Шпаргалка по "Истории"

Тема 1

1.Цивілізаційна парадигма  суспільства. 

2.Господарство як підсистема  суспільства та об'єкт економічної  науки.

3.Історичні типи господарських  систем та способи їх організації.

4.Суспільний поділ  праці та власність на засоби  виробництва як фактори розвитку господарської системи.

5.Предмет історії економіки  та економічної думки.

6.Методологічні засади  та методи історії економіки  та економічної думки.

7.Підходи та критерії  періодизації господарського розвитку  суспільств Європейської цивілізації  в контексті цивілізаційної парадигми.

Тема 2

8.Господарство первісного  суспільства. Неолітична революція

9.Господарське життя  первісного суспільства. М. Зібер  про общинну організацію первісного  суспільства

10.Господарство та  господарська діяльність суспільств  первісної історії України

Тема 3

11.Передумови становлення  господарської сфери суспільств  ранніх цивілізацій

12.Господарський розвиток  та економічна думка Месопотамії

13.Господарський розвиток  Стародавнього Єгипту та його  відображення в економічній думці.

14.Суспільство Крито-Мікенської цивілізації та особливості його господарської сфери.

Тема 4

15.Осьовий час та  його роль у формуванні суспільств  Західної та Східної цивілізацій.

16.Основні риси господарської  системи Давної Греції.

17.Особливості господарського життя Давього Риму.

18.Економічні погляди  античних мислителів.

Тема 5

19.Загальна характеристика  ранньофеодальної і фео-дально-роздррбленої  держав у Західній Європі та  Україні.

20.Основні форми господарств  у Західній Європі та Україні.

21.Ремесло і торгівля в господарстві феодального суспільства.

22.Відображення господарського  розвитку Західної Європи та  Київської Русі в документальних  та літературних джерелах середньовіччя.

Тема 6

23.Вплив цивілізаційних  факторів на господарства країн  Європейської цивілізації в період розкладу феодалізму.

24.Історичні передумови  виникнення, сутність і етапи  еволюції меркантилізму. Ж. Б.  Кольбер, А. Монкретьєн, А. Серра.

25.«Революція цін»  та її вплив на господарський  розвиток країн Європи.

26.Роль учення фізіократів  у розвитку економічної думки. Основні представники школи фізіократів.

27.Передумови зародження  інститутів ринкової економіки. Нові форми господарств у промисловості та аграрній сфері. Мануфактура та її види.

Тема 7

28.Суть і значення  демократичної, промислової та освітньої революцій для ринкових перетворень у країнах Європейської цивілізації.

29.Відображення основних  проблем ринкового господарства в економічній думці (класична школа політичної економії, марксизм, німецька історична школа).

30.Генезис ринкового господарства в Англії та його висвітлення у теоретико-економічному спадку А. Сміта та Д. Рікардо.

31.Особливості розвитку  ринкових відносин у Франції  та США. Висвітлення цих процесів  у теоріях Ж. Б. Сея, Ф.  Бастіа та Г. Ч. Кері.

32.Особливості становлення ринкового господарства в Німеччині та відображення цих процесів представниками історичної школи.

33.Марксистське економічне  вчення про генезис капіталістичного господарства та оцінка даного вчення в сучасній економічній літературі.

Тема 8

34.Економічні основи української козацької Гетьманської держави та економічна політика Б. Хмельницького.

35.Зміни господарської  системи України під впливом  колонізаційної політики Московської  держави та Речі Посполитої (друга  половина XVII — середина XVIII с.т).

36.Криза кріпосної системи господарства (друга половина XVIII — середина XIX ст.).

37.Розвиток ідей лібералізму в українській економічній думці: В. Каразін, М. Балудянський, Т. Степанов, І. Вернадський.

1.Цивілізаційна  парадигма суспільства. 

Тривалий час суспільні науки грунтувалися на засадах формаційної парадигми, згідно з якою історичний розвиток кожного суспільства полягав у закономірних і послідовних змінах первісно-общинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної суспільно-екоиомічних формацій. Утім вразливість формаційної парадигми для аргументованої критики її фундаментальних постулатів, невідповідність її висновків реальному перебігу історичних подій, ідеологічна заангажованість призвели до відмови переважної більшості дослідників від її постулатів. Тому виникла необхідність розглядати суспільні процеси на засадах цииілізаційної парадигми.Цивілізаціина парадигма передбачає розглядати людство як ціле, що утворює світові цивілізації. Одиницею історичного розвитку людства виступає конкретне суспільство, що належить до певної цивілізації і характеризується власними етапами розвитку. Самобутність кожної цивілізації та особливості суспільства, що входить до неї, взаємодія між цивілізаціями та суспільствами є фундаментальною характеристикою їхнього історичного розвитку. Форми такої взаємодії постійно змінювалися від війн, поглинань до співіснування, культурногота   економічного   взаємообмінів,   формування   інтеграційних утворень.

Цивілізаційний аналіз суспільства  в центр усіх суспільних процесів ставить людину, її взаємодію з іншими людьми та суспільством загалом.Основні рисиз точки зору цмвілізац.парадигми: 1).Самобутність-відносно відокремлене самостійне існування.2).Внутрішня структурованість.3).Самоорганізованість.4).Наявність внутрішніх джерел самороз-ку.5).Особлив. духовно-культур. цінностей, що утвор. центр і відображ. цілісність сус-ва.Історично утвердилися два типи цивілізацій, які характеризують східну і західну гілки розвитку людства. До першої належать такі світові цивілізації, як китайська, індійська, близькосхідна (мусульманська), до другої— східноєвропейська, західноєвропейська, латиноамериканська. Історичний розвиток кожного суспільства обумовлений особливостями цивілізації, до якої воно належить. Цивілізаційні фактори репрезентовані специфікою духовно-культурних цінностей, формами і способами здійснення влади, організації життя суспільства та іншими ознаками, що відіграють вирішальну роль у будь-якій сфері суспільства.

4.Суспільний  поділ праці та власність на засоби виробництва як фактори розвитку господарської системи.

Економічний розвиток можна розглядати як таке економічне зростання, що супроводжується значними структурними чи організаційними зрушеннями в господарській сфері суспільства. Наслідками економічного зростання можуть бути перехід від натурального господарства до товарного виробництва, зростання частки промисловості та сфери послуг у сукупному обсязі виробництва за рахунок зниження частки сільського господарства.

Економічний розвиток конкретизують такі, показники:1) обсяги виробництва валового національного продукту та його похідних на душу населення; 2)структура суспільного виробництва — частка промисловості та сільського господарства в народному господарстві; частка, обсяг та темпи розвитку прогресивних галузей промисловості; 3)кількісні та якісні показники рівня зайнятості населення; 4)використання природних ресурсів — обсяги залучення до господарської діяльності земельних, паливно-енергетичних ресурсів, корисних копалин і т. ін.; 5)рівень організації та ефективності суспільного виробництва,що виявляється у величині продуктивності праці, спеціалізації та концентрації виробництва, якості продукції тощо. Ще з часів класичної політичної економії для характеристики економічного розвитку використовується трифакторна модель виробництва, яка охоплює такі фактори: землю, працю та капітал. Неокласична школа (А. Маршалл) виділяє також четвертий фактор — підприємництво, тобто зусилля чи таланти щодо організації використання трьох зазначених раніше факторів. В економічному зростанні та економічному розвитку провідну роль відіграють форми економічної, соціальної та політичної організації суспільства, законодавча система, що втілюються в системі економічних інститутів. Люди, технологія та інститути мають безпосередній стосунок до процесу виробництва. Розвиток технології та суспільних інститутів є джерелом найдипамічніших змін в економіці. Разом з такими факторами виробництва, як праця, земля, капітал, вони утворюють сукупність детермінант економічного розвитку.

Детермінанти ЕК.РОЗ-КУ:населення( чисельність, статево-вікова структура, біологічні характеристики, рівень кваліфікації, участь у сусп. вир-ві); ресурси (земля(обсяги та родючість), корисні копалини, лісові водні ресурси, клімат,місце розташування та рельєф); технології ( технології камяного віку, реміснич, мануфактурне, машинне вир-во,сучасні технології ЕОМ, транспортні технолог., засоби звязку та інформац.технолог.)

8.Господарство  первісного суспільства. Неолітична  революція

Історія господарства та господарської діяльності людини нерозривно пов'язана з еволюцією первісного суспільства. Період його розвитку найтриваліший в історії людства — від появи першої людини (близько 2,5 млн років тому) — до виникнення перших протидержавних утворень, які в Азії та Африці утворилися на межі IV та III тис. до п.є., в Америці — в І тис. н.е. Матеріальна структура первісного сус-ва поділяється га періоди. 1) Камяний вік (палеоліт, мезоліті неоліт). Палеоліт- давній камяний вік(3млн-10 тис. Років тому). Основні заняття – єбиральництво, загінне полювання, риболовля. Події: 1)Еволюція знарядь праці від палок і примітивів камяних знарядь до мікролітів, складнихзнарядь із вкладниками. 2) Поширення використання кістки і рогу. 3) Людина навчилась добувати і підтримувати вогонь. 4) зявилися тривалі житла. Мезоліт- Основні заняття – збиральництво, полювання, риболовля з вудкою. Події: Винайдено лук і стріли; перші спроби приручення диких тварин; появва першого транспорту- водний- колоди, плоти, човни із стовбурів дерев; знаряддя праці- макріліти. Неоліт- характеризується утверджденням різних галузей гос-ва відтворення. „Неолітична еволюція”. 2) Бронзовий вік(3-2тис.до н.е). Основні риси: Панування госп-ва відтворення; Швидкий роз-к тварин-ва і орного землеробства; відмежування скотарських племен(перший великий сусп. поділ праці); високий рівень сусп-го ремесла(гончарне та бронзолітіве); постійний та регіональний характер обміну(мідь. Золото, сіль,фаянс). 3) Ранній залізний вік(2-1тис.до н.е). Основні події: Зросла продуктивність с/г; тварин-во стає придомним, виник.стійлове утримання худоби; сусп. ремесло відокремлюється від с/г і стає самостійним видом госп.діяльності(залізоробне й керамічне ремесло).

Стадія роз-ку людства  періоду неоліту,за якої відбувається перехід від привласнюючого до виробничого гос-ва називається „неолітичною революцією”. Неолітична революція та перехід до регулярного виробництва матеріальних благ сприяли перевищенню мінімально-необхідного рівня споживання і зростанню надлишкового продукту. Наявність надлишкового продукту, регулярність його отримання поряд із формуванням осіло-землеробських поселень (стародавніх сіл) були поштовхом до змін в організаційно-господарських відносинах первісного суспільства.. Важливим організаційним елементом первісних форм господарства була їх родинна складова. Рід являв собою групу родичів, об'єднаних спільним походженням, мовою, ритуалами по материнській або батьківській лінії і усвідомленим визнанням себе нащадками єдиного предка . У процесі переходу до осілості і виробничого господарства в системі общинно-родових відносин відбувається зростання ролі парної сім'ї та сімейно-кланових груп, які перетворюються в первісні осередки осіло-землеробських громад.У цілісній системі общинно-родового господарства відбувається відносне відокремлення та самостійне функціонування сімейного господарства, що формується в системі відносин первісного суспільства. Сім'я — це група людей, що проживає на спільній території, веде спільне господарство і перебуває у родинних відносинах або шлюбі. Під впливом функціонального поділу господарської діяльності і відносин власності спільного ведення господарства в системі сімейних відносин формується така господарська спільнота, як домогосподарство, яке було основною ланкою первісного сус-ва. У первісному суспільстві домогосподарство представляло собою групу індивідів, ядром якої була сім'я , але до якої крім класичних представників сім'ї — входили й інші особи, які не були родичами. Господарська функція первісного домогосподарства полягала у спільному виробництві, розподілі і споживанні їжі та інших засобів існування. Узагальнюючи уявлення про організаційні форми господарства після неолітичної революції, можна стверджувати, що вони формувалися під впливом як родових, так і домогосподарських чинників. Рід забезпечував найважливіші економічні, соціальні та ідеологічні функції (захист і розподіл землі, трудова і матеріальна взаємодопомога, шлюбні норми поведінки та релігійне життя), а сім'я була ядром домогосподарства і забезпечувала відтворення членів роду, їх виховання та навчання. Усі члени домогосподарства разом, спільно володіли землею, тваринами та іншими засобами вир-ва, спільно вели господарство і споживали вироблене. Важливим елементом функціонування домогосподарства був принцип компенсаційного обміну, або-реципрокного взаємообміну який зводилася до того, що кожний член домогосподарства вносив у спільний доробок скільки міг і отримував з нього скільки йому визначалося. Функціонування реципрокності створює засади соціальної та майнової нерівності в господарстві на рівні роду і домогосподарства. Платою за вмілі та вправні дії індивіда, який діє продуктивніше за інших членів домогос-ва, стає поступове соціальне визнання його лідерства як особи, що здатна передбачати хід подій і вживати необхідних заходів у господарському житті, а також усвідомлення членів домогос-ва свого залежного та підпорядкованого становища. Лідер, голова сімейної групи чи домогосподарства не був власником чи хазяїном вироблених матеріальних благ, які вважаються колективними, але завдяки своїй соціальній ролі —- старшого і компетентного керівника господарської діяльності — він отримує право розпоряджатися ними. Так виникає якісно новий принцип господарських відносин- принцип  редистрибуції. Відносини редистрибуції виникають тоді, коли блага общини та надлишковий продукт, вироблені колективно, перерозподіляються з общинного центру, який уособлює голова громади. Крім функції перерозподілу владний центр виконує такі функції, як: функція верховного редистрибутора, політичного адміністратора, організатора громадських робіт, взаємовідносини із сусідами, включаючи міжобщинний обмін, ритуальні акції і т. Ін. На общинно-родовому рівні система редистрибуції поступово стає основним регулятором потоків речей, харчів і послуг між громадами за зосередження певних надлишків у вождя громади. Останнє робить цей процес не контрольованим з боку членів общини, і їм залишається лише вірити в те, що плоди їхньої праці реалізуються на суспільні потреби. Зі створенням такої системи починається формування підвалин експлуататорських відносин, несправедливого, нерівноправного взаємообміну.У період пізної первісності (межа V—IV тисячоліть до н.е.) відбувається перетворення родових общин у первісні сусідські общини, на основі яких виникає, і поступово формується, племінний (надобщиний і надродовий) рівень самоорганізації первісного суспільства. З виникненням племен створюються умови для подальшого поглиблення розподілу праці відповідно до природних та інших умов мешкання окремих громад. Редистрибуція як централізований благообмін стимулює процес територіально-виробничої спеціалізації, зокрема, зародженню та розширенню ремісничої діяльності, особливо спеціалізованого гончарства, розробки мінеральних покладів, деревини тощо. Підсумком господарської еволюції — від «неолітичної революції» до появи перших цивілізацій — було утворення такої системи, яка грунтувалася па нормах генеологічиого (родового) спорінення з елементами соціальної та майнової нерівності, розподіл праці, принципах реципроктного та редистрибуційного обміну, надобщинних формах управління, сакралізації та спадковості влади.

2.Господарство  як підсистема суспільства та  об'єкт економічної науки.

Як складова суспільства, господарська сфера покликана забезпечити розв'язання однієї з ключових задач — створення матеріальних благ і послуг для забезпечення невпинно зростаючих потреб окремої людини і суспільства загалом. Ця функція охоплює існування відносно відокремленої структури суспільства — його господарства, що самостійно функціонує як цілісне утворення та підсистема суспільства. Остання також розглядається на засадах системного підходу, має власну структурну будову, кожний складник якої виконує відповідно відтворювальну інтеграційну, цільову та адаптивну функції.

Розвиток господарської системи суспільства здійснюється під впливом еволюції суспільного поділу праці та форм власності па засоби виробництва. Поділ праці дозволяє більш ефективно здійснювати виробництво матеріальних благ і послуг внаслідок спеціалізації виконання окремих виробничих операцій та використання нової техніки та технології, які виникають під тиском змінподілу праці. Власність на засоби виробництва відбиває характер суспільної залежності людей, особливість впливу суспільства на їхню активність у процесі виробництва. Суспільний поділ праці та історичні форми власності на засоби виробництва характеризують рівень функціональної та соціальної (структурної) диференціації господарської системи суспільства.Тому вони утворюють найміцніші підвалини її історичного розвитку, систему координат, у рамках якої формуються господарські одиниці, що у своїй єдності і взаємодії репрезентують господарську систему суспільстваТому вони утворюють найміцніші підвалини її історичного розвитку, систему координат, у рамках якої формуються господарські одиниці, що у своїй єдності і взаємодії репрезентують господарську систему суспільства.

Рівень розвитку поділу праці та власності на засоби виробництва обумовлюють не тільки певні історичні типи господарських одиниць (форми господарств), а й роблять їх залежними як одна від одної, так і від суспільства в цілому. Унаслідок цього виникає потреба їхньою взаємодії між собою та суспільством як цілим (державою). Вона здійснюється у формі взає-мообміну благами і послугами, що історично мав різний характер (нееквівалентний та еквівалентний), різний спосіб реалізації (реципрокність, редистрибуція тощо) та різні форми (натуральну, товарну, товарно-грошову). Обмін є засобом Інтеграції господарств, чисельність і різновиди яких постійно зростають завдяки диференціації господарської сфери суспільства. Взаємодія між окремими господарськими одиницями та державою здійснюється на основі встановлених правил і норм. Сукупність суспільних норм та механізмів їх додержання в господарській сфері утворює суспільне середовище господарської діяльності, яке є важливою складовою господарства суспільства. Його формування здійснює держава, яка реалізує вплив з боку цілісності суспільства на окремі господарські одиниці способом формування економічних інститутів, проведення економічної політики, здійснення економічних реформ.. Господарство сус-ва — це сукупність господарських одиниць (історичних форм господарств), що взаємодіють, створюють та обмінюють матеріальні блага та послуги в рамках установленого інституційного середовища. І лише в єдності всіх складових суспільного господарства можна пізнати природу економічних процесів певної господарської системи.

Господарська система  є об'єктом різних економічних  наук, кожна з яких має власний  погляд на складні та багатоаспектні процеси господарського життя. Історія економіки та економічної думки досліджує генезис господарської сфери суспільств певних світових цивілізацій. У своєму розвитку історико-еко-номічна наука пройшла тернистий шлях від простого збирапня та опису історичних фактів до формування власного предмета дослідження, установлення наукової періодизації історичного розвитку господарства.

5.Предмет історії  економіки та економічної думки.

Спільним об'єктом економічних наук є господарська сфера (підсистема) суспільства. їсторико-економічна наука досліджує еволюцію господарської сфери суспільства, основні етапи ЇЇ ста-мовлення і розвитку. Історичні явища і факти господарського життя суспільства виступають об'єктом історико-економічної науки.Відбір та опис історичних явищ і фактів науковими засобами є однією з найскладніших проблем історико-економічних досліджень. Методологічною базою такого відбору є панівна парадигма економічної теорії, яка науково відбиває реально існуючу господарську систему суспільства. На основі системи наукових знань про економічну сферу суспільства здійснюється оцінювання процесу її історичного поступу, установлюються факти та явища, що мали історичне значення.Історичними явища і факти в господарській сфері суспільства стають лише тоді, коли засвідчують виникнення якісно нових, нетипових (унікальних) рис (характеристик), що з'явилися в ЇЇ історичному розвитку, Як правило, вони пов'язані з виникненням нових форм господарювання, нових способів виробництва і обміну, нових факторів виробництва та інших змін. Задача істор.ек. науки полягає у виявленні взаємозвязку між цими факторами та пошук причинїх виникнення. Господарській сис-мі притаманна певна цілісність, її основними характеристиками є: 1) відповідний рівень роз-ку, поділу праці, техніки і технологій; 2)форми власності на засоби вир-ва; 3)характер влади та ососбливості впливу держ-ви на ек.процеси; 4)особливість сусп.умов протікання цих процесів, наявні ресурси що використов у вир-ві. В історії роз-ку сусп.госп-ва ключову роль відіграють історич. форми гос-ва(господадські одиниці) та способи їх взаємодії між собою і сус-вом вцілому.Іншою важливою його складовою є глибина та адекватність пізнання людьми господарських процесів і віддзеркалення 'їх в економічних поглядах, думках, теоріях.

Історико-економічна наука  повинна не тільки аналізувати історичні форми господарств та способи їх взаємодії, а й розглядати економічні думки, учення та теорії, які з різною глибиною та науковою довершеністю їх теоретично відображали. При цьому в економічних теоріях необхідно виділяти позитивний та нормативний аспекти, на які звернув увагу ще Адам Сміт. Позитивний підхід в економічній думці покликаний розкрити реальний зміст явища чи процесу, дати відповідь на питання; «що є?», «як є?», охарактеризувати історичні форми господарювання і стан господарської системи в конкретно-історичний момент її існування. Нормативний аспект економічної науки орієнтує нас на пошук відповіді на питання «як має бути?», щоб суспільство якнайповніше реалізувало свої цілі в господарській сфері. Він є основою для обґрунтування рекомендацій стосовно свідомої організації господарського життя суспільства, проведення економічної політики, адекватної наявним потребам. Так предмет істор.-економіч. Науки включає до себе історичні форми гос-ва і способи їх взаємодії та відображеня їх в економічній функції.

6.Методологічні  засади та методи історії економіки  та економічної думки.

Принципи цивілізаційної парадигми та особливості об'єкта і предмета історико-економічної науки обумовлюють вибір методів її дослідження.

Складниками сучасного методу історії  економіки й економічної думки є: системний підхід; методологічні засади сучасної філософії; загальнонаукові методи; загальноекономічні методологічні положення сучасної економічної теорії; методи економічної історії та їх еволюція; історико-генетичний, історико-типологіч-ний, статистичні методи, метод компаративістики (порівняльний), а також методи соціологічних досліджень.

Для «нової економічної історії» характерним є використання нових методів економічного дослідження: 1)найширше використання статистичних методів дослідження за допомогою електршінообчнслювальпих машин;2)використання економічної теорії для вивчення історії економіки;

3)побудова та використання  гіпотетичних дедуктивних, у тому числі так званих контрфактичних моделей для пояснення минулого;4)застосування факторного аналізу, тобто аналізу впливу факторів па виробництво в певні історичні проміжки часу;5)використання принципу «за інших незмінних обставин».

Методи пізнання та дослідзісення в історії економічної  думки грунтуються на їх комплексному та системному використанні. З-поміж основних методів дослідження варто виділити такі:

1)історичний  метод, що передбачає дослідження генези економічної думки; урахування еволюційних та революційних теоретико-концептуальних змій; виявлення історичних джерел та передумов виникнення і розвитку економічних ідей та поглядів;установлення механізму та факторів соціально-екопомічпої динаміки та її теоретичного відображення в економічній науці;

2)хронологічний  підхід — вивчення еволюції економічної думки в історичній послідовності, а також з'ясування наступності та спадкоємності виникнення та наслідування наукових ідей;•

проблемно-тематичний підхід у поєднанні з попередніми методами передбачає об'єктивне відображення теоретико-методологічної та концептуальної різноманітності наукових традицій світової економічної думки у визначенні структури і логіки навчального курсу;3)метод зіставлення — порівняльний розгляд змісту, структури і методології, позитивної та нормативної теорій різних наукових напрямів, течій та шкіл; виявлення на цій основі критеріївїх класифікації та типологізації; 4)міждисциплінарний підхід до пізнання еволюції економічної'науки в загальному контексті суспільного розвитку, який полягає в урахуванні впливу досягнень точних, природничих та суспільних дисциплін; також установлення впливу численних позаекономічних, у тому числі інституціональних факторів (соціальних явищ, права, етики, індивідуальної та соціальної психології, культури, етнонаціональної ментальності, традицій та ін.), на розвиток економічної думки та теорії;

5)принцип єдності  позитивного та нормативного  аспектів економічної науки, що полягає в безпосередній спрямованості теоретичних досліджень на здійснення економічної політики, практичних заходів зі стабілізації економіки та сприяння економічному зростанню;6)аналітичний метод, що дозволяє дослідити внутрішню сутність явищ та їх теоретичне відображення в наукових підходахрізних напрямів та шкіл; 7)каузальний метод — розкриття причинно-наслідкових зв'язків досліджуваних етапів еволюції економічної думки, теоретичних напрямів та шкіл; 8)функціональний метод як виявлення та дослідження функціональних економічних залежностей ринкових факторів, їх формалізація та адекватна графічна і математична інтерпретація різними напрямами економічної теорії; 9) неопозитивізм та прагматизм —  вивчення  економічною теорією суспільних та соціально-економічних процесів такими,якими вони постають у реальній економічній дійсності та господарській практиці; 10)соціальний позитивізм— розгляд економічною наукою соціально-економічних явищ такими, що піддаються реформуванню та вдосконаленню, визнання ідей спонтанної та керованої суспільної еволюції. Поряд із переліченими і традиційними для суспільних наук методами абстракції, аналізу та синтезу, логічним та історичним та іншими методами, центральне місце в ній посідають системний аналіз та генезис.Системний аналіз передбачає розгляд кожного об'єкта як ці-иісного утворення, що має складну внутрішню структурну будо-ву. Між його елементами виникають прямі та зворотні зв'язки. Ціле і його властивості більше за суму якостей усіх складових. У функціонуванні системи вирішальне значення має головний зв'язок, що визначає напрям її розвитку. Невизначеність причинно-наслідкових залежностей у точках біфуркації обумовлює необхідність розглядати взаємодію як основну форму зв'язків у межах системи тощо.

Генезис передбачає поєднання історичного та теоретичного аспектів дослідження фактів господарського життя суспільства. Факти і явища розглядаються в історичному зв'язку за допомогою виділення в них сутнісних сторін і тенденцій та знаходження залежностей між ними, що відображаються в ланцюгу понятійних перетворень, який поєднує ці факти і явища. Генезис — це такий спосіб аналізу, що здійснюється з позицій цілісності господарства суспільства та па засадах певної наукової парадигми. У ньому органічно поєднуються два боки предмета істори-ко-економічної науки — історизм фактів і їх теоретичне відображення.

3.Історичні типи господарських  систем та способи їх організації.

Можна виділити два періоди  цього процесу, де господарство виступало  у привласнювальній та відтворювальній (виробничій) формах. Перше було притаманно первісному суспільству доцивілізаційної епохи. Неолітична революція привела до появи відтворювального господарства та виникнення рільництва і скотарства як важливих характеристик суспільств первісних цивілізацій (протоци-вілізацій).

Формування в період так званого осьового часу (VIII-—ІІ ст. до и. є.) світових цивілізацій відкриває новий період у розвитку господарської сфери суспільств, яка змінюється під впливом як внутрішніх (економічних), так і зовнішніх (цивілізаційних) чинників. Тому в історичних формах господарств виявляються рівень суспільного поділу праці, розвиток техніки і технологій, наявні природні умови, а також форми власності на ресурси, особливості здійснення влади, економічні інститути. Індивід як центральна постать господарської сфери може виступати як член поліса— господарь домогосподарства, кріпак чи феодал, найманий працівник або підприємець

.Аналіз форм господарювання  доцільно розпочати з античних часів, коли з 'явилися відносно незалежний індивід і територіальна община як одна з перших форм організації суспільства Індивідів, котрі діють самостійно. їхня особиста залежність від общини відображена в общинній формі власності на землю та інші природні ресурси, необхідні для господарської діяльності. Наявний рівень розвитку поділу праці спричинив натуральний характер виробництва і спорадичний обмін. Домінування військово-політичних цілей на перше місце висувало загарбницький спосіб отримання матеріальних благ і послуг, одним з яких були раби. Основним суб'єктом господарювання став власник домашнього господарства, який особисто, з рабами та членами родини, виробляв необхідні для власного споживання блага. Поділ праці здійснювався згідно з престижністю окремих видів робіт, фізичними можливостями чоловіків та жінок різного віку.

Основними формами господарювання в Афінах та Спарті були латифундії та ергастрерії, вілли та сальтуси, військово-рільничі господарства в колоніях — клерухії, господарство колона на орендованій землі та гос-подарство-пекулій, парцелярне господарство повноправного індивіда тощо. Кожній з цих форм господарювання притаманний свій статус індивідів, що господарюють, різні обсяги прав власності па ресурси, форми та способи впливу на людей в економічній сфері з боку суспільства.

В їх підґрунті лежить різна форма  суспільної залежності індивідів від общини. Таку систему господарювання доцільно класифікувати як общинну, маючи на увазі територіальну, а не кровно споріднену общину. В економічній системі общинного типу взаємодія між домогосподарствами мала характер співіснування, де існували вкрай обмежені та спорадичні економічні зв'язки, а домінантного значення набували зв'язки з полісом, органами державного управління господарською сферою суспільства.

Перші форми господарських  систем виникли внаслідок розпаду кровноспорідненої общини та появи відносно відокремленого самостійного господарювання сімей. У цей період виникли власність на засоби виробництва, що стало основою незалежного господарювання, перші форми суспільства, що об'єднують самостійних індивідів, та держави й органів державної влади як засобу впливу суспільства на індивідів.Після розпаду Римської імперії, в період раннього середньовіччя, на території Західної Європи існував общинний тип організації суспільства, який найбільш повно представляла німецька марка. Господарська система німецької марки мала низку особливостей. На відміну від античної общини, базисом якої було місто-держава — поліс, німецька община формувалась за територіальною ознакою. Тут центральну роль відігравало родинне господарство, що самостійно виробляло необхідні для життя блага. Община існувала як збори власників домогосподарств для розв'язання спільних проблем.За своєю природою община мала корпоративний характер.Основу домогосподарства утворювала алоїдальна (від нім. А1-Іосі; аі — повний і осі — володіння) форма власності на землю та майно, яка доповнювалась користуванням общинною землею для полювання, пасовищами чи лісом. Особливість власності полягала в повному володінні земельного ділянкою, рухомим і нерухомим майном, що вільно відчужується та передається у спадок. Функціями общини було створення умов функціонування домогосподарств: організація військового захисту, вирішення тяжб, організація робіт у прокладання доріг, будівництва мостів, меліоративних та культових споруд, військових укріплень тощо. Вона об'єднувала рівних, з однаковими правами, власників домогосподарств, що мали певні обов'язки перед общиною на засадах асоціації.

  Натуральний характер виробництва і перехід до трипільної системи обробітку землі виявилися в такій формі домогосподарств, як гуфи, що являли собою «єдність дому, подвір'я, орної землі селянина з правами користування лісом і пасовиськом»¹, які належали общині. Поряд з ними існували помістя— великі землеволодіння графів, герцогів (сеньйорів), які були надані їм королем.               В епоху пізнього феодалізму суттєво змінилась організація суспільств Західної Європи. Відбулися перехід від територіального до централізованого способу здійснення влади, зосередження основних повноважень у руках короля, зміна структури суспільства. Втрата феодалами судових функцій, права мати власну озброєну дружину, права збору податків та виконання інших функцій підірвали їхнє панівне становище. Здійснення владної функції було покладено на адміністративну систему державних органів управління. Виникла нова форма особистої залежності, де всі члени суспільства стали підданими короля.Умовне землеволодіння, в основі якого лежала всебічна особиста залежність індивідів, поступово почало втрачати свою актуальність і набувати рис приватної власності на землю. Феодали перетворювалися на земельних аристократів.

Дедалі активнішу роль почали відігравати міста, що масово з'являлися на перехресті шляхів сполучення і спершу були місцем поселення торговців. Ключовою функцією міст стало забезпечення обміну предметами першої необхідності. Велика потреба в грошах представників влади сприяла розвитку міст, які одержували від феодалів та короля привілеї і вольмості. Міста стали осереддям свободи людей, що там мешкали.Принцип асоціації, особиста незалежність індивідів обумовили особливості господарського життя в містах. Виникли добровільні об'єднання різного типу — ганзи, гільдії, цехи, що охоплювали як виробництва, так і сферу обміну. Головна мета таких утворень полягала в об'єднанні заради захисту власних інтересів, одержанні певних привілеїв, здійсненні координації виробництва, цін, збуту тощо. Так почали з'являтися перші форми економічних організацій як принципово нових форм господарств та способу взаємодії між ними.

Проникнення принципів рівності і свободи в господарську сферу суспільства обумовило появу ринкової економічної системи, найбільш глибокою основою якої стали утвердження приватної власності на ресурси, еквівалентний обмін у процесі вільної конкуренції, постійно зростаючий поділ праці. Ця система спочатку була представлена локально як ринкове господарство міст, а згодом набула більш широкого масштабу.

Ринкова економічна система, перші паростки якої з'явились у  містах феодального суспільства, розпочала  свій шлях становлення і розвитку в Європі завдяки: демократичним революціям, які змінили характер влади і відкрили путь для утвердження приватної власності; промисловій (індустріальній) революції, яка піднесла на небачену висоту поділ праці й обсяги створення благ і послуг, включила в обмін не тільки готовий продукт, а й ресурси; ринок охопив промисловість; римському праву; реформації церкви і просвітництва. Усе це дало змогу сформулювати нові цілі та цінності суспільства, які впливали на всі боки життя, зокрема на господарську діяльність людей.

9.Господарське  життя первісного суспільства.  М. Зібер про общинну організацію  первісного суспільства

Привласнююче  та виробничо-відтворююче гос-во: визначення, стук-ра, досягнення та обмеженість.

Історія господарства та господарської діяльності людини нерозривно пов'язана з еволюцією первісного суспільства. Період його розвитку найтриваліший в історії людства — від появи першої людини (близько 2,5 млн років тому) — до виникнення перших протидержавних утворень, які в Азії та Африці утворилися на межі IV та III тис. до п.є., в Америці — в І тис. н.е.

1стадія розвитку первіс суспільства характер пануванням привласнюючого господарства, яке включало мисливсько-збиральницьку та певною мірою рибальську діяльність первісних людей. Лише природне середовище було джерелом задоволення матеріальних потреб людини (їжа, житло, одяг). Зовнішні (природні), не створені людиною засоби матер існування були основою привласнюючого господарства, характер якого передбачав досить рухливий, мобільний спосіб господар життя. Невеликі спільноти людей ранньопервісного суспільства, яких об'єднували кровноспорідні відносили, вели кочовий спосіб життя. Населення первіс сус-ва поступово зростало. У процесі розширення господ простору в мисливсько-збиральпицьких общинах виникають нові форми господарського опанування природного середовища. Серед них велике значення мало зародження осілого способу господар життя, яке характер поглибленням спеціалізації мисливства, рибальства та збиральництва, а також виникненням виробничої господарської діяльності ранніх землеробів і скотарів. Відбувається переорієнтація від споживання благ (господар. привласнення) до їх власного вир-ва (господарство відтворення або виробниче). Причини переходу: нестабільність господарства пивласнення; можливість людини первіс сус-ва накопичувати і вдосконалювати господар. досвід, вміння створювати та використовувати певні знаряддя праці, поява землеробства і приручення тварин. Від використання дарів природи люди поступово переходять до самост їх вирощування, яке розом із вдосконаленням техніки обробки каменя створює матер основи переходу від привласнюючого до виробничого гос-ва. Основні риси переходу до вироб-го гос-ва: 1)перхід від кочового до осідлого гос-ва; 2)перехід від мисливства до тваринництва; 3)перехід від збиральництва до землеробства.

Господарська організація первісного сусп визначалася господарським і соціально-культур об'єднанням людей - рід. Рід являв собою групу родичів, об'єднаних спільним походженням, мовою, ритуалами по материнській або батьківській лінії і усвідомленим визнанням себе нащадками єдиного предка. Рід як соціально-етнічна спільнота спирався на відносини колективізму, зрівняльний розподіл і рівні права його членів. Спільна господарська діяльність — особливо мисливство, збиральництво та рибальство була надійним засобом досягнення мети спільного життя — безпеки і виживання.

Організаційні форми господарства після неолітичної революції формувалися під впливом як родових, так і домогосподарських чинників. Рід забезпечував найважливіші екон, соціальні та ідеологічні функції, а сім'я була ядром домогосподарства і забезпечувала відтворення членів роду, їх виховання та навчання. Усі члени домогосподарства разом, спільно володіли землею, тваринами та іншими засобами виробництва, спільно вели господарство і споживали вироблене.

У період пізної первісності (межа V—IV тисячоліть до н.е.) відбувається перетворення родових общин у первісні сусідські общини, на основі яких виникає, і поступово формується, племінний (надобщиний і надродовий) рівень самоорганізації первісного суспільства. 3 виникненням племен створюються умови для подальшого поглиблення розподілу праці відповідно до природних та інших умов мешкання окремих громад. B общинних поселеннях, об'єднаних у певне плем'я, рано чи пізно виділяється центральне поселення, яке відповідає або найвпливовішому святилищу, або мешканню вождя, або найпотужнішій військовій чи екон общині. Таке поселення починає виконувати функції протоміста, що швидко розвивається, оскільки органічно поєднує політичне, економічне та культурно-релігійне лідерство.

Отже, подальший розвиток первісного суспільства та форм його господарства (родово-общинної, сімейної (домогосподарство), первісної сусідської общини та сусідської общини) відбува-

ється під впливом ранньоцивілізаційних зрушень, серед яких — формування протоміст і ранніх державних утворень (протодержав).

М.Зібер досліджував  питання розвитку первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й дрібного виробництва в землеробстві та ін. У «Нарисах первісної екон культури» З. описом побуту різних некультурних народів і племен, та одночасно і істор даними про первісний стан нині культур європ народів, робить спроби узагальнення первісних форм суспільного життя. Основна думка твору полягає в тому, що громадські форми господарства, в їх різних стадіях, представл універсальні форми екон діяльності на ранніх етапах розвитку. Підтверджується це розглядом різних видів і моментів громадської господарської діяльності — полювання, рибного лову, тваринництва, землеробства, робіт по випалюванню лісів, зрошуванню, споруді жител. Первісні види і поняття власності і різні форми обміну також знаходять достатньо повне освітлення, так само як і процес розвитку суспільно-посадової діяльності, общин, як і корпорацій.

10.Господарство  та господарська діяльність суспільств  первісної історії України

Як свідчать археологічні дані, на території сучасної України  були виявлені пам'ятки буття найдавніших  людей, що з'явилися в Європі близько 1 млн років тому. Ці залишки виявлено на Закарпатті, Наддніпрянщині, Житомирщині та в Криму. Світове значення має відкриття видатної пам'ятки духовного життя прадавнього населення України-— Кам'яної Могили, завдяки якій ми маємо змогу з'ясувати чимало питань життєдіяльності, способу мислення, світосприйняття та духовності первинних спільнот людей, починаючи ще від палеоліту й аж до епохи бронзи. На українських землях знайшли відображення фактично всіх археологічних періодів. У добу палеоліту основу діяльності наших давніх земляків становить мисливство, поряд з яким існували збиральництво та рибальство. За ознаками видів діяльності господарство мало привласшовальї-шй характер. Пам'ятки палеоліту були знайдені у так званих стоянках — «стійбищах», що свідчило вже про тривалий час перебування в них людей, які вміли виготовляти кам'яні знаряддя праці. Формою соціальної та господарської організації виступала переважно родова громада. У період неоліту виникає принципово нива форма діяльності — відтворювальна, передусім землеробство та скотарство. Люди переходять до осілих форм життя. Основою людських спільнот виступає вже не лише родова община (кровна спільність), а й сусідська (територіальна спільність).На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи. Визначено досить строкатий етнокультурний склад населення цієї доби -строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окремих племен, так і за їхнім походженням. Особливе місце в господарській еволюції українських земель посідає Трипільська культура (VII—НІ тисячолітті до и.е.). Першим дослідником цієї культури був чеський археолог В. Хвойка, життя і наукова діяльність якого була пов'язана з Києвом. На початку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить розкопки і виявляє пам'ятки стародавньої культури, що отримала назву «трипільська».Трипільське суспільство було суспільством землеробів і досяг-ло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації. Археологічні розкопки трипільських поселень (Майдане-цьке, Тальянки, Доброводи та ін.) засвідчують, що чисельність населення в них налічувала від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на площі 200—400 га, тому їх по праву можна вважати протомістами.. Однак досягти рівня цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до н.е.Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і зникнення трипільської культури. її значення для стародавньої історії України в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворювальиого господарства па українських землях у IV тисячолітті до н.е. Подальше поширення відтворю вального господарства у степовій та лісовій зонах вимагають піднесення ролі скотарства.

7.Підходи та  критерії періодизації господарського  розвитку суспільств Європейської цивілізації в контексті цивілізаційної парадигми.

Проблема періодизації-одна з найважливіших проблем нашої  науки. Кожний авріант періодизації носить умовний відносний характер, тому що в основу будь-якого підходу  кладеться 1-2 ознаки за якими класифікується історичний період.Вибір періоду перідоизації залежить від мети дослідження та регіону який є обєктом уваги.

Педходи: 1)Формаційний(лінійний) - грунтується на моделі Маркса, в основі підходу покладено принцип економіч.детермінізму, тобто, економіч.явища і процеси вважають первісними стосовно інших яващ людського життя. Основа моделі- спосіб виробництва як сукупність виробнич.відносин та продиктивних сил. Політич.,юридична та ідеологічна надбудова- це суспільно-економіч.формація. 2) Основний цивілізаційний(нелінійний) – підхід в якому істор.економ.розгляжається як сходженя від нижчого ло вищого рівня її роз-ку. В їх основі лежить концепція прогресу. Представники: Десницький, Ліст, Мечников, . Гільдебранд, Бгохер,  Маркс,  Поланьї, . Ростоу,  Белл,  Турен,  Тоффлер,  Іноземцев.Деснщький вирізняв чотири стадії економічного розвитку: 1) первісний, або мисливський (у т.ч. збиральництво); 2) скотарство; 3) рільництво; 4) комерцію.Ліст виділив п 'ять стадій, взявши за критерій періодизації найбільш поширений вид господарської діяльності людей. Перша стадія — - стадія дикунства.Господарство в цей період мало привласнювальний характер( мисливство, збиральництво, рибальство). Друга стадія — скотарська (пастуша).Третя стадія ~ рільницька. Четверта стадія — рільницько-мануфактурна (сільське господарство і ремесло). Організація суспільства — станово-державна. П'ята стадія — рільницько-мануфактурно-комерційна (рільництво, ремесло (промисловість), торгівля). Організація суспільства—станово-державна.Мечников намагався довести вирішальну роль рік, морів та океанів у розвитку історичних цивілізацій. Виокремив три основні стадії розвитку світової цивілізації як три своєрідні етапи інтеграції людських спільнот: 1) річковий період (стародавній період); 2) середземноморський період (Середньовіччя); 3) океанський період (Новий та Новітній часи). Гільдебранд основу своєї періодизації як критерій він поклав явища обміну і виділив три послідовні стадії: 1) натуральне господарство (з початку середньовіччя до середини XIII ст.); 2) грошове господарство (до кінця XVIII ст.); 3) кредитне господарство починаючи з XIX ст. Левитський запропонував таку періодизацію: 1) період замкнутого натурального господарства; 2) період міського господарства, який характеризувався зростанням обміну та торгівлі, цеховим ремеслом, а також союзом міст; 3) період народного господарства, або грошового та капіталістичного господарства. Але дані періодизації мають певні недоліки: відсутність визначеня суттєвих проривів в економічних змінних, що характеризують ту чи іншу стадію. Вченіспирались лише на окремі прояви в неекономічних інституціях, або на  зовнішні події, внаслідок чого їх  схеми періодизації не розкривають сутоекономічнчні чинники, що викликали перехід з однієї стадії до іншої. Такий синтез зробив Маркс, який вперше зумів уніфікувати соціологію та економіку, щоб пояснити іманентну еволюцію екогоміч.процесів. В центрі уваги Маркса відповідність виробнич.відносин характеру і рівню роз-ку продуктив. сил.Маркс поділяв людську історію на такі п'ять способів виробництва, або суспільних формацій: І) первіснообщинну, або примітивний комунізм; 2) рабовласницьку; 3) феодальну; 4) капіталістичну; 5) соціалістичну (комуністичну).Маркс одним із перших запропонував продуману філософію історії, підкріпивши її економічною теорією, а економічний прогрес розглядав як головний рушій суспільного розвитку.Друга група — теорії історичного кругообігу, або циклічності історико-екоиомічного розвитку суспільства.Віко запроваджує метод порівняльного дослідзісеиия історичних та культурних явищ. У культурній тра'дгщії коленого з народів виділяє три типи часу: І) релігійна доба (або божественна), 2) героїчна доба (або «поетична»), 3) людська доба (або цивільна).

11.Передумови  становлення господарської сфери суспільств ранніх цивілізацій

Історія ранніх цивілізацій це 1а стадія до індус-тріальної цивілізації. Ранньоцивілізаційне сусп-во відрізняється від первісного, оскільки економіка цивілізації основується на можливості отримання регулярного додаткового продукту, суспільство поділено на класи, організація влади є державно-територ, території поділені на міста та села.

Передумови реалізації процесу становлення цивілізації сформувались у пізньопервісних суспільствах. Передумови охоплюють перехід до осілості, кількісне зростання населення та його розселення, панування відтворювально-виробнич форм ведення господарства, насамперед землероб-ства, що стимулювало виробництво і збереження додаткового продукту. Умовами були 1) зростання обсягів виробництва на основі вдосконалення організації праці й адміністр-господарських методів управління 2) поглиблення суспільного поділу праці, що зумовило ієрархію соціальної структури, виділення окремих соціально-професійних груп, які займали різне місце у системі сусп виробництва і мали різне відношення до засобів виробництва та розподілу додаткового продукту; 3) концентрація в руках вождя й аристократії додаткового продукту через реалізацію принципу влади-власності та перерозподільчої системи. Формувались експлуата-торські відносини серед членів суспільства та окремих суспільства 

Становлення і розвиток ранніх цивілізаційних суспільств відбувалися 3-ма еволюц. шляхами: східним, західним та скотарсько-кочівницьким.

Ранні цивілізації давньосхідного типу виникли в умовах енеоліту і ранньої бронзи і визначалися  колективними формами виробництва.

Ранні цивілізації Стародав Сходу виникли на базі племен як ранньокласові міста-держави (номи), де правляча верхівка в особі спадкової знаті виконувала організ-господарські та релігійно-культові функції. Поступово номи об'єднались у великі централізовані військово-політичні держави, що мали форму східної деспотії (повного безправ'я населення перед державою). Селянство залишалось основною продуктивною силою. Існувала територ сусідська землеробська громада, екон відносини всередині якої характер володіння громади на землю; приватна власність сім'ї на житло, рухоме майно і присадибну земельну ділянку, користування орною землею громади та спільне користування іншими угіддями.

B історії господарства ранніх цивілізацій  виділяють три періоди. У 1му (1ша пол III тис. до н. e.) господарство розвивалося в межах окремих номових міст-держав. B історії Месопотамії це Шумерська цивілізація, в історії Єгипту - додинастичний період. Земля належала державі. Ранньодержавні органи влади виконували соц-екон, адміністр-політичні, військові та культурні функції, регулювали господарську діяльність. Прості селяни були особисто вільними і правоспроможними. У держ-громад секторі основними екон суб'єктами були селянське домогосподарство та землеробська громада.

У другому періоді - впродовж III тис. до н. e. - в умовах бюрократ-централіз монархій (Месопо-тамії, у Єгипті) основними суб'єктами господар стали держ та умовно-службові земельні господарства. Держава була верховним власником і розпорядником усієї землі, води та іриґаційної системи. Держава регулювала і контролювала виробництво та розподіл не лише додаткового, а й необхідного продукту, поведінку та спосіб мислення громадян.. Селяни-общинники перетворилися на державних землеробів. Вони працювали як наймані робітники на царських і храмових землях, використовуючи знаряддя праці власника, отримували продукти харчування та предмети домашнього вжитку.

Третій пер (кін II тис. до н. e. - поч I тис. до н. e.) це криза ранньокласової соц-екон системи, базованої на централіз управлінні виробництвом та перерозподілі матеріальних благ. У Месопотамії, Єгипті державно-редистрибутивна система перешла у державно-приватновласницьку. Держава залишалася верховним власником землі Одночасно відбувався процес відокремл. власності від влади.

Становлення ранніх цивілізацій західної моделі розвитку  відповідає періодові раннього залізного віку. Їх основою були пізньо-первісні суспільства землеробства з окремими домогоспод-ми як самостійними соц-екон одиницями. Вирішальним фактором стало масове використання залізних знарядь праці, що сприяло зростанню землеробства, продуктивності праці та додаткового продукту. Раннецивіліз-і сусп-ва були військово-політ соц організмами, що територіально охоплю-вали кілька сотень сусідсько-землеробських громад і укріплені міські центри. За умови верховної власності на землю короля (князя) селяни сплачували ренту-податок і виконували трудові повинності. Важливе значення мало стягування з підкорених народів данини. Ha території Європи сформувалися такі цивілізаційні системи, як Кельтська, Фракійська, Слов'янська тощо.

Скотарсько-кочівницькі ранньокласові сусп-ва (номади) склалися на території Серед Сходу, Аравії, Півн Африки, Євразійських степів від Півн Причорномор'я до Китаю в II-I тис. до н. e. Найвідомішими на території України є цивілізаційні суспільства кіммерійців, скіфів, сарматів, гунів..

15.Осьовий час  та його роль у формуванні  суспільств Західної та Східної  цивілізацій.

Формування двох сучасних цивілізацій пов'язують із так званим «осьовим часом», який, на думку К. Яспереа, припадає десь на проміжок між 800 та 200 рр. до Р.Х. Як він зазначає, саме вцей період відбувається «найрізкіший поворот в історії. З'являється людина такого типу, що зберігається донині.Саме в цей час, стверджує Ясперс, відбувається чимало незвичайного: на Сході і Заході зароджується філософія, виникають нові релігії та їх пророки, а людина усвідомлює своє буття і саму себе. Власне, осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу. Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними змінами в господарській та техніко-технологічній сферах, які найчастіше пов'язують із переходом до так званого залізного віку, поширенням досконаліших знарядь праці та модернізації виробничих процесів.Зазнає змін та певних трансформацій і соціальна структура суспільства, в якій поряд із традиційною державного владою— власністю та системою розподілу виникають відносини власності індивідуальної, як правило, у вигляді рухомості. В соціально-економічному плані осьовий час пов'язаний з появою недержавних власних структур, а в суспільному — з визначенням самоцінності людини. Як стверджує К. Ясперс, завершення осьового часу тісно пов'язане із створенням світових імперій та світових релігій .Усі ці зміни відбуваються одночасно в трьох точках первісних цивілізацій — Китаї, Індії та у Середземномор'ї (Заході), незалежно одне від одного. Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур,  призводив їх до загибелі. Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним цивілізаціям — Східній та Західній, кожна з яких увібрала певні риси попередньої історії вищеназваних регіонів великих стародавніх культур. Слід зауважити, що зміни на Сході були значно меншими, ніж на Заході. Проте до осьового часу ці регіони прийшли з уже досконало сформованими суспільними інститутами — державою, владою, власністю. Поява їх була тісно пов'язана з тими змінами форм господарської діяльності, що відбувалися в різних варіаціях у різних регіонах світу. Таким чином, осьовий час — це був період трансформації всієї життєдіяльності людства у межах провідних цивілізацій, він характеризувався принциповими змінами в соціальпо-екопомічній, політичній, етнічній та техніко-техполопчпій сферах.

19.Загальна  характеристика ранньофеодальної  і феодально-роздррбленої держав  у Західній Європі та Україні.

Землевласники-феодали  мали на землю монопольне право, яке  й визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання великої земельної власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й прямі захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами. При цьому форми землеволодіння та соціальну структуру, що існували у Франкській державі, можна уявити за «Салічною правдою» (Ьех Заїіса), одним з найдавніших зведень звичаєвого права та пам'яткою не лише правової, а й економічної думки середньовіччя.

У «Салічній правді»  знайшли відображення майнові відносини та захист прав власності через систему штрафів за різні злочини, зокрема за крадіжку худоби (див., наприклад, титул НІ «Про викрадення рогатої худоби», або титул IV «Про викрадення овець» та ін. — [9, с. 34]). У ній також розглядаються питання майнової нерівності (титул І,VIII), розкладу громади (титули ЬУ, ЬХІІ), формування землеволодіння, зокрема такої його форми як аллод (титул ІЛХ та ін.) [9, с, 33—34]. За «Салічною правдою» основною масою франкського населення є вільні общинники, а основною формою землеволодіння також є общинна (або громадська). Особиста ж власність поширюється на будинок, садибу, город, проте не на ріллю, яка залишається громадською, але в особистому користуванні. Вже з другої половини VI ст. у Франкській державі аллод фіксується як особиста земельна власність: його можна купити, продати, закласти, подарувати, успадкувати. Одночасно вся суспільно-економічна структура спиралася на особисті домогосподарства, що забезпечувало активну участь общинників у громадському житті.

Водночас аллод міг  бути і великим земельним пожалувашіям, яке отримували за службу від королів франків, але це вже було велике землеволодіння, яке займало території, що дорівнюють деяким сучасним державам Європи. Так, католицькі церковні установи, найчастіше монастирі, передавали землю на умовах прекарію, тобто зобов'язання за користування землею виконувати певні повинності. Прекарії могли бути кількох видів, як-от: прекарій пожалуваний, коли селянин, що втратив свій аллод, звертається до землевласника (світського чи духовного) з проханням надати йому у користування земельний наділ (див. відповідну прекарпу грамоту, наведену у [22, с. 43]); прекарій повернений, коли селянин, який втрапив у злидні, віддає свій аллод великому землевласникові та отримує його назад у вигляді вже умовного користувача [22, с. 44] та прекарій з винагородою, коли прекаріст не лише отримував назад свій наділ, а й додаткові землі у користування [там само].

Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефіцій, адже надання землі у повну власність (у вигляді аллоду) значно послаблювали королівську владу і створювали прошарок землевласників, які вже відмовлялися служити. Бенефіції, тобто передача землі в умовну не спадкову власність, що передбачала несення певної служби, найчастіше військової. З часом (ЇХ—X ст.) виникає спадкова форма умовного феодального землеволодіння — феод (або лєн), що також передбачала несення служби, але й земля, й посада передавалися у спадок. Протягом цього часу панівною формою стає теза «немає землі без сеньйора».

Отже, відповідно й селянин  ставав утримувачем землі, отримував від феодала земельний наділ (вже згадуваний прекарій), де розміщувалися селянська садиба, рілля та інші господарські угіддя, з яких він і отримував необхідний для утримання власної родини продукт. За це користування (утримання) він ніс певні повинності на користь земельного власника. Основною формою таких повинностей була феодальна рента, яка виступала у трьох основних формах: відробіткова (панщина), найбільш архаїчна та найменш ефективна форма, що базується па перерозподілі ЖИВОЇ праці й передбачає високий ступінь особистої залежності селянина від власника землі; продуктова, що ґрунтується па перерозподілі натурального продукту; грошова— найпрогресмвніша форма, що передбачає відносно слабку особисту залежність, базовану на перерозподілі доходу.

22.Відображення господарського розвитку Західної Європи та Київської Русі в документальних та літературних джерелах середньовіччя.

Хома Аквінський (1225—1274) був учнем Альберта Великого, відомого філософа середньовіччя, працював в університетах Кельна, Парижа, Неаполя та Болоньї. Його економічні погляди були сформовані під впливом праць Аристотеля. Так, обґрунтовуючи природність і правомірність існування рабства та кріпосництва, станового ладу, він використовує як посилання на Аристотеля, так і па тексти Священного писання.

Виходячи з вимог  «божественного порядку» та християнської  моралі, він пропонує підпорядкувати їм усе життя суспільства, зокрема й економічні відносини. Саме з цих позицій він розглядає найважливіші проблеми тодішнього економічного життя: ціни, купівлі-продажу, проценту па капітал та приватної власності.

Розглядаючи ціну, Хома Аквінський передусім намагається пояснити, яка ціна с справедливою. Він стверджував, що справедлива ціпа повинна відповідати двом вимогам: повинна забезпечувати еквівалентність обміну відповідно до кількості праці та видатків, а також забезпечувати учасникам обміну прожиття відповідно до їхнього соціального статусу. Тобто справедлива ціна повинна забезпечити різний рівень добробуту ремісникові, церковнослужителю та дворянину. Повинні також враховуватися і витрати на зберігання товару, доставку його та певне страхування на випадок можливих втрат. Водночас Аквінський закликає у процесі обміну керуватися насамперед вимогами вищої справедливості відповідно до божественного закону, за яким, якщо одна зі сторін втратила в процесі обміну, то інша, яка отримала більшу вигоду, винагородила потерпілу, адже саме цього вимагає справедливість. Ідучи за вченням Аристотеля, Хома Аквінський розрізняє, з одного боку, обмін товару на товар або грошей на товар для задоволення необхідних потреб, а з іншого — обмін грошей на гроші або товари з метою отримання зиску. Але на відміну від Аристотеля, який перший вид обміну схвалював, а другий засуджував, адже він «живить жагу зиску», Аквінський вважав, що намагання отримати прибуток, який є метою будь-якої торгівлі, нічим не заперечує моральності, адже прибуток можна використати на корисні справи: утримання сім'ї, допомогу бідноті, пожертви. З морального погляду цілком моральним також є отримання прибутку, коли торговець доклав зусиль для надання товарові певних додаткових якостей або коли зиск отримується як плата за перевезення чи збереження товару. Засуджує він лише торгівлю спекулятивну, яка дає зиск без будь-яких додаткових витрат.

Водночас Хома Аквінський негативно ставиться до стягування відсотків за позичені гроші. Він поділяє всі предмети, які можуть позичатися, на такі, що знищуються у процесі споживання (хліб, вино тощо) та такі, використання яких не призводить до їх знищення (наприклад, будинок). Для перших стягнення відсотків — те саме, що отримання подвійної платні, а ось за користування другими цілком справедливо заплатити при їх поверненні за користування. Гроші він відносив до першої категорії, а тому й платити відсоток за них не є справедливим. Що правда, це стосується лише грошей, які позичалися на споживчі блага, а ось якщо гроші позичалися на продуктивне використання, то платити відсоток за позичку є цілком справедливим.

Стосовно ж власності, то тут Хома Аквінський бачить переваги приватної власності в тому, що саме вона встановлює у суспільстві «порядок та мир». А суспільна власність, викликаючи постійні суперечки та непорозуміння, зумовлює недбале ставлення до майна. Він також чітко бачить необхідність розвитку торгівлі, стверджуючи, що, засновуючи держану слід ураховувати зручності, які має територія для торгівлі та економічного розвитку країни. Але, слідуючи за Аристотєлсм, він віддає перевагу землеробству, розглядаючи його як галузь господарства, яка схвалюється божественним законом.

Праці Хоми Аквінського  визначили напрям економічної думки середньовіччя, представники якої отримали назву каноністів, тобто тих, хто дотримується церковних канонів. У цьому напрямі працювали Генріх де Ганг (1220—1295), Жіль де Ром (номер 1316 р.), Ніколя Хорезм (помер 1383 р.) та ін

Становлення державності  у східних слов'ян відбувалося  протягом тривалого часу І було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства

Київська Русь була типовою  ранньофеодальною державою, в якій завершується становлення феодальних відносин, зростає та зміцнюється феодальне землеволодіння (вотчина). Головними галузями економіки Київської Русі, як і в стародавніх слов'ян, були землеробство та скотарство. Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване полюддя.. Князі самі або через своїх «посадників» об'їжджали підвладні їм території та збирали данину хутром, медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружина вирушали у листопаді, і не раз збирали данину всю зиму та весну, а коли сходила з річок крига — підправляли зібране до Києва. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім'ї був «дим», а з окремого господарства – плуг або рало.

Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Налічувалося до 40 ремісничих спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів  домашнього вжитку, гончарних, ювелірних  виробів тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Зовнішня торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як «з варяг у греки» (з Балтійського моря в Чорне), по Волзі до узбережжя Каспійського моря. Вивозились хутра, мед, віск, льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит, срібло, мідь, прянощі.

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна  частина населення займалася  землеробством й різними промислами. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней.

З розвитком феодального  землеволодіння виникає та набирає  поширення така його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю. Вона виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.

Про створення та структуру  Давньоруської держави вчені  дізнались з літописів, найціннішим  в інформаційному плані з яких був літопис «Повісті минулих  літ», перша редакція якого була створена ченцем  Печерського монастиря  Нестором близько 1111 р. Найповніше вона збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які являють собою відповідний звід київського та галицько-волинського літописання. В повісті минулих літ згадуються ранні державні формування словянських племен ще до утворення Русі, та описуються династії князів різних племен та династії князів Київських:

16.Основні риси  господарської системи Давної  Греції.

Суспільне  життя  античної Греції зосереджувалося  у  полісах —- містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям. економічні зв'язки за умов панування натурального господарства  були досить вузькими,  господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому («ойкісному» — від давньогр. «ойкос» — дім) господарстві. . На чолі такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у господарському відношенні виступав як управитель та землевласник. Саме право на землеволодіння визначало участь у державному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У мі-стах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняттями, які греки вважали негідними громадянина.Така патріархальна родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкошу, здобувалися шляхом обміну на власну продукцію. Саме таке господарство І називали ойкісним. Діяльність їх зосереджувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних родинних потреб.Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм господарської діяльності як складових ойкісного господарства. Власник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому.Але в інших містах-полісах натуральне господарство вже з VII ст. починає витіснятися за рахунок розвитку ремесла та торгівлі. Найбільшим центром стають Афіни. В Афінах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма правління, а влада вже з VIII ст. до Р.Х. належала аристократії. Основа цієї влади визначалася низкою причин, серед яких найважливіше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних зем-левласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками великих власників.Право власності охоронялося законодавчо. Позики надавалися під заставу землі, а на ділянках боржників встановлювалися так звані боргові (іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу та строк виплати. Проценти були дуже високими, борги росли швидко.Такі явища були підтвердженням розкладу ойкісного господарства. Спробу уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та ремісництво було зроблено у 594 р. архонтом Солоном, який здійснив низку реформ.Так, реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного громадянства. Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове рабство було заборонене, а рабами могли бути лише іноземці, рабство одноплемінників було заборонене. Були також анульовані всі борги під заставу земель. Таким чином реформи захистили інтереси землевласників і певною мірою -— старого ойкісного господарства.Статус ремісників істотно підвищується, відкриваються можливості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й громадян Афін. У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рівними незалежно від їх майнового стану. Реформував вій і спадкове право, надавши можливість тим, хто не мав дітей, передавати своє майно у спадок на власний розсуд.Отже, реформи Солона,  заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили економіку полісу, відкрили шлях до посилення економічної та політичної могутності.

20.Основні форми  господарств у Західній Європі  та Україні.

Особиста  залежність  безпосередніх  виробників оформлювалася  законодавчо. У капітуляріях (указах) Карла Великого (768--814 рр.) прямо вказувалося, що кожна вільна людина повинна шукати для себе покровителів і заступників. Надзвичайно важливим документом цієї епохи, пам'яткою скопомічпої думки є «Капітулярш про вілли», датований кінцем VIII ст. Він являє собою указ або інструкцію для управителів тих мастків, що перебували у віданні королівського двору та служили для задоволення потреб королівського дому, і містить докладні вказівки щодо ведення господарства в маєтках. Зміст капітулярію свідчить про натуральний характер господарства королівських маєтків. Крім того, за цим указом більшість прав, особливо пов'язаних із землею, належить власникам маєтків. Отже, господарство цього часу було замкнене, натуральне — як селянське, так і панське. Таке господарство не виключало певних відносин обміну, але це були лише одиничні, незначні об-мінні операції, що не поширювалися за межі дрібних місцевих ринків. Такі ринки збиралися по селах, у них брали участь самі безпосередні виробники, селяни та сільські ремісники. На них рідко коли відбувалися справді ринкові операції купівлі-продажу, переважно мав місце обмін продукту па продукт або оплата продукту певним місцевим еквівалентом, адже загальний грошовий еквівалент був відсутнім.

Другий  етап розвитку аграрної середньовічної економіки припадає на XI – XV ст., і його характеризує значний прогрес у господарському житті Європи. Цей прогрес передусім виявляється в розширенні землеробства «ушир», коли до господарських процесів починають залучати землі, які досі були незайманими, вкритими лісами чи болотами. Ці процеси були найтісніше пов'язані з певними демографічними зрушеннями, за цей період, незважаючи на численні війни та епідемії, населення Європи зросло в два рази. Зростання населення зумовило зростання потреби в сільськогосподарській продукції. На зміну застарілій перелоговій системі приходить нова – трипільна, що разом з застосуванням нових добрив та знарядь праці підвищило врожайність вдвічі. Перехід до грошової ренти(чиншу) збільшував зв'язок селянина з ринком та поглиблював товарно – грошові відносини, це стимулювало велику ярмаркову торгівлю що згодом витіснила дрібні місцеві ринки. Усі ці зміни господарського ладу приводили також до певних соціальних наслідків. Так, перехід до грошової ренти істотно послабив зв'язки селянства із землею і збільшив рухомість населення. Отримання особистої свободи викликало розшарування селянства, в результаті зростає число селян позбавлених землі, та заможних селян з іншого боку, які скуповують землю збіднілих сусідів та навіть панів.

В цей період в Європі відбувається становлення численних  абсолютистських монархій. Відбуваються кардинальні зміни в феодальних господарствах, що надає селянам нові права та можливості. Міста поступово набувають статусу самоуправління.

12.Господарський  розвиток та економічна думка  Месопотамії

Месопотамія-територія, що розташовувалась між двома річками -Тігр і Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межріччя. Зародженню господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед яких: 1)надзвичайна  родючість  грунтів,  особливо  придатна для 
розвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького Сходу), що 
забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку різних ремесел. На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е. відбувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е. утворюються перші невеликі держави в історичній місцевості Шумер (держава Давній Шумер). Економічною основою цієї першої цивілізації було високопродуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною родючістю ґрунтів і технологією іригаційного землеробства. Ця технологія вимагала організаційних зусиль зі зрошування землі (спорудження гребель, системи сполучених каналів, колодязів та іп.), а це, в свою чергу, потребувало багаточисельної і дисциплінованої робочої сили, кваліфікованого управління та нагляду. У ролі керівників, ініціаторів і координаторів колективних дій виступали жерці та воїни. Цивілізація шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різниця між шумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його населення становили селяни, Але технології, пов'язані з поданням води, від яких залежало існування людей, вимагали організованих зусиль міського населення. Замість обробітку невеликих ділянок силами однієї сільської родини, як напевно робили жителі сіл епохи неоліту, шумери переділили зрошувані землі на великі лани, що належали богові та якими від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке займалося землеробством, об'єднувалося в робочі бригади в кількасот, а може, і в кілька тисяч осіб. Користуючись найпростішими ручними знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні іригаційні системи, необхідні для використання можливостей річки в повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста оповідають про те, що землю і врожай у цьому місті було поділено на три категорії: 1) лани, які належали богові та оброблялися від його імені; 2) лани, що орендувалися окремими жителями на рік; 3) лани, віддані жителям безплатно в постійне користування .Наприкінці ПІ тисячоліття до н.е. внаслідок завоювання міст давнього Щумеру утворюється стійке централізоване державне утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі столицею у Вави-лоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі (приблизно 1700 р. до н.е.). Закони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя. Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин, тенденцій зародження ринкового господарства та намагання влади їх обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном, зокрема землею. Але був заборонений продаж службових наділів. Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Закони Хаммурапі суворо регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %) формах, а також передбачали відстрочку виплати боргу в разі неврожаю на 1 рік без сплати додаткових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою (один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому вказувався термін, об'єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачували ЗО—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам, форми і строки найму (10— 20 років). Тож можемо зробити узагальнення про те, що закони Хаммурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та інституту приватної власності, проте були спрямовані на гальмування їх розвитку і зростання ролі держави, формування традиційних підвалин східного суспільства та його соціальної стабільності.

17.Особливості господарського життя Давього Риму.

Римляни від самого початку  були землеробами, переважно дрібними, для яких характерною була висока повага до особистої власності. Народ Риму жив в умовах натурального ойкіс-ного господарства, в якому переважало землеробство, і навіть у період найвищого розвитку ця риса так само домінувала. Великі землевласники зосереджували у своїх руках не лише сільськогосподарське виробництво, а й переробку продукції сільського господарства, а також реалізацію готового продукту. Протилежності між містом і селом у господарському відношенні не існувало, міста населяли багаті сільські господарі з їхнім слугами, а також величезні маси пролетарів, які не мали ні землі, ані роботи. Надзвичайно важливим моментом в економічній історії Риму стала розробка у 451—450 рр. до Р.Х. Законів XII таблиць, які зафіксували відносини особистої власності (особливо IV, 3; V, З, 8а; VI, 3; VII, 7; VIII, 9). Вони також санкціонували розподіл римлян на вільних та рабів, патриціїв і плебеїв. Згадуються у Законах і боржники та лихварі, міститься також стаття, що обмежує лихварський відсоток (VIII, 18а). Усе це говорить про певне поступове витіснення натурального господарства господарством грошовим. Підтверджують Закони й поступове обезземелення плебсу, перехід землі у руки великих землевласників. Боротьба плебсу з цими явищами дістала відображення в аграрному законі (367 р.), за яким землеволодіння обмежувалося 125 га.Рим продовжував розвиватися на сільськогосподарській основі, але ремесло та торгівля вже отримали досить значний розвиток.Внутрішній ринок обслуговували вагові гроші («груба мідь», аси), а в зовнішній торгівлі переважали етруські та грецькі монети. Вже у період між II ст. до Р.Х. та II ст. після Р.Х. економічний розвиток Риму характеризувався значними зрушеннями в бік товарного господарства, руйнуванням господарства ойкісного.  На території, що опинилася під владою Риму, встановлюється своєрідна система політичного та фінансового управління й еко-помічршх відносин головного міста з імперською периферією.У республіканському Римі (V—І ст. до Р.Х.) ще не існує спеціального апарату стягнення податків, збір їх здійснювався на основі відкупів, тобто продажу права на збір податків окремим приватним особам. Усе це негативно впливало на економічний стан провінцій, але дозволяло римській державі забезпечувати надходження податків від провінцій, не витрачаючи коштів для створення фінансової системи.Водночас, головною галуззю господарства у Давньому Римі залишалося сільське господарство, причому до II ст. до Р.Х. тут переважала дрібна та середня земельна власність.На руйнування дрібного та середнього господарства впливало також і поширення праці рабів як основних виробників великих господарств.

21.Ремесло і  торгівля в господарстві феодального суспільства.

Боротьба міщан з  феодалами зумовила також виникнення ремісничих цехів, головним завданням яких був захист ремісників від сваволі феодала. Такі цехи являли собою корпоративні організації ремісників однієї спеціальності. Найбільшого поширення вони набули у XIII—XIV ст. Членами цеху були майстри, у майстернях яких працювали підмайстри та учні. Кожен ремісник виробляв свою продукцію від початку до кінця, розподілу праці не існувало.

Для того щоб стати  цеховим майстром, необхідно було пройти етап учнівства (до семи років), попрацювати кілька років підмайстром, після чого скласти іспит, виготувавши самостійно виріб, сплатити вступний внесок та влаштувати вечірку для членів цеху. Заборонявся будь-який прогрес техніки, обмежувалася кількість учнів та підмайстрів, регламентувалися постачання та збут готової продукції, заборонялася робота при штучному освітленні, не дозволялася зміна технологічного процесу тощо. У таких умовах головним елементом виробництва ставала виключно висока особиста майстерність самого ремісника. Так, у німецьких цехах екзаменаційною роботою для ковалів було виготовлення кінської підкови без зняття мірки (перед підмайстром, який екзаменувався, два-три рази проїжджали на коні, для якого потрібно було зробити підкову).

Цех визначав не лише робочий, а й позаробочий час ремісників, і навіть певною мірою керував їх свідомістю: загальноцехова церква, каса взаємодопомоги, загін у воєнному ополченні міста, суд та кодекс поведінки, навіть місця проживання та погребіння

Виконавши завдання захисту інтересів ремісників, цехи стали гальмувати процес переростання ремісничого виробництва у дрібнотоварне.

За прикладом ремісничих цехів й з тих самих причин торговці (купці) об'єднувалися у професійні корпорації – гільдії. Так само, як і цехи, гільдії, захищаючи інтереси купецтва, одночасно регламентували ціни на товари, встановлювали еталони їх якості тощо, залишаючи середньовічному купцеві відносно невелику свободу вибору. Проте купці тримали у своїх руках органи міського самоуправління (магістрати), фінанси, судові органи, воєнно-поліційний апарат.

З розвитком товарного  виробництва прогресувала торгівля, змінюючи свої форми, охоплюючи все  віддаленіші ринки. У період розквіту середньовіччя сформувалися основні ярмаркові центри Західної Європи, які досі не втратили свого значення

Виходячи на міжнародний  ринок, купці окремих міст об'єднувалися в спеціальні союзи-гільдії, що забезпечували їм монополію оптової торгівлі та давали певні гарантії особистої та майнової безпеки. Найбільш відомим таким утворенням був союз північних міст — Ганза. У XIV ст. він об'єднував понад 70 міст Європи, встановивши, по суті, монополію на торгівлю в північних водах.

З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової, фінансово-кредитної систем. У середньовіччі та в період розквіту феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне розмаїття монетних систем привело до поширення міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними операціями та лихварством.

23.Вплив цивілізаційних  факторів на господарства країн  Європейської цивілізації в період  розкладу феодалізму.

Основні цивілізаційні фактори, які впливали на екон життя суспільства в період розкладу феодалізму.

Політичні фактори. Утвердження нової форми держ устрою-абсолютноїмонархії. Це остання форма феод держави, яка характ. тим, що головним джерелом законодавчої та виконавчої влади.ставав глава держави. Цей владний центр суспільства, є осередком політич, духовних, екон функцій, які ним здійснюються неподільно. За ним закріплюється регулювання розподілу землі, володіння основними ресурсами. Рішення, що приймаються відокремленим владним органом, стають у державі обов'язковими для членів суспільства. Тобто з формуванням державних органів рішення, що приймаються владою, поступово набувають політичного характеру, стають обов'язковими та важливими для всіх.

Об'єднання країн та формування абсолютистських монархій як прообразу національних держав заклало підґрунтя для появи національних економік. Із запровадженням королем державних податків королівська влада сконцентровує в своїх руках екон силу, в результаті чого складається екон основа для трансформації станово-представницької монархії в абсолютизм.

Завдяки екон політиці абсолютизму, спрямо-ваній на забезпечення активного торгов. балансу, набула розвитку доктрина меркантилізму.

Наприкінці XV ст. в Зах Європі утворюються перші централізовані монархії — Іспанія і Португалія, в яких ліквідовується феодальна роздробленість. Ліквідація феодальної роздробленості в інших європ державах викликала екон піднесення основних з них (Франції, Англії, Іспанії, Португалії, Нідерландів). Держ влада і торгов буржуазія утворюють тісний союз, який знайшов відображення у політиці меркантилізму. Характ-ю ознакою екон політики меркантилізму був яскраво виражений протекціонізм. Державна влада була зацікавлена у розвитку торгівлі та зміцненні позицій торговельної буржуазії, оскільки вони створювали можливості задовольняти дедалі більші потреби у грошах для утримання армії й королівського двору, а власники торговельного капіталу були зацікавлені у сильній державній владі для ліквідації застарілих феодальних обмежень, охорони міжнар торгівлі, завоювання колоній і панування на світовому ринку.

Вплив соціальних факторів пов'язаний із тим, що у цей період у країнах Європи відбуваються зрушення у соціальній структурі населення, формується так званий європ тип шлюбу, який характер різким зменшенням народжуваності.

Водночас, переживши кризу XIV столітгя, населення Європи починає стрімко, хоча і дуже нерівномірно зростати.

Ще одним соціальним фактором було швидке зростання міського населення на фоні розвитку міст як осередків нових господарських відносин, де відбувається процес його диференціації й розшарування на власників та найманих працівників, а також формування середнього прошарку.

Як особливий чинник слід виокремити подолання особистої залежності людей (залежних селян) і формування екон залежності людей (наймані працівники), в результаті чого в суспільстві з'являються нові класи: буржуазія (мануфактурники) та пролетаріат (робітничий клас). Починає зароджуватися індивідуалізм, формуються умови для підприємницької діяльності, що поступово стає головною рисою господарювання.

Отже, з виникненням національних держав формуються нації, закладається грунт для появи національних економік.

Духовно-культурні фактори. Період XV — середини XVII ст. в європ цивілізації отримав назву епохи Відродження. Відродження, або Ренесанс, коли в країнах Захід Європи відбувається відновлення духу і технічного рівня Античності.

Створення паралельно з церковними світських шкіл: муніципальних, торгових, ремісничих. Успішно розвиваються гуманітарні, природничі науки, література, мистецтво.

Із розвитком економіки, науки й освіти змінюється суспільна свідомість, зростає вплив релігійних факторів. Падає престиж католицької церкви; у деяких країнах вона реформується, з'являються нові, протестантські релігії (лютеранство, кальвінізм), що відображають дух буржуазного підприємництва. Суспільна думка починає поступово відмовлятися від релігійних догм та звертатись до реальних проблем господарської практики. Найбільш значною релігійною подією того часу стає розкол у католицькій церкві, який був зумовлений формуванням територіальних, національних держав у Зах Європі — Голландії, Англії, Франції, Швеції, Німеччини. Під впливом цього процесу такий соціальний інститут як церква починає переживати явний занепад.

Зростає невдоволення римською церквою, яка являла собою на той час великого землевласника й колективного феодала Європи. Навколо королівської влади, що спиралася на римське право відбувається консолідація.

Аналіз процесу переродження феодального господарства наприкінці XV — на поч XVI ст., розкладу феодалізму під впливом цивілізаційних факторів на господарства країн Західної Європи в XVI—XVn ст. та особливості формування передумов виникнення ринкової економіки засвідчують, що лише з відмиранням особистої власності в ході становлення цілісної екон системи, - відокремлення екон сфери від політичної виникає приватна власність.

Серед головних передумов виникнення ринкової економіки було передусім витіснення натурального господарства товарним виробництвом, що поступово відбувалося в процесі розвитку товарообігу, поглиблення товарно-грошових відносин і розширення торговельних зв'язків. B економіці провідних західноєвроп країн натурально-феодальна господарська система почала поступатися місцем ринково-підприємиицьким екон відносинам

18.Економічні  погляди античних мислителів.

Палким прихильником економічного устрою давньої Спарти, законів Лікурга, був Ксенофонт (444—354 рр. до Р.Х.) -афінський аристократ, філософ, автор трактатів «Економікос» («Домобудівництво») та «Кіропедія», в яких він виступав як ревний прихильник та захисник натурального (ойкіспого) господарства, базованого на праці рабів. Особливо звеличував він сільське господарство, намагаючись показати у своїх творах, що добробут країни залежить лише від землеробства, саме воно виступає в нього як головна господарська форма.Щодо ремісництва та торгівлі, то Ксенофопт засуджує їх, говорячи, що Заняття відомими ремеслами є низьким, і вони... не мають поваги у містах, адже руйнують тіло працюючого, примушуючи його сидіти та дихати кімнатним повітрям, іноді проводити навіть цілі дні біля вогню.Водночас Ксено-фонт досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві для задоволення власних потреб, коли воно поєдпується із землеробством. Визнавав він і важливість та корисність для держави праці ремісників, але за умови, що до ремесла залучено рабів та метків.Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до власних здібностей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній державі він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філософів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів мусять постачати члени третього стану і раби.Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу думку думку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство.У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання надмірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість передачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі, засуджував лихварство.Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини ' у творах Арістотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в державному володінні, а друга — у приватному.Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповідно до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хре-матистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. Хремати-стикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відносив велику торгівлю і лихварство.Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, включаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допомогою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початкове авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрецький мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Арістотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарським підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.

13.Господарський  розвиток Стародавнього Єгипту  та його відображення в економічній думці.

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення землеробів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Природнокліматичні умови місцевості були особливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих грунтів дозволяв отримувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуванням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське використання яких було можливим лише за умови створення зрошувальної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Споруджувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та постійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім державна влада виконували цю об'єднавчу функцію. Держава об'єднувала господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошу-иальних систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову повинність. Саме через суспільні роботи східні владики підпорядковували собі вільних сільських землеробів, які фактично переставали бути вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпорядкованості населення і його залучення в систему державного господарства, Тут руйнуються община з її традиціями колективного землекористування і встановлюється панівна роль державного господарства з ознаками адміиістративно-комапдної системи . Це і засвідчують найдавніші пам'ятки економічної думки. Так, у «Повчанні гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), написаного в формі порад батька синові, підкреслюється важливість і корисність централізованої влади та контролю за виробництвом і розподілом. А для цього правитель повинен був дбати про матеріальне заохочення чиновників та жерців. Згуртованість підданих, підпорядковане функціонування системи управління розглядається як запорука стійкого владарювання. Про наслідки руйнації централізованої системи управління, що порушує сувору регламентацію господарського життя та необхідності відродження деспотично-бюрократичного механізму регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей для будівництва пірамід та іригаційних систем, ідеться в таких документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до и.е,) і «Пророцтво Нефертіті» (XV ст. до н.е.).Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгипту (переписи населення, земельні кадастри, документи господарської звітності, юридичні акти) відображають особливості організації господарської діяльності різних верств населення. Вони засвідчують, що все населення було розбите па вікові групи (діти, юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни, жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та перерозподіл ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади.У господарському житті давнього єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки торговельно-обмінних відносин. З'являються такі суб'єкти товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов'язані з ринком (не-джес). Мірою вартості виступає зерно (функції грошей — загального еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж землі, худоби, рабів, боргові зобов'язання. На межі 1 тисячоліття до н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації господарської системи. Земельні ділянки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування, переходили в їхню особисту власність. Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес ожебрачешія землеробів і збагачення власників землі, зростання лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів державної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет перетворюється в залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним країнам Західної Азії.

24.Історичні  передумови виникнення, сутність  і етапи еволюції меркантилізму.  Ж. Б. Кольбер, А. Монкретьєн, А. Серра.

Першим проявом економічних  ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у ХУ ст., але  поширення набув у ХУІІ ст. Головна передумова виникнення - розклад феодалізму та зародження капіталізму.

 Виникнення капітал  способу виробництва через первісне  нагромадження капіталу (шляхом  розорення дрібних виробників, колоніальними загарбаннями), виникнення світового ринку,  необхідність створення великих капіталістичних підприемств, мануфактур, торговий капітал Меркантилізм - перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного способу виробництва,  вирішував практичні питання прискорення первісного нагромадження капіталу. Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії

Ідеологію меркантилізму  розкрив. такі  положення.

1.багатством є лише  те, що може бути реалізованим  і справді реалізується у грошах; тобто нагромадження грошей.

2.виробництво створює  потрібні передумови для утворення  багатства, а тому потребує  постійного заохочення й розвитку.

3.безпосереднім джерелом  багатства е сфера обігу.

4.сфера обігу е водночас  і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі: Г — Г'

5. Джерелом багатства  е лише зовнішня торгівля.

6. треба менше купувати  в іноземців і більше їм  продавати .

Меркантилізм пройшов  два етапи у своему розвитку. Це ранній меркантилізм, (монетарний) , і розвинутий меркантилізм (мануфактурний).

Представниками цього  напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Ранній меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. В країні була  політика максимального зменшення імпорту.

Монетарний  меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого меркантилізму. Властиві  заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого імпортного мита не дали очікуваних результатів

У другій пол ХУІст. система  монетарного меркантилізму змінюеться системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у ХУІІ ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкрегьсн у Франції, Антоніо Серра в Італії. Для цієї системи характерною е теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. 3 ціею метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів.

Ранні меркантилісти  вважали, що будь-яка купівля зменшуе  їхню кількість, а будь-який продаж — збільшуе. Пізні ж меркантилісти розуміли, що гроші «породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.

14.Суспільство  Крито-Мікенської цивілізації та  особливості його господарської  сфери.

Кріто-мікенська цивілізація (Егеіда) утворилася в добу бронзи (II тис. до н. e.). її складовими вважають Крітське суспільство (Мінос) як союз трьох міст-держва номового типу Малії, Феста і Каносса (перша пол II тис. до н. e.) та міста-держави материкової Греції (Мікени, Тиринф, Аргос, Пилос й ін. у XV-XII ст. до н. e.). У політ відношенні це були ранньокласові держави, Крітська цивілізація - теократична монархія, Мікенська - монархія зі значною роллю військової аристократії. Але господарський розвиток мав спільні ознаки. Ранньокласова цивілізація сформувалася за відсутності іриґаційного сільського господарства, але на основі двосекторності економіки, адміністративного і редистрибутивного державно-палацового управління. Економічні відносини визначала господ діяльність палаців (адміністр-релігійних, господ комплексів) і територіальних громад. Палацова адміністрація контролювала всі сфери життя, організовувала виробництво і розподіл, військову справу, податкову систему. Землі були державною, общинною та приватною власністю, їх могли здавати в оренду. Рабство мало патріархальний характер.

25.«Революція  цін» та її вплив на господарський  розвиток країн Європи.

Революція цін - процес значного підвищення товарних цін внаслідок  падіння вартості благородних металів, що виконують функцію загального еквівалента (грошей). 
Вплив першої революції цін на окремі країни і регіони 
Іспанія 
Оскільки Іспанії належали Мексика і Перу і вона була основним одержувачем колоніальних багатств (1600 рік - 83%), то саме вона першою і найбільшою мірою зазнала революцію цін. Величезна кількість благородного металу надходило до державної скарбниці напряму з видобутого в колоніях металу (королівська п'ята частина) і опосередковано через безмірно роздуті податки (Алькабала). Ці кошти витрачалися на утримання величезних військ найманців і численні війни Габсбургів по всьому світу і загалом вилучалися з економіки країни. Іншу частину цінностей отримували купці з Севільї, що мали монополію на торгівлю в Індії, як в Іспанії називали Новий Світ. Незважаючи на численні заборони, ці кошти йшли з економіки країни також шляхом імпорту товарів, у тому числі призначених для колоній (сама Іспанія не мала такого великого промислового чи навіть ремісничого виробництва), і через контрабанду. Крім того, можливість легкого збагачення в колоніях приваблювала туди всі економічно активні верстви населення, якого і так було небагато. Це поряд з невпинними війнами і безмірними (до того ж регресивними) податками розоряло самостійні селянські господарства (оскільки податки збиралися з майна), ремісників і всіх тих, хто не був пов'язаний з колоніальною торгівлею, американськими рудниками і місце (мала значні податкові привілеї). Парадоксально, але наслідком непомірного збагачення країни став колапс грошового обігу і деградація економіки. 
Західна Європа 
На відміну від Іспанії, в решті Західній Європі панувала політика меркантилізму і податки були не настільки руйнівні для городян. Найбільш сильно від революції цін виграли Нідерланди (які були на той момент економічним центром Іспанської імперії), меншою мірою Англія, Ганза, північна Італія (особливо Генуезька республіка, колишня основним кредитором іспанських Габсбургів) і верхньонімецької торгові доми. Подорожчання предметів широкого споживання призвело до падіння реальних доходів людей, що жили на заробітну плату, зростання якої не встигав за зростанням цін. Так, в Англії за XVI століття ціни на товари в середньому підвищилися на 155%, а заробітна плата найманих робітників - тільки на 30%. Зате від революції цін багато виграла народжуваної буржуазії: робоча сила подешевшала, а продукція, що випускається, навпаки, подорожчала. Крім того, з припливом дешевих грошей істотно впали ставки по кредитах (саме з цим насамперед пов'язаний успіх Нідерландів). Революція цін виявилася вигідною і залежному селянству, оскільки з падінням купівельної сили грошей зменшувалися реальні розміри грошового оброку, а ціни на селянські сільськогосподарські продукти нечувано виросли. Зате в результаті підвищення цін серйозно програвали феодали, розмір грошової ренти яких був фіксований, а життя подорожчало. Крім того, здешевлення благородних металів, що були у XVI-XVIII століттях основним предметом експорту з Європи в Азію, дозволило різко активізувати торгівлю з Ост-Індією. Повзуча інфляція стала тим стимулом, який привів зрештою до промислової революції. 
Східна Європа та Прибалтика 
У країнах, розташованих на північ від Дунаю і схід від Ельби, були свої особливості революції цін. У першу чергу ці країни не були безпосередньо пов'язані ні з Америкою, ні з Іспанією (основним постачальником срібла в Європу). Тому інфляція тут почалася значно пізніше (тільки з кінця XVI століття) і була не такою швидкою і сильною. Крім того, феодальна система цих країн не тільки не хилилася до занепаду, як на заході, а й навіть ще не знайшла закінчену форму. Почало розвиватися в північно-західній Європі мануфактурне виробництво вимагало сировину (зерно, шерсть, льон, пенька, корабельний ліс, залізо), яке і стало основним предметом вивезення зі Східної Європи. Переважно сільськогосподарська спрямованість експорту сприяла «розвитку» саме цих галузей. Походив відомий економічний рецидив, який може бути названий аграрізація економіки, розширення та посилення панщинного режиму (оскільки феодальні повинності тут не були фіксовані). Лише в Швеції, що стала з цього часу основним постачальником заліза і корабельного лісу, відбувся серйозний підйом металургії. Це, поряд з неефективністю тут панщинного господарства, чимало сприяло подальшому військовому й політичному посилення шведської монархії. У Речі Посполитої посилення панщинної системи призвело до деградації міст і надмірного посилення шляхти. Як наслідок - послаблення королівської влади і тривалий політико-економічна криза. 
Османська імперія і Балкани 
У Туреччині та завойованих їй землях вплив революції цін було не таким значним. Скоріше вона посилила вже існуючі проблеми, до яких треба віднести розкладання тімарной системи та деградацію фінансів імперії. Фатальним ударом для фінансів стали Великі географічні відкриття, підірвали монополію Порти на транзитну торгівлю між Європою і Індією, і падіння в зв'язку з цим значення Середземноморської торгівлі. Результат - величезний дефіцит бюджету не міг бути покритий ні псуванням монети, ні збільшенням більш ніж в 5 разів податків. Розпад ж військово-ленній системи був історично неминучим внаслідок недосконалості цієї форми військової організації. Прискорення процесу полягає в тому, що платежі селян тімаріотамі були фіксованими. У результаті військові витрати, які несли на собі Сипахи, перестали окупатися зборами з тімару, і феодали все більше стали втрачати інтерес до своїх володінь і службі. 
Росія 
На відміну від інших країн, падіння вартості благородних металів відбувалося не у другій половині XVI століття, а в першій половині XVIII століття. Пов'язано це було з ізольованістю Росії від решти Європи аж до Петра Великого. Як і в Західній Європі, вона виражалася в знеціненні грошового металу і величезному збільшенні грошової маси, внаслідок чого сталося швидке і значне підвищення цін на всі товари. У середньому ціни за століття виросли приблизно в п'ять разів, причому головною причиною послужило нівелювання майже 10-кратного розриву в цінах, який існував на межі XVII-XVIII століть у Росії і західноєвропейських країнах. Ця революція цін справила величезний вплив на економіку країни, найбільшою мірою наслідки впливу проявилися в другій половині XVIII століття. Як і в Східній Європі, взяла гору сільськогосподарська орієнтація народного господарства. Вона стала заглиблюватися, розвиваючись у напрямку виробництва зерна, пеньки і льону. У складі російського експорту частка сільськогосподарських продуктів у 1710 році становила 92%, до 1725 році знизилася до 52 відсотків, а потім знову стала зростати і до початку XIX століття досягла 72%. Особливо прогресував вивіз зерна. Найважливішим фактором спеціалізації російської економіки на виробництві сільськогосподарської продукції, крім включення Росії в міжнародний поділ праці, стало нерівномірне підвищення цін на різні групи товарів в ході революції цін: ціни на сільськогосподарські товари підвищилися більше (особливо на зерно), ніж на ремісничо-промислові. Це позначалося негативно на темпах зростання промисловості та міграції селян до міст. Звідси відбувалося уповільнення зростання міст. Більш швидке зростання цін на сільськогосподарські товари змушував багатьох городян до останнього триматися за город, ріллю. У другій половині XVIII століття землеробство і скотарство давали кошти життя приблизно половині міського населення. Виник постійний дефіцит державного бюджету. 
Вплив другої революції цін 
Друга хвиля помітного підвищення цін спостерігалася після того, як різко зріс видобуток золота в Каліфорнії та Австралії. Якщо за період 1821-50 загальний видобуток золота дорівнювала 28698375 тройських унцій, то в наступні 30 років (1851-80) вона досягла 181 250 894 тройських унцій, тобто збільшилася більш ніж в 6 разів. Зростання продуктивності праці в золотодобувній промисловості, а отже, і зниження вартості золота зумовили підвищення товарних цін за вказаний період на 25-50%. Це призвела до зростання вартості життя і погіршення становища пролетаріату, а також відіграло певну роль у процесах концентрації промислового виробництва. Ступінь цього впливу на економіку однак не настільки значна, як при першій хвилі інфляції.

28.Суть і  значення демократичної, промислової  та освітньої революцій для  ринкових перетворень у країнах Європейської цивілізації.

На зміну періоду  Відродження прийшов період Реформації, що приніс з собою вагомі зміни  в житті Європейської цивілізації. Ці зміни полягають в духовно-культурній, політичній, господарській та соціальній революціях.

Зміни в духовно-культурній сфері, пов'язані із Ренесансом, Реформацією та формуванням протестантської етики, запровадили якісно норі явища в суспільному житті. У XIV—XVI ст. у країнах Західної Європи сформувався потужний культурний рух до ідей осьового часу, особливо античного. Людство переосмислило світогляд античності, в центрі якого були природа, людина та ідеї гуманізму що проявилось у Ренесансі (Відродженні) античних традицій. Це сприяло становленню національної самоідентифікації держав Західної цивілізації. З появою носія національної свідомості — інтелігенції— складається нація з притаманним їй світоглядом, вираженим у специфіці мистецтва, архітектури, літератури, філософії тощо.

У соціальному плані  ці революції являли собою боротьбу за утвердження соціальної рівності всіх верств населення, проти привілеїв пануючої аристократії. Класичним варіантом буржуазно-демократичної революції вважається Велика французька революція 1789 р., яка задекларувала свободу й рівність усіх громадян держави.

Демократичні революції  стали також висхідною точкою у формуванні національних держав на основі спільної культури, мови та етнічної належності людей, їх рівності. Основою взаємовідносин у такій державі стала солідарність, що прийшла на зміну становим відносинам. Відбувається поділ влади на законодавчу, судову і виконавчу, формування внутрішнього ринку та його інститутів. Створення національної держави забезпечило соціально-політичні умови розвитку ринкової економічної системи.

Матеріальною основою  формування ринкового господарства держав Західної цивілізації стала промислова революція. Вона виникла на ґрунті суттєвих змін, що мали місце в господарстві країн: швидка механізація виробництва, розвиток ткацької промисловості, застосування парової машини, впровадження виплавки заліза з використанням коксу, широка співпраця науки та інженерії з промисловим виробництвом тощо.

Зміна політичних систем країн у результаті революцій  обумовила формування якісно інакшого економічного центру та зміну статусу економічних індивідів у суспільстві. Суспільство перейшло від відносин особистої до економічної залежності, що знаменувало собою заміну особистої власності приватною.

Демократична та промислова революції змінили характер зв'язків  між самими суб'єктами господарювання і між ними та державою. Головним у діяльності останньої як економічного центру стало формування умов господарської діяльності незалежних власників, забезпечення суспільних інтересів. А взаємодія між господарствами стала будуватись на засадах еквівалентності, де досягнення цілей кожного суб'єкта спирається на вільну конкуренцію. Саме тому цю епохе прийнято називати епохою вільної конкуренції.

Основними суб’єктами  господарювання стають позасімейні господарства, засновані на поділі праці, наймі, приватній власності, відповідно до чого з'являлись різні форми таких господарств. Почали виникати приватні (фермерські гос подарства, фабрики) та колективні (ассоціації та акціонерні то вариства) капіталістичні утворення.

Утворюється національний ринок, який характеризується новими формами зв'язку між виробництвом і споживанням: крім особистого споживання сім'ї (родини) виникає промислове (попит фабрик). Останній включає в себе ринок засобів виробництва та робочої сили, ринок капіталів, ринок цінних паперів і ринок предметів споживання, який масштабно розширює свій асортимент і обсяги за рахунок масового виробництва.

Промисловий переворот  обумовив зміни в структурі народного господарства. Вони проявились у домінуванні підприємств, пов'язаних з промисловим виробництвом; автоматизації визначальних галузей; інтенсифікації праці; появі масового товарного виробництва і, як наслідок, масового споживання; збільшення продуктивності праці і частки населення, зайнятого в промисловості. Усе це призвело до здешевлення вироблених матеріальних благ, що й стало основою національного ринку.

В цих умовах меркантилізм втрачає актуальність, а на зміну  йому  приходить «Класична школа  політекономії».

31.Особливості  розвитку ринкових відносин у  Франції та США. Висвітлення  цих процесів у теоріях Ж. Б. Сея, Ф. Бастіа та Г. Ч. Кері.

В епоху Реформації, католицької  реакції, релігійних війн, жорстоких національних, соціальних та політичних зіткнень змінюється характер гуманістичної думки в європейській культурі. У Франції XVIII ст. цьому сприяла бездарність державного управління, надмірна розкіш королівського двору, релігійна нетерпимість гугенотів-реформаторів, з одного боку, і прибічників крайньої католицької реакції, з іншого.

Наростання невдоволення в країні наближало все більш наближало буржуазно-демократичну революцію. Крім цього була низка інших причин. Головною економічною причиною революції стала криза монархії та феодальної структури суспільства. Соціально-економічна не справедливість феодального (ієрархічного) устрою держави полягала в надмірному оподаткуванні феодально залежних селян, які становили основну частину економічно активного населення, й регламентації діяльності в промисловості та торгівлі, що суперечило принципам ринкової економіки. Безпосереднім поштовхом до революції стало також фінансове банкрутство держави.

Революція розпочалась 14 липня 1789 р. взяттям Бастилії— символу абсолютизму — і охопила всю країну. При владі опинилася буржуазія. 26 серпня 1789 року в країні було прийнято Декларацію прав людини і громадянина. З 1789 р. по 1791 р. у Франції було проведено ряд реформ, які сприяли утвердженню буржуазного устрою. Був скасований становий поділ, спадкові титули дворянства, церкву відділили від держави, а її землі конфіскували, оголосили «національним майном» і розпродали невеликими ділянками. Усе це створювано передумови для ринкового підприємницького господарювання.

Революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка визначила  у Франції початок промислового перевороту і розчистила дорогу для розвитку капіталістичної економіки. Промисловий переворот в країні тривав майже все XIX ст. Він розпочався в 1810—1820 рр. і прискорився лише в 1850—1860 рр., які можна вважати також роками завершення промислового перевороту.

У 50—60-ті роки значних  темпів розвитку набувала важка Промисловість. Використання бесемерівського методу виплавки сталі призвело до підвищення якості продукції І зростання виробництва у вісім разів.

Промисловий переворот  було завершено в кінці 60-х років. Франція стала аграрно-індустріальною державою. Загальний обом промислової продукції порівняно з початком перевороту зріс у шість разів. Відбувся процес концентрації виробництва, особ-піиіо в легкій промисловості та металургії. Зросло міське населення. Та більша частина національного доходу припадала усе ж І аграрний сектор. У сільській місцевості проживало 56 % мешканців країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 % на-Селення.

1800 р. у Парижі був  заснований Французький банк. Йому  надавалось монопольне право  на емісію банкнот. Банк мав виконувати функції державного банкіра та кредитора держави. У 1801 р. в Пари-жі з'являється фондова біржа, яка призначалась для здійснення Великих   торговельних   угод   між   промисловцями   і   купцями; 1810р. була створена особлива «Рада зі справ фабрик і заводів».

Головна роль у першій половині XIX ст. належала будівництву залізниць. У результаті до кінця 1840 р. у Франції було здано в експлуатацію 1,5 тис. км залізничних шляхів. Технічна революція у сфері транспорту викликала прискорене Зростання металургійної й паливної промисловості.

Жаи Батист Сей (1767—1832)— родоначальник і головний представник французької економічної думки цього періоду. Як у першій своїй роботі «Трактат політичної економії» (1803), так і в узагальню вальній — «Повний курс практичної політичної економії» (1828—-1829) у шести томах він наслідує і пропагує ідеї А. Сміта, Разом з тим Ж. Б. Сей звертає увагу на помилки та суперечності в теорії вченого й намагається їх виправити. У цілому правомірно стверджувати, що він не просто популяризував класичне вчення, а збагатив його власними ідеями і став засновником нового напряму в економічній теорії.

Відповідно до теорії Ж. Б. Сея, виробництво створює не певну матерію, а корисність, яка  надає речам цінність. Саму корисність він розглядає як послугу.

За Ж. Б. Сеєм, вартість визначається не працею, як у класиків, а корисністю речі, її споживчою  вартістю, у створенні якої беруть участь три фактори виробництва: праця, капітал і земля. Ця теорія отримала назву — «Теорія трьох факторів».

Важливу роль відводить  Ж. Б. Сей підприємцю. Саме вони комбінують виробничі послуги заради задоволення  споживчого попиту. Вони створюють  попит на виробничі блага й  пропозицію споживчих благ. Через  них відбувається розподіл багатства  в суспільстві.

Одне з центральних  місць у вченні Ж. Б. Сея займає теорія ринку («закон Сея»). Вона відображає сформульовані ним залежності, які стосуються проблеми реалізації та досягнення загальної економічної рівноваги в суспільстві. Суть теорії полягає в тому, що, за твердженням Ж. Б. Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює по-трсбу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит.

Ринок — це обмін товарів  на товари, а гроші виконують тільки роль посередника в цьому обміні. Розвиваючи цю думку, Ж. Б. Сей формулює чотири закони ринку;

1. Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більш споживачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає зі збільшенням попиту.
2. Кожен виробник зацікавлений в успішній діяльності інших, оскільки вона формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промисловості супроводжується процвітанням сільського господарства і т. д.
3. Імпорт сприятливо впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари можна отримати, лише продавши свої.
4. Ті прошарки суспільства, які тільки споживають і нічого не виробляють, не примножують багатство країни, а розорюють її.

Другим представником  французької політичної економії цього  часу був Фредерік Бастіа (1801—1850). Найбільшою популярністю користуються дві його роботи — «Економічні софізми» (1847) і «Економічні гармонії» (1850).

Ф. Бастіа, як і А. Сміт, пов'язував прогрес суспільства  з реалізацією вільної ініціативи кожної людини. Ф. Бастіа, наслідуючи Ж. Б. Сея, трактував цінність як відношення послуг. Джерело економічних гармоній Ф. Бастіа вбачав у вільній конкуренції та обміні. Згідно з теорією економічних гармоній Ф. Бастіа, інтереси праці та капіталу солідарні. Він вважав, що «в міру того, як примножуються капітали, безумовна частка, що належить їм у загальному результаті виробництва, зростає, а частка відносна знижується; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим паче зростає і його частка безумовна» Саме з цього закону, на думку Ф. Бастіа, «випливає гармонія інтересів робітників і тих, хто їх наймає»

Специфіка  становлення  ринкового господарства в Американських  колоніях полягала в тому, що її заселяли вихідці з країн, де вже розвивалися  ринкові відносини. Туди прибували  англійці, ірландці, шотландці, німці, голландці, які па своїй батьківщині належали до середнього класу, тобто були освіченими й мали різноманітні трудові навички. Вони були сповнені діловим духом, бажанням створити своє господарство та отримати прибутки. Як правило, ці люди були протестантами, відрізнялись віротерпимістю, що дозволяло створювати етнічно змішані родини.

В економічному розвитку колоній рано намітилась спеціалізація.

Чотири північні колонії  Нової Англії (Род-Айленд, Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектикут) з найбільшим містом і портом Бостон, були мало придатними для землеробства. Тут розвивалась лісопильна, суднобудівна, залізоробна, металургійна та легка промисловості. Провідного галуззю останньої стала вовняна.

Чотири колонії центру Нової Англії (Нью-Йорк, Делавар, Нью-Джерсі, Пенсільванія), були основним сільськогосподарським районом, де здебільшого вирощували пшеницю.

П'ять колоній півдня (Меріленд, Вірджинія, Північна та Південна Кароліна і Джорджія) створили зовсім іншу соціально - економічну зону. Її особливість була в тому, що основною робочою силою була примусова праця рабів — негрів. Тому Південні колонії відрізнялися  також культурою, релігією, ментальністю. А їхній

спекотний та вологий  клімат дозволяв вирощувати на плантаціях тютюн, рис.

Високими темпами, які  не були характерні жодній державі, зростало населення країни: у 1800 р. — 5,3 млн., у 1850 р. — 23,2 млн. людей. Це відбувалося  за рахунок як природного припливу, так і притоку іммігрантів та ввозу рабів. До 1860 року в США іммігрувало близько п'яти мільйонів осіб. Таким чином, США отримували з країн Західної Європи технічні досягнення, підготовлених кваліфікованих працівників та дешеву робочу силу. Усе це сприяло швидкому економічному піднесенню США й розвитку внутрішнього ринку країни.

Мни спою специфіку в  США й процес урбанізації. Якщо в  Європі її міста заселялись за рахунок  обезземелених селян, то в США  за рахунок іммігрантів, як правило, представників промислово виробничої сфери. Жителі міст 1860 р. становили майже 20 % населення США. Процес урбанізації в країні відбувався більш повільними  темпами, ніж в Європі.

У США XVIII—XIX ст. було зроблено багато важливих відкриттів, чому сприяла державна система заохочення. Так, 1790 р. і виданий Закон про патенти, який давав винахідникам  значну монополію на використання своїх винаходів. Уже 1793 р. учителем Уітні було створено першу бавовноочисну машину її застосування підвищувало продуктивність праці в 100 разів. Цей же талановитий учитель впровадив у виробництво мушкетів принцип взаємозамінності окремих частин, що стало Початком стандартизації виробничого процесу в промисловості. Винайдення 1841 р. швейної машини дало поштовх розвитку легкої промисловості. Америка на першому етапі промислової революції стала батьківщиною електромагнітного телеграфу (1842),  бесемерівського процесу виплавленння  сталі (1847), парової турбіни (1849).

Своєрідність становлення  та розвитку США, і зокрема — капіталізму, наклало відбиток на їхню економічну думку (він панування па Півночі, тоді як Південь усе ще залишався рабовласницьким), Політичні та соціально-економічні умови викликали необхідність довести прогресивність капіталістичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголосити побудову капіталізму загальносуспільною метою.

Засновником такої вкрай необхідної ліберальної економічної теорії США є Генрі Чарльз Кері (1793—1879). Він написав цілу м ясу робіт. Серед них: «Нариси про норму заробітної плати» (1835), «Принципи політичної економії» (1837—1840) у 3-х томах, «Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комерції» (ІХ50), «Принципи соціальної науки» (1865) та ін.

Економічна теорія Г. Ч. Кері побудована на поєднанні критично розглянутих економічних теорій попередників, особливо класиків, Га власних  економічних поглядів. Так, він не сприймав Д. Рікардо та Т. Р. Мальтуса, системи яких вважав песимістичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу. Не погоджувався Г. Ч. Кері і з деякими думками А. Сміта, зокрема заперечував теорію вільної торгівлі, запропонувавши натомість доктрину протекціонізму.

Центральне місце в  теоретичних побудовах Г. Ч. Кері, як і у Ф. Бастіа (Франція), займає теорія «гармонії інтересів». На його думку, він сформулював універсальний закон, згідно з яким у капіталістичному суспільстві існує «найповніша гармонія всіх істинних і справжніх інтересів», а тому немає підстав для соціальних суперечностей. Вихідною умовою в теоретичній побудові Г. Ч. Кері була ідея про справедливий розподіл, який нібито притаманний капіталізмові. Він, як вважав Г. Ч. Кері, враховує внесок кожного в суспільне виробництво. З розвитком буржуазного суспільства завдяки зростанню продуктивності праці та примноженню капіталів частка робітників у національному продукті зростає і абсолютно, і відносно, а частка капіталістів, абсолютно збільшуючись, відносно зменшується. «З усіх законів, установлених наукою, —писав Г. Ч. Кері, —це найбільш прекрасний закон, тому що дія цього закону полягає у гармонії істинних інтересів різних класів людського суспільства».

Наприкінці 40-х років XIX ст. Г. Ч. Кері підтримував політику фритредерства, яку проводив уряд США. Та вже у 50-х роках пін стає поборником політики протекціонізму. Основний аргумені ученого—- це можливість зберегти для виробника внутрішнії) ринок за рахунок автономізації економіки. А основою міжнародних відносин він вважає досягнення стану всесвітньої гармонії націй завдяки всебічному індивідуальному розвитку.

Що ж до міжнародного поділу праці, то, на думку Г. Ч. Кері, невтручання держави в міжнародні відносини під гаслом міжнародного поділу праці може призвести національну економіку (ідеться, перш за все, про США) до промислової залежності, перетворення країни на постачальника сировини для розквіту якоїсь іншої нації, Звідси видно, що основною метою теорії Г. Ч, Кері був захист американської економіки.

Таким чином, економічна позиція Г. Ч. Кері слугувала теоретичним та ідеологічним підґрунтям становлення і розвитку капіталістичних відносин на всій території США. Разом з тим, крайня протилежність шляхів економічного розвитку Півночі та Півдня, гострий соціально-економічний конфлікт між ними на той час міг вирішитися лише через громадянську війну. Остання, що закінчилась перемогою Півночі, мала характер буржуазно-демократичної революції. її рушійними силами були робітники, фермери та революційна буржуазія, виступила політичним керівником народу, хоча саме робітники і фермери зіграли в революції вирішальну роль.

32.Особливості  становлення ринкового господарства  в Німеччині та відображення  цих процесів представниками історичної школи.

До завоювання Наполеоном, не існувало єдиної Німецької держави, завоювання позитивно вплинули на німецькі землі, що увійшли до складу Французької імперії. У 1806 р. в Парижі правителі 36 німецьких держав підписали договір про створення Рейнського союзу, який перебував під французьким «протекторатом». Демократичні та економічні реформи на цих землях прискорили формування передумов промислового перевороту: було уведено французьке цивільне право, а в 1808—1810 рр. встановлено свободу підприємницької діяльності. Вплив реформ поширився і на ті країни Німеччини, які не залежали безпосередньо від французів. Найбільше його зазнала Прусія.

Але, мабуть, головним наслідком  краху старої та роздробленої Німеччини  стала глибока зміна у світосприйнятті  німців: на зміну ідеалізму XVIII ст. прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою національну єдність.

У 1815 р. «Священну Римську  імперію» учасники Віденського конгресу замінили на Німецький союз, що був  формальним об'єднанням 38 самостійних  німецьких держав. Між ними не було єдиного законодавства, спільних армії, фінансів, єдиної грошової системи. Замість обіцяної конституції, навколо якої повинна була об'єднатися держава, пруський король проводив політичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політиків залишити Німеччину.

Незважаючи па це, в  економіці країни відбувалися поступові  зміни. Першим досягненням став Пруський митний закон 1818р., який знищив внутрішні  кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував усілякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія.

У 1833 р. було створено Німецький  митний союз, який скасував внутрішні  кордони між більшістю німецьких держав з населенням 25 млн. жителів. До союзу не ввійшло лише декілька північних держав і Австрія. Його створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, текстильну промисловість. У 1846 р. в областях Митного союзу нараховувалось більше 310 прядилен і 750 тис. механічних веретен.

Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбільшим розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський промисловий район. У ньому було зосереджено близько 200 домен і одна четверта частина всіх працюючих Німеччини. У першій половині XIX ст. зайнятість населення на промислових підприємствах виросла у 12 разів. Більш ніж удвічі виріс видобуток вугілля, у чотири рази збільшилась кількість працюючих на шахтах.

Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина  яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. Паровозобудівні заводи задовольняли в 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.

У 30—40 рр. пожвавилося  сільськогосподарське виробництво. Це  було викликано застосуванням у  юнкерських (великих феодальних землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких господарствах (працювали наймані робітники) сільськогосподарської техніки — культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення землеробства, застосуванням мінеральних добрив, вирощуванням широкого асортименту пікнічних культур.

У політичному житті  німецьке суспільство розкололися  па три групи. Ліберали, як правило, промисловці, фінансисти й державні чиновники, обстоювали ліберальну економіку  та перехід Німецького союзу до конституційної федеративної монархії. Демократи — дрібні промисловці, торговці, інтелігенція, робітники й селяни, не вимагаючи скинути монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в економіку, що гарантувало б захист їхніх інтересів. Консерватори— вищі державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і представники церкви, — прагнули зберегти все без змін.

буржуазно-демократична революція 1848 р об’єднала Німеччину  навколо Прусії, де більшість населення якої були німці. Прийняття прусської конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.

Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало Створення  потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство (засновництво акціонерних банків).

У організації акціонерних  банків брали участь великі банкірські дома, промислові фірми. Однією з особливостей діяльності такої системи була спеціалізація цих установ по галузях економіки 
на окремих територіях. Німецькі банки стали одними із найнадійніших і найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме — пунктуальність, обережність, педантизм, відповідальність.

У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції 1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу виникає так звана історична школа.

Засновниками були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони намагалися визначити і проаналізувати тенденції  сусп. розвитку. Представники Школи  заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником Школи  був професор В.Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)-  стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

 Ідеї Історичної  школи найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “Політекономія з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу.

Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна  праця “Політична економія сучесностіі  майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки  на класичну політекономію: не визнає об’єктивності дії економічних  законів, принципу індивідуалізму.

29.Відображення  основних проблем ринкового господарства в економічній думці (класична школа політичної економії, марксизм, німецька історична школа).

Розвиток капітал відносин призвів до занепаду меркантилізму передовсім в Англії — найрозвиненішій економічно країні. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала добу політ і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Починається бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був неможливим без наукових знань. XVII ст. стало століттям розвитку природничих наук, особливо механіки, математики, фізики, астрономії. Великого значення набуває філософія. Усе це сприяло також і розвиткові економічної думки. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. До класиків належали економісти від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політ економії Маркс називає праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе, її, за Марксом, заступила «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Цей перехід він пов'язував із загостренням класової боротьби.

У західній літературі визначення хронологічних меж класичної  політекономії є іншим, її зародження часто пов'язують із фізіократами. До класичної політекономії західні економісти фактично відносять усю післярікардіанську політичну економію XIX ст.

Історичні умови формування марксизму слід розглядати з двох сторін: перша — загострення соціальних суперечностей, що знайшли втілення у боротьбі робітничого класу за свої права (цей клас був згуртований і численний); і друга — нові тенденції в розвитку економічної науки.

Ідея соціаліст та комуністичної організації суспільства, сформульована з класичних позицій соціалістами-утопістами, зі зростанням соціальної нестабільності в першій половині XIX ст., набуває все більшої популярності.

Саме в цей час  у розвитку економ науки настає період певної невизначеності: класичні теорії пережили себе, почалася боротьба різних наукових поглядів, унаслідок чого поряд з класичними догмами виникають різноманітні вчення, що принаймні частково заперечують їх. Так, крім соціал-утопізму, можна назвати інтервенціонізм, який обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку для розв'язання соціальних суперечностей; національну систему політичної економії (альтернативну школу). Усі вони ревізували метод класичної політекономії: соціалісти-утопісти піддавали критиці принцип індивідуалізму, інтервенціоністи — принцип невтручання держави, альтернативна школа — обидва ці принципи, а також принцип космополітизму. Це було зрозумілим, адже капіталіст. система саморегулювання поступово втрачала ефективність, що негативно позначалося не лише на економ, а й на соціальній стабільності.

Але ці вчення не давали вичерпних відповідей на низку актуальних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо пояснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу.

Більше того, спроба реалізувати  їх на практиці під час французької революції 1848 р. провалилась, остаточно їх дискредитувавши,  А між тим нова соціальна сила — робітничий клас — нагально потребувала теорії, що відбивала б її інтереси. Саме тому і виникає особлива течія в політичній економії — марксизм, засновниками якого були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820— 1895). За оцінками французьких науковців, Ш. Жида та Ш. Ріста, ця течія була «...не простим виразом великодушних устремлінь, а справжньою науковою системою...». Початок їй було покладено виходом першого тому «Капіталу» К. Маркса.

Цю теорію умовно поділяють  на 2 частини:

— марксизм як економічне вчення; — марксизм як соціальне  вчення.

Ясна річ, що обидві ці частини марксизму не можна вважати  цілком самостійними, оскільки перша  створювалась для обґрунтування другої, тобто для доведення необхідності докорінних соціальних перетворень суспільства.

Марксистське бачення  таких перетворень було, на відміну  від соціальних утопій їхніх попередників, радикальним: пропагувало революційні (насильницькі), а не еволюційні зміни форм власності. Водночас економічне обгрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень.

У середині ХІХ ст. надзвичайно  загострилася класова боротьба у  Німеччині. Результатом цього загострення  були європейські революції 1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу виникає так звана історична школа.

 Засновниками були  В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони  намагалися визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники ІШ заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником І.Ш. був професор В.Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)-  стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони розвитку екон факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

 Ідеї І.Ш. найпослідовніше  проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “ПЕ з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень екон мудрості суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу.

Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна  праця “Політична економія суч.і  майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки  на класичну політекономіюмію: не визнає об’єктивності дії економічнихх законів, принципу індивідуалізму

33.Марксистське  економічне вчення про генезис  капіталістичного господарства та оцінка даного вчення в сучасній економічній літературі.

Історичні умови формування марксизму слід розглядати з двох сторін: перша — загострення соціальних суперечностей, що знайшли втілення у боротьбі робітничого класу за свої права (цей клас був згуртований і численний); і друга — нові тенденції в розвитку економічної науки.

Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства, сформульована з класичних позицій  соціалістами-утопістами, зі зростанням соціальної нестабільності в першій половині XIX ст., набуває все більшої популярності.

Саме в цей час  у розвитку економічної науки настає період певної невизначеності: класичні теорії пережили себе, почалася боротьба різних наукових поглядів, унаслідок чого поряд з класичними догмами виникають різноманітні вчення, що принаймні частково заперечують їх. Так, крім соціал-утопізму, можна назвати інтервенціонізм, який обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку для розв'язання соціальних суперечностей; національну систему політичної економії (альтернативну школу). Усі вони ревізували метод класичної політекономії: соціалісти-утопісти піддавали критиці принцип індивідуалізму, інтервенціоністи — принцип невтручання держави, альтернативна школа — обидва ці принципи, а також принцип космополітизму. Це було зрозумілим, адже капіталістична система саморегулювання поступово втрачала ефективність, що негативно позначалося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності.

Але ці вчення не давали вичерпних відповідей на низку актуальних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо пояснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу.

Більше того, спроба реалізувати  їх на практиці під час французької революції 1848 р. провалилась, остаточно їх дискредитувавши,  А між тим нова соціальна сила — робітничий клас — нагаль-но потребувала теорії, що відбивала б її інтереси. Саме тому і виникає особлива течія в політичній економії — марксизм, засновниками якого були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820— 1895). За оцінками французьких науковців, Ш. Жида та Ш. Ріста, ця течія була «...не простим виразом великодушних устремлінь, а справжньою науковою системою...». Початок їй було покладено виходом першого тому «Капіталу» К. Маркса.

Цю теорію умовно поділяють  на 2 частини:

— марксизм як економічне вчення; — марксизм як соціальне  вчення.

Ясна річ, що обидві ці частини марксизму не можна вважати цілком самостійними, оскільки перша створювалась для обґрунтування другої, тобто для доведення необхідності докорінних соціальних перетворень суспільства.

Марксистське бачення  таких перетворень було, на відміну  від соціальних утопій їхніх попередників, радикальним: пропагувало революційні (насильницькі), а не еволюційні зміни форм власності. Водночас економічне обгрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень.

26.Роль учення  фізіократів у розвитку економічної думки. Основні представники школи фізіократів.

Фізіократизм (франц. physiocratia від грецьк. physis – природа і грецьк. kratos – сила, влада) – економічна концепція французької наукової школи фізіократів XVIIІ століття, що прийшла на зміну меркантилізму.

Його представники —  французи Франсуа Кене, Анн Робебжак Тюрго, П'єр Буагільбер  та інші Її сутність: основне джерело багатства нації – сільське господарство, а не торгівля. Фізіократи оголосили сільське господарство єдиною галуззю, що створює багатство країни.  Промисловість важали марною галуззю, через те що там лише перетворювалась форма продукту, даного прородою. Пов'язували походження багатства не зі сферою обігу, а зі сферою виробництва, в чому мали певну рацію.

Обмеженість їх поглядів виявилася в тому, що тільки хліборобство вони цінували як продуктивну сферу, а промисловість вважали «безплідною» галуззю. У ній, на їх думку, працівник лише змінює форму речовини, яка створюється хліборобом. Фізіократи визнавали, що об'єктивні закони діють не лише у природі, а й у суспільстві, обстоювали розвиток економіки на основі вільої конкуренції, стихійної гри ринкових цін. Отже, їх учення було першою концепцією капіталіст виробництва.     

34.Економічні  основи української козацької Гетьманської держави та економічна політика Б. Хмельницького.

Економічна система запорозького козацтва складалася із двох секторів: січового та індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося на загальносічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими центральний запорозький уряд не розпоряджався. Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках — адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорозьких козаків. В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами.

Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини.

3 кінця XVII ст. козацька старшина, яка зміцнила своє становище, починає прибирати до рук також й інші галузі промисловості. Але враховуючи те, що на цей період старшинське землеволодіння починає домінувати, а особиста залежність селян-виробників посилюється, то старшинська підприємницька діяльність набуває феодальних рис, притаманних мануфактурному виробництву в Росії.

Основна маса козацької старшини, перетворившись у великих землевласників, робить усе можливе, щоб юридично закріпити свої права. Найбільшими землевласниками були самі гетьмани — I. Мазепа володів 19654 дворами, I. Скоропадський — 19822 дво-рами, Д. Апостол — 9997 дворами підданих.

Внутрішня політика гетьмана і гетьманського уряду була направлена на задоволення козацької старшини та її прагнень. В цьому не було нічого дивного. В результаті повстання в Україні відбувся соціально-політичний переворот, в результаті якого провідне місце здобув козацький стан. До козацького стану входили запорожці, колишні реєстрові козаки, селяни, міщани, дрібна шляхта. Козаки несли на собі обов'язок військової служби і за те отримували ряд привілей: право на землю, звільнення від податків.

Міщанство, яке намагалося захопити в свої руки всю промисловість і торгівлю, але зустрічало сильну конкуренцію зі сторони козацтва.

Селянство після повстання отримало деяке полегшення, бо платило тільки податки і було звільнено від примусових робіт. Але козацька старшина проявляла прагнення до повернення кріпацтва.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю. 
   На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупним землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався гасити виникнення нових соціальних конфліктів і, як міг, гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.   

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами. Ці питання постійно перебували в центрі дипломатичної діяльності Б. Хмельницького, який усе робив для зміцнення міжнародного становища козацької держави.

27.Передумови  зародження інститутів ринкової  економіки. Нові форми  господарств у промисловості та аграрній сфері. Мануфактура та її види.

Промисловий переворот обумовив зміни B структурі наррдно-го господарства. Вони проявились у домінуванні підприємств, пов'язаних 3 промисловим виробництвом; автоматизації визначальних галузей; інтенсифікації праці; появі масового товарного виробництва і, як наслідок, масового споживання; збільшення продуктивності праці і частки населення, зайнятого в промисловості,. _ Усе це призвело дй здешевлення вироблених матеріальних благ, що й стало основою національного ринку.

Відбулися інституційні перетворення, B ході яких була створена система економічних інститутів ринкової економіки: банки, біржі, приватна власність тощо.

Потреби ринкової економіки зумовили необхідність у кваліфікованих працівниках, у розвитку науки й техніки, у поєднанні науки 3 виробництвом. Це могла здійснити освітня революція. її суть полягала в переході від майже суцільної безграмотності до масової початкової освіти населення й розвитку спеціальної професійної освіти. Така політика в галузі освіти змінила культуру взаємовідносин держави (державних органів) і суспільства, дала поштовх до стрімкого розвитку науки, запровадження нової техніки і технологій, підвищення рівня культури управління позасї-мейними господарствами, формування більш досконалого інсти-туційного середовища та стала однієї з причин виникнення середнього класу. Рівень поширення освіти в державі залежав від ступеня i'i активності в цій сфері.

Мануфактурне виробництво  мало свої особливості. Основними видами мануфактур, що існували, були кріпосна та капіталістична мануфактури. До кріпосної мануфактури належать:

• вотчинна мануфактура (підприємство, базоване на примусовій праці, що виникає з XVII ст. у великих маєтках-вотчин  Російської імперії; в основному займається переробкою сировини, що виробляється в маєтку); в Україні до вотчинної мануфактури відносять суконну та цукрову мануфактури;
• посесійна мануфактура (виникає у XVIII ст., в період правління Петра І; передбачає умовне володіння, використовує примусову працю приписних робітників); найбільшого поширення 
  набула в галузях важкої індустрії.

До капіталістичної  мануфактури належали:

—купецька мануфактура (виникає в України в XVII ст., базується на вільнонайманій праці, як правило, належить представникам III стану — купцям);

- селянська мануфактура  (підприємство, засноване заможним селянством); виростає, як правило, із селянських кустарних промислів, використовує вільнонайману працю.

Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур посилювали територіальний поділ праці, що в свою чергу стимулювало розширення внутрішнього ринку. Збільшилася кількість торгів та ярмарків. Міцніли й економічні зв'язки України із зовнішнім світом: з Західною Європою, Росією, Сходом. Проте умови для торгівлі були дуже важкими. Економічна політика польського уряду захищала передусім інтереси шляхти і завдавала великої шкоди розвиткові української вітчизняної промисловості, затримувала загальний економічний розвиток

30.Генезис ринкового  господарства в Англії та його  висвітлення у теоретико-економічному  спадку А. Сміта та Д. Рікардо.

Внаслідок буржуазно-демократичної революції (1640—1659) та «Славного перевороту)) (1688) в Англії була встановлена конституційна монархія під парламентським контролем. Таким чином, система політичної влади забезпечила доступ (через парламент , пізніше — і через кабінет міністрів) представникам великого капіталу до державного управління. Це дозволило зорієнтувати економіку країни на створення умов, необхідних для подальшого розвитку складових ринкового господарства.

Діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогосподарської галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохоченні розвитку фермерських господарств, особливо тих, які вирощували зернові. Та лише в другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське господарство. Влада робила ставку на великі фермерські господарства, що використовували найману працю селян що лишились без землі. На заробітну платню ці робітники купували собі все необхідне, таким чином уряд гарантував платоспроможного споживача та збільшував товарно – грошовий обіг. На ринок капіталів надходили вільні грошові ресурси фермерів, які були їхнім прибутком від сільськогосподарського виробництва, і частина земельної ренти землевласників. Механізм утворення прибутку фермерів і ренти землевласників дослідиви Д. Рікардо в роботі «Основи політичної економії та оподаткування» (1817). 

У своєму дослідженні  вчений виходив з того, що вартість сільськогосподарських товарів  визначається витратами праці на їх виробництво за най не сприятливіших умов. Тоді фермери, які використовують гіршу землю, отримують лише середній прибуток на вкладений ними капітал. Рента на такій землі для ЇЇ власників не виникає. Ті ж фермери, які використовують середню й кращу землю, отримують дохід, що перевищує середній прибуток відповідно до якості і місцерозташувания земельних ділянок. Цей прибуток визначається як різниця між витратами виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на гірших землях. Середній прибуток привласнюється фермером. А надлишок доходу над середнім прибутком і є земельною рентою, яку отримує землевласник. Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціальний феномен, що пов'язаний із виникненням приватної власності на землю. А джерелом ренти є праця найманих робітників у сільському господарстві, а не власне земля.  Та К. Маркс у «Капіталі» показав, що це не зовсім правильно: в умовах приватної власності на землю землевласник не віддає даром в оренду навіть найгіршу ділянку. Рікардівську ренту К. Маркс назвав диференційною (тобто зв'язаною з природною різницею земельних ресурсів).

Протекціоністська політика англійського уряду сприяла розвитку мануфактурного виробництва. Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі виробництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зайняте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивності праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого дослідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він показав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поділу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удосконаленням виробництва. Саме мануфактури створили передумови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша виробнича операція, тим легше замінити людину машиною.

Політика уряду з  перетворення Англії на колоніальну державу розширювала сировинну та фінансову базу англійської промисловості, забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з колоніями в Індії, Північній Америці та в інших частинах світу.

У середині ХУШ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб королівського двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в колоніях. Він довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона намагається утримати в становищі аграрно-сировиних придатків метрополії, суперечить інтересам самої Англії.

Про вільну торгівлю в  Англії заговорили тільки тоді, коли вони стала світовою промисловою державою, і їй потрібна була дешева імпортна сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея цільної торгівлі була висунута та обґрунтована в Останній чверті XVIII ст., і Д.Рікардо і А.Сміт  надавали світовій торгівлі. Це спонукало їх до створення праць присвячених саме світовій торгівлі та місцю Англії в ній. Ці праці послужили орієнтиром в зовнішній політиці та торгівлі.

35.Зміни господарської  системи України під впливом  колонізаційної політики Московської  держави та Речі Посполитої (друга  половина XVII — середина XVIII с.т).

Визвольна війна 1648-1676pp. стала переломним моментом у житті україн народу, круто змінивши його долю. Наслідком війни стало визволення Наддніпрянщини з-під польської влади, відродження україн державності у вигляді козацько-гетьманської держави.

У результаті визвольної війни україн народу середини XVIст., на більшій частині України основними стали державна, козацька, селянська форми землеволодіння, було скасовано кріпосне право. B основному було ліквідовано велике й середнє землеволодіння польських феодалів, фільварково-панщинну систему господарювання й кріпацтво. Набула поширення козацько-селянська земельна власність. Козаки та селяни вступали в товарно-грошові відносини, що сприяло перетворенню їхніх господарств у товарні. Набирало сили й промисл виробництво, йшов процес утворення загальноукраїнського ринку як складового елемента європейського та світового ринків. Економічна політика, що проводилася Б. Хмельницьким була спрямована на екон розвиток за допомогою активного втручання державної влади у господарське життя.

Але збереження землеволодіння монастирів, церкви, дрібної шляхти стало прецедентом для відродження феодальних відносин, їхній реставрації сприяв той факт, що Козацька держава не зуміла зберегти територіальної цілісності українських земель. У Гетьманщині створилися приватні та рангові землеволодіння козацької старшини. Після поразки під Полтавою в 1709 p. і. руйнування Січі в 1775 p. з'явилися маєтки російських, німецьких, сербських, грузинських і інших іноземних феодалів. Панщинно-кріпосницька система була відроджена і на західних, правобережних українських землях. До кінця XVIII ст. селяни та козаки були закріпачені.

Все ж у національному масштабі в Україні міцніли економічні зв'язки, тривав процес створення загальноукр ринку, що формувався як складова європейської і світової ринкових систем.

Водночас у другій половині XVII—XVIII ст. еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства України відбувається у складних суспільно-політичних умовах. Об'єднання в 1654 p. української держави з російською сприяло розвиткові продуктивних сил у сільському господарстві, ремесла й промислів, піднесенню мануфактурного виробництва та зростанню міст.

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, в економіці Лівобережної України з'являються паростки торговельно-підприємницького укладу у вигляді торговельного капіталу, підприємництва, поширення найманої праці тощо. Купецтво формувалося передусім за рахунок торговельних агентів, шляхти, козацької старшини. Купецький капітал зростав як за рахунок торговельних операцій, так і внаслідок занять купців лихварством та орендарством.

Знаходив своє застосування купецький капітал і в промисловості, проте формування підприємців відбувалося здебільшого за рахунок інших джерел. Поступова ліквідація кріпацтва, що відбувається в процесі Визвольної війни, особиста свобода селян, перехід землі у власність Війська Запорозького відкривали широкі можливості для розвитку підприємницької ініціативи. Підприємцями ставали не лише багаті міщани, а й козаки та збагатілі селяни. 3 кінця XVII ст. козацька старшина, яка зміцнила своє становище, починає прибирати до рук також й інші галузі промисловості.

Особливо важливим етапом у формуванні певної структури народного господарства Укр стали роки правління Петра 1. Иого політика, спрямована на посилення екон та політ могутності Росії, в той же час стосовно України передбачала посилення колонізації та ліквідацію й залишків автономного устрою. Дбаючи про розвиток мануфактурного виробництва, торгов зв'язків Росії, Петро I спрямовував свою політику щодо України на перетворення її у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Надзвичайно багато роблячи для розвитку мануфактурного виробництва в Росії, проводячи політику «насадження мануфактур», Петро I водночас час накладав певні заборони на розвиток їх в Україні, створюючи умови насамперед для підприємців-росіян та іноземців. Використовуючи укр сировину, російський уряд відкривав казенні (скарбові) мануфактури. Він усіляко підтримував створення й приватних мануфактур, але таких, якими б володіли росіяни, продукція яких ішла виключно на потреби російської армії та флоту. Російські ж потреби задовольняли виробники селітри, поташу. Російський уряд будував свою економічну політику щодо України на оволодінні україн промисловістю, створенні російських державних підприємств на українській сировині та із застосуванням української робочої сили. З'являється кріпосна мануфактура з великою кількістю «приписних» робітників (як державна, так і приватна), власниками якої найчастіше стають російські підприємці.

Великої шкоди петровська політика завдала українській торгівлі — як зовнішній, так і внутрішній. Високими митами та заборонами були перекриті можливості для україн купецтва у вже налагодженій міжнар торгівлі. Так, указом 1714 p. заборонено вивозити низку товарів — таких, як прядиво, шкіри, сало, віск, щетина та ін. через будь-які порти, крім російських. Врешті-решт, украї експорт було скорочено до мінімуму. З метою забезпечення ринків збуту для російської мануфактурної промисловості заборонялося й завозити до України ряд іноземних товарів — таких як панчохи, полотно, сукно, голки. Усі ці дії призводять до значного падіння цін на українському ринку на низку товарів, що дає можливість російським купцям та уряду за безцінь скуповувати цю продукцію.

Дуже дошкульною для українського купецтва була й митна політика, внаслідок якої значно зросли митні збори на українські товари, а для деяких товарів (горілка, тютюн) вивіз на певний час зовсім заборонявся. Усе це надзвичайно негативно позначається на економіці України, активно сприяючи перетворенню її на російську колонію, ринок сировини та збуту для російської промисловості. Цей процес прискорюється в наступні часи, а в період гетьманування останнього гетьмана К. Розумовського внаслідок скасування митних кордонів між Україною і Росією (1754 р.) економіка України стає складовою частиною російської в рамках всеросійського ринку, що формується, і цим самим остаточно скасовуються залишки української автономії.

36.Криза кріпосної  системи господарства (друга половина XVIII — середина XIX ст.).

Перша, половина XIX ст, характеризується подальшим розкладом феодально-кріпосницького ладу і розвитком капіталістичних відносин. Розширення внутрішнього і зовнішнього ринків дедалі більше втягує поміщиків у товарно-грошові відносини, що примушує їх збільшувати товарне виробництво сільськогосподарської продукції. Поміщики починають застосовувати власний, досконаліший сільськогосподарський реманент, намагаються раці-оналізовувати своє господарство, знайомляться із досягненнями агрономії та агротехніки, переходять до багатопілля, розширюють посіви технічних культур, дедалі частіше застосовують найману робочу силу.

З 30-х років XIX ст. кріпосне сільське господарство опинилося в  стані кризи, про що свідчить зниження його натурального характеру. Господарство все більше підпорядковується ринковим вимогам. Поміщики не лише примушували селян відпрацьовувати панщину, а й платити чинш і тим самим «виганяли» і їх на ринок.

Про кризу свідчило й  те. що відбувалося обезземелення  селян. Якщо в другій половині XVIII ст. селями Лівобережної України користувалися майже 75% усієї землі, то напередодні реформи 1861 р. — тільки 45.5%. Па Правобережжі в селян у користуванні було тільки 37%) орних земель.

Рівень агрикультури був дуже низьким, низькою була продуктивність сільськогосподарського виробництва. Урожайність становила 30 — 35 пудів з десятини, удвічі менше, ніж в Англії.

Поміщики у своїх  господарствах почали застосовувати  машини: косарки, молотарки, віялки тощо. Проте більшість спроб удосконалення  виробництва закінчувалася невдачею, бо поміщики не мали досвіду господарювання по-капіталістичному. Частина поміщиків розуміла, що вихід з цього становища був тільки в скасуванні кріпацтва.

37.Розвиток  ідей лібералізму в українській економічній думці: В. Каразін, М. Балудянський, Т. Степанов, І. Вернадський.

Вже в першу половину XIX ст. виросла талановита плеяда україн економістів, які зробили суттєвий внесок у забезпечення сусп прогресу країни в період її переходу від  традиційного до індустріального типу соціально-економічного розвитку. Серед  них — В.Н. Каразін, професори М.А. Балудянський (Санкт-Петербурзький університет), Т.Ф. Степанов, К.К. Гаттенбергер, І.В. Платонов, П.І. Сокальський (Харківський університет), Д.П. Журавський, І.В. Вернадський, М.Х. Бунге (Київський університет) та ін.

Ці вчені персоніфікували ідеї вітчизняного економічного лібералізму. Вони виступали одними з найбільш дієвих розробників стратегії і тактики формування національної економіки, брали активну участь у впровадженні у суспільну свідомість сучасного економічного мислення, своєю творчістю сприяли формуванню економічної культури українського та російського суспільства. 
Втягнувшись у вир народного життя, в епіцентр дискусій про подальшу долю країни, вітчизняні вчені проявили себе як справжні патріоти та гуманісти, для яких вищими цінностями виступали економічні інтереси країни та її народу. Щоправда, в силу всіх обставин тодішнього життя ці інтереси, як правило, не вирізнялись із загальноімперських. 
Українські вчені проявили себе переконаними противниками кріпацтва й активними пропагандистами принципів свободи у всіх сферах людської діяльності, особливо свободи підприємництва і торгівлі. У їх творах праця розглядається як головне джерело багатства країни.

Володимир Каразін (1773-1842) – відомий вчений енциклопедист, засновник Харківського університету, активний реформатор економіки. Його проекти реформування різних галузей господарства були спрямовані на прискорення розвитку капіталістичних економічних відносин в Україні та Росії. Він не був прихильником негайного звільнення селян від кріпацтва, однак із метою викорінення поміщицької сваволі виступав за відміну панщини і заміну її грошовою рентою. Для цього В. Каразін пропонував наділити селян землею у вічне користування, а ту поміщицьку землю, яка залишиться обробляти найманою працею. При цьому він вимагав вільного продажу державних земель.

Одним із перших навчальних курсів політичної економії в Україні  – до цього користувались підручниками іноземних авторів – став курс, розроблений професором Харківського університету Тихоном Степановим(1795-1847).

Т. Степанов не був оригінальним теоретиком, основні економічні категорії  він трактував з позицій класичної  політичної економії Сміта, Сея, Мальтуса, Пікардо, а також Сисмоньді. В  своїх наукових працях і лекційному курсі Степанов торкався майже всіх проблем, які розглядала класична політична економія. Це стосується передусім предмета економічної теорії, суті і джерел багатства, проблем праці, економічної природи капіталу, вартості, а також доходів – заробітної плати, прибутку, ренти і процента, національного доходу і кредиту.

Варто однак відзначити, що Т. Степанов не лише аналізував і  пояснював класичні ідеї, а й використовував їх для аналізу господарських  процесів у Російській економіці, з’ясування природи і критики кріпосницької  системи. Зокрема, розглядаючи питання про джерела багатства, він підкреслював, що всі соціальні групи людей мають рівне право на його використання, справедливість у розподілі багатства, доступність освіти удосконалюють суспільний порядок і державу. Степанов був прихильником багатофакторності в створенні багатства, підкреслював роль праці, капіталу і землі, водночас наголошуючи на особливому значенні фактору праці, який приводить у рух всі інші фактори виробництва.

Особливе місце в дослідженні процесів генезису ринкового господарства належить I. Вернад-ському. Його наукова діяльність припала на період феодальної кризи та час становлення капіталістичних відносин, у 70—80-xpp. ХІХст. Будучи послідовником класичної школи політичної економії та високо оцінюючи внесок А. Сміта і Д. Рікардо до скарбниці світової економічної теорії, I.  Вернадський не тільки аналізував теоретичні постулати західноєвроп економістів, а й намагався використати їх для дослідження російської дійсності та критики феодально-кріпосницькоїсистеми. Він був упевнений,що  феодальні відносини треба усувати як неефективні; як такі, котрі заважають становленню нових ринкових відносин.