відправлене посольство козацького війська на чолі з генеральним суддею С. Зарудним та полковником П. Тетерею. Вони привезли до Москви "прохання" гетьмана до царя з 23 пунктів ("Статті Богдана Хмельницького"). Основна ідея цих документів – встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою при яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність.

„Березневі статті”. Остаточний текст українсько-московського договору (було узгоджено 17 статей, а з шести статей узгодження відкладали на пізніше) було ухвалено у Москві в березні 1654 р., звідси і його назва – "Березневі статті" (їх оригінали не збереглися).

Домовленість між Україною і Росією не були оформлені єдиним документом. Умови взаємин між державами були зафіксовані в протоколі московських переговорів, гетьманських статтях і відповідях на них, а також у жалуваних грамотах царя.

Відповідно до договору:

•              Україна зберегла усі свої порядки, форму правління на чолі з гетьманом, який пожиттєво обирався на козацькій раді;

•              Незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика;

•              Підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорозького;

•              Кількість козацького війська встановлювалася 60 тис. осіб;

•              Збір податків в Україні покладався на місцевих урядників без втручання російських чиновників, однак певна частина суми мала передаватися до московської казни;

•              Гетьман мав право приймати послів і підтримувати відносини з іноземними урядами за винятком Польщі і Туреччини;

•              Москва діставала право мати в Києві свого воєводу разом із невеликою залогою;

•              Цар брав на себе обов’язок захищати Україну своїми військами і звільнити її від домагань Польщі;

•              Царський уряд також отримав право затверджувати на посаді новообраного гетьмана тощо.

На думку істориків, договір являв собою типовий для того часу військовий союз сильної і більш слабкої держави на основі відносин васалітету. Україна не входила до складу Росії, а одержувала її захист, замість того визнаючи номінальну залежність від царя.

Загалом умови українсько-московського договору 1654 р. були рівноправними і (за умови дотримання) взаємовигідними. Водночас договір був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.

Втім, попри недосконалість і недовговічність, українсько-московський договір 1654 р. давав змогу зберегти самостійність щойно створеної Української держави. Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти Польщі, а отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою.

У міжнародних відносинах договір засвідчував право України на відокремлення від Польщі, став юридичним визнанням її державності та козацького устрою, тобто він був виявом міжнародного визнання самостійності Української держави.

ВИСНОВКИ
Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії Б.Хмельницький. Хмельницький відновлює український політичний організм там, де він давно перестав існувати, створює могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, він знаходить і згуртовує довкола себе нових діяльних ватажків. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості у собі й виразного відчуття самобутності, він відроджує почуття гордості і рішучості боронити свої інтереси. Незалежно від тонкощів наукових оцінок, український народ завжди проявляв любов до “батька Богдана“. У свідомості величезної більшості українців, починаючи з тих часів аж дотепер, Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх з багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення.
Оцінюючи історичні виступи наших давніх нащадків можна сказати, що Українська держава відбулася, але в зародковому стані: справжньої державності в неї не було, а була часткова, сильно обмежена автономія. Умови договорів царська влада постійно не виконувала і весь час намагалась переписати їх у власну користь. Наступні гетьмани, хоч і якимось чином відстоювали незалежність, але регулярно погоджувались на переоформлення міждержавних угод в гірший для нас бік.
Але треба пам'ятати, що саме Хмельницький підняв свій народ з вікового занепаду і наклав відбиток свого творчого духа на всю наступну українську історію.

ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА

Грабовецький В. “Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648 - 1654 р. р.” - Київ, 1972 р.
Грушевський М. "Ілюстрована Історія України " – Київ, 1992р.
Дорошенко Д.І. "Нарис Історії України" – Львів, 1991р.
Коваленко Г. "Українська Історія" - Київ, 1993р.
Крип`якевич І. “Історія України” - Львів, 1991 р.
Кульчицький В., Тищик Б. " Історія держави і права України" - Львів, 2000р.
Субтельний О. “Історія України” - Київ, 1993р.
"Історія держави і права України" В.Кульчицький, Б.Тищик – Вид.: «ТРІАДА ПЛЮС»;Л.:- 2000р.
"Українська Історія" Г.Коваленко - «ВЕЛЕС» . Київ-1993р.