Україна після Вкликої Вітчизняної війни

Відбудова сільського  господарства розгорнулася у складних умовах. Село втратило 22,2 % працездатного населення. Колгоспи, радгоспи, машинно-тракторні станції знаходилися у зруйнованому стані. На початок 1946 р. в Україні нараховувалося тільки 66,7 % довоєнного поголів’я продуктивної і 30 % робочої худоби, 56 % тракторів, 46 % комбайнів, 16 % вантажних машин від рівня 1940 р. У зв’язку з гострою нестачею машин та коней для сільськогосподарських робіт широко використовувалися корови. Однак це не могло компенсувати гострої нестачі тягла. Колгоспники змушені були готувати землю під посів вручну: самі впрягалися в упряж, самі ж копали землю лопатами, на собі ж в мішках або ручними возиками доставляли насіння на поле. Посівного матеріалу не вистачало, спостерігалося значне скорочення посівних площ. У 1945 р. вони становили тільки 75, 4 % від довоєнних. Різко впала врожайність. У 1945 р. вона складала по зерновим не більше 7 ц. із га., у той час як у 1940 р. - 12,4 ц. Тому валова продукція сільського господарства УРСР у 1945 р. становила тільки 49 % від рівня 1940 р. Держава в 1945 р. у багатьох колгоспах вилучила все зерно, включаючи фуражні й посівні фонди. Сплачувати трудодні було нічим. Потрібні були невідкладні і швидкі заходи для подолання розрухи у сільському господарстві. Це розуміла і частина партійних та радянських працівників. У пропозиціях, надісланих із місць на адресу лютневого (1947 р.) пленуму ЦК ВКП(б), пропонувалося ліквідувати практику додаткових завдань при заготівлях сільськогосподарської продукції колгоспам, що виконали план і дозволити їм продавати свою продукцію на ринку; скоротити число планових показників у сільському господарстві; надати колгоспам самостійність у плануванні і звільнити їх від дріб’язкової опіки; підвищити заготівельні ціни на зерно та іншу продукцію; вдосконалити систему оплати праці робітників МТС, радгоспів і колгоспників; збільшити капіталовкладення в аграрний сектор економіки. Це були можливі шляхи поліпшення ситуації в сільському господарстві в рамках існуючої колгоспно-радгоспної системи. Але цими шляхами не пішли, про що свідчить аграрна політика правлячого режиму під час засухи 1946 р. Засуха призвела до загибелі зернових у Харківській, Сумській, Одеській, Ізмаїльській, Миколаївській і Херсонській обл. Але замість того, щоб надати потерпілим районам реальну допомогу, республіканські органи, виконуючи вказівки союзного керівництва, вже з весни 1946 р. фактично почали “битву за врожай” із колгоспами. Саме навесні визначалася видова оцінка врожаю, на основі якої колгоспам і районам догодили плани хлібозаготівель. Фактично врожай в Україні пересічно становив 3,8 ц. з га., замість запланованих 6,9 ц._. У засушливих районах колгоспи не зібрали навіть того зерна, що посіяли.

Хлібозаготівельна кампанія восени 1946 р. проводилася під гаслом: “Боротьба за хліб - це боротьба за соціалізм!” і була доведена до абсурду. Наприклад, колгоспи Кіровоградської  області за першим планом, затвердженим 1 липня 1946 р., повинні були здавати  пересічно по 4,6 ц. з га., при видовій  урожайності зернових - 7,4 ц. з га. Проте фактично колгоспи області  зібрали по 5 ц. з га. Незважаючи на це, план хлібозаготівель кілька разів  підвищували: спочатку до 5,1 ц. з га., опісля до 5,2 ц. з 1 га. посіву. Отже, область  повинна була здати зерна більше, ніж зібрала. Але навіть господарства, які виконали план, не мали спокою, оскільки їх змушували перевиконувати хлібозаготівлі. Якщо ж господарства не йшли на те, їх піддавали гострій критиці, на керівництво  накладали стягнення. Фактично з  початку збиральної кампанії не було жодного дня, щоб центральні та республіканські  газети не таврували того або іншого керівника за “гнилий лібералізм”, “потурання саботажникам хлібоздачі”, що не зайняли жорсткої позиції в  питанні хлібозаготівель. Саме на вилучення  зерна, а не врятування голодних селян, були мобілізовані всі сили і засоби. Перед керівниками колгоспів та радгоспів органи тоталітарної держави поставили жорстке завдання організувати роботу колгоспників таким чином, щоб вони працювали кожен день протягом усього світлого часу при обов’язковому виконанні денних норм. Таким чином, колгоспники були практично позбавлені можливості працювати у присадибних господарствах, за рахунок яких вони жили. Україна в 1946 р. повинна була здати державі 363 млн. пудів зерна з 540 млн. зібраних. У деяких районах, що найбільше постраждали від засухи, влітку 1946 р. відбулися заворушення селян. Секретар Ізмаїльського обкому КП(б)У влітку 1946 р. сповіщав: “У селі Плахтіївка Саратського району група селян не давала вивозити хліб, натовп жінок намагався розтягти зерно з Суворівського пункту заготзерна..”. У таких випадках більшовики не вагаючись застосовували зброю. Не зважаючи на посилення репресій, наприкінці 1946 - на початку 1947 р. план хлібозаготівель не виконувався. УРСР із великим напруженням здала державі лише 50 % до плану. 26 листопада 1946 р. на ім’я Хрущова надійшла телеграма за підписами Сталіна та Жданова, де висувалася вимога негайно покінчити з “небільшовицьким ставленням до хлібозаготівель і безумовно забезпечити виконання плану”. Тому вилучення всіх запасів зерна продовжувалося. Взимку 1946-1947 рр. у республіці спалахнув голод. Рятуючись від цього лиха, селяни самовільно залишали колгоспи, подавалися у міста, або в райони, де було простіше з продуктами, здебільшого на Західну Україну. Держава намагалася втримати колгоспників на їх старих місцях проживання. Так, навесні 1947 р., у самий розпал голоду, Каганович, який на той час змінив Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, надіслав в усі обкоми та райкоми партії циркуляр, де зобов’язав місцеві партійні та радянські органи повертати колгоспників, які самовільно пішли з колгоспів. Керівникам промислових підприємств та установ суворо було заборонено приймати на роботу втікачів із села. А тим часом, голод у селах набрав катастрофічного характеру. Люди викопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що залишились на колгоспних полях після збирання. Їли кору, дрібних гризунів, собак та кішок. У той же час певна кількість зерна в республіці була. У 1946 р. з СРСР було експортовано 1,7 млн. т. хліба, здебільшого з України. Хрущов згадував про ті часи: “Незабаром почали надходити офіційні повідомлення про людей, які померли від голоду. Траплялися випадки людоїдства…” Можна було б звернутися до світової громадськості, але сам факт голоду, як і в 1933 р., оберігався як державна таємниця аж до перебудовних часів. Замість реальної допомоги голодуючим, сталінський антинародний режим почав нову хвилю репресій проти “розкрадачів” соціалістичної власності, які кваліфікувалися як “вороги народу”, “зрадники загальної справи колгоспів”, “підривники основ колгоспного ладу”. Більшість цих нещасних “ворогів народу” були засуджені згідно з законом від 7 серпня 1932 р., як його називали в народі “закону про п’ять колосків” і поновленого 4 липня 1947 р. Від 5 до 25 років таборів отримували голодні люди "за будь-яке посягання на державну або колгоспну власність". Судові документи тих часів рясніють матеріалами, які свідчать, що табірне ув’язнення отримували селяни за кілограм зерна, або відро буряків, зібраних на колгоспному лані. Підрахувати дійсну кількість жертв голоду 1946 р. неможливо. Загси зареєстрували, що в 1946 р. від дистрофії померло 282 тис. чол., а в 1947 р. ще 528 тис. Але це тільки верхівка айсбергу. Більшість померлих, особливо тих, хто помер у дорозі, на вокзалах, рятуючись від голоду, не були зареєстровані органами державної статистики як жертви голоду, а пройшли по іншим статтям звітності. В усякому випадку, мову потрібно вести про мільйон жертв. Тяжкий стан сільського господарства вимагав від партійно-державного керівництва вжити рішучих заходів для якнайшвидшої відбудови сільського господарства. Четвертий п’ятирічний план передбачав добитися піднесення сільського господарства, яке б забезпечило в країні достатню кількість основних продуктів харчування. Але при цьому вперто наголошувалося, що відбудова і подальший розвиток сільського господарства можливі тільки на базі колгоспно-радгоспного ладу. Розробки нових підходів у аграрній політиці, як того вимагало село, так і не було здійснено. Здійснюючи аграрну політику, сталінське керівництво фактично виходило з надуманого марксистського постулату про вторинність аграрного сектора порівняно з індустріальним, його підлеглості останньому. Тому продовжувалося перекачування коштів із сільського господарства в промисловість. У четвертій п’ятирічці в аграрному секторі було використано тільки дві третини вартості виробленої продукції, а одна третина була перекачана в інші сфери економіки. Капітальні вкладення в сільське господарство за роки четвертої п’ятирічки становили лише 15 % від загальних капіталовкладень у народне господарство. Значна частина ресурсів, що були в колгоспах, відволікалися на інші, безпосередньо не пов’язані зі зростанням основних виробничих фондів, потреби. Значною мірою за рахунок колгоспів проводилася відбудова МТС, які були державними підприємствами, а також будівництво доріг, шкіл, електрифікацію сіл тощо.

Безсоромне  викачування коштів із сільського господарства здійснювалося також і внаслідок  нееквівалентного обміну між містом і селом. Заготівельні ціни не покривали  навіть витрат на виробництво даної продукції. Побутувала практика, коли колгоспи здавали державі восени фактично все зерно в рахунок плану хлібозаготівель за безцінь, а весною частину посівного зерна купували у держави за значно вищу ціну. Для цього колгоспи змушені були брати у держави кредити і ставали її неоплатними боржниками. Зрозуміло, що за такого стану справ колгоспи не мали коштів не тільки для розширеного, а й простого відтворення. Через надмірні державні поставки колгоспи не мали можливості якось виправити своє фінансове становище хоча б за рахунок продажу частини сільськогосподарської продукції на ринку. Цього ніхто не мав права робити, аж поки не звітує про виконання планів держпоставок. А після виконання держпоставок господарствам практично нічого було продавати. Часто навіть не вистачало зерна, щоб оплатити за копійчаними розцінками трудодні. Всього до 1 кг. зерна нараховували на трудодень в роки четвертої п’ятирічки по Україні 60 % колгоспів. Решта отримувала менше. Як це не парадоксально, але найважче доводилося передовим господарствам, яких примушували здавати частину врожаю ще й за тих, хто відставав. У сільському господарстві, таким чином, склалася ситуація, коли колгоспам не вигідно було добре працювати, добиватись високих врожаїв, оскільки всю продукцію забирали за символічну плату. Такий стан справ, безперечно, мав би викликати серйозну стурбованість у тодішнього керівництва країною. Керівництво відреагувало чисто в адміністративному стилі. З метою підвищення відповідальності колгоспників за розвиток громадського господарства 19 квітня 1948 р. з’явилася постанова Ради Міністрів СРСР "Про заходи по поліпшенню організації, підвищенню продуктивності і упорядкуванню оплати праці в колгоспах". Зростала роль бригади як основного підрозділу виробництва. За бригадою закріплювалася земля, сільськогосподарський реманент, робоча та продуктивна худоба, приміщення. У рільничих бригадах ліквідовувалися ланки з вирощування зернових, вони залишалися переважно для обробітку і збирання технічних і городніх культур, фруктів. Великі сподівання в плані організаційно-господарського зміцнення колгоспів покладались на їх укрупнення, яке здійснювалося відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 30 травня 1950 р. "Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі". Шляхом об'єднання 20320 дрібних артілей було створено 7812 великих колгоспів”. А всього в Україні наприкінці 1950 р. налічувалося 19295 сільськогосподарських артілей, або на 42 % менше, ніж на початку року. За кожним колгоспом була закріплена тракторна бригада МТС, що мало сприяти більш рентабельному використанню машинно-тракторного парку, поліпшенню організації праці, підвищенню її продуктивності, піднесенню відповідальності механізаторів. Але з економічної точки зору ці нововведення дали незначний ефект. Практично не маючи зиску з колгоспної праці, селяни жили переважно зі свого присадибного господарства,  яке давало їм в роки четвертої п’ятирічки до 70 % усього грошового доходу,  понад 80 % м’яса, до 90 % картоплі і 100 % яєць. Для порівняння: робота в колгоспі давала колгоспникам 5% грошових доходів, 35 % зерна, 1% м’яса та сала, 0,5 % інших продуктів. Підсобні господарства взагалі мали в повоєнні роки величезне значення в забезпеченні країни основними продуктами харчування. В Україні вони давали до 90 % молока та яєць, до 80 % м’яса та картоплі, 60 % фруктів, понад 50 % овочів. Але держава обклала особисті  підсобні  господарства колгоспників надмірними податками. Кожен селянський двір мусив платити податок  за  землю, а також постачати державі встановлену кількість м’яса, молока, яєць тощо. Часом доходило до абсурду. Як відомо, було навіть встановлено податок на кожне фруктове дерево, незалежно від того, давало воно врожай чи ні. Щоб якось зменшити податки, селяни змушені були різати худобу, вирубати плодові дерева. Утиски щодо власників підсобних господарств особливо поширилися після прийняття 19 вересня 1946 р. Радою Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) постанови "Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах", де висувалась жорстка умова - вилучити у селян ділянки землі-надлишки встановленої Статуотм норми. Ця вимога мала на меті послабити особисте господарство, а відтак примусити селян краще працювати на колгоспній ниві. Неефективність системи планування й управління, відсутність матеріальних стимулів і примусовий характер праці, повне безправ’я призвели до втрати сільськими трудівниками інтересу до праці в колективному господарстві, послабленню трудової дисципліни, апатії і безгосподарності, що в свою чергу, посилювало адміністративний тиск і позаекономічний примус із боку держави. Ще в 1939 р., відповідно  до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) було встановлено обов’язковий мінімум трудоднів, невиконання якого вело до виключення з колгоспу, вилучення присадибної ділянки і навіть притягнення до судової відповідальності. У розпал війни, у квітні 1942 р., було прийнято постанову, згідно з якою мінімум трудоднів було значно збільшено. Так, мінімум у 50 трудоднів було встановлено навіть для підлітків із 12 років. Дія постанови 1942 р. не відмінювалась після війни і продовжувалась до вересня 1953 р. Широко застосовувалася після війни і практика адміністративних та судових заходів до  колгоспників, що не виробили встановленого мінімуму трудоднів. Для цього достатньо було постанови колгоспних зборів або правління колгоспу, підтвердженого райвиконкомом. Зокрема, згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 червня 1948 р. "Про виселення в окремі райони країни осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя" на Сибір та Далеку Північ було виселено з України за червень-серпень 1948 р. 32,4 тис. селян. Нерівноправне становище колгоспників виявилося і в тому, що їм не призначались пенсії, вони не мали паспортів і не могли залишити село без дозволу місцевої влади. Тобто більшовицький режим фактично перетворив селян-колгоспників на кріпаків. Украй неефективною була на той час система планування з її надзвичайно громіздкими планами, надмірною централізацією і регламентацією всіх сторін сільськогосподарської діяльності, плануванням від досягнутого. Колгоспи та радгоспи регламентувалися щодо площі посіву, виду культур, строків виконання сільгоспробіт і агрокультурних вимог при їх проведенні. При цьому фактично не враховувалися ні економічні, ні кліматичні особливості району або господарства. Серйозні прорахунки допускалися при плануванні сільськогосподарського машинобудування. У повоєнні роки, зокрема, було взято курс на значне збільшення виробництва тракторів, підвищення їх потужності. Виробництво ж причіпного реманенту, запчастин комбайнів, спеціалізованих сільськогосподарських машин значно відставало. До кінця 1950 р. сільське господарство країни за кількістю тракторів перевищувало рівень 1940 р. але за механізацією ряду основних сільськогосподарських робіт відставало. Систематично не виконувалися плани з будівництва майстерень, гаражів, навісів для сільськогосподарської техніки. Тому до 90 % її зберігалося просто неба. Такий стан справ зберігався і надалі. Гостро стояло питання підготовки і раціонального використання спеціалістів сільського господарства. Більшість із них осідала і різних організаціях та установах. На початку 50-х років у республіці з 350 тис. спеціалістів безпосередньо в колгоспах працювало лише 18,5 тис., у МТС – 50 тис. Головна причина полягала в тому, що адміністративно-командна система з її надзвичайно роздутими штатами забирала левову частку спеціалістів для своїх відомчих потреб. Так, тільки в Міністерстві сільського господарства і заготівель УРСР було 275 управлінь і відділів. Масовим явищем у повоєнний період стала рекордоманія. Бажання мати будь-що в своєму колгоспі, районі, області рекордсменів приводила до того, що для одержання рекордних врожаїв, нерідко на невеликі ділянки  притягувалися кращі сили, реманент, добрива, насіння. Рекордоманія вела до масових приписок і фальсифікацій результатів. Так, у І949 р. ЦСУ СРСР перевірило 933 подань про нагородження передовиків сільського господарства за рекордні врожаї. Факти приписок виявили в 332 випадках. Процвітало окозамилювання і на найвищому рівні. Так, на урочистому засіданні на честь 31-ї річниці Жовтневої революції 6 листопада 1948 р. у Москві Молотов заявив, що сільське господарство по валовому збору перевершило довоєнний рівень. У 1952 р. на XIX з’їзді КПРС Г. Маленков повідомив про ще більший успіх, оголосивши, що зернова проблема в СРСР вже вирішена і подальші успіхи в цій галузі стоять на міцній основі. Були фальсифіковані підсумки виконання четвертого п’ятирічного плану. У повідомленні Держплану і ЦСУ СРСР повідомлялося, що в 1950 р. валовий збір зерна перевищував рівень 1940 р. Насправді ж завдання четвертої п’ятирічки в галузі сільського господарства не були виконанні. У цілому по СРСР валові  збори зернових в 1950 р. становили тільки 85 % від рівня 1940 р. В УРСР валова продукція сільського господарства у 1950 р. становила 91 % довоєнного рівня. Зерна зібрали на ланах республіки 20,4 млн. т, що складало 77,2 % від рівня 1940 р. Незадовільні були показники і в тваринництві, що було орієнтоване лише на швидкі темпи збільшення поголів’я худоби при хронічному відставанні кормової та виробничої бази.  Вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС фактично повинен був визнати крах сталінської аграрної політики. Але до середини 50-х років не вдалося суттєво поліпшити стан справ у сільському господарстві, воно залишалось відсталим, малорентабельним і далеко не забезпечувало потреб народного господарства та населення в продуктах і сировині. 

Колективізація   сільського господарства на  західноукраїнських землях

Трагічна історія колективізації на західноукраїнських землях багато в чому  нагадує  те,  що мало місце в східних областях України наприкінці 20-х - на початку З0-х років. У вересні 1939 р. Червона Армія здійснила похід на західноукраїнські землі, а навесні 1940 р. там почали насильно проводити колективізацію. Внаслідок залякування та репресій на червень 1941 р. у колгоспи вдалося об’єднати 13 % селянських господарств краю. Під час окупації всі ці колгоспи розпалися. У 1944 р., відразу після звільнення від німецько-фашистських окупантів, у селах західного регіону були створені ініціативні групи для відновлення довоєнних і організації нових колгоспів. Весною 1946 р. виникли перші колгоспи і на Закарпатті. Але процес колективізації в 1944-1947 рр. ішов доволі мляво. На весну 1947 р. у краї існувало 507 колгоспів, що об’єднували 2,2 % селянських господарств. Ситуація різко змінилася з середини 1947 р. Головним силам ОУН-УПА на той час вдалося завдати тяжких ударів, опір збройного підпілля помітно ослаб. Тоді й було прийняте рішення про розгортання суцільної колективізації, яку сталінське керівництво розглядало і як спосіб остаточної ліквідації ОУН-УПА. Водночас, умови жорстокої боротьби проти збройних формувань ОУН-УПА полегшували завдання партійно-державним органам колективізувати село, оскільки розв’язувало їм руки. Найменше невдоволення селян колективізацією кваліфікувалося як прояв українського буржуазного націоналізму з усіма наслідками, які з цього випливали. Однією з головних відмінностей колективізації західноукраїнського села було те, що радянській владі тут не вдалося розколоти селянство за класовим принципом, створити той "актив", руками якого здійснювалася колективізація в східних областях. У західному регіоні бракувало заможного селянства, щоб після ліквідації поміщиків та польського осадництва нацькувати наймитів, бідняків та так званих куркулів. Тут не було класових селянських організацій на кшталт комнезамів. Форсування суцільної колективізації в західних областях України розпочалося з середини 1947 р. у той час, коли зі східних областей республіки сюди хлинули тисячі голодних біженців. Кращих "агітаторів" проти колгоспного ладу годі було б шукати. Західноукраїнські селяни наочно переконалися, чим для них може завершитися колективізація і вчинили їй відчайдушний опір. Найрішучіші подалися до лав ОУН-УПА. Тисячі з них загинули, десятки тисяч потрапили в концтабори, а так звані куркулі на спецпоселення у віддаленні райони Далекої Півночі, Сибіру та Далекого Сходу. На початок 50-х років опір селян був зламаний. У західних областях фактично була завершена суцільна колективізація сільського господарства. Д₀ середини 1951р. понад 95 % селянських дворів об’єднали у колективні господарства. Замість 1,5 млн. одноосібних господарств у краї організували 4594 колгоспи. Для їх обслуговування було організовано 225 МТС. До початку 50-х років на роботу в сільське господарство регіону було направлено15 тис. спеціалістів, завезено 15 тис. кінних плугів, 10 тис. культиваторів, 4,7 тис. сівалок, 5,2 тис. жаток, 15 тис. тракторів, 0,6 тис. зернових комбайнів тощо. Та для західного регіону, що включав на той час 9 із 26 областей республіки, цього було замало. Новостворені колгоспи були економічно немічними і не показали вищої продуктивності ніж індивідуальні господарства. Так, врожайність зернових у колгоспах Волинської області в 1950 р. пересічно становила 9,9 ц га, а у одноосібників - 10,3. Подібна картина спостерігалася і в інших  областях. У той же час примусова колективізація супроводжувалася різким збільшенням хлібозаготівель у західних областях, незважаючи на те, що довоєнний рівень розвитку сільського господарства не було відновлено. Так, у тій же Волинській області у 1940 р. валовий збір зерна становив 543,9 тис. т., а державні закупки зерна становили 53 тис. т. У 1950 р. валовий збір зерна становив 487 тис. т., але держава вилучила у колгоспів та радгоспів 147 тис. т. Отже, після колективізації втричі збільшилися державні заготівлі сільськогосподарської продукції. Наслідком цього став занепад сільського господарства в краї. Стан сільського виробництва в західному регіоні на початку 50-х років мало чим відрізнявся від стану справ на сході республіки.

Відбудова народного господарства України в перше повоєнне десятиріччя  

  Унаслідок чотирьох років найбільш  руйнівної в історії війни  Радянський Союз постав перед  колосальним завданням - відбудувати  господарство. Безпосередні матеріальні  збитки, що їх зазнала радянська  країна під час Великої Вітчизняної війни через руйнування та пограбування окупантами державного, кооперативного й особистого майна громадян, становили 679 млрд крб. (у довоєнних державних цінах), а з урахуванням військових витрат і втрат від припинення виробництва у промисловості та сільському господарстві в районах, окупованих німецько-фашистськими загарбниками, - 2 трлн 569 млрд крб. - цифра, яку навіть важко уявити. Вона більш як у 14 разів перевищила загальні прибутки державного бюджету СРСР за 1940 р. Країна втратила близько 30 % національного доходу. 
   У надзвичайно важких і несприятливих умовах поверталась Україна до мирного життя. 
   Протягом 1941-1944 pp. територією України двічі прокотилася смертоносна хвиля війни. Гітлерівці винищили близько 3,9 млн мирних жителів країни, понад 2,4 млн примусово вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Багато з них там і загинули... У роки війни пішов із життя кожний шостий мешканець України. 
   На руїни було перетворено 714 українських міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл; 250 з них спіткала доля Хатині. Втратили притулок близько 10 млн людей. Зруйновано було понад 16 тис. промислових підприємств, близько 30 тис. колгоспів, МТС та радгоспів, 18  тис. лікувальних установ, майже 33 тис. шкіл, технікумів, вузів та науково-дослідних інститутів, понад 19 тис. бібліотек. Після звільнення України радянськими військами в ній було обліковано лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств. Різко скоротилося поголів’я худоби. Тільки безпосередні збитки, завдані народному господарству України, становили 285 млрд крб. Ця сума в п’ять разів перевищила витрати УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших підприємств протягом трьох довоєнних п’ятирічок разом узятих. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення і народне господарство України, становила майже 1 трлн 200 млрд крб. 
   Найголовнішим завданням у повоєнні роки була відбудова економіки Радянського Союзу, її переорієнтація на мирні цілі. Четвертий п’ятирічний план (1946-1950 pp.), як і попередні, не враховував нагальних потреб радянських людей. Він передбачав передусім збереження прискорених темпів розвитку галузей важкої промисловості. 
   З метою стабілізації фінансової системи у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, під час якої вилучено гроші в усіх, хто якимось чином зміг їх заощадити. За банківськими вкладами до 3 тис. крб. обмін грошових знаків відбувався у співвідношенні 1:1, вклади від 3 до 10 тис. крб. скорочувалися на 1/3, а вклади понад 10 тис. -на 2/3. Найбільше постраждали ті, хто зберігав гроші на руках: вони отримали лише один новий карбованець за 10 старих. Водночас зі здійсненням грошової реформи у країні було скасовано карткову систему і підвищено ціни. 
   Відбудова економіки України розгорнулась одразу з початком визволення території республіки від фашистських загарбників. Програму відбудови економіки визначали постанови центральних керівних органів у серпні 1943 р. Зауважимо, що вже в 1944 р. на відбудову житлового фонду Україна одержала від центру 500 млн крб. Основні напрямки роботи щодо України були визначені в серпні 1946 р. Законом Верховної Ради України “Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 pp.”. Четвертий п’ятирічний план передбачав капіталовкладення в обсязі 65 млрд крб. (у довоєнних цінах), що перевищувало відповідні капіталовкладення за три довоєнні п’ятирічки разом узяті. 
   План грунтувався на можливості централізованої тоталітарної системи зосереджувати матеріальні й людські ресурси без урахування потреб і бажань людей. Звідси його пріоритети: головну увагу було зосереджено на відбудові воєнно-промислового комплексу. Такі критерії й орієнтири у процесі відбудови неминуче призводили до деформацій і диспропорцій. Економіка розвивалась, але потреби народу не задовольнялися. 
   У процесі відбудови економіки України завдяки самовідданій праці людей у найкоротші історичні терміни стали до ладу 2000 промислових підприємств, було відбудовано Дніпрогес, заводи “Запоріжсталь” та “Азовсталь”, підприємства Харкова, Дніпропетровська, Києва. Завершено будівництво газопроводу Дашава - Київ. Обсяг промислової продукції в Україні (валові показники 1946-1950 pp.) збільшився у 4,4 раза і на 15 % перевищив рівень 1940 р. 
   Значну допомогу у відбудові економіки України надавали всі республіки Радянського Союзу. Так, в Україну направлялися спеціалісти, техніка, устаткування. Наприклад, металургійний комбінат “Запоріжсталь” допомагали відбудовувати 57 підприємств Радянського Союзу. На роботу сюди прибуло близько 30 тис. осіб з різних куточків країни. 
   Характерна особливість процесу відбудови в СРСР та Україні полягала, зокрема, у спиранні на внутрішні ресурси й сили, а не у сподіванні на зовнішню допомогу. У пошуках коштів на відбудову ставка робилася на економію і нагромадження фінансів та ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості й соціальної сфери. 
   Заробітна плата робітників залишалася низькою, нееквівалентним був обмін між містом і селом. З усіх галузей народного господарства в роки війни найбільше постраждало сільське господарство. Незважаючи на стагнацію, ця галузь у повоєнних планах радянського керівництва не посідала належного місця. На потреби сільського господарства планувалося виділити лише 7 % загальносоюзних асигнувань. На колгоспників не поширювалося пенсійне законодавство; вони не мали паспортів; оплата праці залишалася символічною; присадибні ділянки обмежувалися за площею. 
   Не маючи прибутку з колгоспної праці, селянин жив переважно з власного присадибного господарства, яке забезпечувало йому в повоєнні роки 70 % грошового доходу, понад 80 % м’яса, близько 90 % картоплі. Що ж до роботи в колгоспі, то вона давала лише 5 % грошових доходів, 35 % зернових, 1 % м’яса й сала, 0,5 % молочної продукції. Як наслідок - посилились утиски щодо власників підсобних господарств. Колгоспи жорстко регламентували площі посіву, види культур, строки виконання тощо. 
   До руйнівних наслідків війни додалися ще й наслідки посухи 1946 р. Становище ускладнювалося також через голод 1946-1947 pp., що охопив 20 областей УРСР (у Західній Україні голоду майже не було). За даними Міністерства охорони здоров’я на 10 травня 1947 р. у республіці було зареєстровано 935,5 тис. хворих на дистрофію, у міських та сільських лікарнях перебувало 125 тис. таких хворих; ще близько 100 тис. надзвичайно кволих людей потребували госпіталізації, але через брак лікарняних ліжок вони не мали змоги скористатися медичною допомогою. 
   Катастрофічне становище могли виправити лише державні позички зерна. Центральний комітет КП(б)У, особисто його перший секретар М. Хрущов, Рада Міністрів УРСР десятки разів зверталися до Й. Сталіна з проханням надати допомогу, щоб нагодувати населення. Зрештою навесні 1947 р. за розпорядженням центру в Україну надійшло 60 тис. т продовольства із загальносоюзних фондів. Це не зняло всіх проблем, проте дало змогу прогодувати близько 3,4 млн колгоспників, які працювали на виробництві. Загалом протягом 1947 р. колгоспне селянство України одержало 93 тис. т зерна. Для організації безкоштовного харчування українських колгоспників Рада Міністрів СРСР виділила 140 млн крб (як безповоротну державну допомогу), 72 млн крб надійшло безпосередньо до колгоспів, решта - до дитячих будинків. Крім того, колгоспи республіки напередодні весняної сівби 1947 p. одержали як державну позику насіння зернових культур і трав. 
   Незважаючи на хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво знову відновило політику колективізації. Ускладнювали ситуацію надмірно високі плани щодо обсягу хлібозаготівлі, що мали постійну тенденцію до зростання. У цей час посилилось кримінальне переслідування “розкрадачів хліба”, які згідно зі ст. 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувались як “вороги народу”. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. “Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя” (він був продубльований 20 березня 1948 р. Законом Ради Міністрів УРСР) практикувалося виселення жителів сіл у віддалені райони СРСР. Фактично Указ був спрямований на зведення рахунків з непокірними колгоспниками або до покарання тих, хто більше працював на присадибних ділянках, рятуючи власні родини від недоїдання. Загалом за лютий-червень 1948 р. з українських сіл у віддалені райони СРСР було виселено 11439 осіб. 
   Політика беззастережної примусової колективізації надто гостро далася взнаки в Західній Україні. Радикальні аграрні реформи тут здійснювались без урахування місцевої специфіки, політичної ситуації в областях. Державні органи широко використовували звичні та перевірені раніше заходи проти тих, хто не бажав ставати членом колгоспів, - здійснювалося так зване розкуркулювання - виселення у віддалені райони СРСР заможних селян із сім’ями, а також тих, хто їх підтримував. Примусову колективізацію було здійснено в основному протягом 1948-1949 pp. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об’єднали 98 % селянських господарств. Факти свідчать про те, що протягом 1945-1950 pp. з політичних міркувань було репресовано, здебільшого депортовано без суду і слідства й навіть без письмового звинувачення, 300-500 тис. західних українців. Таким чином, нова влада своїми діями загострювала невдоволення місцевого населення. 
   Процес відбудови у “возз’єднаних” районах УРСР відбувався набагато складніше, ніж на сході республіки. Характер змін, що відбулись у процесі відбудови в Західній Україні, суперечливий і неоднозначний. Було докорінно модернізовано економічний потенціал регіону, реконструйовано старі заводи і фабрики, відбудовано і споруджено 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Упродовж 1945-1946 pp. у Львові стали до ладу заводи - електроламповий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін. До Львова прибуло 14 тис. робітників і майже 2 тис. інженерів для надання допомоги місцевим кадрам. Обсяг валової продукції промисловості за п’ять років (1946-1950 pp.) збільшився в 3,2 раза. 
   Однак радянська модель індустріалізації переносила на західноукраїнські землі диспропорції в розвитку окремих галузей: легка і харчова відставали, важка і хімічна домінували. Крім того, галузі були не самостійними, замкненими й самодостатніми, а навпаки, існували як частина загальносоюзної системи, з цілковитою залежністю від союзного центру. Під час спорудження нових об’єктів, як і раніше, майже не враховувались екологічні аспекти функціонування підприємств. 
   Роки післявоєнної відбудови економіки України були дуже важкими, виснажливими, зокрема, і через те, що система концентрації коштів для відбудови промисловості й військово-промислового комплексу ставала на заваді підвищенню життєвого рівня народу. Всупереч голоду, нестачі найнеобхіднішого та репресіям, що їх чинив тоталітарний режим, народ героїчними зусиллями з вірою у краще майбутнє підіймав з руїн міста й села, відроджував промисловість і сільське господарство. Загалом валова продукція сільськогосподарського виробництва в 1950 р. становила 91 % довоєнного рівня. Було досягнуто значних успіхів у розвитку народної освіти, науки й культури. На початку 50-х років республіка в основному залікувала рани лихоліття. Було закладено 1. Етапи відбудови в УРСР: