Визвольна війна середнин XVII ст. та формування козацької державності «руїна». Обмеження і ліквідація Української Державної Автономії в XVIII

ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА СЕРЕДНИН XVII СТ. ТА ФОРМУВАННЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ «РУЇНА». ОБМЕЖЕННЯ І ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АВТОНОМІЇ В XVIII СТ.

Після смерті Б. Хмельницького Україна вступила в найскладніший період своєї історії, що продовжувався майже 30 років і отримав назву «Руїна». Він характеризувався боротьбою козачої старшини за владу. Гетьмани доби Руїни по-різному бачили перспективу політичного розвитку України. Одні вважали за краще залишатись під владою Москви, інші – намагалися добитись повної незалежності України, треті – шукали нового заступника. У боротьбу було залучено населення, суспільство знаходилось в стані громадянської війни. Все це послаблювало українську державу і зрештою призвело до її розколу на Правобережну Україну, яка потрапила під владу Польщі, і Лівобережну (Гетьманщину), що увійшла до складу Росії.

Початком доби Руїни стало  усунення від влади восени 1657 р. сина покійного Богдана – 16-ти річного Юрія Хмельницького. Генеральний писар Іван Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Після того, як у жовтні 1657 р. у КорсуніГенеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну дер¬жавну діяльність: уклав союз зі Швеці¬єю, поновив союзницькі відносини з Кримом, порозумівся з Оттоманською Портою.

Усунувши від влади  Ю. Хмель¬ницького, Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьма¬нату, тобто  монархічну модель управління. В основу свого дер¬жавотворчого курсу він  поклав принципи олігархічної респуб¬ліки. З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати в своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед – кріпацт¬ва. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення цен¬тральної влади, посилення позиції козацької старшини та шлях¬ти, порушення соціальної рівноваги у суспільстві, зростання масового невдоволення і врешті-решт до вибуху соціальної бо¬ротьби.

Виговський йде на рішуче збли¬ження з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським уря¬дом Гадяцький договір. За його умовами, Україна, як формально незалежна держава під назвою Велике князівство Руське, на рів¬них правах з Польщею та Литвою ставалатретім членом федера¬ції — Речі Посполитої. Територія князівства включала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належа¬ла гетьманові, який обирався довічно та затверджувався коро¬лем. Українська армія мала складатися з 30 тис.козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися у правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір  передбачав відновлення адмі¬ністративно-територіального  устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків  в українсь¬ких землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжна¬родні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Нев¬довзі  російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до укра¬їнського  народу, в якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р.російське військо перейшло кордон України.

Початок агресії був вда¬лим  для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася у червні 1659 під Ко¬нотопом. Вона тривала три дні і закінчилася цілковитою пере¬могою Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося  скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростан¬ня опозиції, посилення промосковських настроїв. За таких обставин Виговський у жовтні 1659 р. зріка¬ється булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської  війни, пом’якшити со¬ціальну напругу, уникнути територіального розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю.Хмельницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім’я Хмельницького» (вислів І. Крип’якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави.

Однак уже на початку свого  другого гетьманування Юрій припустився  фатальної помилки: він прибув для  переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим  війсь¬ком О.Трубецькой. Новий Переяс¬лавський договір 27 жовтня 1659 р. фактично перет¬ворював Україну на автономну складову частину Росії: переоб¬рання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; геть¬ман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозво¬лу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовува¬тися російські залоги; київська митрополія підпорядковувалася московському патріархатові.

У 1660 р. розпочався новий  раунд російсько-польського про¬тистояння  у боротьбі за українські землі. Під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини схиляється до угоди зПольщею. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українськихземель були більш значними. Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок територіального роз¬колу України, оскільки на Лівобережжі вже міцно закріпилися російські сили.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив  єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської була¬ви та йде у монастир.

З 1663 р. на Правобережжі і Лівобережжі обиралися свої гетьмани. Гетьманами Лівобережної України були Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний та ін., Правобережної – Павло Тетеря, Михайло Ханенко. Одним із гетьманів Правобережної України був Петро Дорошенко. Спочатку він проводив пропольський курс, алепісля Андрусівського договору 1667 р., за яким Лівобережна Україна відійшла до Росії, а Правобережжя залишилося у Польщі, Дорошенко прийняв турецьке підданство. Союз з Туреччиною і його спільні військові походи на Україну підірвали авторитет Дорошенка.1676 р. він передає клейноди лівобережному гетьману Івану Самойловичу.

Таким чином, у боротьбі за українські землі найбільш активно  брали участь Росія, Польща, Туреччина. У 1681 р. Росія і Туреччина підписали Бахчисарайський мир. За його умовами під контролем Туреччини опинилися Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля, аРосія утримувала Лівобережну Україну з Києвом, а також Запоріжжя. Останню крапку в процесі поділу українських земель у ХVІІ ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Річ Посполита визнавала за Москвою Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі (у 1699 р. після Ясського миру з Туреччиною до Польщі повернулося і Поділля). Кінець війни знаменував кінець «Руїни».Слідством «Руїни» було жахливе руйнування господарства і загибель тисяч людей. Умови миру не враховували інтересів України..

Певну роль у розвитку української  державності відіграв Іван Мазепа, який з 1687 р. гетьманував на Лівобережній Україні. Своє правління він розпочинав як політик промосковської орієнтації.

1700 р. став переломним  для України. Північна війна, до якої Петро І втягнув і Україну, була чужою для українського народу. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало близьку ліквідацію автономії України. В умовах кризової ситуації, що склалась, дії Мазепи були спрямовані на збереження української автономії. Навесні 1709 р. він уклав угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Україноюпрокотилася хвиля російського терору й агітації: заочно Мазепа був звинувачений у зраді й урочисто «страчений», замість нього обрали престарілого Івана Скоропадського (1708-1722 рр.), а Олександр Меншиков утопив у крові захисників і мешканців гетьманської столиці – Батурина. Цього ж року гетьман Мазепа виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.

Після поразки шведського короля Карла ХІІ під Полтавою Мазепа і його прихильники покинули батьківщину і знайшли притулок у турецьких володіннях у молдавських Бендерах. Цього ж року Мазепа помер. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції Пилипа Орлика. Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорізькими козаками договір, який дістав назву «Пактів й установлень законів і вольностей Війська Запорозького» («Pacta et constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis»). «Конституція» П. Орлика мала на меті консолідацію українського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демократичних засад у суспільстві, повернення Запорізькій Січі традиційних прав і вільностей та особливого статусу, підтвердження прав українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Надання виняткових прав православ’ю в Україні також мало сприяти суспільній єдності. «Конституція» була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації національно-державницьких планів. Орлик намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити українську державність, але ці намагання не увінчалися успіхом.

Особливістю перебування  Лівобережжя і Слобожанщини у  складі Росії в ХVІІІ ст. був тотальний, безперервний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складуімперії. Офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів:

І етап (1708–1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію. Характерними рисами цього процесу були: обмеження влади гетьмана І. Скоропадського та контроль за нею; економічні утиски; експлуатація демографічного потенціалу; культурні обмеження. У 1722 р. було засновано Малоросійську колегію з російських чиновників на чолі з Вельяміновим. Вона відібрала всяку владу від гетьмана і козацької управи.

ІІ етап (1728–1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон’юнктуру, діяльність Малоросійської колегії зачепила інтереси всесильного О.Меншикова, який володів величезними маєтками в Україні. У 1727 р. було скасовано Малоросійську колегію, дозволено вибори гетьмана. Ним став Данило Апостол. Але поновлення української автономії носило формальний характер, фактично все суспільне життя перебувало під контролем російської сторони.

ІІІ етап (1734–1750 рр.) – посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято рішення: нового гетьмана не обирати, владу було передано Правлінню гетьманського уряду (Міністерське правління) на чолі з кн. Я.П.Шаховським. До Правління входило шість осіб: троє росіян та троє українців. Характерними рисами цього періоду були втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення.

ІV етап (1750–1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. останнім гетьманом України став брат фаворита імператриці Єлизавети Кирило Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію.

V етап (1764–1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії. 1764 р. було ліквідовано гетьманство, вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з талановитим військовим і адміністратором Петром Румянцевим. 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, а 1781/2 р. – ліквідовано полкову територіально-адміністративну систему на Гетьманщині. За численними проханнями козацької старшини у 1783 р. урядовим наказом були заборонені переходи селян і юридично оформлено кріпацтво на Лівобережжі. Після оголошення у 1785 р. «Грамоти про вільність дворянства» українська старшина (військові й цивільні чини ліквідованої козацької автономії) фактично була зрівняна в правах з російським дворянством.

Останнього гетьмана Запорізької Січі Петра Калнишевського було заслано в Соловецький монастир, де він і помер у 1803 р. у віці 112 років. А козаки перейшли в розряд державних селян. Частина потрапила в залежність від нових землевласників, біля 5 тис. пішло в Туреччину, осівши за Дунаєм, створивши там Задунайську Січ (1775–1828 рр.). Перед черговою війною з Туреччиною (1787–1791 рр.) царський уряд організував Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців. З 1792 р. почалося переселення частини запорожців-чорноморців на Кубань.

Кінець ХVІІІ – початок  ХІХ ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель.

Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля, у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795 р.) – Берестейщина.

Отже, українські землі перейшли під владу двох імперій – Російської і Австрійської. Об’єднання в межах Російської імперії більшості українських земель (майже 80 %), етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці ХVІІІ ст. автономії Лівобережжя не існувало, Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток краю. Російська імперія зробила все можливе, щоб перетворити Україну на звичайну провінцію імперії.