Євге́н Филимо́нович Маланю́к

Євге́н Филимо́нович Маланю́к (*1 лютого 1897, Архангород (20 січня за старим стилем) — †16 лютого 1968, Нью-Йорк) — український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик.

Народився 1 лютого (20 січня  за старим стилем) 1897 року в Архангороді  Херсонської губернії (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області). Батько Є. Маланюка Филимон Васильович працював учителем, а згодом повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних постановок, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії. Євгенова мати Гликерія Яківна була донькою військовика Стоянова, чорногорця з роду осадчих на землях Нової Сербії, заснованої ще за часів Катерини ІІ. 
Навчався Є. Маланюк в Архангородській початковій школі. Як і його молодші брати, Онисим та Сергій, він відзначався блискучими знаннями. Лише найстарший із синів — Євген — продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабезпеченої сім'ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. Восьмирічне перебування у стінах закладу (1906–1914), з яким у різні часи пов'язали свої долі Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра та інші відомі діячі, значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру. У тринадцятирічному віці хлопчина починає віршувати. 
1914 року Є. Маланюк вступає до Петербурзького політехнічного інституту, проте Перша світова війна стає на перешкоді навчанню. Восени того ж року юнак стає курсантом Київської військової школи, яку закінчує в січні 1916 р. протягом кількох місяців служить у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 р. у званні молодшого офіцера перебуває в 4-ій роті 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті, потім потрапляє до 2-ої кулеметної роти. 
1917 рік приніс Є. Маланюкові чимало гострих вражень, потрясінь і втрат: жорстокі будні на фронтах Першої світової, Лютнева революція і несподівана відпустка додому у зв'язку зі смертю батька (мати померла ще 1913 року), демобілізація з російської армії й участь у творенні УНР, служба в чині старшини в Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад'ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР, який помер від тифу на руках у свого ад'ютанта. Молодий офіцер болісно сприймав поступовий занепад УНР. 
Після трьох літ відчайдушних битв за українську державність у жовтні 1920 р. поет-патріот разом з іншими інтернованими захисниками УНР потрапляє до таборів у Стшелкові та Шипіорні, а згодом у Каліші (Польща). Тут Є. Маланюк багато пише, зі своїми друзями Юрієм Дараганом, Миколою Чирським, Максимом Гривою (Загривним) видає гектографічним способом журнал «Веселка» (1922–1923), в якому й сам починає друкуватися. Інтерновані вояки заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси; влаштовували різні культурно-освітні акції. Але й таке насичене мистецьке й громадське життя не применшувало туги цих людей за Україною. Є. Маланюк прагнув розібратися, що привело до поразки УНР, до цього поневіряння співвітчизників у чужих краях. Ці розмірковування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків. 
Восени 1923 року поет виїхав до Чехословаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація». Є. Маланюкові пощастило навчатися у відомих професорів-співвітчизників Івана Шовгенева, Євгена Чикаленка, Сергія Шелухіна. Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де здружився з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним… Знайомство з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства. 
1925 року в Подєбрадах вийшла перша збірка віршів «Стилет і стилос», яка стала неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реакцію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення. Цією книгою, як і наступною — «Гербарій» (Гамбург, 1926), Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті. Саме це: войовничий дух; звернення до державницької і визвольної атрибутики у вигляді «заліза наших когорт» «свяченого ножа»; розміркування над долею сучасного мистецтва, покликаного слугувати високим ідеалам, — приваблювали молодше покоління представників діаспори. Натомість старша генерація, схильна до поміркованості та нескінченних оплакувань недолі України, була просто шокована різким тоном письменника, його зневажливими оцінками і звинуваченнями на адресу земляків-малоросів, що ніяк не доростуть до рівня нації 
У тому ж 1925 році в Подєбрадах Є. Маланюк познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини і невдовзі одружився з нею (заручини відбулися 5 липня, а вінчання 12 серпня в церкві святого Миколая у Празі). Проте 1929 року подружжя взяло розлучення. Євген завершивши академію, подався на заробітки до Варшави. А Зоя залишилася навчатись у Празі. 
У 1920-х роках письменник плідно співпрацював із львівським журналом «Літературно-науковий вісник» (із 1932 — «Вісник»), редактором якого був відомий політик, критик, літературознавець Дмитро Донцов. Зв'язки з зазначеним виданням не припинялися упродовж усього періоду перебування Є. Маланюка у Варшаві. У польській столиці організовується літературний гурт «Танк», до якого входять Ю. Липа, О. Теліга, П. Зайцев, Н. Лівицька-Холодна, А, Коломиєць, Ю. Косач та ін. Безперечним лідером групи був Є. Маланюк. Але коли гурт трансформувався в інше утворення — «Ми» — і став видавати однойменний журнал, що породило гостру полеміку з Д. Донцовм, склалася вкрай напружена ситуація. Є. Маланюк розірвав зв'язки з групою «Ми» і поновив співпрацю з «Вісником». 
На варшавський період припадає вихід у світ наступних книг поета: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), "Вибрані поезії (Львів; Краків, 1943). Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Є. Маланюка, з'являються десятки статей, нарисів, есе, в яких він осмислює набутки віітчизняної і світової культури (Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, Я. Щоголев, Г. Чупринка, І. Бунін, М. Бажан, С. Гординський, В. Ґренджа-Донський, Зореслав та ін.). Публікуються переклади з інших літератур (Шарль Бодлер, Йозеф Сватоплук Махар, Микола Гумільов). 
У Варшаві поет познайомився з польськими митцями, такими як Ю. Тувім , Я. Івашкевич, Я. Лехонь — представниками відомої групи Скамандритів, а також з Л. Подгорським-Околувом, С. Стемповським та Ю. Лободовським. Є. Маланюк намагався побудувати діалог між польськими та українськими митцями, незважаючи на несприятливі політичні умови. Польські поети високо цінували творчість Є. Маланюка, перекладали його твори. 
У Варшаві доля звела Є. Маланюка зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що з часом стала його другою дружиною. У 1933 році в подружжя народився син Богдан. Друга світова війна порушила сімейну ідилію. Богуміла все частіше виїздить із сином до рідних у Прагу, а Євген підзаробляє, де може: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кіно-хронік, часто живе надголодь. 
Є. Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ у 1939 році. Після вступу на територію Польщі радянських військ письменник був змушений податися вже на другу еміграцію, рятуючись від пильного ока енкаведистів, які на той час уже замордували його найкращого друга Юрія Липу. Отже, знову табори для переміщених осіб, бараки, випадкові заробітки. Така перспектива не влаштовувала Богумілу, тож подружжя оформило розлучення, Євген сам подався назустріч новим випробуванням. Хоча версія про розлучення підтверджується не всіма біографами. Євгену довелося працювати ліфтером, викладачем математики в німецькому місті Регенсбурзі, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації. 
У цей період Є. Маланюк усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності. Належачи до Мистецького українського Руху, нечасто бере участь у його зібраннях, культурних акціях. 5 березня 1947 року студія драми Йосипа Гірняка провела в Регенбурзі свято на честь 50-річчя Є. Маланюка. 
У червні 1949 року поет переїжджає до США, поселяється на околиці Нью-Йорка: спершу працює фізично, потім — в проекторному бюро, де й трудився до виходу на пенсію в 1962 р. У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об'єднання українських письменників «Слово». За океаном з'являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П'ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність — В. Тютюнника, М. Безручка та інших. Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, що з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966). 
У 1962 році письменник ризикнув відвідати соціалістичну Польщу. Це було його останнє побачення з Варшавою, з багатьма спогадами про минуле. Зустрівся Є. Маланюк і з колишньою дружиною Богумілою, яка була щаслива його бачити. Ці дні, проведені недалеко від України, близької і водночас недоступної, не були «отруєні» навіть діями таємної поліції. Однак, це лише одна з версій. За іншою версією, поет не мав можливості побачитися з дружиною, через небезпеку бути схопленим радянською розвідкою. Невідомі йому люди з польської таємної поліції допомогли Євгенові врятуватися. 
Помер Є. Маланюк 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку, і похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі. Вже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з'явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала його лебединою піснею.

Творча спадщина 
Творча спадщина поета, визнаного за українського класика, ідейно та тематично досить розмаїта. Збірки поезій та есе були видані у багатьох містах Європи й Америки:

• «Стилет і стилос» (Подєбради, Чехословаччина, 1925)
• «Гербарій» (Гамбург, 1926)
• «Земля й залізо» (Париж, 1930)
• «Земна мадонна» (Львів, 1934)
• «Перстень Полікрата» (Львів, 1939)
• «Вибрані поезії» (Львів, Краків, 1943)
• «Влада» (Філадельфія, 1951)
• «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953)
• «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954)
• «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959)
• «Серпень» (Нью-Йорк, 1964)
• «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972)
• «Поезії з нотатників» (Кіровоград, 2003)

У 1962 та 1966 роках Євген  Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, котрі побачили світ у видавництві «Гомін України» в Канаді (Торонто, 1962, т. 1; 1966, т. 2). Для своєї прози автор вибирає промовисту і поетичну назву — «Книги спостережень». І тут Євген Маланюк постає самобутнім мислителем, дослідником-аналітиком. Знову ж, як і в поезії, основною його темою є Україна, її мистецтво, культура, історія. Десятки статей присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу. 
Вже після смерті митця побачила світ збірка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972). 
У царині поетики Євген Маланюк — симфоніст. Саме це його ріднило з Павлом Тичиною. Він вільно оперує художніми засобами і класичної поетичної мови, і найсучаснішими образними версифікаційними трансформаціями її. Виваженість і, сказати б, наукова точність слова в історіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю, просто — бурею пристрасті. Крім того, поет виробив власну мову символів, що є водночас і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме символізм визначає одну із провідних рис поетичного мовлення Маланюка — лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту. Крім того, Є. Маланюка відносять до стилю необароко. Більшість дослідників відносять його також до Празької літературної школи. Визначальними рисами творчості цієї школи. а також і Є. Маланюка, є історіософізм і міфологічність. Поезію Празької школи називають поезією чину, оскільки вона закликає до боротьби за Україну, боротьби не тільки збройної, а й духовної. Цей заклик звучить і в поезії Маланюка. 
Ідея утвердження державності України — центральна ідея поетичного Універсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції — князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України — внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, він постає перед читачем в двох своїх іпостасях: Степова Еллада та Чорна Еллада. І саме ця антиномія є для Євгена Маланюка джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала. Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України, елементами якої є Еллада, варяги та Рим. Еллінський гіпертрофований індивідуалізм, панестетизм має бути згармонізований варязьким активізмом та ієрархічністю Риму, ці три елементи мають існувати не окремо, лиш у своєму поєднанні, синтезі. У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона довгий час лишалася суб'єктом, а не об'єктом історичного процесу. Українець — «пісняр, мудрець і гречкосій» — здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. На противагу цьому Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію «мазепинства», центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець. 
Водночас Євген Маланюк — це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології. Він створив прекрасні зразки любовної лірики, в якій освідчується в коханні, оспівує жінку або жалкує за втраченими почуттями.

Стилет чи стилос? - не збагнув...

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко  
Вагаються трагічні терези.  
Не кинувши у глиб надійний якор,  
Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом  
І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць  
Співа трава, ніким ще не зім'ята,  
І вабить сном солодких таємниць,

Там зачарують гіпнотичні кобри  
Під пестощі золототілих дів...  
А тут — жаха набряклий вітром обрій:  
Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий  галас бою —  
Розгоном бур і божевіллям хвиль  
Безмежжя! Зачарований тобою,  
Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!