Іван Якович Франко

Реферат

На тему»Іван  Якович Франко»

 

 

 

 

 

 

Виконав:

Учень 4-в  класу

Іваниш Андрій

 

 

 

Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт —  † 28 травня 1916, Львів) — український  письменник, поет, публіцист, перекладач, вчений, громадський і політичний діяч.

Ранні роки

 

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького  повіту в Східній Галичині, поблизу  Борислава, в родині селянина-коваля. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас. Свою селянську  ідентичність, що виявлялась у подиву гідній працелюбності й невибагливості в побуті, Франко зберіг до кінця  життя.

 

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так  званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864–1867). У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію (нині — Дрогобицький педагогічний університет).

 

У багатьох автобіографічних оповіданнях  Івана Франка («Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben») художньо відтворено атмосферу тогочасної шкільної освіти з її схоластикою, тілесними покараннями  та моральним приниженням учнів. З них довідуємося, наскільки  важко було здобувати освіту обдарованому селянському хлопцеві. Він жив  на квартирі в далекої родички  Кошицької на околиці Дрогобича, нерідко спав у трунах, які виготовлялися  у її столярній майстерні («У столярні»). Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг  майже дослівно повторити товаришам  годинну лекцію вчителя; знав напам'ять  усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував  у поетичній формі; глибоко й  на все життя засвоював зміст  прочитаних книжок. Серед його лектури  у цей час були твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Загалом особиста бібліотека Франка-гімназиста налічувала близько 500 книжок українською та іншими європейськими  мовами. У цей же час Франко починає  перекладати твори античних авторів (Софокла, Еврипіда); під впливом творчості Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка захоплюється багатством і красою української мови, починає збирати й записувати зразки усної народної творчості (пісні, легенди тощо).

 

Восени 1875 р. Франко став студентом  філософського факультету Львівського  університету.

Перший період творчості

 

Перший період творчості Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не  пора…» (1880) та ін., а також повісті  «Boa constrictor» (1881), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882) та низка літературознавчих  і публіцистичних статей.

 

 Іван Франко з дружиною  Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувалися  у В. Висоцького одразу після  одруження на пораду польської  письменниці Елізи Ожешко.

 

У 1881 р. Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого  працював у редакції часопису «Зоря» й газеті «Діло» (1883–1885). Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами Старої Громади пробував заснувати власний  незалежний орган («Поступ») і з цією метою двічі їздив до Києва  — 1885 і 1886 рр. Тут він зустрічався  з визначними громадсько-культурними  діячами, зокрема М. Лисенком, М. Старицьким, Є.Трегубовим, П. Житецьким та ін.; познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською і в травні 1886 р. взяв з нею шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. Одруження  Франка-галичанина з «українкою»  сприймалося тодішніми киянами  як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України.

 

 

Після невдалих спроб заснувати  власний український часопис  Франко був змушений вдатися до співробітництва  з польською пресою, яке давало хоч невеликий, зате стабільний прибуток. Зокрема був довголітнім співробітником польської газети «Kurjer Lwowski» (протягом 1887–1897 рр.), дописував до «Przyjaciela Ludu»  й австрійської «Die Zeit». Період десятилітньої  праці в польській пресі Франко назве пізніше «наймами у сусідів».

Драматургія

 

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної  та історичної драми й комедії. Перші  його спроби на цьому полі походять ще з гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі  на один престол» (1874) та інші. Найбільше  п'єс Франко написав у дев'яностих  роках. Найвизначніші з них —  соціально-психологічна драма «Украдене  щастя» (1893) й віршована історична  драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п'єс відомі ще комедії  «Рябина» (1886) й «Учитель» (1896), з одноактівок  «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам'яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896) і «Суд святого Миколая» (вперше вийшла 1920 р.) У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895) тощо. Особливо треба відзначити перекладницьку діяльність Франка, яку  він не припиняв усе своє життя. Франко перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б'єрнсона. З слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

Теорія та історія літератури

 

Праці Франка з теорії й історії  літератури та літературної критики, починаючи  з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895) та габілітаційної — «Розбір  Наймички Шевченка» (1895), є цінним вкладом  в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання  «Апокрифів і леґенд з українських  рукописів» (1896–1910 рр.) — монументальна  збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902–1904 рр.), «Карпато-руське письменство XVII–XVIII вв.» (1900), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості І. Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, О. Федьковича, О. Кониського, Лесі Українки, С. Самійленка, В. Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янській літературам, особливо російській і польській, як також західно-європейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890 р.» (1910). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898), і «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак за вихідну точку при його оцінці Франко вважає артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору. При студії літературних пам'яток Франко користувався порівняльним, психологічним й історико-культурним методами.