Історія формування канону Старого Заповіту

 
 
 
 

  Історія формування канону Старого  Заповіту             
 
 
 

                                            Підготував:

                                                                           П’єх Петро

                                                                     
 

  Вступ

 1. Поняття біблійного канону.

2. Формування канону. Визначення «правильності» текстів та Їхнього корпусу (складу). Роль Переказу.

3. Історичні та культурні підстави для формування біблійного канону.

4. Традиційні  погляди на природу біблійного  канону.

5. Богодухновенність біблійного тексту як критерій    включення до канону.

 6. Інші критерії канонізації.

7. Використана  література. 
 
 
 
 
 
 

Вступ.

    Основний урок єврейської історії полягає у тому, що виживає той народ, який має і зберігає свою історію. Тобто він не тільки існує в просторі і часі, а має свою історичну свідомість, яка може виступати у формі міфу, хроніки чи власне історії. Історичні книги Старого Заповіту є першими спробами історичного дослідження. Єврейська культура першою взагалі виробила поняття історичного і використала його. Поняття історичності перш за все пов’язане з проблемою історичної причинності. Для давньоєврейської свідомості історичний процес завжди мислився у зв’язку з месіанством. Єврейська свідомість, на відміну від еллінської, була спрямована у майбутнє, коли відбудеться величезна подія, яка змінить долю Ізраїлю. Саме так розуміли історію пророки – вони бачили в історії сповнену мук драму боротьби Бога за Своє творіння.

  У Старому  Завіті немає ідеї завершеності світу та його циклічного руху, євреї  вважали, що світ розвивається по висхідній, кінцевий пункт якої – повне торжество  Бога. Греки уявляли собі Космос як позаісторичний і доісторичний, їхній Золотий Вік був у  минулому. Для євреїв же все добре  було пов’язане з майбутнім. Старий Завіт є історичною книгою, в якій пропонується своє власне тлумачення поняття історії, а також цілі існування людства. Існують різні  підходи до тлумачення історичної природи  Біблії.Історія укладення збірника священних книг приводить дані про те,що першим систематизатором священних книг вважається Єздра. Він жив у V  столітті до нашої ери (Єздр 10:7,  Неем  8:8).  Однак до часів Єздри список священних книг ще не був визначений до кінця.  Вважалось,що цей процесс було завершено  (верховним збором),  після зруйнування Другого Храму  (70-90рр.  н.е.).  Сучасні дослідження  вказали на помилковість цієї думки.  Сід Лейман стверджує,  що канонізація Тори відбулася  ще за часів Мойсея, Пророків  -  5-6 століття до н.е., тобто  в часи Єздри. Писання були канонізовані ще у 2-му столітті до н.е. В  II  книзі Маккавеї,  що датується другим  століття до нашої ери, згадується про  «записи і пам’ятні книги Неємії,  як він зібрав бібліотеку і уклав розповіді про царів та про Давида»(2  Макк 2:13). У книзі премудрості Сіраха,  записаній у  2 столітті до нашої ери, наводяться цитати із Пророчих книг.Знаменитий текст Псевдо-Арістея  (перше століття до нашої ери) посилається на книгу Йова як елемент Священного Письма.  Йосип Флавій теж згадує про список із 22-х книг.  

Книги та загальний характер

  Старий Заповіт налічує 39 канонічних книг. У  нихзаписано історію Божого народу та вчення Божих пророківу час віку пророцтв, який передував приходу Спасителя.

   Первісно дві книги Самуїла, дві книги Царів, і дві книги. Хронік були неподільними томами, так що в Єврейській

Біблії  і нині нараховується лише 36 книг. Проте найперші

перекладачі Старого Заповіту розділили кожну  із цих

книг  на дві частини для того, щоб  було легше знайти

відповідні  посилання. Цей приклад було повторено  всіма

пізнішими перекладачами.

Мова

Усі канонічні книги Старого Заповіту були написані

єврейською  мовою, а в кількох малих частинках  вживалася арамейська мова. Як і  арабська, сирійська, і халдейська (арамейська) мови, єврейська мова належить до великої семітської сімї, але нею користувалися лишенащадки Авраама. Таким чином, ця особливість, відповідно до плану Божого, служила для утримування Ізраїлю відмінним і окремим народом серед ідолопоклонницьких націй, які його оточували. Тому також священні книги стали скарбом, довіреним винятково євреям (Римлян 3:2).

Групи книг

  У нашій Біблії книги Старого Заповіту складені у три

великі  групи: перша містить історичні  книги; друга поетичні книги; а третя  пророцькі книги. Єврейська Біблія виявляє інше узгодження, яке було по-іншому зафіксованим до часу Христа. До цього дня євреї ділять Старий Заповіт на частини, названі Ісусом: Закон, Пророки і Псалми (Луки 24:44). Закон охоплює книги Мойсея. Розділ, який називається Пророки,

включає всі історичні та пророцькі писання, окрім Плачу

Єремії, Рут, Хронік, Ездри, Неемії та Даниїла. Третя частина називається Псалмами, тому що книга Псалмів стоїть там на першому місці. Вона вміщує всі поетичні книги разом з історичними та пророцькими книгами, виключеними із другої частини. Ця остання частина також відома під грецькою назвою agiografa, що означає «священні писання».

  Поетичні книги у сьогоднішньому визначенні часом позначаються як доктринальні книги, але ця назва є дещо

невідповідною з огляду на Павлове твердження про  те,

що  «все, що давніше написане, написане нам на науку»

(Римлян 15:4). Писання Мойсея та інших  пророків є

доктринальними  книгами в найповнішому смислі слова  і завжди використовувалися такими ізраїльтянами. З іншого боку, ми мусимо визнати, що поділи, які пропонуються в нашій Біблії, також не є цілковито адекватними, оскільки пророки часто говорять високопоетичною мовою, а писання Мойсея містять багато частин, які є виразно пророчими. 

Час упорядкування

 Писання природно не містять жодної інформації про

 те, коли натхненні книги Старого  Заповіту були зібра-

 ними  для того, щоб сформувати канон. Хоча нам і сказано,

 що  Мойсей записав Закон і передав  його левитам

 (Повторення  Закону 31:9, 26) і що Ісус Навин  повторив

 цей приклад (Єгошуї 24:26), та нам не сказано, коли було

 зібрано інші книги. Але в євреїв є давній переказ про те,

 що  Ездра та деякі інші пророки установили канон після

 повернення  з вавилонської неволі. Незважаючи на те, ми

   впевнені, що Старий Заповіт, який ми маємо нині, з того

 періоду був євреями збережений. Різноманітні зауваги в

 книгах  Пророків вказують на те, що примірники свя-

 щенних  книг були широко розповсюдженими серед  євреїв.

    Інакше народ не міг би зрозуміти та оцінити багатьох

 згадок  про старіші історичні та поетичні писання, на які

 постійно  посилаються пророки. Через те що Псалми

 постійно  вживалися у Храмовому Богослужінні, їх,

 безперечно, часто копіювали.

 Єврейська оповідка про запровадження Ездрою канону

 вмішує  стільки неймовірних тверджень, що в читача

 виникає спокуса відкинути її, як просту легенду, що не

 має жодної історичної вартості. Однак  вона може бути

 основана  на тому факті, що вже не так аж зовсім

 неможливо, щоби Ездра розумів крайню потребу  зібрання

 священних книг свого народу для того, щоб  уберегти їх. У

 будь-якому  випадку, пророцтва припинилися  за днів

 Неемії, коли помер Малахія, і правдоподібно, що в Ізраїля

 на  той час вже були зібраними  всі натхненні писання.

 Євреї навіть зовнішньо дотримувалися  того, що канон

 Старого Заповіту є священним, і їхнє ревне  піклування

 про нього лише зростало в міру того, коли їхня релігія

 поступово виродилася у систему зовнішніх  правил.

 Рукописні примірники священних книг, які мали

 використовуватися у привселюдних поклоніннях у

 синагогах, переписувалися за суворих правил, щоб

 забезпечити досконалу точність. З цієї причини  є

 порівняно лише декілька різночитань у єврейському

 тексті. Спочатку рядки писалися без жодного  поділу між

 словами та без розділових знаків, і треба  було мати

 спеціальних читців, які були навченими читати уроки,

 призначені  на кожну суботу. Перше ніж утворився  звичай

 відділяти кожне слово і кожне речення  або вірші у

 манускриптах  минули століття.

 

1. Поняття біблійного канону

    Цілий масив Біблії часто називається каноном Писання.

 Він  складається з канонічних книг  Старого і Нового Заповітів. Той факт, що канонічні книги Біблії були дані натхненням Божим, відрізняє їх від Апокрифів (апокрифічних книг), які завдячують своїм походженням лише людському авторству.

   Як іудаїзм, так і різні напрями християнства мають відмінні погляди на т.зв. «біблійний канон». Взагалі слово «канон» є грецьким: «кауоу» означає «правило, зразок». Одночасно існують припущення про походження грецького терміна від загальносемітського капа — «тростина, палиця». В єврейському тексті Біблії вживається слово <кане> в значенні «тростина для вимірювання», в переносному значенні — «мірило». Вважається, що вперше термін «канон» застосував один з ранніх християнських богословів — «отців Церкви» — Афанасій Великий для позначення церковного «правила віри». Згодом це значення було перенесене на характеристику Біблії як Святого Письма, причому щодо Біблії термін застосовували лише християни.

     Біблійний канон — це склад, кількість та порядок розташування біблійних книг, відібраних та офіційно визнаних священними серед іудеїв або християн. 

2. Формування канону. Визначення «правильності» текстів та Їхнього корпусу (складу). Роль Переказу. 

   Є загальновизнаним, що в історії релігійних традицій, базованих на писемній фіксації Одкровення (а релігії Біблії — іудаїзм та християнство — належать до такого типу), завжди вирішуються дві проблеми, пов'язані з корпусом (складом, списком) основних віросповідних текстів. По- І перше, це проблема їхньої «правильності», «святості»; а І по-друге — проблема «правильності» самого корпусу 1 цих текстів (його повноти, чистоти від викривлень, І втрат або навпаки, хибних додатків).Відповідно 1розв'язуються важливі богословські завдання визначення списку священних книг та встановлення священного тексту (мови, лексичної, текстової структури тощо). Впорядкування та офіційне утвердження в рамках традиції корпусу текстів, тобто власне канонізація, як уважається, відбувається раніше й швидше; визначення автентичності, тобто адекватності конкретних текстів священному першоджерелу (Одкровенню), — більш тривалий у часі процес. Проте обидва ці процеси взаємопов'язані.

  Ще  маємо зазначити тут, що «перевірка", так би мовити, віросповідних текстів  на «правильність» відбувається в межах  традиції. Конкретніше — через  діяльність певних інституціоналізованих  структур (як правило, це корпоратизована  або загальновизнана індивідуалізована  діяльність релігійних авторитетів  — служителів культу, богословів-книжників  та релігійних керівників), що через  неї концентрується та узагальнюється стихійно накопичуваний релігійний досвід. Цей досвід, попередньо фіксований як в усній, так і в письмовій формі, різною мірою текстуально структуро- ваний, виступає як «переказ», «передання» і є передумовою оцінювання писаних текстів, що претендують на «святість». Будучи сам по собі суб'єктивною фіксацією еволюції релігійного досвіду традиції, Переказ виступає об'єктивною передумовою для виникнення канону Священного Писання (Святого Письма).