Українська держава в період Руїни (1657-1676)

Витрачаючи чимало сил для боротьби проти політичних противників на Правобережжі, П.Дорошенко  змушений був уникати відкритого протиборства з Польщею і Московією, прагнув налагодити конструктивний діалог із лівобічним гетьманом Многогрішним, закликав того залишатися «в братерському союзі», щоб разом вирішувати долю Вітчизни. Особливе занепокоєння у нього викликала пасивність турецького султана щодо допомоги у справі відновлення територіальної цілісності Української держави. Тому він робить ще одну спробу порозуміння з польським урядом. До сер. 1670 р. під його керівництвом було розроблено своєрідний проект українсько-польського договору, який, на думку дослідників, передбачав встановлення конфедеративного зв'язку Української держави з Річчю Посполитою, а також розширення її території за рахунок частини Подільського воєводства, Волині й Полісся — кордон мав проходити по р. Горинь. Проте під час узгодження договору в Острозі польська делегація відмовилася йти на такі великі поступки українцям. Прагнучи запобігти утвердженню Незалежності Української держави, послабити позиції П.Дорошенка та розпалити міжусобну боротьбу серед старшини й Козацтва, Польща скористалася послугами М.Ханенка, який пропонував набагато скромніші умови підданства. Вона визнала останнього правобережним гетьманом і 2 вересни підписала з ним т. зв. Острозьку угоду, що фактично відновлювала в Україні становище, яке існувало до 1648 р.

Після укладення  Острозької угоди поляки спільно з М.Ханенком розпочали наступ на Правобережжя, захопивши до кін. жовтня 1671 р. майже всю Брацлавщину. В грудні турецький султан Магомет IV нарешті згадав про своє союзницьке зобов'язання й прислав на допомогу П.Дорошенку 26 тис. татар і кілька тисяч турків, а на иоч. червня наступного року і сам вирушив у похід на чолі 100—120-тисячної армії. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова й змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір. Його основними положеннями були:

1) визнання Польщею  Української держави «в старих  кордонах». З її території виводилися  всі польські залоги;

2) Поділля з Кам'янцем  і частина Галичини з Чортковом  відходили до Туреччини;

3) військо М.Ханенка  мало або виїхати за межі  козацької України, або залишитися  за умови «статечної поведінки»;

4) Польща зобов'язувалася  сплатити Туреччині контрибуцію  та виплачувати щорічну данину.

Умови договору негативно  позначилися на настроях П.Дорошенка. Адже вони, по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавщиною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина і надалі мали залишатися у складі Речі Посполитої, яка до того ж відмовилася ратифікувати Бучацьку угоду та виводити свої залоги з української території. Непокоїла також поведінка Туреччини, яка почала домагатися зруйнування в Україні фортець, роззброєння населення, виплати данини тощо. Розчарувавшись у турецькій протекції, гетьман прагнув знайти порозуміння то з Польщею, то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак переговори з цими державами не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася продовженням безкінечних воєнних дій між Туреччиною, з одного боку, Польщею й Московією — з другого, що велися на українських землях. Правобережна Україна перетворювалася в згарища і руїни. Населення сотнями й тисячами втікало на Запоріжжя, Слобожанщину, Лівобережну Україну, де політична ситуація була відносно стабільною. Причиною цього лиха народ вважав невдалу політику П.Дорошенка. 

Поразка революції 

Становище гетьмана стає критичним: він втрачає довір'я  українського суспільства; його почали залишати раніше вірні йому підрозділи сердюків, соратники і навіть родичі. Важкою втратою стала смерть порадника та найближчого друга митрополита Й.Тукальського. Загостренням ситуації вміло скористалися московський уряд і тодішній лівобічний гетьман І.Самойлович. Відправлені ними в 1674 р. на Правобережжя війська були підтримані залишками місцевого населення. Десять правобічних полків присягли на вірність Москві, М.Ханенко добровільно здав гетьманську булаву І.Самойловичу, якого на короткий час було проголошено гетьманом «обох боків Дніпра». Зрештою, змушений був капітулювати й П.Дорошенко. 19 вересня 1676 р. він, так і не реалізувавши головну мету свого життя — об'єднати розтерзані українські землі в єдину незалежну державу, зрікся булави на користь лівобережного гетьмана. Завершилася політична кар'єра великого патріота, одного з найвизначніших діячів козацької епохи. Після зречення гетьманства П.Дорошенко поселився у с. Сосниці на Чернігівщині, та через деякий час на вимогу царського уряду змушений був переїхати до Москви. В 1679 — 1682 рр. служив воєводою у В'ятці, а останні роки життя провів у с. Яропольчому під Москвою, де й помер у 1698 р. {До речі, його правнучка Наталія Гончарова була дружиною О.Пушкіна.) «Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б, — за словами В.Степанкова, — так палко любили Україну й хотіли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політичним планам і намірам, завдали їй таких важких ран».

На жаль, після  зречення П.Дорошенка від гетьманства  українські землі так і не об'єдналися під булавою І.Самойловича. Цього  не допустила Туреччина, яка проголосила  гетьманом Правобережжя Юрія Хмельницького (1677—1681). Після звільнення з польської в'язниці Юрій брав участь у поході на татар, був взятий у полон і відвезений до Константинополя, де шість років відсидів у тюрмі. Несподівано турки звільнили його, дали до рук гетьманську булаву і присвоїли помпезний титул «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорізького».

У 1677—1678 рр. разом  з турками Ю.Хмельницький двічі  організовував походи на Чигирин. Не здобувши однозначної перемоги, він  напав на Лівобережжя. Проте успіху не добився, а змушений був задовольнитися лише невеликою, відведеною йому турками частиною Поділля, де за столицю обрав містечко Немирів. Він встановив деспотичне управління, обклав населення важкими податками, через що не мав підтримки, втрачав навіть близьких порадників і співробітників. Врешті турки у 1681 р. покарали його самого, стративши у Кам'янці-Подільському.

Відтоді Правобережна Україна втратила рештки політичної й економічної самостійності. За укладеним 23 січня 1681 р. Бахчисарайським перемир'ям вона була поділена між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою:

1) Лівобережна Україна,  Київ і Запоріжжя залишалися  за Московщиною; 

2) Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля переходили  під владу Туреччини; 

3) татари зберігали право кочувати в південних степах України.

Остаточний поділ  України був затверджений 16 травня 1686 р. «Вічним миром», який підтверджував  Андрусівське перемир'я 1667 р. між Московською  державою і Річчю Посполитою:

1) Річ Посполита  визнавала за Московією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом (за відмову від претензій на Київ Польща отримувала 146 тис. кро компенсації);

2) Брацлавщина та  Південна Київщина ставали нейтральною  незаселеною зоною між Польщею  і Московією;

3) Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили  до Польщі, а Поділля залишалося  під владою Туреччини (в 1699 р. Поділля було приєднано до  Польщі);

4) Московська держава  анулювала попередні договори  з Туреччиною і Кримським ханством, вступала до антитурецької «Священної Ліги» (Польща, Австрія, Венеція і Ватикан) і зобов'язувалася організувати воєнний похід проти Кримського ханства.

Отже, Українська національна  революція 1648 — 1676 рр. зазнала поразки, причинами якої насамперед були внутрішня міжусобна боротьба та зовнішня агресія. Українцям, незважаючи на величезні втрати (під час воєнних дій, голодовок, епідемій, захоплень в ясир, переселень), які, згідно з даними дослідників, становили 6л. 65 — 70 % (у Правобережній Україні цей показник досягав 85 — 90 %), або 3,2 — 3,5 млн. осіб від приблизно 5 млн. мешканців етноукраїнських земель Речі Посполитої, так і не судилося створити в етнічних межах свого проживання незалежну соборну державу. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини. 
 
 

Використана література 

1.   Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – С. 143-153.

2.   Будзиновський В. Нашi гетьмани. – Тернопiль, 1990. – С. 23-85.

3.   Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. – К., 1995. – С. 253-385.

4.   Гетьмани України: Iсторичнi портрети. – К., 1991. – С. 45-93.

5.   Донцов Д. Iсторiя розвитку української державної iдеї. – К., 1991. – С. 9-18.