Украина в годы первой мировой войны

Конотопська гімназія

Конотопської  міської ради

Сумської  області

 

                  Курсова робота на тему:

Трагедія  українців у                    Першій світовій війні

Виконав учень 6(10) класу

суспільно-гуманітарного  відділення

Миронов Олександр

Керівник: Радаєва С. В.

 

 

 

Конотоп 2012

 

ПЛАН

ВСТУП

     1. УКРАЇНА В ЕКСПАНСІОНІСТСЬКИХ ПЛАНАХ НІМЕЧЧИНИ

2. СТАВЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДО ВІЙНИ

     3. ПЕРЕСЛІДУВАННЯ УКРАЇНЦІВ З БОКУ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-

УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

    ВИСНОВОК

    СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика воєнного становища в Україні під час  Першої світової війни, має неабияке значення при вивченні історії України.

За 80 років, які минули після закінчення Першої світової війни, у країнах-учасницях цієї всесвітньої драми створено і видано тисячі історичних праць, документальних збірників, мемуарів про хід військових дій 1914-1918 рр. на різних фронтах, про економіку, політику, дипломатію різних держав під час війни, про окремі її соціально-економічні й політичні наслідки.

Радянські історики й науковці країн з „соціалістичної  співдружності” основні зусилля  зосереджували на висвітленні певних аспектів революційного робітничого  руху під час війни, стверджуючи, що найважливішим політичним наслідком останньої була перемога соціалістичної революції в Росії і розкол світу на дві системи. При цьому нерідко залишалися поза увагою або подавались у спрощеному, спотвореному догмами сталінсько-брежневської ідеології саме ті питання, які є основним предметом даної роботи: наслідки війни для долі поневолених російським царством і австрійською короною слов’янських народів, їх культура, наука в роки війни, боротьба за справедливе розв’язання національного питання, державотворча діяльність тощо. Тому хотілось би більш детально зупинитися і розглянути такі питання, як експансіоністські плани Німеччини під час Першої світової війни та їхні наміри щодо України, перебіг військових подій на Україні в роки Першої світової війни, зміну в системі давніх органів влади українських земель і основні риси права, а також більш детально розглянути причини розв’язання Першої світової війни. Саме в цьому і полягає мета роботи.

 

Логічне обґрунтування структури роботи.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.

 В першому розділі розглянуто питання про місце України в експансіоністських планах країн-завойовниць під час Першої світової війни.

У другому розділі  подано ставлення українців до війни.

У третьому розділі розглянуто переслідування українців з боку Російської та Австро-Угорської імперій.

Питання участі України в Першій світовій війні завжди турбувало  істориків, які намагались більш  детально висвітлити цей період в  історії України. Безумовно, порушені питання далеко не прості. Зокрема відомий історик Тарас Гунчак писав: “Проблеми Першої світової війни з історичної точки зору, з величезним розмаїттям учасників та жертв цієї війни, є такими складними, що намагання звести їх до простої формули добра і зла, друзів і ворогів або правильних чи неправильних результатів було б надмірним спрощенням. Залишається багато білих плям, розуміння яких можна досягнути лише старанним та чесним дослідженням усіх наявних фактів”.

 

 

 

 

 

 

  

 

1. УКРАЇНА В ЕКСПАНСІОНІСТСЬКИХ ПЛАНАХ НІМЕЧЧИНИ

Ідея завоювання України та її економічних багатств виношувалася в урядових колах Німеччини ще задовго до початку Першої світової війни: під час Кримської — війни 1853-1856 рр., після франко-прусської війни 1870-1871 рр.Остаточно вона оформлюється наприкінці XIX — на початку XX століття. Саме в цей період німецькі реакційні кола наполегливо наголошували на переході до «світової політики», і першим кроком на цьому шляху мало бути встановлення своєї влади в Європі. Найбільш типовою формою реалізації експансіоністської концепції в європейських умовах був німецький «Дранг нах остен» — «тиск на Схід», тобто питання про захоплення чужих територій за допомогою зброї ставилося німецькими імперіалістами на порядок денний. Все це отримувало підтримку в періодичній пресі, у виступах політичних діячів Німеччини, сприяло зростанню численних організацій шовіністичного характеру і виникненню одного з найреакційніших напрямів німецького Імперіалізму—пангерманізму. Саме 28 вересня 1890 р. вважається початком діяльності Пангерманського Союзу, хоча формально він сформувався 9 квітня 1891 року.

Пангерманський  Союз, що об'єднав у собі найбільш реакційну частину німецької  буржуазії, юнкерства і представників інтелігенції, став платформою формування і розповсюдження агресивної ідеології. Програма пангерманців виходила з безумовного переважання німців над іншими народами, в силу чого «велика німецька раса» мала підпорядкувати собі інші, менш «повноцінні» нації. У розроблюваних пангерманцями програмах територіальних захоплень одне з центральних місць відводилося Україні. Так, у 1895 році у Берліні було видано брошуру під назвою «Велика Німеччина і Середина Європи в 1950 р.», в якій відкрито розкривалися плани Пангерманського Союзу на майбутнє. Автор цього твору, виступаючи під псевдонімом «Пангерманець», зазначав, що до складу «Великої Німеччини» повинні увійти, окрім західноєвропейських держав, таких, як Нідерланди, Бельгія, німецька Швейцарія, Австро-Угорщина, Польща, Прибалтика, Румунія, Сербія, на сході також і Україна». У 1897 р. при Міністерстві іноземних справ Німеччини було створено спеціальний український відділ по вивченню цього регіону; представники різних політичних партій Німеччини, депутати Рейхстагу налагоджували тісні контакти з українськими націоналістичними колами Західної України.

Напередодні Першої світової війни пангерманці у своїх планах надавали великого значення військовому розгрому Російської імперії. Саме в цей час з боку Пангерманського Союзу посилюється увага до міжнаціональних відносин у різних регіонах Росії, а особливо в Україні, що розглядалася як важливий чинник, який сприяв би реалізації експансіоністських планів на користь Німеччини. Також, говорячи про загарбницькі плани німецького імперіалізму стосовно України, не можна не згадати і про економічну експансію німецького капіталу напередодні Першої світової війни у промисловість, особливо в одну з найбільших і розвинутих галузей харчової промисловості України — цукрову. Таким чином, ми бачимо, що зацікавленість німецьких вищих кіл в Україні була не випадковою.

З перших днів війни  німецькі буржуазні політичні партії, промислові організації і юнкерство почали розробляти плани пограбування і розчленування Російської імперії. 28 серпня 1914 р. Пангерманський Союз висунув в особливому меморандумі, авторами якого були Г.Касо і А.Гугенберг, цілі війни, в яких насамперед визначалися територіальні захоплення на Сході за рахунок України, Польщі, Білорусії І Прибалтійських губерній. До цього документа додавалися відповідні карти і коментарі.

Питання про  необхідність завоювання України посилено обговорювалося і в періодичних виданнях. З перших місяців війни проблема відторгнення України від Російської імперії зайняла чільне місце у німецькій і австро-угорській пресі.

Наприкінці  червня 1915 р. у Берліні був скликаний  з'їзд представників німецької  інтeлігенції, який затвердив меморандум, відомий під назвою «Меморандум професорів", Цей документ значно перевершував своїми вимогами територіальних зазіхань попередні проекти. В меморандумі всіляко обґрунтовувалася необхідність завоювання східних територій, а особливо України.

Завойовані  території на Сході повинні були стати головною базою постачання Німеччини продовольством і сировиною, про що свідчить конкретно поставлене в меморандумі завдання: «Якщо політичне завоювання країни забезпечить нам так суттєво необхідне збільшення нашої могутності, то ми повинні будемо отримати право розпоряджатися приєднаною країною також i в економічному відношенні». Цей документ визначав і подальшу долю місцевого населення завойованих територій, яке мало бути позбавлене політичних прав та стати рабами своїх завойовників.

 

 

 

 

 

 

2. СТАВЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ ДО ВІЙНИ

Не маючи  своєї державності, щоб захистити  свої корінні інтереси, українці зазнали у війні особливо відчутних втрат. Українці воювали по обидва боки ворогуючих, змушені були вбивати один одного, воюючи за імперії, які ігнорували українські національні інтереси. Наддніпрянська, або Російська Україна, де наприкінці XIX століття проживало 23,5 млн. українців, дала до російської армії 3,5 млн. солдатів, а із Західної, або Австрійської України з 6,5 млн. проживаючих тут українців було мобілізовано 250 тис. В 1914-1915 рр. в Австро-Угорщині було мобілізовано чоловіків від 21 до 42 років, а в 1916— 18-50-річних. Дезертирів не було. В складі австрійської армії українці пішли здобувати славу «тирольців сходу». Війна готувала Україні величезні страждання і руїни, оскільки воєнні дії велися на її території.

Єдиним позитивним моментом війни була можливість в умовах послаблення імперій використати право народу на утворення власної державності.

З вибухом війни  перед українством постало болюче питання: на кого орієнтуватись. На фоні різко антиукраїнського курсу Москви, який навела напередодні, певні досягнення українства в Австро-Угорщині створювали передави орієнтації українців на Австрію. Всі воюючі країни послідовно втовкмачували в голови своїх громадян тезу про необхідність захисту своєї батьківщини. Ніхто не хотів бути агресором. Росія оголосила війну національною. Основним став лозунг допомогти слов'янським братам. В Маніфесті до населення Галичини великий князь Михайло Михайлович облудно приховував справжні цілі анексії Галичини: «Браття, — писав він. —Твориться Божий суд! Терпляче, з християнською покорою, довгі роки страждав руський народ під іноземним ярмом, але ні хитрістю, ані переслідуванням не вдалося зломити в ньому надії на свободу.

Повинні були визначитися  у ставленні до війни і українці. «Товариство українських поступовців», що об'єднувало найбільш активні елементи, серед яких переважали соціалісти і частина Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) виступили ЗО липня 1914 року з декларацією «Війна і українці» за підписом С. Петлюри, редактора «Украинской жизни». Декларація була надрукована в Москві. В ній говорилося, що українці виконують чесно свій обов'язок щодо держави, підтримують справу громадян Росії. Публікацією декларації С. Петлюра розбив мовчанку українців, з якої можна було зробити висновок, що вони взагалі не існують, або в межах Російської імперії їм взагалі немає місця. Петлюра мав на увазі, що війна повинна розвіяти недовіру урядових кіл і дати зрештою українцям те, на що вони заслуговують і на що вони мають право. Стало ясно, що в міжнародному масштабі ця декларація була орієнтована не лише на Росію, а й на держави Антанти.

Але царський уряд не дивився  на такі прояви лояльності. Нападки на українство розгорілися у велику пожежу. Почалися нечувані репресії: закривалися «Просвіти», українські видавництва, заборонено було друкувати будь-що українською мовою. Антиукраїнські акції самодержавства супроводжувалися, зокрема, забороною «печатания украинских афиш й плакатов на бумаге сине-желтого цвета или с бордюром тех же цветов». Дозволено було друкувати дещо на «общепонятном языке». Багато українських діячів арештовано, заслано. Заарештовано М.Грушевського, який на початку війни зі Львова через Венецію з великими труднощами переїхав до Києва.

 Весна-літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя. Гасло “вільної України” стало гаслом “чоловіка з вулиці”. З’явилося величезне число нових газет і видавництв, відроджувалися або утворювалися нові масові громадські і політичні організації і т.д. Свою підтримку Центральній Раді проголосили з’їзди українських селян, робітників і військових, профспілки, земства та ін.

          3. ПЕРЕСЛІДУВАННЯ УКРАЇНЦІВ З БОКУ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

 

     Австро-Угорщина претендувала на Волинь і Поділля, разом з тим не відмовляючись від панування в Східній Галичині, Закарпатті та Північній Буковині. Австрійський уряд метою своєї політики у війні проголосив відрив від Москви українського народу і заснування самостійної України, чим мав послабити вплив Росі в басейні Чорного моря.

Царська Росія  прагнула захопити всю Галичину, Вірменію, а також Константинополь, зайняти протоки з Чорного моря до Середземного. Війна 1914 року певною мірою була результатом ворожості офіційної і національної Росії до українського руху в Галичині як П'ємонту українського національного відродження, тоді як російські офіційні кола звикли дивитися на неї як на осередок українського і сепаратизму, що підтримувався чужорідними впливами Австро-Угорщини. Відносини міх Росією і Австро-Угорщиною визначалися переважно слов'янофільською націоналістичною ідеологією, в якій одне з чільних місць посідало вороже ставлення до зростання української культури в Галичині і прагнення до «возз'єднання уярмленої Русі» з Росією на засадах етнографічної єдності. Йшла боротьба міх Росією і Австро-Угорщиною за гегемонію в слов'янському світі.

З початком воєнної  кампанії збіглося посилення антиукраїнських заходів російського уряду. В Києві було закрито газету «Рада», місячники «Літературно-науковий вісник» та «Українська хата», тижневик «Село», журнали «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Наша кооперація». Редактора «Української хати» П. Богацького було заслано до Сибіру. Надійшло розпорядження про заборону діяльності «Просвіт», українських видавництв. М. Грушевського, який повернувся з Австрії до Києва, було заарештовано і вислано спочатку до Симбірська, згодом — до Казані і, нарешті, — до Москви, де він перебував до початку революційних подій 1917 р.

Та найбільше  постраждало населення етнічних українських територій у складі Австро-Угорської імперії. Відступаючі війська чинили масові репресії проти місцевих жителів, звинувачуючи їх у зраді. Опосередковано до цього спричинилася діяльність «Карпато-руського визвольного комітету», який виник у Києві після початку війни з ініціативи карпатських русофілів і ставив за мету знайомити російську громадськість і командування російськими військами з національно-культурним і політичним становищем руського Прикарпаття.

Друга хвиля  репресій прокотилася краєм після  приходу російської армії. Ставлення  російського офіцерства до місцевого  населення формувалося не в останню чергу під впливом брошури члена «Карпато-руського визвольного комітету» Наркевича «Сучасна Галичина», яку командування Південно-Західного фронту роздало всьому командному складу. У брошурі негативно характеризувалися галицькі громадські організації, політичні партії та їхні керівники, греко-католицька церква. Український рух подавався як цілком про-австрійський, мазепинський, антиросійський.