Спогади ветерана про Другу світову війну

IHДЗ

Спогади ветерана про Другу світову війну

Розповідь Легкого Михайла Миколайовича

     «Під час наступу на Москву радянське командування кинуло проти німців 179 тисяч «ополченців» — учителів, інженерів, учених, вивезених з України під контролем. Не підготовлених і не навчених до бойових дій. Саме там стався випадок, який шокував увесь світ: на їхньому озброєнні була одна рушниця і один комплект набоїв на п’ять осіб і одна граната на три особи. У тому бою загинув цвіт української інтелігенції, що ще залишався після терору, вчиненого москалями на українській землі». (Р. Сушко, М. Левицький «Хроніка нищення української мови»)

      Перечитуючи вищенаведені сумні факти, я пригадав оповідь Михайла Миколайовича Легкого, учасника війни, якого в 1941 році мобілізували до лав Червоної армії. Тоді з села Нагірянки Бучацького району радянське командування мобілізувало багатьох чоловіків. Саме такі «ополченські» війська без усякої підготовки впродовж усього 1941 року приймали на себе удари німецьких військ, бо залишалися кинутими напризволяще Червоною армією, яка панічно втікала з поля бою.

      На озброєнні таких «ополченських» частин, розказував Михайло , була одна рушниця з комплектом набоїв на десять осіб. «Отак ми йшли в бій проти фашистських загарбників: той, хто був попереду, стріляв із рушниці, а ми бігли за ним і кричали «Ура!» Позаду нас біг політрук із пістолетом у руці й пристрілював тих, котрі з різних причин відставали від передніх бійців. Така тактика ведення бою продовжувалася декілька днів, — розповідав ветеран . — Одного дня, прокинувшись, ми залишилися без своїх командирів (думаю, вони втекли). Того дня до нас дійшли чутки, що в сусідній частині «ополченці»-галичани на знак протесту перебили своїх командирів, не бажаючи воювати без зброї проти озброєних до зубів автоматами, гранатами, кулеметами німецьких солдатів.

       Залишившись без командирів, солдати з нашої, якщо так можна назвати, «роти» розбрелися, хто куди. Більшість подалася додому. Проте чимала частина «ополченців», серед них був і я, залишилися чекати, пам’ятаючи наказ, що сім’ї дезертирів будуть розстріляні. Ніхто з нас не здогадувався, що наші сім’ї вже давно на території, яку окупували німці.

       Після обіду з’явилися «чужі» командири. Тим, хто залишився, скомандували вишикуватися в колону. Так нас пригнали на станцію Жмеринка і помістили в табір, обгороджений колючим дротом. Він нагадував нам огорожу для біженців, яких там уже було багато.

        Близько обіду нам сказали вишикуватися в один ряд… І почалося десяткування — кожного десятого розстрілювали. Після того, як декількох чоловік було вбито, серед «ополченців» почалася паніка. Ніхто не хотів бути десятим. «Ополченці» накинулися на виконавців дикого вироку і перебили їх. Велика кількість «ополченців», схильних до рішучих дій, розбрелися, хто куди. А основна маса залишилася на місці й чекала. Ніхто не знав, що робити.