УНР періоду Директорії

    Міністерство  освіти і науки України

    Хмельницький  національний університет 
 
 
 
 
 
 
 
 

    КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

    з дисципліни «Історія України»

    за  темою «УНР ПЕРІОДУ ДИРЕКТОРІЇ» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                              Виконав: студент  групи ФНзс1

                                              Кисельов Дмитро Валентинович

                                              Перевірив: викладач Історії України

                                              Григорчук Марина Миколаївна 
 

    Луганськ 2011р

 

    

    Зміст 

    Вступ 

    1. Встановлення влади Директорії. Відновлення УНР. 

    2. Внутрішня і зовнішня політика  Директорії. Соборність України. 

    3. Причини поразок Директорії в  боротьбі з більшовиками. 

    Висновки 

    Список  використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     Українська  Народна Республіка (УНР) (у той  час — Українська Народна Республіка, до Акта Злуки — Наддніпрянська Українська Народна Республіка, Наддніпрянська Велика Україна) — назва української держави протягом 1917—1920 років визвольних змагань

     У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання  очолюване більшовиками.

     Події у Петрограді вітала пробільшовицьки  настроєна частина трудящих України, однак переважна більшість іі народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральної Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Україні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролетарському Донбасі. В більшості ж районів України події розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві.

     Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового  уряду, керівництво Центральної  Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось  збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї революційної демократії.

     Центральна  Рада вважала, що в такій ситуації можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 року був оголошений текст III Універсалу Центральної Ради.

     «Віднині  Україна стає Українською Народною Республікою… - говорилося в Універсалі. – Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів».

     Михайло Грушевський наголошував: на тому, що подібна «широка автономія об’єктивно дає початок іі перетворенню у «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є «повною державою» : 22 січня IV Універсал Центральної Ради сповістив, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною державою». Зрозуміло були і інші чиновники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак з точки зору еволюції «чистих» державних форм, цей шлях є закономірним.

     З цього часу досить активно відбувається процес формування і удосконалення державного ладу УНР. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1. Встановлення влади Директорії. Відновлення УНР. 

    Директорія  УНР — найвищий орган державної  влади відродженої Української  Народної Республіки який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

    Директорія  УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року

    У травні 1918 р. партії просоціалістичної  орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний  союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стрільців, і переходять до активних бойових дій.

     Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Остапенком, Б. Мартосом, І. Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою.

     Склад директорії

     Петлюра Симон Васильович — Головний Отаман; голова Директорії (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року).

     (1879—1926) — державний, політичний військовий  діяч, літератор, публіцист. Народився  в Полтаві в сім'ї міщан козацького  походження. Освіту здобув у Полтавській  духовній семінарії. Член РУП  з 1900 р. (з 1905 — УСДРП). За участь  в українському національному русі зазнавав переслідувань. Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року) У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

     Федір Швець — 13 листопада 1918 року Швець  як представник Селянської спілки разом із Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Опанасом Андрієвським, Андрієм Макаренком був обраний до складу Директорії УНР.

     15 листопада 1919 року за спільним  рішенням Директорії та уряду  УНР Федір Швець і Андрій  Макаренко виїхали з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР Швець був виведений зі складу Директорії УНР.

     Панас Андрієвський — 4 травня 1919 року вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 року).

     Андрій  Макаренко — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту  влади Симону Петлюрі.

     Євген Петрушевич — як президент ЗО УНР  з 22 січня 1919 до кінця червня 1919. 3 січня 1919 р. провів першу сесію УНРади, на якій ухвалено закон про злуку з УНР. Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії.

     Як  президент УНРади Є. Петрушевич здебільшого  виконував репрезентативні функції й згідно з Тимчасовим Основним Законом не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою й піддавалися критиці під приводом, що вони не відповідали ситуації державі, охопленій кровопролитною війною. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку необхідних законів, які регламентували суспільно-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народних мас, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини та іншим деструктивним явищам, смертельно небезпечним для молодих держав. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    2. Внутрішня і зовнішня політика  Директорії. Соборність України. 

     Улітку 1919 р. польське військо за сприяння Антанти захопило майже всю Галичину, а румунське — Буковину. Під  загрозою державної кризи УНРада 9 червня надала Є. Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво  обов'язків президента й голови уряду. Відтак функції Державного секретаріату передано уповноваженим, зокрема, С. Голубовичу — функції уповноваженого з внутрішніх справ, В. Курмановичу — військових, С. Витвицькому — закордонних та ін. В цілому це рішення було схвалено галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Є. Петрушевича усунуто із Директорії, а щоб утримати надійний вплив на регіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з соціалістом С. Вітиком. В результаті відносини Є. Петрушевича з С. Петлюрою, які й до того не були ідеальні, загострилися. Ситуацію намагався використати радянський уряд України. Його голова Х. Раковський пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею всього за однієї умови — порвати стосунки з Директорією. Але соборницькі інтереси Є. Петрушевича перемогли й він прийняв пропозицію С. Петлюри приєднати Галицьку армію до армії УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові структури й УГА перейшли Збруч (прит. Дністра) і розмістилися в районі м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.). У серпні об'єднана армія розгорнула бойові дії на Правобережжі й на короткий час визволила Київ. Невдовзі вона билася на двох фронтах — проти більшовицького і денікінського війська. Впродовж війни керівництво УНР вело закулісні інтриги проти Є. Петрушевича. Справа дійшла до сепаратних переговорів С. Петлюри з поляками за його спиною. Коли знесилена жахливою епідемією тифу Галицька армія змушена була заради порятунку укласти перемир'я з денікінцями, а С. Петлюра здав полякам Кам'янець-Подільський, керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня. 
 

     Внутрішня політика

     У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу  активну роль відіграв Володимир  Винниченко.

     Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків  і буржуазії. Була прийнята постанова  про негайне звільнення всіх призначених  при гетьмані чиновників. Уряд мав  намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

     Аграрна реформа Директорії  було задекларовано  про вилучення землі у поміщиків  без викупу. Щоби заспокоїти поміщиків,їм було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих; у руках заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для большевицької агітації.

     26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Декларуючи вилучення землі у поміщиків, Директорія прагнула їх заспокоїти. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин землі. Але поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.

     Зовнішня  політика

     Директорії  вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.