Судова реформа 1564-1566 рр.

2.3.1 Судова реформа 1564-1566 рр.

проведення судової реформи було пов’язане з істотними змінами в суспільній структурі держави. Хлібний бум, який розпочався в Європі в першій пол. XVI ст. внаслідок відкриття Америки, дав змогу шляхті Великого князівства Литовського вийти на провідні позиції в державі і розпочати змагання за владу з магнатами. Протистояння магнатів і шляхти знайшло відбиток і в галузі судочинства. Протягом декількох років на сеймах шляхта неодноразово ставила питання реформування судової системи, і на Більському сеймі 1564 р. великий князь вдовольнив клопотання шляхти: були впроваджені виборні земські суди. На Віленському сеймі 1565 – 1566 рр. Велике князівство Литовське було поділене на 30 судових повітів і у кожному повітовому центрі впроваджувалося три типи судів: земські – для розгляду цивільних справ, гродські – для розгляду справ кримінальних, підкоморські – для розгляду земельних справ шляхти. Статут 1566 р. закріпив проведену реформу.

Реформа значною мірою звільнила центральні суди і перемістила центр ваги у суди місцеві: магнати, зі знищенням привілейованої підсудності, підпадали під місцевий присуд; була скасована привілейована підсудність за “закривальними листами”, отже, значна частина населення стала підсудною місцевим судам. Саме місцеві суди стають найважливішою ланкою державного суду. На наш погляд, реформа розпочала процес формування судової влади в державі.

2.3.2 Земські суди

Ми погоджуємося із загальноприйнятим твердженням, що сама ідея створення такого типу судів, очевидно, була запозичена з Польщі, але зауважимо, що впровадження земських судів на українських землях було підготовлене об’єктивними умовами їхнього суспільного та державного розвитку. Крім того, під впливом української правової і суспільної традиції інститут земського суду зазнав суттєвих змін, які сприяли виникненню істотної різниці в устрої, компетенції і функціонуванні вказаного виду суду в українських землях.

Впровадження земських судів в українських землях Великого князівства Литовського відбулося в декілька етапів.

На Підляшші земські суди діяли ще в XV ст., оскільки в цьому регіоні, хоча він і належав до Литовсько-Руської держави, були значними впливи польського права. Вказані суди, як і подібні польські, розглядали виключно справи шляхти, отже, вони базувалися на становому принципі.

Право обирати всіх членів земського суду – суддю, підсудка і писаря – було надано місцевій шляхті. Отже, вперше на українських землях державний суд відокремлюється від адміністрації.

Згідно зі Статутом 1566 р., шляхта обирала 4 кандидати, з-поміж яких великий князь мав затвердити одного. Це затвердження вважалося довічним; у випадку відмови обраного врядника від посади, його смерті тощо всі нижчі рангом затверджені особи піднімалися в цій ієрархії на один щабель вище: підсудок займав вакантне місце судді, писар – підсудка. Інші три кандидати у таких випадках не обиралися.

Членами земського суду мали бути “люди добрые, расторопные, в праве умеетные, роду шляхецкого, в том повете добре оселые, не иное веры только хрестиянское” (Статут 1566 р., розд. IV, арт. 1). За Статутом 1566 року, в судді не могли бути обрані ані духовні особи, ані великокнязівські урядники. Після обрання повітовою шляхтою і затвердження великим князем члени земського суду приносили присягу на першій же судовій сесії перед воєводою або каштеляном “при зобранью шляхти”. Текст присяги був приведений у Статуті 1566 року.

Спочатку земський суд не мав чітко визначених термінів судових сесій. Спочатку справи розглядались і вирішувались відразу після звернення позивача і відповідача до суду. Щоб населення не гаяло часу на судову тяганину, справи розглядались навіть у неділю або в свято. Пізніше були встановлені строки сесії земського суду –“роки”. Вони відбувалися тричі на рік. Зимова судова сесія, або “роки трикрольські”, починалася 7 січня, після свята Трьох Королів, Водохреща. Літня сесія, або “роки троїцькі”, починалась на другий день після Трійці. Осіння, або “роки Михайлівські”, починалася 30 вересня, “назавтрее” після свята Святого Михайла. Такий порядок міг порушуватись лише у випадках скликання великого вального сейму, в разі війни або морової пошесті. За нез’явлення на сесію без поважних причин члени суду тратили свою посаду. Поважними причинами відсутності вважались хвороба або зайнятість власними справами в іншому суді. Член суду звичайно обирався із видатних і авторитетних осіб шляхетського походження, і така особа могла бути відправлена великим князем за кордон у складі посольства або за іншими земськими справами.

при відозві земського судді великий князь має призначити йому тимчасового заступника, а у випадку відсутності з особистих поважних причин член суду мав посадити замість себе шляхтича, “человека доброго, веры годного и в законах сведущего” з місцевих землевласників.

Сесії земського суду тривали по два тижні, якщо справ було мало; при великій їх кількості сесія тривала до остаточного розгляду всіх справ. Пізніше, за часів Стефана Баторія, термін сесії збільшився до трьох тижнів. Суд тривав з ранку до вечора; справи розглядались в тій послідовності, в якій надходили позови, для чого заздалегідь складався реєстр.

був визначений розмір штрафу – копа грошей на користь суду, півкопи на користь підсудка і трьох рублів на користь противної сторони – для всякого, хто не захоче судитись в земському суді в справах, які підлягають його юрисдикції, і звернеться до замкового, комісарського та інших судів, крім тих випадків, коли противна сторона добровільно піддасться під інший суд (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 27).

Хід розгляду справ протоколювався писарями у судових канцеляріях, а потім протоколи записувались до актових книг. Також писар вносив до земських книг кожне рішення. Складання протоколів судової справи і внесення їх до земських книг писар міг доручити своїм помічникам-підпискам, однак відповідальність за записи цілком лежала на ньому. Земські книги повинні були зберігатися в місцях проведення судових сесій в спеціальних будинках, що мали бути побудовані на кошти шляхти. Скрині, в яких зберігалися книги, мали по три замки, по одному ключу від них знаходилось у судді, підсудка та писаря. Відкривався будинок за три дні до початку сесії, щоб по вписаним у книги позовам заздалегідь можна було скласти реєстр справ, які мали розглядатись, а закривався через три дні після закінчення судової сесії, щоб дати можливість шляхті взяти необхідні виписки з книг. Крім вироків, у книги записувались різні документи, заповіти, акти цивільних угод, королівські листи тощо для запобігання їх втрати В земські судові книги записувалися і заяви про втрату документів. Таким чином, книги земських судів були і своєрідними нотаріальними книгами. Виписка з судової книги мала ту ж силу, як і сам оригінал документу, тому судові книги ретельно оберігались і законом, і суспільством. В ЦДІАК України збереглися книги Володимирського, Кам’янецького, Кременецького, Луцького земських судів, записи в яких відносяться до періоду, що розглядається.

Апеляційною інстанцією для земського суду, як і для інших державних судів, був суд великого князя. Статут вказує, що при незгоді з вироком невдоволена сторона мала не соромотити суддів “злыми словесы”, а заявити: “Пан суддя! Твій вирок я вважаю невірним, дозволь звернутися до суду великого князя.” Але заборонено було апелювати від вироків, що базувалися на підставі представлення досконалих, або достатніх (з точки зору теорії формальних доказів – див. у розд. IV) доказах: на письмових зобов’язаннях сторони, яка програвала справу, або на її добровільному зізнанні; також заборонялось апелювати, посилаючись на дрібні порушення формальностей при відправленні суду (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 11). Апеляція не повинна була іти за межі Великого князівства Литовського. Порушувач цієї постанови, що викликав противну сторону на суд великого князя в Польщу, мав сплатити викликаному 12 рублів грошей (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 63).

2.3.3 Гродські суди

В 1566 р. Другий Статут впровадив гродські суди, які мали судити кримінальні справи мешканців повіту.

Назва гродських судів походить від назви місця, де звичайно відбувався названий суд – він чинився “на гроді”, або в замку, що знаходився в центральному місті землі; звідси й інша його назва – суд замковий.

До проведення реформи склад присутніх в суді не був постійним, для кожної конкретної справи такі люди обирались окремо, тому частою була участь випадкових, некомпетентних людей. Вони не несли відповідальності за вирок і виконували роль лише пасивних спостерігачів.

На відміну від них, гродський суддя став центральною фігурою гродського суду і ніс певну відповідальність за свою діяльність. Із призначенням на посаду він приносив присягу за формулою присяги земського судді; без принесення присяги замковий суддя до посади не допускався. За нез’явлення на судову сесію або за дострокове її припинення без поважної причини (такою вважалась хвороба або участь по своїх справах у судовій сесії замкового або земського суду іншого повіту, яка співпала по термінах з даною сесією) члени суду втрачали свою посаду. Вони були відповідальними за вирок: у разі протиправного рішення члени гродського суду могли викликатися скривдженою стороною до великокняжого двору, де мали чинити свій суд в особистій присутності великого князя (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 21).

Вперше в історії судочинства Великого князівства Литовського за Статутом 1566 року передбачались заходи щодо забезпечення з’явлення звинуваченого до суду. При скоєнні особливо тяжкого злочину в разі ухилення відповідача від з’явлення (і тим самим від здійснення правосуддя) гродський суд негайно повідомляв про це місцеву адміністрацію і чинив виволання. За непослушність праву виволаний оголошувався поза законом, позбавлявся особистих і громадських прав. Заборонялося спілкуватися з ним, давати йому притулок; його жінка вважалась удовою, а діти – сиротами. Відновити себе в правах можна було лише ставши перед гродським судом.

При неможливості з’явлення до суду сторона мала повідомити про це спеціальною заявою або представити відповідні підтвердні документи.

Держава дбала про дотримання порядку в суді. Статут 1566 р. зобов’язував сторони з’являтися до суду без зброї (дозволялося мати при собі лише меч або кинджал, “корд” – як ознаку шляхетської гідності). За вхід до судового помешкання зі зброєю сплачувався штраф 12 рублів грошей на користь великого князя. Розгляд справи порушника відкладався доти, поки той не з’явиться без зброї. Якщо ж порушник і надалі не виконає вимогу суду, зазначалося в Статуті, він вважатиметься таким, що не з’явився до суду, втратить справу і понесе відповідне покарання.

Передбачались певні заходи стосовно недоторканності учасників суду і сторін. За образу словами іншої сторони або членів суду винного ув’язнювали на 6 тижнів у замку; за поштовх або удар – стягали штраф 12 рублів грошей і ув’язнювали в замку на 6 тижнів. За виймання зброї в суді відтявали руку. За поранення або вбивство як членів суду, так і іншої сторони карали на смерть. Родичі і спадкоємці вбивці мали виплатити родичам вбитого з його маєтку “головщину” – штраф за голову вбитого. Дозволявся збройний опір у випадку збройного нападу; такий опір вважався необхідною обороною і не карався. За втечу від відповідальності порушник порядку в суді підлягав виволанню.

Члени суду також відповідали за дотримання порядку в суді. У випадку образи сторін членами суду ті могли заявити про це великому князеві. Той викликав гродський уряд і вимагав пояснень. У разі підтвердження істинності скарги члени суду мали відсидіти в ув’язненні в замку 6 тижнів. За порушення мирного розгляду справи, поранення або забиття під час процесу будь-кого з його учасників члени гродського суду підлягали смертній карі, головщина родичам вбитого виплачувалась з маєтку вбивці. Однак старости, воєводи й гродські судді мали привілеї в галузі підсудності: вони підлягали виключно суду великого князя (окрім таких справ, що виникали у них як у власників маєтку, – тоді вони судились, як звичайні землевласники, у земському суді).

Не допускалось насильство над супротивною стороною під час тривання судової сесії. За поранення, вбивство, що прибулий на суд вчиняв їх під час “рочків судових”, він негайно “обсилався” возним, йому вручали позов і він мав відповісти за свій вчинок на цій же судовій сесії.

2.3.4 Підкоморські суди

.

Суд підкоморія відбувався в присутності численних осіб. На місце вирішення земельної суперечки приїздили обидві сторони із почтами, запрошені ними свідки, третейські або полюбовні судді. Однак підкоморський суд був одноособовим. Судив підкоморій; вислухавши довод, підкоморій присуджував “грунт”, видавав на нього свій лист із підписом і встановлював “копці” – межові знаки. Згідно з постановою Берестейського сейму 1566 р., за кожний встановлений кутовий копець підкоморію сплачували 24 гроші, з кожного відрізку в 3 волочні шнури – по 12 грошів, з межової борозди від 3 волочних шнурів – по 12 грошей [121, с. 220].

У випадках, коли виникали спори між землевласниками-мешканцями різних судових повітів, для вирішення справи на місце земельної суперечки виїжджали підкоморії обох повітів.

Право суду також надавалось коморнику. Посада коморника впроваджувалась Статутом 1566 року (розд. IV, арт. 70). Коморник призначався підкоморієм і мав право здійснювати судочинство за Слід зауважити, що коморник не включався до земського уряду, а цілком підпорядковувався підкоморію. Сторона,

Як і в інших судах, у підкоморському суді траплялись численні випадки протистояння владі. Траплялись напади на підкоморіїв зі зброєю в руках, спроби не допустити проведення акту межування тощо. Отже, уряд був змушений подбати про безпеку членів підкоморського суду. Однак законодавче оформлення захисту відбулося вже в Речі Посполитій. Сторонам було заборонено приїжджати до місця засідання підкоморського суду із почтом більше 30 осіб й із вогнепальною зброєю.