Історія села Мирне

Міністерство освіти і науки України

Національний університет  водного господарства та природокористування

Кафедра українознавства

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни «Історія України»

на тему:

Історія села Мирне

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка групи Ф-11

Драганчук Мар’яна Петрівна

 

Перевірив:

доцент кафедри українознавства

Поровчук Олег Гнатович

 

 

 

 

 

 

 

 

Рівне-2008

ЗМІСТ

Вступ.

1. Походження назви села. Легенди.
2. Перша згадка. Перші десятиліття ХХ століття.
3. Історія школи.
4. Історія колгоспу.
5. Війна.
6. Історія церкви.

Висновки.

Література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Ми читаємо переважно про  події, які відбулися чи відбуваються десь за межами нашого краю, але про  минувшину земляків з Костопільщини  знаємо зовсім тршечки. А поліський край має багату історію, на жаль, дуже мало описану. Досі наші краяни задовольнялися лише інформацією та фактами, які усно передавалися від покоління до покоління. Історія жила стільки часу, скільки тримала її людська пам’ять.

Чому земляки не писали місцевої історії? Напевне, тому, що люди минулих поколінь були малоосвіченими або й зовсім  неписьменними. Можливо, не  вважали за потрібне, або просто не мали часу. На зміну одному приходять інші покоління зі своїми інтересами, поглядами, смаками, успіхами і проблемами. Ветерани мають чесно передати молодим накопичений життєвий досвід, а також історію. Адже часто юнь вбачає у предках лише стареньких бабусь та дідусів. Насправді ж вони, як і ми, були дітьми, підлітками та дорослими тітоньками і дядьками. Кохались, одружувались, народжували та ростили дітей. І працювали, працювали... Важко працювали, але разом з тим складали пісні і співали. Співали й танцювали значно краще за нас. Наші предки, як і ми, переносили радощі і горе, жартували і тужили, веселилися й сумували, сміялися і плакали. Кожен жив суджений йому вік. Бо, як і нині, окремі полишали цей світ ще в дитячому, юнацькому віці – вони також є нашими попередниками, перед якими вклоняємося. Люди помирали, як і тепер, одні власною смертю, інші насильницькою, бо ж війни, війни. Дехто, вихований на комуністичній ідеології, скептично ставився і ставиться до життя наших предків. Мовляв, то була темна маса. Звичайно, теоретично люди були мало освіченими, однак щодо практичних знань і навичок, особливо у веденні селянського господарства, то нині рівних їм не знайти! А якби тоді ще й нинішня техніка!..

Ні, то була не темна маса. Господар на власній ниві одночасно був  головою, агрономом, бухгалтером, економістом, плановиком, контролером, комірником, організатором і безпосереднім  виконавцем робіт. Важко працював і врожаї збирав рясні. Отже, темною масою, напевне, є ті, хто називає його так. А якщо додати, що колись уміли власноруч виготовляти полотно, сукно, шити  одяг, виробляти шкіру й шити взуття, майструвати необхідний сільськогосподарський реманент, переробляти продукцію тощо?.. Якщо все це виконували без електроенергії?.. Нині при тимчасовому вимкненні електрики в мережі все наче завмирає. Отже, наші предки заслуговують на золотий пам’ятник! Тож запрошую всіх на екскурсію. Точніше – пропоную екскурс в історію.

 

 

 

 

 

Село Мирне – центр сільської  ради. Розташоване за 10км від райцентру  м.Костопіль і за 7км від залізничної  станції Моквин. Біля села проходить  автошлях Рівне-Сарни. В селі 490 дворів із населенням 1350 чоловік. В Мирному  є: середня школа на 540 місць, дитячий садок «Журавлик» на 50 місць, Бібліотека з книжковим фондом 12 тисяч примірників, відділення зв’язку, торговий центр, пошта. В центрі села розташована Миколаївська православна церква.

 

1.Походження  назви села. Легенди

Про назву села ходять різні перекази і легенди. До весни 1963 року  село Мирне носило назву Печалівка. З переказів односельчан існує така легенда:

Так сталося, що не одне століття панували у нас польські магнати. Жили, наживались, що могли брали з селян тутешніх і від земель поліських, навіть болотяних. Колись із торфовищ  заліза добували. І ось між тими торфовищами поставили величезну піч. Піч по-польськи «пеца». А що вона дуже зграбно і вдало зроблена була, то ж казали «лувка». Ото і прозвали «пеца лувка». А де піч виробнича, там і робітники селилися, тобто «пецалувці» - печалівці.

Ідеологи твердять, що назва села Печалівка походить від староукраїнського  печаль, печаловатися.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Перша згадка. Перші десятиліття ХХ століття.

Перша писемна згадка про село Печалівку відноситься до 1629 року. Розміщене серед численних боліт, забите село Печалівка, згадує у своїх творах російський письменник О.Купрін.

В 1848 році в селі знаходилась суконна  мануфактура, де працювало 105 робітників. Згоріла фабрика в 1854 році. Місце, де знаходилась ця мануфактура, зараз називають «суконя».

Початок ХХ століття не приніс для  полісян нічого нового. Жили під  владою царської Росії. Але в 1918-1919 роках  наш край став ареною жорстокої боротьби різних сил, поки, зрештою, за Ризьким мирним договором у 1921-му наші землі не опинилися під Польщею.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Історія школи

Зі спогадів жителя села Мирне Мишкевича  Григорія Пилиповича (1918 р.н.):

«-В 1900 році був помір землі. Карта  цього поміру  у мене збереглася від діда, Мишкевича Іона, який був у польського поміщика Рибчинського об’їждчиком. Цю карту я віддав у Костопільський краєзнавчий музей. Біля 1000га землі поміщиків Рибчинських було розділено між польськими осадниками-офіцерами. Це були пани: Островський, Шевчикевич, Хілінський, Салаган, Хорунжий, Роєць кий, Кухарський, Подсядний та ін.; всього було 23 двори. Печалівка належала тоді до Житомирської губернії. Вуйтом (керівник районного масштабу ) був пан Роєць кий.»

Зі спогадів Івана Онисимовича Мельничука (1923 р.н.):

«- Село поляки ділили на дві частини. Північна частина належала полякам. Її називали «пілсудчина» , тобто, землі, які піл судський наділяв польським  офіцерам і солдатам.

А по другу сторону села жили українці. Границею між польською і українською територією була канава  і ставок.

В урочищі Гіполітовка, вздовж Яринівського шляху, були колонії поляків. Їх називали «мазури». Вони мали свою школу. В цій  школі навчалися і діти польських  осадників.

В 20-х роках польський уряд побудував  на околицях села смугу оборонних укріплень – бони. Вони збереглися і дотепер.

В 1935 році поляки побудували велике приміщення, в якому мав розміститися госпіталь. Але в 1937 році тут поляки відкрили семирічну школу, спільну для  українців і поляків. Навчання проводилося польською мовою.»

 

На рубежі ХІХ- ХХ століть в Печалівці  працювала церковно-приходська школа, в якій навчалося 100 учнів і працювало  два вчителі.

До революції в селі середню  освіту мали два чоловіки: Пилип  Гнатович Драганчук та Кур’ята.

В 30-х роках  в селі діяла польська школа. Вона мала назву «школа повшехна», тобто, початкова. Навчання проводилось у  дві зміни. Ходило до школи 50 учнів. Вчителями було подружжя Стоцьких. Спочатку навчання проводилося на польській  мові. Потім Барбара  Стоцька  добилася, щоб навчання у першому класі проводилося на рідній українській мові.

Барбара Стоцька  не мала своїх  дітей, але дбала за інших. Вона бачила, що приміщення школи дуже мале, а  тому дала гроші Андрію та Опанасу  Драганчукам на будівництво будинку, частина якого буде зайнята під школу. А в 1934 році було орендоване ще одне приміщення в хаті Салівончука Опанаса. Тоді з’явилась можливість поділити класи. З Польщі приїхало ще дві вчительки. Навчання повністю по всіх предметах почали проводити на польській мові. Для польських дітей діяла окрема школа (розміщена на Політовці).

В 1935 році поляко почали будувати нове велике приміщення школи, в якому  мав розміститися госпіталь. В 1937 році тут відкрили семирічну школу, спільну  для польських і українських дітей.

Зі спогадів жителя села Мирне Захарчика  Пилипа Григоровича (1926р.н.):

«- Навчання у  школі проводили  польською мовою. Тільки один раз  в тиждень вивчали українську. Між польськими і українськими дітьми панувала національна ворожнеча. Поляки називали наших дітей «мужиками», «жюбарикими», «кацапами».»

В 1938 році семирічку закінчило 8 українських  дітей. Це – Ніна Дмитрук, Іван Омелянчук, Олександра Коваль (Кухарська) та ін.

В 1938 році, з приходом радянської влади, прийшла і реорганізація школи. Навчання велося українською мовою.

В 1941 році був перший випуск семирічної школи. Випускниками були: Яків Русак, Пилип Захарчук, Андрій Гаврилюк.

Під час війни (1941-1944 роки) навчання в школі було припинено. В 1942 році почалася епідемія тифу. В школі  зробили частково госпіталь, а частково приміщення було відведено під конюшню. В 1944 році, після визволення області, району і села від німецьких загарбників, навчання було відновлено. В селі було взято курс на ліквідацію не писемності. Була організована вечірня школа і призначено культармійців по ліквідації не писемності. Вони спочатку працювали на громадських засадах, а пізніше отримували за це гроші.

В 1954 році був перший випуск середньої  школи. Випускниками були: Володимир  Салівончук, Антон Косянчук, Марія Поліщук, Марія Мельничук та ін.

В 1974 році було побудовано в центрі села нову, триповерхову середню школу. В якій впроваджено кабінетну  систему навчання. Є актова зала, спортзал та їдальня.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4.Історія колгоспу

З приходом Радянської влади всіх осадників почали вивозити в Сибір. Зі спогадів Івана Васильовича Дмитрика (1929 р.н.):

«- Тато пішли на сходку села. Додому вернулися пізно ввечері і  наказали мамі зібрати вузлик у дорогу, а самі пішли запрягати коней. Коли повернувся то сказав, що їх 20 чоловік їдуть підводами вивозити осадників. Тато везли сім’ю Салаганів. Чоловіка, дружину і трьох їхніх дітей. Під ранок вони приїхали на станцію у Костопіль, допомагали людям сідати у вагони і просили вибачення за те, що не зі своєї волі вони таке чинять. Люди покидали все: і худобу, і реманент, а то були великі хазяї, в яких у господарстві було все. А на другий день сільська голота на місці де жили моди(осадники) створила колгосп. Ще довго було чути у селі, як у стайнях ревла до сеї пори гледжана худоба, а тепер напівголодна.»

20 лютого 1940 року, напередодні свята  Червоної Армії в селі Печалівка  організувався колгосп ім. Червоної  Армії. Першим головою колгоспу  було обрано Пилипа Івановича  Русака. Членами правління були: Пилип Коваль, Іван Омеляненко, Микола Толочик. В колгосп увійшло 13 сімей. А вже на березень через насильницьку колективізацію - 160 сімей.

В 1940 році в м. Костопіль була організована машинно-тракторна станція (МТС) в  якій працювали вихідці із східних  областей України. Одна з таких бригад обслуговувала поля колгоспу ім. Червоної Армії. Місцевим дівчатам і хлопцям сподобались їхні професії. Багато з них пішли в рільничу школу в Сарнах.

От і сіли за кермо трактора «Універсал»  сестри Надія та Олександра Коваль, Ольга та Петро Зозуля, Віра Мельничук. Бригадиром першої рільничої бригади був Адам Кухарський, другої – Іван Омеляненко.

В користування новоствореного колгоспу держава передала 700га кращих осадницьких  земель.

В кінці березня 1940 року в село прийшла  перша тракторна бригада. З першого урожаю колгоспники отримали на трудодень по 3,5 кг зерна, 2,5 кг картоплі і по 2 крб. В 1941 році колгосп зростав, але війна обірвала мирну працю. Колгосп припинив своє існування.

Після закінчення війни, в лютому 1944 року, багато дівчат з Печалівки знову пішли на курси трактористів в МТС.

12 березня 1946 року колгосп ім. Червоної Армії було відновлено. В 1948-1949рр. головою колгоспу був  Мишкевича Григорій Пилипович.

В 1948 році на території Печалівки  організовано ще один колгосп ім. Ворошилова. Головою був Толочик Василь Максимович.

У 1950 році обидва колгоспи об’єднані в одне господарства ім. Сталіна. Головою обрано І.Я.Омеляненка. Через рік до нього приєднано  колгоспи ім..Калініна (с.Данчиміст) та ім.Шевченка (ст. Моквин)

Колгосп помалу зростав. В1959 році на фермах налічувалося 1128  голів ВРХ, в  тому числі 479 корів.

В 1959 році розпочалась меліорація заболочених земель. Широкий меліоративний  захід докорінно змінив структуру  посівних площ.

В 1952 році став до ладу молочно товарний комплекс на 1200 корів. Помітно зросла матеріально-технічна база колгоспу. Побудовано механічний зерносклад та склад джля зберігання насіння на 7 тис. тонн зерна, комбікормовий цех, майстерню для ремонту сільськогосподарської техніки, склад мінеральних добрив, картоплесховище,  3 ангари для зберігання сіна.

В 1962  році колгосп очолив А.І.Кухарчук, який працював до 2000 року.

Змінилось і соціальне обличчя  села. Побудовано будинок культури  на 500 місць, торговий центр, середню  школу, дитячий садок, приміщення сільської ради, банно-пральний комбінат, будинок побуту, аптеку, заасфальтовано 9км. доріг, електрифіковано вулиці села.