Українська імперія під владою Польщі

Розділ 9. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (кінець XVIII — XIX століття)

9.1. Суспільно-політичне  та економічне становище в  кінці XVIII — першій половині XIX ст. 

У результаті антиукраїнської  політики правлячих кіл Росії  в кін. XVHI ст. було остаточно впроваджено  та зміцнено царську владу на Лівобережжі  та Слобожанщині. Нові зміни політичного  ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися  після другого (1793) і третього (1795) поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії відійшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилася під владою імперії Романових.

Адміністративний  поділ 

У 1796 р. було проведено  зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя перетворене  в Малоросійську губернію, а Слобожанщина — в Слобідсько-Українську (у 1835 р. перейменована в Харківську губернію). Правобережну Україну поділили натри губернії: Київську, Волинську і Подільську. На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. У 1828 р. було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. До його складу входили Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії та Бессарабська область. У лютому 1832 p., після придушення польського повстання 1830— 1831 pp., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і, спираючись на військову силу, втілювали в життя гнобительську політику царату. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та "Литовського Статуту" в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву "Україна". Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а Південну Україну — Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалася "малоросійська ментальність". Царський уряд розглядав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн осіб, як органічну частину Російської імперії.

Національна політика 

Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним  принципом багатонаціональних держав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини II — німкені за походженням, яка за всяку ціну прагнула стати справжньою росіянкою. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний авторитет росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Втілювалася у життя т. зв. теорія офіційної народності міністра освіти графа С.Уварова, заснована на тріаді "православ'я, самодержавство, народність ", що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури. Будь-яке прагнення українців, як і інших неросійських народів, до влаштування свого життя за власними традиціями, звичаями розглядалось як посягання на непорушний загальноімперський лад, його закони, правові норми, мову. Цілі нації, в тому числі й українська, зневажливо іменована "хохлами", зводилися в Російській імперії до становища другорядних етнічних національних груп, змушених сприймати російську мову як державну, позбавлених права на судочинство власною мовою, не згадуючи вже про можливості будь-якого державного самовлаштування чи самоідентифікації себе як нації. Ця політика подавалася у вигляді не лише піклування про збереження Російської імперії як могутньої світової держави, а й турботи проте, щоб росіяни не почувалися іноземцями на "окраїнах", бо ці "окраїни " мали бути лише органічними частинами єдиної і неподільної Росії. 

Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика, мета якої полягала у перетворенні місцевого населення в культурному відношенні на "істинних росіян". Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова як одна з основоположних національних ознак, натомість запроваджувалася російська. Ефективним знаряддям русифікації була православна церква. Болючим ударом для національної справи, що неминуче вів до зменшення чисельності української інтелігенції, стало перетворення у 1810 р. Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад — духовну академію. 

Важливе місце у  колонізаторських планах російського  царату належало ново приєднаним землям Правобережної України, які аналогічно до Лівобережжя мали бути позбавлені своїх самобутніх рис. Особливо це виявилося  після придушення там польського визвольного повстання 1830—1831 pp. Щоб обмежити вплив польського дворянства на Правобережжі, імператор Микола І у листопаді 1831 р. утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній, яка мала " привести у відповідність до великоруських губерній всі західні землі в усіх галузях життя ". Як наслідок, протягом кількох місяців замість польських шкіл (українських майже не було) запровадили російські, а закритий у Кременці польський ліцей замінили новозаснованим на його базі російським університетом Святого Володимира у Києві. Характеризуючи завдання нового університету, згаданий вже С.Уваров цинічно заявив: "Університет Св. Володимира — моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виковуватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії". 

Щоб придушити будь-які  спроби невдоволення, царат утримав  в Україні велику армію, що сягала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система набору до армії, впроваджена в Україні після остаточної ліквідації її політичної автономії у 1780-х роках. Вона здійснювалася шляхом примусового набору до війська від усіх податних станів (селян, міщан та ін.) новобранців — рекрутів. Загальна чисельність набору залежала від обставин, коливаючись від 5— 7 до 70 рекрутів на кожну тисячу осіб. Термін служби становив: до 1793 р. — довічно, з 1793 — 26 років, з 1834 — 20 і з другої половини XIX ст. — 15 та 10 років (у 1874 р. рекрутчину було замінено загальною військовою повинністю). Через нелюдську муштру й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вирокові. Не дивно, що, за словами дослідників, рекрутів нерідко перевозили закутими в кайдани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаючи їх у солдати. Кандидатури рекрутів визначала міська або сільська община, а з числа поміщицьких селян — поміщик.  

 Адміністративно-територіальний  поділ підавстрійських земель України був логічнішим і не порушував кордонів історичних регіонів. Галичина й Буковина зберегли свою цілісність у складі Австрійської імперії, так само як і Закарпаття та Пряшівщина, котрі залишилися в угорській сфері впливу держави Габсбургів. Коли остання трансформувалася в дуалістичну Австро-Угорщину, то становище Закарпаття та Пряшівщини погіршилося. Слід відзначити, що Галичина історично поділяється на дві частини: Східну, де беззаперечно домінували українці, й Західну, де переважали поляки, а українці становили етнічну меншість, живучи на своїх споконвічних землях. Однак цісарський уряд створив із Галичини одну адміністративну одиницю — коронний край, або Королівство Галіції і Лодомерії, тобто Галичини й Володимирщини. Це давало переваги полякам, які зберегли свої економічні й політичні позиції і після падіння Речі Посполитої. Згадане «королівство» поділялося на 12 округів (дистриктів), а Буковина входила до нього на правах особливої округи (до 1861 p.). Закарпаття поділялося на 4 округи (жупи), які підпорядковувалися цісарському наміснику в Пожоні (нині — Братислава). Характерною особливістю західноукраїнських міст була висока питома вага в них неукраїнського (польського, єврейського, німецького) населення. Якось австрійський імператор побував у Бродах і, вражений величезною кількістю євреїв на вулицях міста, пожартував: «Тепер я нарешті знаю, чому в моєму титулі є й слова "цар єрусалимськи

Адміністративний  поділ 

У 1796 р. було проведено  зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя перетворене  в Малоросійську губернію, а Слобожанщина — в Слобідсько-Українську (у 1835 р. перейменована в Харківську губернію). Правобережну Україну поділили натри губернії: Київську, Волинську і Подільську. На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. У 1828 р. було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. До його складу входили Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії та Бессарабська область. У лютому 1832 p., після придушення польського повстання 1830— 1831 pp., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і, спираючись на військову силу, втілювали в життя гнобительську політику царату. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та "Литовського Статуту" в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву "Україна". Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а Південну Україну — Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалася "малоросійська ментальність". Царський уряд розглядав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн осіб, як органічну частину Російської імперії.й

"Українофі́льство — термін, поширений з другої пол. XIX ст., на означення любові до України, українського народу, української культури. У ширшому значенні українофілами (ук.) були польські письменники так званої «української школи» і пізніше поляки — мешканці України, які писали поезії і складали пісні українською мовою. Подібне явище спостерігаємо і в російській літературі першої половини XIX ст. (В. Сиповський. «Україна в російському письменстві», К. 1926). У стислому значенні українофілами називали українських діячів 1860-их pp., а часи їхньої діяльності 1860 — 80-их pp. періодом Українофільства. Самі українофіли воліли називатися «народолюбцями», але не заперечували й проти інших назв. Рух українофільства особливо поширився на початку 1860-их pp. і поклав основи дальшого розвитку українства. На першому місці українофіли ставили освіту широких народних мас рідною мовою; для цього складали підручники українською мовою та видавали твори української літератури. Українофіли видавали журнали: «Основа» у Петербурзі (1861 — 62), «Черниговский листок» та багато рукописних (найвідоміші з них київський: «Самостайне Слово», «Громадниця», «Помийниця»), а також книжки для народу і так звані метелики (маленькі брошурки). Почавши від 1859 українофіли створили широку мережу своїх Громад (найважливіші в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі тощо), які поклали багато праці коло організації шкільництва (зокрема так звані недільні школи, 1859 — 62). З світоглядово-політичного погляду термін Українофільство охоплював різні течії від звичайної любови до свого рідного аж до палкого націоналізму (хоч терміну цього тоді ще не було) і незалежности. 

Після придушення польського повстання 1863 російський уряд посилив боротьбу проти Українофільства (Валуєвський обіжник 1863, Емський указ 1876), однак рух українофільства раз-у-раз відроджувався (початок 1870-их, початок і кінець 1880-их pp.). Пізніше українофіли працювали переважно на культурно-освітній ниві: складання словників українською мовою (Уманця і Спілки, т. зз. Грінченка), літературна творчість, а гол. наук. діяльність у царині українознавства. Зокрема велику працю проробили вони в рамках Південно-Західнього відділу Імператорського Російського Географічного Товариства у Києві (1873 — 76) і журналі «Киевская Старина» (1882 — 1906). 

З часом українофіли, під щораз більшим тиском російського уряду, здавали свої позиції, відмежовуючися від будь-якої національно-політичної діяльності. Це викликало критику й невдоволення не лише з боку молодшої генерації українських діячів, а навіть і серед самих українофілів. Історія українофільства скінчилася в кінці 1880-их pp. На зміну йому виступила нова генерація українства. 

За радянських часів  українофільський рух характеризували  як рух «буржуазно-націоналістичний».».