Селянське повстання 1768 року на Україні відоме під назвою Коліївщина

Селянське повстання 1768 року  на Україні відоме під назвою Коліївщина.

 

Термін “коліївщина” був  вимудруваний не самими повстанцями, а  уніатськими ксьондзами, які перетворили  польське слово “жезь” (“різня”) на український еквівалент “коліївщина” (від “колоти” списом чи ножем).

 

У сприйнятті масового антифеодального, народно-визвольного руху як суто “розбійницької”  “різні- коліївщини” відбилися жах і ненависть гнобителів перед спалахом народного гніву, бажання принизити значення подій 1768 року для дальшого розвитку визвольної боротьби, спаплюжити славні імена селянсько-козацьких отаманів [10; 43].

 

За умовами Андрусівської  угоди, укладеної між Польщею  та Росією в 1667 році була завершена війна за Україну (1654- 1667). Значна частина українських земель залишалася у складі шляхетської Речі Посполитої, становлячи майже третину її території. Ці землі поділялися на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське.

 

 Безпосереднім поштовхом  до повстання 1768 року було нечуване  знущання з українців, які перебували  більш ніж під потрійним гнітом: релігійним (на відміну від католиків православні кваліфікувались як єретики), політичним (селянин-кріпак вважався нижчою порівняно з поміщиком істотою, “бидлом”, не мав жодних прав), економічним (кріпак мусив працювати на пана шість днів на тиждень та ще й платив усякі побори), національним (українці вважалися гіршою нацією і всіляко принижувались).

 

Українські історики І.Л.Бутич, В.В.Грабовецький, В.М.Кулаковський, Ф.П.Шевченко, які досліджували класову боротьбу селян періоду феодалізму, довели особливу поширеність на Україні в згаданий період таких форм боротьби, як втечі і месницька діяльність збіглих. Панівна верхівка та органи влади по-різному називали месників. Найпоширенішими назвами були: в ХVI-ХIХ ст. на Прикарпатті - опришки, в ХVII-ХVIII ст. на Поділлі- левенці й дейнеки, у ХVIII ст. на Правобережній та Лівобережній Україні – гайдамаки [9; 10].

 

Отже, гайдамацький рух (діяльність загонів народних месників) виник  на українських землях ще до початку  ХVIII ст., тобто не був для України якоюсь новою формою класової боротьби. Новою була тільки назва учасників руху – “гайдамаки”, як цих народних месників, здебільшого пов’язаних з Січчю, почали називати шляхта та кошова старшина [3; 117-118].

 

В історичних  джерелах перша  згадка про гайдамаків зустрічається в 1717 році [4; 10].

 

Напад гайдамаків на Умань згадується в 1737 році. Тоді вони захопили і пограбували місто. Наступні набіги гайдамаків на Умань супроводжувалися жорстокою розправою над ними [1; 97,133,137,254].

 

Згодом гайдамаками назвали  також учасників повстання 1768 року, а саме це повстання – “гайдамаччиною”, “різнею”, “уманською різнею”, “коліївщиною”.

 

Гайдамацькі рухи в Україні  були викликані польською експансією, яку доповнила, а згодом і замінила московська агресія на українські землі.  Розпочавшись після Люблянської  унії, гайдамаччина формується як загальнонаціональний визвольний рух після Берестейської  унії й досягає найбільших масштабів  у часи, коли Україну було поділено між Польщею і Росією.

 

Порушення російським урядом умов Переяславської угоди, укладення  сепаратного Андрусівського договору між Польщею і Росією, який офіційно відновив польське панування на Правобережній  Україні – означало повернення до кріпосницьких порядків, нав’язування православному населенню унії. І  хоч шляхта давала поселенцям пільгові роки (слободи), протягом яких з метою притягнення до своїх маєтків робочих рук, населення звільнялось від будь-яких феодальних повинностей, та все ж це була тимчасова політика. По закінченню слобід відновлювались феодально-кріпосницькі порядки. Це було однією з економічних причин народних виступів, відомих під назвою гайдамацьких повстань [6; 65].

 

В науковій, науково-популярній, навчальній, художній літературі побутують  три точки зору на цей рух: гайдамаччина, селянське повстання, селянська  війна. Так, у ряді матеріалів наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання, воно визнавалося саме “великим народно-визвольним антифеодальним повстанням на Україні  ХVIII ст.”, “одним із найбільших повстань за доби феодалізму”, “однією з найбільших подій в історії України” [5; 3, 36, 97].

 

Отже, повстання 1768 року було одним з найбільших народних повстань на Україні в ХVIII ст., в якому взяли активну участь величезні маси українських селян.

 

Організатором повстання  виступила невелика група запорізьких  козаків, які восени 1767 року оселилися  в монастирях Придніпров’я під виглядом “послушників”. Очолював групу Йосиф Шелест. ЇЇ ядро складалося з восьми січовиків. Про це свідчить протокол допиту Максима Залізняка у Києві 4 серпня 1768 року; за його словами, саме стільки чоловік зібралося в його келії.

 

 Завершувалися останні  приготування до початку боротьби за визволення українських земель з-під панування польської шляхти. Та раптом трапилася трагедія: пострілом з пістоля було вбито полковника Шелеста. Про це згадував на допитах Залізняк та інші. Стріляв під час суперечки „за начальство” Кіндрат Лусконіг. Згадуваний у переказах Лусконіг – історична особа.

 

Трагічна смерть Шелеста  сталася між 20 та 23 травня 1768 року. Майже всі підготовчі заходи до організації повстання було здійснено під його керівництвом [9; 52].

 

Таким чином, за три дні  до залишення Холодного Яру (в  травні 1768 року) повстанці обрали січовика Максима Залізняка своїм головним командиром-полковником, якому підпорядковувалися всі повстанські отамани.

 

 Здобувши Умань, повстанці  готувалися до поширення повстання.  Залізняк розсилав по Правобережжю  універсали, в яких закликав до  продовження боротьби. Ось, наприклад,  в одному з них говорилось таке: “Кидайте хати, жінок, улюблених дітей, не тужіть за ними, бо скоро побачитесь. Дасть Бог перемогу і будете вільними” [2; 374].

 

В таємницях царської дипломатії вони не зналися і вважали, що російський уряд у 1768 році був зацікавлений відібрати  у Польщі українські землі. Тож необхідно  було допомогти братам по вірі визволити Україну і підняти український народ проти шляхти. Коли загарбників проженуть, тоді борців за волю України прийме цариця.

 

Аби ніхто на Україні не плекав надій на возз’єднання з  Росією підвладних Польщі українських земель, цариця проголошувала: вона завжди захищатиме Річ Посполиту, “форму її правління, тишу і цілісність встановлених на останньому Варшавському сеймі законів, яких і найменше порушення завжди вважатимемо за безпосередню образу довіреної нам від бога імперії” [ 9; 95].

 

Отже, розмахом повстання  була стурбована не тільки Польща, а  й налякалися правлячі кола царської Росії. З наказу Катерини II в центр повстання прибуло російське військо. 27 червня 1768 року стало відомо про захоплення Максима Залізняка та Івана Ґонти [4; 28].

 

     Протягом двох  тижнів царські карателі розгромили  основні повстанські сили. Головну  роль у здійсненні каральних акцій у Брацлавському воєводстві було відведено поручикові Кологривому. Його команді, що складалася з 40 карабінерів та 150 донських козаків, було доручено контролювати територію від Умані до Могилева, а також у районі Саврані та Балти, доки не винищать тут до ноги всіх повстанців. На схід від Бершаді, аж до Шполи, в прикордонні діяв гусарський поручик Требухович. Навколо Житомира, Бердичева, Коростишева, Радомишля, Овруча діяв князь Мещерський [9; 106-107].

Разом з царським військом діяло проти гайдамаків і польське військо [8; 266]. 

Отак жорстоко царські власті розправилися з тими, хто мріяв про возз’єднання українських земель в єдиній державі з братнім російським народом і хто вже досяг того, що на значній території визволеної від шляхти Правобережної України в церквах служили “за здравіє імператриці всія Росії Катерини Олексіївни”. Однак сподівання народу не виправдалися, бо цариця дбала не про інтереси покріпаченого люду, а про інтереси її братів по класу - російських та польських .

Повстання 1768 на Україні  відоме під назвою “Коліївщина”, аж ніяк не можна назвати “білою плямою в історії”.  

Об’єктивну оцінку гайдамаччини маємо у працях М.Максимовича, В.Антоновича, М.Костомарова, М.Грушевського. Так, наприклад, М.Максимович вбачав причини гайдамацьких рухів у національних та релігійних утисках.

У своєму дослідженні історик В.Б.Антонович у 1876 році визнав справедливою боротьбу мас українського народу проти намагання шляхти здійснити давню мету: повне панування польської народності й поступове перетворення на неї українського населення, за яким не визнавалося будь-яких громадських та просто людських прав. Він документально довів, що гайдамаками були в основному селяни-втікачі, а також визнав, що в 1768 році боротьба селянства набула “форми загального селянського повстання з політичним характером” [9; 12,148].

 

В.Антонович указав на те, що в “Гайдамаках” Шевченко вірно  відобразив епоху. ”Історичні дослідження лише підтверджують його картини; вони також не раз підтвердять їх без сумніву і в майбутньому, тобто з дальшим розвитком історичної науки” [6; 30].

М.Костомаров, вказуючи, що польські історики мали гайдамаків лише за розбійників, твердить, що на початку руху інакше й бути не могло. Адже в гайдамацькі ватаги йшли люди, незадоволені існуючим громадським устроєм. Їх переслідували, карали, – тому вони не мали вибору й змушені були чинити спротив. Але скоро гайдамацький опір став організованішим і сформувався у відкрите протистояння. М.Костомаров справедливо називав гайдамаччину “відродженням двічі вбитого козацтва”.

 Отже, огляд історіографічних джерел про гайдамаччину дозволяє виокремити три точки зору її трактування: польську, російську та українську. Українська історіографія (М.Максимович, В.Антонович, М.Костомаров, М.Грушевський та інші) висловлювала народну точку зору на рух, тому й заганялася польською та російською владою в глухий кут заборон  і забуття.

============================================================================

 

 

 

 

Опришківський рух

 Посилення національного  та кріпосницького гніту на  західноукраїнських землях привело  до виникнення руху опришків, який спочатку охопив Прикарпаття,  а згодом поширився на Закарпаття  й Буковину. Серед учасників цього  руху було чимало вихідців  і з інших територій України,  а також Польщі, Угорщини й  Молдови. У Карпатські гори  втікали покривджені селяни (наймити,  комірники, пастухи, панські слуги)  та бідні міщани. Вони формували  невеликі загони, які з ранньої  весни до пізньої осені нападали на панські маєтки, замки, на орендарів і лихварів, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. Як і гайдамаки, опришки вдавалися до партизанської тактики, зненацька нападали на ворогів і швидко відходили, уникаючи відкритого бою. Типовою зброєю в опришків були рушниці, пістолі, списи, ножі та рогатини. Символами відваги й мужності в них були топірці (бартки), на яких вони давали клятву, коли вступали до загонів.

 

В очах простого народу це були народні месники — легендарні й непереможні герої. У кожній селянській хаті на них чекала підтримка й допомога. Опришки мали тісні зв'язки з гайдамаками, а часто навіть проводили з ними спільні операції. У XVI - першій половині XVII ст. опришки діяли на Покутті, Сяніцькій і Перемишльській землях. У період Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького вони спільно з повсталими селянами вели боротьбу проти польської шляхти. У травні 1648 року опришки здобули королівський замок у Повстанці, а в липні — Сяніцький замок. У 1648 році народні месники брали участь у повстанні під керівництвом С. Височана, а в 1653 році загін опришків під керівництвом Харачка допомагав війську Т. Хмельницького в Молдові. У другій половині XVII ст. рух опришків очолювали ватажки Нестор (1683 рік), І. Винник, М. Скребета, І. Бордюк та ін., а на початку XVIII ст. — І. Пискливий, Пинтя, В. Сохоник.

 

Та найвищого піднесення опришківський рух досяг у 1738-1759 pp. Легендарним ватажком опришків 30-40-х років XVIII ст. став Олекса Довбуш.

 

Після приєднання західноукраїнських земель до Австрійської імперії внаслідок поділів Речі Посполитої опришківський рух не вщухав. Його очолили В. Баюрак та І. Бойчук.

 

Опришки брали участь у  гайдамацьких повстаннях XVIII ст. на території Правобережної України. У першій половині XIX ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів повстанців, ватажками яких були В. Яким'юк, Д. Марусяк, М. Шталюк, В. Фреюк, І. Вередюк, М. Циган, І. Волощук та ін.

 

Австрійський уряд постійно посилав проти опришків спеціальні каральні загони. У другій половині XIX ст. внаслідок скасування панщини та кривавих репресій Відню вдалося придушити цей рух. Останнім ватажком опришків був М. Драгирук (Бордюк), прилюдно страчений 1878 року в Коломиї.

 

Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів. Цій темі присвячені художні твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Ю. Федьковича, М. Устияновича, І. Франка, В. Гжицького та ін., наукові праці К. Воицицького, А. Бельовського, М. Косака, А. Прохаски, Ю. Целевича, І. Крип'якевича та ін. І до сьогодні деякі гори, скелі та річки в Карпатах носять імена безстрашних ватажків опришків.

 

Довідка.

 

Опришками називали борців проти феодального й національного  гноблення в Галичині, на Закарпатті та Буковині. Вони громили шляхту, багатіїв, католицьких священиків. Перша згадка про опришків у Карпатських горах належить до 1529 року.

 

Олекса Довбуш (1700-1745)

 

Народився в с. Печеніжин  на Прикарпатті (тепер містечко Івано-Франківської обл.) у сім'ї бідного селянина. Коли Олексі виповнилося 16 років, він разом з кількома десятками однодумців пішов у гори й розпочав боротьбу з панами. Відважний Довбуш став народним улюбленцем. Його загін здобув міцну Богородчанську фортецю, здійснив сміливі напади на Дрогобич та Рогатин. Шляхта влаштовувала на О. Довбуша справжнє полювання, але він залишався для влади невловимим. Згідно з давніми переказами хороброго ватажка смертельно поранив 1745 року панський найманець, селянин С. Дзвінчук. Друзі поховали О. Довбуша у високих горах.