Українська національно-демократична революція 1917-1921 рр.. Боротьба за відродження державності України

     Київський Університет імені Бориса Грінченка

     Педагогічний інститут 
 
 
 
 

       « Українська національно-демократична революція 1917-1921 рр.. Боротьба за відродження державності України» 
 
 
 
 
 

     Виконала:

     Студентка групи ДОб-3-11-4.0д

     Щігорева Олександра 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                          Київ 

                                                          2011

     План: 

1. Лютнева революція 1917 р. та її вплив на Україну.

2. Соціальна і національна революція.

3. Більшовицький переворот у Петрограді в жовтні 1917 р. та боротьба за        владу в Україні

4. Українська держава гетьмана П.Скоропадського.

5. Директорія, її  політика і наслідки.

6. Керівники та провідні учасники революції

 

 

1. Лютнева революція 1917 р. та її вплив на Україну

 

     Українська революція (Визвольні змагання 1917-1921 років)- черга подій, метою яких було політичне самовизначення українського народу у формі поновлення та захисту державності.

У 1917 р. територія України була поділена між Австрійською та Російською імперіями. Більша її частина перебувала в колоніальному становищі під царським режимом протягом двох з половиною століть, експлуатована та піддана політиці русифікації. Капіталізм розвивався не органічним шляхом, а в колоніальній формі, насамперед, в інтересах російського та європейського капіталу.

Це визначало взаємовідносини між державою, капіталом та працею. Капіталістичний клас був переважно неукраїнського походження, у той час як серед верхніх прошарків робітничого класу, частка якого серед населення сягала 21%, переважали росіяни, що також було наслідком колоніального становища. Українці були низведені до низькооплачуваних, тимчасово зайнятих трудящих верств. Російська та русифікована частини міського робітництва були опорою російських соціалістичних організацій. Сконцентровані в русифікованих містах, вони були відірвані від основної маси українців у сільській місцевості. Поняття «селянин» і «українець» були синонімами.

Соціальне і національне питання змішалися у вибухонебезпечний коктейль. Поруч з російською державою та церквою пригнобленими українськими селянами господарювала російська та польська шляхта, яка складала клас феодальних поміщиків. У цьому контексті український марксист Микола Порш передбачав, що: «Український національний рух не буде буржуазним рухом переможного капіталізму, як у випадку чехів. Він скоріше буде схожим на ірландський випадок: рух пролетарських та напівпролетарізованих селянських мас».

 

2. Соціальна і національна революція

 

     Незабаром услід за падінням самодержавства Українська революція почала відрізнятися на фоні загальноросійської революції, поставивши завданням досягнення національного самоуправління. Рух, центром якого стала Українська Центральна Рада, уявляв із себе блок середнього класу, селянства та української частини робітничого класу. Його очолили Михайло Грушевський, найвидатніший український історик, обраний від Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і марксист Володимир Винниченко, популярний письменник та лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).

     До середини березня 1917 року Ради робітничих депутатів були обрані в Києві, Одесі, Харкові , Сумах, Лебедині та інших містах і містечках України. Окремо від них почали виникати Ради солдатських депутатів, багато яких незабаром об'єднались із Радами робітничих депутатів. Одночасно, а інколи й раніше , поряд із Радами робітничих і солдатських депутатів та призначеними комісарами Тимчасового уряду, на місцях виникали різноманітні представницькі організації, що мали різні назви : „комітети громадської безпеки”, „комітети громадських організацій” , „комітети народної влади” тощо., за якими незабаром закріпилась єдина назва - „громадські виконавчі комітети”. Наприкінці березня - початку квітня 1917 року в Україні відбулась ціла низка з'їздів, наслідком роботи яких стало відновлення діяльності національних партій. Так 25 - 26 березня один із ініціаторів утворення Центральної Ради - Товариство українських поступовців, реорганізувавшись у Союз автономістів - федералістів, приймає рішення “всіма засобами творити автономію України, вжити всіх заходів, щоб надати їй як найбільшого авторитету”.

     На початку квітня 1917 року офіційно сформувалась Українська партія соціалістів - революціонерів. Делегати установчого з'їзду партії визнали “найбільшою потребою українського народу негайне проведення в життя широкої національно-територіальної автономії із забезпеченням прав національних меншостей і негайне скликання Української установчої ради для вироблення основ і форм автономії”. З'їзд також визнав, що єдиною формою устрою Російської держави є федеративно-демократична республіка. Визначивши свій державницький ідеал у формі автономної України, що є складовою Російської федеративної республіки, українські політичні партії в його основу поклали принцип природного права українського народу на створення власної державності. Доречно зазначити, що українські соціал-демократи, виступаючи поборниками робітництва, стояли на класових позиціях.

     Відразу після звістки про події в Петрограді розпочався процес об'єднання національних українських сил. З ініціативи Товариства українських поступовців представники української демократичної інтелігенції соціалістичної спрямованості, створили політично - координаційний центр революційних сил української спільноти - Центральну Раду. З ініціативи Центральної Ради проводились губернські та повітові національні з'їзди, а також всеукраїнські - селянські , військові , робітничі, професійні, громадських організацій.

     Виходячи із цього, Центральна Рада поставила перед собою завдання: “звернутись до всього українського народу із закликом організуватися та приступити до негайного закладення фундаменту автономного ладу на Україні”. Власне це відповідало резолюції Національного конгресу, прийнятої до того за два місяці. Реалізація резолюції відбулась через прийняття Першого Універсалу. Цей акт, проголошений на площі перед Софіївським собором і супроводжений церковним молебнем і військовим парадом, був зустрінутий із величезним піднесенням. Правова основа Універсалу зумовлювалась ідеєю народного суверенітету й принципом природного права української нації на незалежне існування. Автори документа всіляко намагалися надати політичний авторитет інституції, від імені якої було видано Універсал, її загальнонародний представницький характер, визначити на основі принципу природного права. Це виражалось у необхідності творення нового ладу вільної автономної України. Оголошуючи себе виразником волі “виборних людей” українського народу, Центральна Рада визнавала, що тільки “народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям” через обрані, на демократичних засадах Всенародні Українські збори (Сейм). Разом із тим , Універсал проголошував, що своє державне життя Україна влаштовує “не одділяючись від усієї Росії”. Таким чином стверджувався федеративний устрій Російської держави, при якому “Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас , на Україні, мають право видавати тільки наші Українські збори”. У той же час, прерогативою Всеросійського парламенту є видання законів “що мають лад давати по всій Російській державі”.

     Таким чином, Універсал визначив пріоритети і напрямки державотворчих процесів пов'язаних із встановленням автономного устрою в Україні. Звернення відобразило новий підхід правлячих кіл Росії до українського питання. Якщо до цього центральна влада вважала недоцільним розв'язання українського питання до скликання Всеросійських Установчих зборів, то після проголошення І Універсалу, який засвідчив прагнення української революційної демократії до створення правових основ національно-територіальної автономії України , зрештою змусило владу вдатись до певних заходів. Опираючись на досягнуті домовленості з Тимчасовим урядом, Центральна Рада 3 липня 1917 року оприлюднила текст ІІ Універсалу. Цим актом Рада оголошувала своє прагнення поповнити свій склад представниками національностей, що проживали в Україні. Новий склад Центральної Ради, у свою чергу , повинен був створити відповідальний перед нею орган - новий Генеральний Секретаріат, що мав стати носієм вищої крайовою влади Тимчасового уряду в Україні. Повідомлялося також про підготовку Центральною Радою, за згодою з представниками національних меншостей , проекту автономного устрою України , який мав бути внесений на затвердження Всеросійськими Установчими зборами.

     Поряд із тим, в Універсалі зазначалося, що Центральна Рада , будучи противником відокремлення від Росії, виступає проти самочинного “здійснення автономії України до Всеросійських Установчих зборів”. Зміст ІІ Універсалу змусив лідерів Центральної Ради зосередити свою увагу на правових аспектах управління, тобто освоювати нове для себе поле діяльності. Але ця зміна відносин розвитку революції становила для Центральної Ради величезні труднощі. У першу чергу вони були зумовлені тим, що процес консолідації української нації, чітке усвідомлення політичних і правових пріоритетів революції, основним із яких було утвердження власної державності, не був завершений. Іншою важливою проблемою, яка визначала зміст протиріч революційних процесів, залишались відносини з центральною владою.

 

3. Більшовицький переворот у Петрограді в жовтні 1917 р. та боротьба за владу в Україні

 

     В кінцевому підсумку , органам державної влади Російської республіки не вдалося вплинути на перебіг подій. Використовуючи невдоволення трудящих мас своїм соціально-економічним становищем, більшовицька партія наприкінці жовтня 1917 року , в результаті успішного збройного повстання, домоглася від ІІ Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів проголошення радянської влади в країні. Із перемогою більшовиків відбувається докорінна зміна форми і змісту революційних процесів. Адже Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, як орган тимчасового представництва краю, що досі належав до складу Російської держави, визнавали Тимчасовий уряд за вищий орган державного управління. Основні засади нового державно-правового становища України визначились ІІІ Універсалом.

     Проголосивши утворення Української Народної Республіки (УНР), відносини якої з Росією повинні були будуватись на засадах федералізму, Універсал надавав Центральній Раді функцій вищого законодавчого органу влади. Обов'язки виконавчої влади покладались на Генеральний Секретаріат. Ствердивши своє бажання на творення незалежної української держави, Центральна Рада, враховуючи досвід боротьби за незалежність, характер революційних процесів у Росії, висловила сумніви щодо доцільності участі української спільноти у виборах до Всеросійських Установчих зборів. Характерною особливістю ІІІ Універсалу, порівняно з двома попередніми, було те, що в ньому декларувалася програма соціально-економічних перетворень, направлених на задоволення потреб знедоленої частини українського суспільства. Це дає нам підстави зробити висновок про те, що серед лідерів Української революції завершився процес трансформації поглядів у напрямку домінування соціально-економічних альтернатив розвитку революції над національно-державними.

     І Всеукраїнський з'їзд рад, що відбувся у Києві, підтримав Центральну Раду. Тому група делегатів - більшовиків прибула до Харкова, де 11-13 грудня було інсценовано альтернативний з'їзд Рад. З'їзд вітав повстання у Петрограді, політику Раднаркому, проголосив встановлення радянської влади на Україні, обрав Центральний виконавчий комітет Рад України. Останній, у свою чергу, створив Народний Секретаріат - радянський уряд України.

 

     З другої половини січня розпочався наступ радянських військ на Київ. 25 січня члени Малої ради та Ради міністрів (таку назву дістав Генеральний Секретаріат після проголошення ІV Універсалу ) залишили Київ. Ситуація склалася так , що доля Центральної Ради залежала від допомоги іноземних держав.

     9 січня 1918 року Центральна Рада прийняла ІV Універсал. Його текст був затверджений не на пленарному засіданні Ради , а членами її президії. Ця обставина була зумовлена намаганням лідерів Ради якомога швидше проголосити незалежну, суверенну Українську Народну Республіку.Така поспішність була викликана швидким наступом радянських військ на Київ. ІV Універсал проголошував повну державну незалежність України. Опираючись на здобуття Україною нового державно-правового статусу , Центральна Рада доручала уряду, Раді народних міністрів, завершити розпочаті переговори з країнами Четвертного союзу. Разом із тим, Універсал проголошував необхідність скликання Установчих зборів. Що правда, конкретний термін їх скликання не був визначений. Таким чином, після жовтневого перевороту в Петрограді , політична ситуація як в Росії , так і в Україні, докорінно змінилась. Власне було перервано загальну тенденцію розвитку революції, пов'язану зі скликанням Установчих зборів, основне завдання яких полягало у визначенні державного ладу.

     Наступного дня Центральна Рада зібралась на своє чергове засідання, яке стало останнім. Тут було одобрено проект Конституції Української Народної Республіки. Того ж дня Всеукраїнським з'їздом хліборобів було обрано гетьмана України. Ним став нащадок древнього козацького роду П. Скоропадський.

 

     4. Українська держава гетьмана П.Скоропадського

 

9 квітня І918 р. на хліборобському конгресі (майже 8 тис. делегатів) гетьманом нового державного утворення -- Гетьманат «Українська держава» -- був проголошений генерал П. Скоропадський. Центральна Рада була розпущена.

     Нова держава базувалася на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. У галузі зовнішньої політики влада спрямувала свої зусилля на міжнародне визнання України, свідченням чого було встановлення дипломатичних відносин з 12-ма країнами. Був підписаний мирний договір і з Росією.