Утворення гетьманату П. Скропадського «Українська держава»

   Навесні 1917 р. з ініціативи Українського наукового товариства в Києві почалися підготовчі роботи по заснуванню Академії наук. Громадянська війна спинила їх. М. Василенко взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є національною потребою. Скликана ним комісія, до складу якої входили найвидатніші вчені, розробила структуру Академії та її статут. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана були призначені перші 12 академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; по фізико-математичному — В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, П. Тутковський; по відділу соціальних наук — М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський. Президентом Академії наук став В. Вернадський, ученим секретарем — А. Кримський.

   Гетьман не шкодував коштів на організацію великих культурних закладів. У серпні 1918 р. було започатковано Національну бібліотеку України, в яку збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані. Засновувалися Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр (під керівництвом П. Саксаганського), «Молодий театр» (під керівництвом Леся Курбаса). Здобутки Української Держави в галузі культурного будівництва були досить вагомі. Однак далеко не все, що започаткував П. Скоропадський за півроку свого гетьманування, зберігалося й надалі.

   Опозиційність майже всіх політичних сил гетьманському режиму виявила його внутрішню нестабільність і цілковиту залежність від кайзерівських багнетів. Соціально-економічна політика гетьманської адміністрації була відверто контрреволюційною. Нав'язаний Україні гетьманат не мав глибоких коренів у суспільстві. Боротьба на селі і в місті набула найбільш гострих форм і спрямовувалася проти окупаційного режиму і пов'язаної з ним влади гетьмана. Отже, вона руйнівно впливала на підвалини гетьманської державності. У процесі національного державотворення гетьманат П. Скоропадського не був прогресивним явищем. Він послаблював український державотворчий потенціал, хоч сам гетьман щиро прагнув посилити його. Успіхом Скоропадського можна назвати тільки його політику в галузі розвитку національної культури.

3. Зовнішньополітичний курс Української Держави.

   За умовами Брестського миру Раднарком зобов'язувався визнати незалежність України і укласти з нею мирний договір. Голова російської делегації X. Раковський та його заступник Д. Мануїльський приїхали до Києва у травні 1918 р. 12 червня було підписано прелімінарний (попередній) договір про припинення стану війни між Україною та Росією і відновлення залізничних і поштово-телеграфних комунікацій. Українській Державі надавалося право заснувати консульства в багатьох містах Росії.

   Найскладнішим пунктом подальших переговорів стало питання про державний кордон. Голова української делегації С. Шелухін навів аргументи економічного й етнографічного характеру щодо включення до складу України північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Курської і Воронезької губерній, а також Донецького вугільного басейну з районом Таганрога. Російська делегація погодилася з етнографічним підходом у визначенні приналежності території, але висунула претензії на чотири повіти Чернігівської губернії, всі південні повіти Курської і Воронезької губерній і навіть на частину Харківської та Катеринославської губерній. У Донбасі Раковський окреслив лінію розділу, що відступала на захід від етнографічної лінії на відстань 125—200 верст.

  У вересні відбулися перші зустрічі Раковського і Мануїльського з В. Винниченком, який вже готував повстання проти гетьманського режиму. Російська делегація зобов'язувалася визнати самостійність відновлюваної УHP. Однак на початку жовтня переговори перервалися. За домовленістю сторін в силі залишалися прелімінарні умови миру.

   У війну на боці Антанти Румунія виступила тільки в серпні 1916 p., а вже в березні 1918 р. поспішила вийти з війни з немалими для себе територіальними втратами на користь Австро-Угорщини. Негайно після цього вона компенсувала свої втрати анексією Бессарабії. Так виникло бессарабське питання.

   Коли румунські війська увійшли в Кишинів, прем'єр-міністр УНР В. Голубович звернувся до Німеччини і Румунії з нотами протесту. Він заявив, що будь-яка зміна колишнього російсько-румунського кордону порушує політико-економічні інтереси УНР. М. Грушевський також засвідчив: українська сторона не претендує на ті частини Бессарабії, в яких більшість населення становить молдавська народність; мова має йти тільки про ті території, в яких молдавани не мають абсолютної більшості, тобто північну та південну частини Бессарабії.

   Після приходу до влади гетьманський уряд перервав дипломатичні відносини з Румунією, які вже почала укладати Центральна Рада. Одним з перших його розпоряджень була заборона вивозу до країни-агресора будь-яких товарів. Тільки через півроку, коли виникла потреба шукати контактів з Антантою, П. Скоропадський дав згоду на укладення тимчасового торгового договору. У Румунії були дипломатичні представництва держав Антанти, і гетьман сподівався на посередництво її уряду в переговорах. Розв'язання бессарабського питання вирішили відкласти до кінця світової війни.

   Що стосується Кримського питання, то коли війська Центральної Ради поверталися в Україну в обозі німецької і австро-угорської армій, перед ними було поставлено як самостійне завдання витіснити з Криму радянські збройні сили. Не зустрічаючи серйозного опору, передові підрозділи Запорозької дивізії перейшли через Перекопський перешийок і почали просуватися до Сімферополя. Однак у німецького уряду виявилися свої плани на Крим. Українським військовим частинам було наказано зупинитися, а потім взагалі покинути півострів. Під контролем гетьманського уряду залишилася тільки північна Таврія. Німецькі окупанти побоювалися посилювати Україну за рахунок Криму. Приєднання Криму означало те, що в розпорядженні України опинилися б велика військово-морська база в Севастополі і Чорноморський флот.

   Тим часом у Бахчисараї зібрався курултай (з'їзд) представників татарського населення, який пред'явив свої претензії на владу. Німецька окупаційна адміністрація спротивилася цим домаганням і передала владу колишньому царському генералу С. Сулькевичу, який утворив крайовий уряд. Його першою декларацією була заява про відновлення законів Російської держави, виданих до жовтневого перевороту в Петрограді. Уряд Сулькевича офіційно виступив гарантом самостійності Кримського півострова доти, доки його приналежність не буде розв'язана на міжнародному рівні. Фактично цей уряд не вважав за потрібне приховувати справжні наміри: боротися за «єдину і неділиму» Росію й зберегти для неї Крим.

   У травні 1918 р. міністерство закордонних справ Української Держави адресувало Німеччині кілька заяв з приводу кримського питання. У них йшлося про те, що економічно, політичне і етнографічне Крим тісно пов'язаний з Україною, а тому вона не може розвиватися нормально без злуки з півостровом. Вказувалося на те, що заснування татарської держави в Криму є невиправданим з етнографічного боку, оскільки татари становлять не більше 14% кримського населення. Гетьманський уряд вважав, що приєднання Криму до Української Держави має відбуватися на засадах автономії. Виступаючи за здійснення принципу самовизначення народів, він був переконаний, що населення півострова висловиться за злуку з Україною. І справді, навіть татарське населення, серед якого здобула велику популярність ідея власної державності, не заперечувало проти включення Криму до складу України. До цього були схильні також німці-колоністи, караїми й немало росіян.

   Однак уряд генерала Сулькевича відстоював свою самостійність. Тоді гетьманський уряд оголосив блокаду Криму. В умовах блокади яскраво виявилася цілковита залежність півострова від материка: його економічне життя було паралізоване. Сулькевич капітулював і заявив, що готовий на переговори про форми державного об'єднання з Україною. Переговори відбулися у Києві восени 1918 р. Сторони розробили попередні умови побудови крайової автономії. Вони мали бути розглянуті татарським курултаєм та представниками інших національних і громадських організацій півострова.

   Старовинні українські землі Холмщина і Підляшшя, що належали Польщі ще з XIV ст. і за цей строк були частково полонізовані, мали відійти за Брестським миром до України. Під час війни північну частину Холмщини разом з Підляшшям окупувала німецька армія, а південні повіти були зайняті австро-угорською армією. Під тиском добре організованої фракції польських депутатів у віденському парламенті цісарський уряд запровадив на окупованій ним частині Холмщини польську адміністрацію. Як тільки стало відомо про умови Брестського миру, населення окупованого Німеччиною Привіслянського краю (тобто Польщі у складі Російської імперії) і польських земель Австро-Угорщини запротестувало. У Варшаві й Кракові всюди вивісили траурні чорні прапори. Польська преса стала писати про четвертий поділ польських земель, позбавлених своєї державності. Всі суспільно-політичні організації Польщі почали тиснути на уряди Німеччини і Австро-Угорщини, вимагаючи, щоб українсько-польський кордон встановлювався, як мінімум, по Бугу, а все Забужжя, включаючи Холмщину, залишилося за поляками.

   Цісарський уряд не захотів у такій ситуації ускладнювати справу і не допустив в окуповані Австро-Угорщиною п'ять повітів Холмщини призначеного українським урядом губернського комісара О. Скоропис-Йолтуховського з його адміністрацією. Замість неї тут було проведено вибори до польської Регенційної Ради. Узгоджене в Бресті рішення про організацію комісії для визначення постійного кордону між Україною і Польщею в межах Холмщини на основі етнографічних даних і виявлення волі населення у прикордонній смузі лишилося на папері.

   Голова ради міністрів Української Держави Ф. Лизогуб здійснив поїздку в Берлін, щоб заручитися підтримкою кайзерівського уряду з конфліктного питання. Проте австро-угорські дипломати стояли на своєму. Вони підкреслювали, що польське населення проживало й на правому березі Бугу. Вказувалося, що претензії польських націоналістів стосуються більшої частини Волині і навіть районів Поділля. Течія Бугу визначалася як компромісний географічний кордон, однаково прийнятний для обох націй, бо ця річка майже навпіл поділяла спірну територію.

   У жовтні 1918 p., коли Австро-Угорська імперія вже розпалася, австрійські чиновники передали владу на окупованій території Холмщини місцевим органам польського самоврядування. На початку листопада, коли в Берліні спалахнула революція, польські збройні сили зайняли територію Холмщини і Підляшшя, окуповану німецькими військами. Незабаром Скоропис-Йолтуховський разом із своїми чиновниками опинився в польському таборі.

   Зовнішня політика Української Держави визначалася цілковитою залежністю від центральних держав. Ізоляція від країн Антанти виявилася саме тоді, коли почала визначатися їх перемога у війні. Отже, Україна не мала зовнішньополітичних перспектив для утвердження незалежності. Під час переговорів з Українською Державою радянська Росія обрала тактику затягування. Вона успішно здійснювалася до поразки центральних держав. Мирного договору між Росією та Україною підписано не було. Уряд П. Скоропадського проводив активну дипломатичну діяльність, спрямовану на повернення територій, які опинилися за межами України,— частини Бессарабії, Криму, Холмщини і Підляшшя. Незважаючи на невдачі, яких зазнала українська дипломатія, навіть постановка питання про відторгнуті землі мала велике політичне значення.

4. Падіння  гетьманського режиму.

   Антигетьманський курс взяла інша впливова організація — Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропадським про шляхи проведення більш ліберальної й національне орієнтованої політики, та згодом вони взялися підіймати проти нього повстання.

   Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти уряду, що конфіскував їхній врожай, повернув землю багатим поміщикам і послав у їхні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військами кинулися загони озброєних селян (зброя тоді була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів, що часто були анархістськи настроєними і яких на козацький кшталт називали отаманами або батьками. Ці сутички набирали величезних масштабів: зокрема у Звенигородському й Таращанському повітах Київської губернії селянське військо в 30—40 тис. чоловік, споряджене двома артилерійськими батареями й 200 кулеметами, завдало німцям втрат у 6 тис. чоловік. На початку серпня більшовики України зробили спробу підняти повстання, та за два дні зазнали поразки через відсутність підтримки народу.

   Та все ж, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов'язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Фактично гетьманська держава перебувала у німецькому броньованому кулаку, що, з одного боку, гарантувало їй безпеку і стійкість, з іншого — справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Тренером. Характерно, що кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх, часто протилежних, цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність.