Становлення радянської влади на Україні

Становлення радянської влади на Україні

радянська влада тимчасовий уряд

Після Лютневої (1917 р.) революції  та повалення монархії постановою Тимчасового  комітету російської Державної думи було утворено Тимчасовий уряд. У Декларації Тимчасового уряду про його склад і завдання (3 березня 1917 р.) було проголошено курс на демократичні перетворення й негайне скликання Установчих зборів. На місцях, зокрема й українських територіях, Тимчасовим урядом створювалися місцеві державні органи та місцеві громадські органи, що мали державні функції. Як уже зазначалося, створена в Києві Центральна Рада в перші тижні вважалась органом суто національного представництва і вже пізніше перебрала на себе функції законодавчої влади.

Водночас, як і на всій території  колишньої Російської імперії, в Україні на хвилі буржуазно-демократичних перетворень повселюдно виникали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів як органи керівництва революційним рухом у регіонах і містах. Уже на початку березня 1917 р. у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Кременчуці, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, Луганську, Вінниці, Сімферополі, Житомирі були створені Ради робітничих депутатів. Функцію всеросійського координатора місцевих Рад узяла на себе Петроградська рада робітничих і селянських депутатів. Наприкінці березня 1917 р. у Петрограді відбулася Всеросійська нарада делегатів Рад, яка спрямувала діяльність рад на створення загальноросійської державної системи.

Загалом у березні - квітні 1917 р. в Україні було створено понад 250 місцевих рад, які вимагали демократичних  перетворень, закінчення війни. Переважно  це були Ради робітничих депутатів, але чимало Рад з'явилось й у військових частинах (Ради солдатських депутатів). Подекуди в сільській місцевості виникали Ради селянських депутатів. Протягом квітня - травня 1917 р. у Києві, Харкові, Одесі відбулися обласні з'їзди Рад, які обрали керівні органи - виконавчі комітети (виконкоми). У Донецько-Криворізькому басейні та деяких інших регіонах Півдня України Ради робітничих і солдатських депутатів виступали як органи влади. Ними встановлювалися восьмигодинний робочий день, тверді ціни на продукти першої необхідності, створювалися продовольчі комісії тощо.

При більшовицьких партійних  комітетах і на підконтрольних більшовикам підприємствах у промислових центрах України, за російським прикладом, створювалися збройні формування - загони Червоної гвардії.

Як відомо, саме під гаслом “Вся влада Радам!”, висунутим В. Лені-ним, більшовики прийшли до влади у Петрограді у жовтні 1917 р. Своїми Декретами про мир і землю, Декларацією про права народів вони привернули на свою сторону трудящі маси, в тому числі велику частину селянства і армії. Не слід вважати, що ставлення до більшовицької влади соціальних “низів” в Україні принципово відрізнялося. “Майже все робітництво кожного міста ставало за ними; в селах сільська голота явно була більшовицькою...” - писав В. Винниченко.

Наприкінці 1917 р. в пролетарських  регіонах України, де більшовики переважали у складі Рад, розпочався збройний тиск на українську адміністрацію. На початку грудня посилилося протистояння між більшовицьким урядом у Петрограді (Раднаркомом) і Центральною Радою. Раднарком у радіотелеграмі, підписаній В. Леніним і Л. Троцьким, звернувся з маніфестом до українського народу, що містив ультимативні вимоги до Центральної Ради. Остання звинувачувалась у “двозначній буржуазній політиці”, тобто “невизнанні Рад і Радянської влади на Україні”; дезорганізації фронту, переміщенні та відкликанні односторонніми наказами українських частин з фронту; роззброєнні радянських військ, що перебувають на Україні; підтриманні контрреволюції, бо, мовляв, пропускала через свою територію війська на допомогу Каледіну (який очолив повстання козаків проти більшовиків на Дону), та відмові пропускати війська проти Каледіна.

Звинувачуючи Центральну Раду у “нечуваній зраді революції”, Раднарком заявив, що в разі неприпинення зазначених дій протягом 48 годин  “вважатиме (Центральну) Раду в стані  відкритої війни проти Радянської влади у Росії і на Україні”.

У відповіді від 4 грудня Генеральний Секретаріат з обуренням відкинув цей ультиматум, звинувативши Раднарком у нав'язуванні “своїх форм політичного устрою державі, що самовизначилась”. Була заявлена чітка позиція щодо захисту України від більшовицьких експериментів. “Поки в Росії розвивається анархія, економічна, політична та господарча руїна, поки там панують груба сваволя й потоптання всіх свобід, завойованих у царату революцією, Генеральний Секретаріат не знаходить потрібним повторювати цей експеримент на території українського народу. Українська демократія в особі українських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, організованих у законодавчому органі - Центральній Раді і в правительств! її - Генеральнім Секретаріаті, є цілком задоволена як складом цих органів, так і проведенням у життя їх волеосвідчень”. Зазначалося, що українські солдати, робітники й селяни, обороняючи свої права та свою країну, дадуть належну відповідь народним комісарам, що піднімають руку російських солдатів на “їх братів українців”. Було заборонено вивезення хліба в Росію, призупинено залізничне сполучення з нею, організовано випуск власних грошових купюр.

Невдачею завершилась більшовицька спроба легітимно усунути Центральну Раду. На 3 грудня 1917 р. було призначено з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому більшовики збиралися її “переобирати”. На цей з'їзд, окрім визначеної більшовицьким оргкомітетом кількості переважно робітничих депутатів, Центральною Радою було викликано до Києва делегатів від селянських спілок. Відтак до Києва з'їхалося близько 2000 тис. делегатів від селян та українізованих військових частин, які підтримали Центральну Раду. Тоді з ініціативи більшовиків 124 депутати, які представляли 49 Рад, переїхали до Харкова, де відбувався з'їзд Рад Донецького та Криворізького басейнів. Внаслідок їхнього об'єднання було проголошено І Всеукраїнський з'їзд Рад. Представляючи лише 89 з існуючих на той час близько 300 рад, він, безперечно, не міг бути легітимним.

І Всеукраїнський з'їзд Рад (11-12 грудня 1917 р.) звинуватив Центральну Раду у “зриві роботи з'їзду Рад  у Києві”, привітав “Жовтневу пролетарсько-селянську  революцію” та “встановлення фактичної  диктатури пролетаріату, підтриманого найбіднішим селянством”. У резолюціях з'їзду “Про самовизначення України” та “Про організацію влади в Україні” Україна проголошувалась “республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів” як федеративна частина Російської республіки. На з'їзді було обрано Тимчасовий Центральний Виконавчий Комітет у складі 41 чоловіка, з них 35 більшовиків. ЦБК доручалося “негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-селянського уряду федерації, які мають загальне для всієї федерації значення - про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про повну демократизацію армії”. Оголошувалися недійсними всі розпорядження Центральної Ради і Генерального Секретаріату, що були “спрямовані проти інтересів робітників та найбідніших селян України”. Однак офіційна назва держави залишалася без змін: Українська Народна Республіка.

17 грудня 1917 р. ЦБК Рад  України звернувся з Маніфестом  до робітників, селян і солдатів  України, в якому закликав їх  допомагати новій радянській  владі. Оголошувалося, що “постановою  з'їзду Центральна Рада позбавлена  тих прав, які вона собі захопила; одночасно з цим Генеральний  Секретаріат втрачає свої повноваження”. Постановою ЦБК від 17 грудня 1917 р. було утворено перший радянський уряд - Народний Секретаріат Української робітничо-селянської республіки, понад 80 % якого становили більшовики. Законодавчо компетенцію радянського уряду не було визначено. Свої повноваження він здійснював як через місцеві Ради, так і через призначених ним комісарів.

Протистояння двох українських  владних центрів дуже швидко набрало  форм збройної боротьби. Російські  війська, що діяли на території України  на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, в  цей час підпорядковувалися Народному Секретаріатові України. Об'єднавшись із загонами українських червоногвардійців та червоних козаків на чолі з Ю. Коцюбинським та В. Примаковим, вони швидко просувалися з півночі, Харківщини й Катеринославщини і 26 січня увійшли в Київ.

Певні зміни у державно-правовому  статусі Радянської України вніс II Всеукраїнський з'їзд Рад (березень 1918р.). Зважаючи на умови Брестського  миру, Україна проголошувалась самостійною, незалежною від РСФРР республікою.

Однак процес становлення  радянської системи в Україні  було призупинено. За умовами Брестського  миру під тиском німецько-австрійських окупантів Раднарком Росії змушений був у березні 1918 р. вивести з України свої війська. ЦВК і Народний Секретаріат опинилися на території РСФРР і припинили свою діяльність. Керівництво повстанською боротьбою в тилу окупантів здійснювали надзвичайні органи влади: з квітня по липень - Повстанбюро, а з липня 1918 р. - Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК) та місцеві ревкоми.

Після анулювання Брестського  миру розпочався наступний етап поширення  радянської влади в Україні. 28 листопада 1918 р. у м. Суджа Курської губернії відбулося перше засідання Тимчасового  робітничо-селянського уряду України, на якому була утворена Військова рада Української радянської армії. Наступного дня у маніфесті до робітників та селян України робітничо-селянський уряд повідомив про усунення від влади гетьмана П. Скоропадського та перехід усієї повноти влади до Рад.

Завдяки наступові Червоної Армії до травня 1919 р. радянська влада  була поширена майже на всій території  України у межах колишньої Російської імперії. Розпочалося відновлення діяльності центральних і місцевих органів влади. Тимчасовий робітничо-селянський уряд декретом від 6 січня 1919 р. відмінив встановлену Центральною Радою назву держави Українська Народна Республіка (УНР) і затвердив іншу, на зразок РСФРР, офіційну назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Відповідно до декрету від 29 січня 1919 р. уряд почав називатися на зразок російського - Рада Народних Комісарів УСРР.

Як радянська форма  державності УСРР остаточно оформилась з прийняттям на III Всеукраїнському  з'їзді Рад (6-10 березня 1919 р.) першої Конституції  УСРР. З'їзд обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з'їздами і наділявся законодавчими та контрольними функціями. На з'їзді було затверджено склад уряду РНК УСРР. Була створена постійно діюча Президія ВУЦВКшъ чолі з Г. Петровським, яка за первісним задумом мала виконувати поточну роботу й готувати законопроекти. Але досить швидко її повноваження розширилися. Зокрема в період між сесіями вона затверджувала постанови РНК УСРР, призначала народних комісарів, керівників державних комітетів, розглядала клопотання про помилування тощо.

У квітні - травні 1919 р. відповідно до Конституції відбулися вибори місцевих (губернських, повітових та волосних) Рад і формування їхніх  виконавчих органів - виконкомів. У прифронтових районах вибори не проводилися, і органами влади тут залишалися ревкоми.

Суттєвою особливістю  становлення органів радянської влади було те, що як у центрі, так і на місцях вони дедалі більше контролювалися більшовиками.

У зв'язку з наступом військ Денікіна з півдня, а також просуванням із заходу об'єднаних військ УНР (Директорії) та Української Галицької армії радянське будівництво було тимчасово призупинене. Відбулась перебудова органів влади й управління відповідно до воєнних умов. 30 квітня 1919 р. створено Раду робітничої й селянської оборони УСРР, до якої увійшли секретар ЦК КП(б)У, два представники ВУЦВК, наркоми у військових справах, продовольства, шляхів сполучень, соцінспекції, командувач Українського фронту, член Реввійськради, голова надзвичайної комісії з постачання Червоної Армії. Рада оборони здійснювала оперативне управління країною, видавала декрети й постанови, створювала різні комісії, призначала “особливоуповноважених”, наділяючи їх надзвичайними правами. Комітети оборони створювалися також у губернських центрах.

Позаяк поширювалися селянські  повстання, декретом ВУЦВК “Про сількомбіди” від 14 травня 1919 р. сільради були тимчасово розпущені, єдиними та надзвичайними органами влади на селі стали комбіди. Для забезпечення продовольством військ, робітників та сільської бідноти використовувалися силові й репресивні заходи. Так, постановою Ради оборони від 17 липня 1919 р. в боротьбі проти непокірного селянства рекомендували принцип кругової поруки, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань тощо.

Надзвичайні заходи не допомогли  більшовикам утримати владу. Український  радянський уряд 30 вересня 1919 р. евакуювали до РСФРР.

Відновлення радянських органів  влади й управління відбулося  протягом листопада 1919 р. - лютого 1920 р. у формі надзвичайних органів -- ревкомів. 11 грудня 1919 р. на спільному засідання  Президії ВУЦВК та РНК УСРР створено Всеукраїнський революційний комітет  на чолі з Г. Петровським, який уособлював найвищу законодавчу й виконавчу  владу. Всеукрревкомом за погодженням з губернськими комітетами КП(б)У та командуванням Червоної Армії створювалися губернські ревкоми. А ті, за сприяння політвідділів діючої армії, ревкоми повітові.

Наприкінці лютого 1920 p. знову почали діяти вищі органи державної влади й управління ВУЦВК і РНК УСРР. Невдовзі розпочалися вибори до місцевих Рад, які завершились у квітні 1920 р. Губернські й інші місцеві з'їзди Рад сформували власні виконавчі комітети - виконкоми, які замінили на місцях ревкоми. 16-23 травня 1920 р. відбувся IV Всеукраїнський з'їзд Рад, який працював у складних умовах. Розпочався похід польсько-петлюрівських військ та армії Врангеля проти радянської влади. Це позначилося на його рішеннях про зміцнення робітничо-селянської влади, мілітаризацію радянських установ. У новоутворених вищих органах влади - ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК УСРР - переважну більшість становили більшовики. Так, серед 82 членів ВУЦВК їх було 74, із семи членів Президії ВУЦВК четверо належали до вищого партійного керівництва - політбюро ЦК КП(б)У

Перевибори місцевих Рад  у жовтні - грудні 1920 р. відбувалися  скликанням робітничих конференцій, загальних  зборів, мітингів. Переважали тут більшовики: у повітових виконкомах їх було понад 70 %, у губернських - близько 85 %. Це дало змогу перетворити місцеві Ради на органи диктатури пролетаріату, забезпечити підконтрольність їх комітетам КП(б)У. Помітна роль у здійсненні влади на місцях належала ревкомам, військревкомам, які формувалися партійними комітетами більшовиків і призначуваним ними комісарам, “трійкам”, “четвіркам”, “сімкам”... Усі вони наділялися надзвичайними правами.

Зміцненню соціальної бази радянської влади на селі сприяли створені відповідно до Закону про комітети незаможних селян від 9 травня 1920 р. сільські та волосні комітети незаможних селян (комнезами). На відміну від уже існуючих комбідів до їх складу входили не лише бідняки, а й середняки. Якщо комбіди формувались за відсутності сільських Рад і замість них, комнезами утворювались місцевими Радами і діяли під їх керівництвом. Вони мали сприяти виконанню закону про наділення землею й інвентарем безземельних та малоземельних селян; реалізовувати закон про хлібну розкладку та забезпечення сільської бідноти часткою заготівки, передбаченою законом;