Слово о полку Ігоревім

Слово о полку Ігоревім – велична пам’ятка генію нашого народу. «Слово о полку Ігоревім» – найвидатніша пам’ятка давньоруської літератури. Із «Слова…» ми дізнаємося про життя нашого народу в сиву давнину, про його героїчну боротьбу з ворогами. У поемі невідомий нам автор з великою майстерністю змалював мужніх захисників Руської землі від половців у XII столітті. Коли читаємо поему, в нашій уяві виразно постають мужні предки – оборонці Руської землі. З якою любов’ю автор малює їхні образи! З усього видно, що він глибоко любить рідну землю. Серед усіх персонажів поеми на першому плані ми бачимо хороброго князя Ігоря та відважну дружину, з якою він вирушив у похід проти ворогів. «Слово о полку Ігоревім» – найвидатніша пам’ятка культури східних слов’ян, живе джерело трьох братніх літератур – української, російської, білоруської. Із «Слова…» ми дізнаємося про життя наших предків, про їхню величну боротьбу з різними нападниками. Боронити Руську землю від половців було найголовнішим завданням князів руських XI-XII століть. В основу сюжету «Слова…» покладено розповідь про невдало завершений похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича в союзі з його братом Всеволодом, сином Володимиром і племінником Святославом на степових кочівників-половців. Похід відбувся навесні 1185 року. Після першої вдалої битви Ігор зазнав поразки і разом із союзниками потрапив у полон до половців. «Слово…» написане незабаром після цих подій, очевидно, не пізніше 1187 року. Про похід Ігоря на половців розповідається і в літописах – Лаврентіївському (стисло) та Іпатіївському (більш докладно). Розповідь у «Слові…» починається в похмурих, тривожних тонах, у передчутті неминучої біди і ведеться далі скорботно і схвильовано. Але закінчується оповіданням про втечу Ігоря з полону, повернення на Руську землю, де його радісно зустрічають співвітчизники. 
 
 
 
З перших рядків поеми він виступає перед нами як патріот: мужньо обороняє рідну землю від найлютішого ворога Київської Русі – половців. Найсвятіший обов’язок для нього – залити-і -псі, вірним своїй Вітчизні, навіть віддати за неї своє життя, але іп нрадити її. Тому він і говорить такі глибоко патріотичні слова : «Браття і дружино! Лучче ж би Потятим бути, аніж полоненим бути». Ігор – вірний син Руської землі. Такими ж патріотами і Вірними захисниками рідної землі були і його воїни. їм дорога меть Батьківщини, вони, як і їхній князь, також готові віддати ін\ неї своє життя. Тому сміливо і відважно б’ються вони з ворогами. Ігор – безстрашний і рішучий. Сили природи віщували йому Невдачу, прикмети були погані, та Ігор не повернув своїх полків, її ще а більшою рішучістю безстрашно пішов на половців. У бою Ігор веде себе як мужній і хоробрий воїн. Мужністю князів Ігоря і Всеволода захоплюється київський князь Святослав. Він Говорить: «Ваші хоробрі серця в жорстокім харамузі сковані, а и підвазі загартовані». Разом з тим автор підкреслює і благородство Ігоря. Князь роауміє, як потрібні в бою взаємодопомога і взаємовиручка, і тому не залишає в біді Всеволода. Він не кидає свого брата на ВОталу ворогам, коли той потрапив у скрутне становище, негайно спішить йому на допомогу. Коли ж дружина Ігоря почала зазнавати поразки, то князь не залишає поля бою, а, як буйний тур, б’ється разом з воїнами до кінця. Ігор зазнав поразки в боротьбі з половцями тому, що діяв нерозсудливо. Він виступив у похід сам, не порадившись ні з ким, навіть з київським князем Святославом. Та й похід він міг би відкласти, адже природа віщувала йому невдачу, ніби попереджувала, щоб Ігор зачекав, Ігор був занадто самовпевненим, і його необдумані дії призвели до поразки. Прославляючи мужність і патріотизм князя Ігоря, автор, разом з тим, засуджує його легковажність, честолюбство, він підкреслює, що лише в спільній боротьбі, об’єднаними зусиллями всіх князів можна розгромити половців. 
Найвидатнішою оригінальною літературною пам'яткою давнини є «Слово о полку Ігоревім» — дорогоцінне художнє надбання українського народу. 
Вперше «Слово о полку Ігоревім» було надруковане у 1800 р. в Москві любителем і збирачем пам'яток давнини графом О. І. Мусіним-Пушкіним у співробітництві з ученими архівістами О. Ф. Малиновським і М. М. Бантишем-Каменським з рукопису, придбаного Мусіним-Пушкіним у Ярославі, очевидно, ще на початку 90-х pp. XVIII ст. На титульному аркуші стояв такий заголовок: «Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новогорода-Северского Игоря Святославича, писанная старинным русским языком в исходе XII столетия с переложением на употребляемое ныне наречие»; самий же текст пам'ятки з паралельним перекладом його і примітками під рядками був озаглавлений «Слово о полку Игореве, Игоря сина Святославля, внука Ольгова». 
У 1812 p., під час вторгнення французів у Москву, серед інших рукописів Мусіна-Пушкіна, що зберігалися в його московській бібліотеці, загинув і рукописний збірник з текстом «Слова о полку Ігоревім». Таким чином, ми втратили єдиний старовинний список дорогоцінної пам'ятки і маємо тепер за основу тексту «Слова» лише першодрук і копію, яка була зроблена для Катерини II років за чотири до його опублікування. Але більшість із 1200 примірників першого видання також загинула під час московської пожежі, і воно стало тепер великою бібліографічною рідкістю.

Єдиний знайдений список «Слова о полку Ігоревім» припадав, треба думати, на початок XVI ст. і  був віддалений від часу створення  пам'ятки більш, як на триста років. За цей час, в процесі неодноразового переписування спочатку з оригіналу, а потім з копій, текст його частково перекручувався, і у пізнішому списку, придбаному Мусіним-Пушкіним, було чимало темних місць, які не могли розгадати перші дослідники рукопису, недостатньо досвідчені в читанні старих почерків; позбавлені можливості користуватися рукописом, не завжди можемо розгадати їх і ми. 
Втрачений список «Слова» був переписаний в межах Новгорода і тому відбивав фонетичні особливості північноросійських говірок, що позначилося здебільшого в чергуванні шиплячих і свистячих (шизый, русици, Словутицю, сыновьчя та ін.). Орфографія списку — штучна: з одного боку, утримуються глухі (ъ, ь), які в живій мові на той час вже втратили свою звучність або перейшли в о і е, причому ъ і ь змішуються (първых, ржуть, бъжать, але зовутъ, брешутъ), з другого боку, вживається модна болгарська орфографія (починаючи з XIV ст.) з постановкою глухих після плавних (плъкъ, влъкъ, Хръсови, прьвый), часто з плутаниною глухих (пръвое, пръсты, чръный), а також з постановкою після голосних нейотованих голосних (въщіа, копіа, сіа). 
З часу опублікування «Слова» створилася досить значна література про нього не тільки вітчизняна, а частково й зарубіжна, зокрема присвячена з'ясуванню темних його місць. Низка цінних праць про «Слово о полку Ігоревім» і поетичних перекладів його з'явилася в радянську епоху. 
Слід сказати, що незабаром після видання пам'ятки стало чутно голоси скептиків, які заперечували давність твору. Деякі з них вбачали в «Слові» підробку або ж самого Мусіна-Пушкіна, або поета й історика Карамзіна. До числа цих скептиків належали особливо М. Каченовський і О. Сенковський, які висловлювалися проти автентичності «Слова» аж до середини 50-х pp. XIX ст. Таке ставлення до «Слова» в 30—40-х роках було лише частковим проявом скептицизму групи істориків та критиків до далекого минулого нашої історії, яке уявлялось їм епохою культурно дуже бідною. Вперте небажання з боку деяких дослідників признати автентичність «Слова» спонукало їхніх противників до обгрунтування своєї позитивної точки зору на пам'ятку докладніше і настійливіше зайнятися вивченням попередньої і сучасної «Слову» давньої вітчизняної літератури і давньоруської мови. В результаті таких досліджень уже на кінець 40-х років з'ясувалася безпідставність позиції скептиків, особливо після того, як у 1852 р. була відкрита «Задонщина», написана під сильним впливом «Слова» у кінці XIV ст. Рішуче виступав проти скептичного ставлення до пам'ятки великий російський поет О. С. Пушкін, кажучи, що навіть всі поети кінця XVIII ст., разом взяті, не могли створити такі шедеври.

«Слово о полку Ігоревім» створено майже вісім століть тому невідомим нам автором. Темою для «Слова» став невдалий похід на степових кочовиків-половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича разом з його братом Всеволодом, сином Володимиром і племінником Святославом Ольговичем. Похід відбувся навесні 1185 р. Слідом за першою вдалою битвою Ігоря з половцями наступила його поразка. Він та ще три князі, які брали участь у поході, потрапили в полон. «Слово о полку Ігоревім», написане незабаром після цих подій, очевидно, не пізніше 1187 p., розповідає про долю Ігоревого походу і про те, як тяжко поразка Ігоря відбилася на Руській землі. Принагідно автор звертається і до минулого і до сучасного, переходячи від епічної розповіді до ораторської мови, виконуючи цим самим завдання пристрасного і впевненого агітатора за згуртування всіх руських сил для відсічі ворогу. 
Починаючи з темних, тривожних тонів — у передчутті неминучої біди, продовжуючи в тонах скорботних і схвильованих, автор закінчує «Слово о полку Ігоревім» радісно-піднесеним оповіданням про втечу Ігоря з полону, про повернення його до рідної землі, де його привітно і радісно зустрічають співвітчизники, проголошуючи славу йому, іншим князям — учасникам походу — і дружині. 
Ще задовго до походу Ігоря, з 1061 р., на Руську землю, що зазнала немало біди від печенігів, стали нападати половці. У «Повісти временных літ» під 1093 р. змальовано трагічну картину нестерпних страждань руських людей, які стали жертвою цих нападів. Об'єднаній боротьбі з кочовиками були на перешкоді в ті часи численні князівські міжусобиці як наслідок феодального роздроблення давньоруської держави, перші ознаки якого проявилися вже в середині XI ст.

Князь Ігор Святославич був  добре відомий на Русі як непримиренний  ворог половців. Три рази він перемагав  їх. Перший раз — у 1174 p., два інших  — у 1183 р. В березні 1185 р. Ігор збирався допомогти київському великому князю  Святославу в поході на половців, кажучи: «Не дай бог нам відмовлятися від війни з поганими, — погані всім нам спільний ворог», але через ожеледицю йому не вдалося тоді здійснити свій задум. Незабаром — менше ніж через два місяці після того — Ігор вирушив на половців без домовлення з київським князем і зазнав поразки. Тут іще раз далися взнаки наслідки сепаратної політики князів, яка давала змогу ворогам по частинах підривати воєнну міць Русі, тоді як об'єднання руських князівств забезпечувало б перемогу над половцями. 
Так, за рік до походу Ігоря південноруські князі, що об'єдналися навколо київського князя Святослава, спільними силами завдали половцям нищівного удару. За свідченням літопису, самих тільки полонених було взято руськими сім тисяч, а серед них велику кількість половецьких князів. Серед полонених був і хан Кобяк. За словами літописця, перемога викликала у руських велику радість: дружина полонила багато ворогів, захопила коней і зброю і урочисто повернулася додому. Автор «Слова» в гіперболічному стилі зображує перемогу Святослава: він «наступив на землю Половецьку, притоптав гори і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і болота. А поганого Кобяка із лукомор'я, із залізних великих полків половецьких, як вихор, вихопив. І упав той Кобяк в граді Києві, в гридниці Святослава». 
За повідомленням літопису, Святослав у союзі з іншими князями незабаром одержав ще дві перемоги над половцями, але князівські міжусобиці, які згодом почалися, фактично звели цей успіх нанівець.