Автор: l*************@gmail.com, 27 Ноября 2011 в 22:22, реферат
Економічне піднесення мало суперечливий характер. Позначалася властива капіталізму нерівномірність темпів зростання, що почали падати в 60-х рр. і призвели до кризи, яка поклала кінець горезвісному “чуду”. Вторгнення американського капіталу посилювало залежність економіки Італії від США. Зберігалися глибокі диспропорції, насамперед серйозне відставання сільського господарства, а також “проблема Півдня”, все ще бідного й напівфеодального. Але основною суперечністю залишався контраст між зростаючим багатством монополій і становищем трудящих. У країні зберігалося масове хронічне безробіття. Продуктивність праці зростала швидко, а зарплата – повільно. Хоч становище трудящих у цілому поліпшилося, з “економічного чуда” мав користь головним чином панівний клас.
1. Боротьба прогресивних і реакційних сил в Італії в 1945-1948 рр.
2. Соціально-економічний і політичний розвиток Італії
в 80-90-х роках. Зовнішня політика.
Міністерство аграрної політики України
Каховський державний
Реферат на тему:
Італія
Виконала:студентка I курсу
1. Боротьба прогресивних і реакційних сил в Італії в 1945-1948 рр.
2. Соціально-економічний і політичний розвиток Італії
в 80-90-х роках.
Зовнішня політика.
1. Боротьба прогресивних і реакційних сил в Італії в 1945-1948 рр.
Після визволення від фашизму і закінчення війни глибокий вплив на Італію справляв єдиний фронт прогресивних партій, що склався в роки Опору. Італійська комуністична партія (ІКП), що героїчно боролася з фашизмом, здобула величезний авторитет і вийшла на перше місце серед політичних партій країни.
Реакційні сили об’єднувалися навколо створеної в 1943 р. Християнсько-демократичної партії (ХДП) на чолі з де Гаспері. Її всіляко підтримували США та Англія, Ватикан і велика буржуазія.
В
обстановці гострої боротьби двох цих
таборів і проводилися
З 50-х рр. почався швидкий господарський розвиток країни, що тривав до спаду 1964 р. і був оголошений італійським “економічним чудом”.
Економічне піднесення мало суперечливий характер. Позначалася властива капіталізму нерівномірність темпів зростання, що почали падати в 60-х рр. і призвели до кризи, яка поклала кінець горезвісному “чуду”. Вторгнення американського капіталу посилювало залежність економіки Італії від США. Зберігалися глибокі диспропорції, насамперед серйозне відставання сільського господарства, а також “проблема Півдня”, все ще бідного й напівфеодального. Але основною суперечністю залишався контраст між зростаючим багатством монополій і становищем трудящих. У країні зберігалося масове хронічне безробіття. Продуктивність праці зростала швидко, а зарплата – повільно. Хоч становище трудящих у цілому поліпшилося, з “економічного чуда” мав користь головним чином панівний клас.
У внутрішній політиці ХДП відповідно до своєї програми йшла на часткові переговори, але лише в найневідкладніших випадках і під тиском масових виступів.
У
50-х рр. в Італії виник неофашизм,
представлений партією
Італія не лише брала участь у створенні НАТО, а й широко відкрила двері мілітаризму США. Американські військові бази було створено в багатьох пунктах країни.
Інтересам розвитку економіки країни відповідала участь Італії в економічній інтеграції Західної Європи.
У ХДП на початок 60-х рр. розгорнулася боротьба угруповань. З обмеженою критикою курсу ХДП виступив навіть Ватикан в особі папи Іоанна ХХІІІ, ідеолога “оновлення” католицизму. Нові настанови Ватикану були свідченням кризи верхів і прискорили перехід ХДП до політики “лівого центру”.
Економічний розвиток Італії в цей період був пов’язаний з частими спадами й кризами. Особливо важкою виявилася криза 1974-1975 рр., що вразила всі капіталістичні країни. Трагедією Італії залишалася еміграція мільйонів трудящих.
Провідною силою в боротьбі за інтереси більшості народу виступав робітничий клас.
Найвпливовішою партією робітничого класу, авангардом усіх демократичних сил країни, як і раніше, залишається ІКП. Великий внесок у розробку її стратегії і тактики зробив Пальміро Тольятті (1893-1964), один із засновників партії та її беззмінний керівник з 1926 р. Нині пост Генерального секретаря ІКП займає Ахілле Оккетто (нар. в 1936 р.). Компартія налічує в своїх лавах 1,6 млн. членів.
Під тиском демократичних сил, а також внаслідок несприятливих для імперіалізму змін міжнародної обстановки уряд “лівого центру” був змушений іти на деякі обмеження діяльності монополій і соціально-економічні реформи. У 60-х рр. було націоналізовано електроенергетичну промисловість. “Лівий центр” прийняв, не без опору монополій, національну економічну програму, розраховану на 5 років. Держава заохочувала туризм, будувала автостради, регулювала ціни. Але всі ці заходи не дали очікуваних результатів. Зберігалися масове безробіття, хронічна відсталість Півдня, засилля монополій в економіці й політиці.
Значна частина монополістів і вояччини всіма силами чинили опір реформам і намагалися зірвати прогресивні заходи, залякати маси.
Наприкінці 60-х рр. не затихала терористична діяльність неофашистів – вибухи, нальоти, викрадення й вбивства демократичних діячів, працівників органів правосуддя, керівників підприємств. Хвиля терору мала спричинити анархію, підірвати республіканський лад. Діяльність терористів не тільки залишалася безкарною, а й підтримувалася частиною правлячих кіл. З нею безпосередньо зімкнулася активність мафії.
До
1976 р. соціалісти, які ще раніше вийшли
з уряду, відмовилися підтримувати
його і в парламенті. “Лівий центр”
розпався. У країні дедалі більше усвідомлювалася
необхідність залучення в уряд комуністів.
До цього підштовхували і
Зростання впливу ІКП зумовило запеклу атаку правих сил. Керівники НАТО і США відкрито погрожували припиненням будь-якої економічної допомоги, якщо комуністи ввійдуть в уряд. Праві й “ліві” екстремісти посилили кампанію терору.
Спроба ІКП встановити співробітництво з головною партією італійської буржуазії на основі так званого історичного компромісу призвела до негативних наслідків. Внаслідок чого компартія втратила частину голосів виборців на парламентських виборах 1979 і 1983 рр.
Кризу влади намагався подолати п’ятипартійний уряд лідера ІСП Беттіно Краксі. Проте його падіння навесні 1987 р. знову показало нездатність правлячих кіл забезпечити стабільність і демократичний розвиток.
У галузі зовнішньої політики Італія, як і раніше, орієнтується на США, забезпечує південний фланг НАТА в Європі.
Водночас
в Італії зростає кількість прихильників
самостійної зовнішньої політики. Розширюються
економічні, науково-технічні й культурні
зв’язки з СРСР та іншими соціалістичними
країнами.
2. Соціально-економічний і політичний розвиток Італії
в 80-90-х роках. Зовнішня політика.
У 80-х роках Італія посіла своє місце серед “сімки” найрозвинутіших економічних країн світу, випереджаючи за своїми показниками у галузі легкої промисловості Францію і Велику Британію.
Найважливішими проблемами політичного життя Італії останніх років стала боротьба з тероризмом і мафією.
На
початку 90-х років в Італії було
проведено широкомасштабну
Кризи довіри італійського народу до політичних партій яскраво виявилась під час березневих виборів 1994 р., що принесли перемогу новоутвореним партіям і об’єднанням: асоціації “Вперед, Італіє”, “Лізі Півночі”, неофашистському “Національному альянсу”. Разом із старим парламентом зійшли з політичної арени країни корумповані партійні чиновники.
У новоутворений уряд, очолений керівником асоціації “Вперед, Італіє” мільярдером Сільвіо Берлу сконі, вперше увійшли неофашисти. Це викликало тривогу не тільки в країні, а й за кордоном. Однак глава нового уряду заявив, що він буде дотримуватися фундаментальних християнських цінностей, боротися за економічний прогрес і розвиток демократії, а в зовнішній політиці – йти попереднім курсом співробітництва з усіма країнами.
Після чотирьох місяців правління уряду С.Берлу сконі внаслідок міжпартійних незгод і взаємних обвинувачень лідерів “Ліги Півночі” і “Національного альянсу” в Італії розпочалася чергова затяжна криза. Лише на початку 1995 р. вдалося сформувати перехідний уряд, який очолив фінансист Ламберто Діні. Уряд Л.Діні, однак, не мав міцної підтримки у парламенті. Спроби стабілізувати політичну обстановку в країні суттєво не змінили розстановки політичних сил. Уряд знову очолив Л.Діні.
Італія – одна із засновниць Північноатлантичного блоку. З 60-х років вона значно розширила економічні та культурні зв’язки з СРСР і країнами Центральної і Південно-Східної Європи.
Італія бере активну участь у налагодженні міжнародного співробітництва в рамках ООН. Вона прагне розширити зв’язки з країнами, що проголосили свою незалежність, і одна з перших у січні 1992 р. визнала суверенітет України, а 16 березня того ж року відкрила у Києві посольство. У травні 1995 р. відбувся офіційний візит до Італії Президента України Л.Кучми. Під час візиту було підписано Договір про дружбу і співробітництво між обома країнами, який передбачає значне розширення економічних зв’язків. Створення української-італійської ради з економічного, промислового та фінансового співробітництва і візит на початку 1997 р. до Києва Л.Діні є яскравим свідченням того, що політична, економічна і культурна співпраця між двома країнами розвивається успішно, є важливим чинником у розбудові Нової Європи.