ПЛАН
Вступ
1.Перші етапи зародження писемності.
2.Розвиток письма у східних
слов’ян.
Висновок.
Список використаної літератури.
Вступ
Проблема виникнення письма
у східних слов’ян дуже складна
й досі остаточно ще не розв’язана.
Складність її розв’язання насамперед
зумовлюється тим, що в розпорядженні
науки немає найдавніших пам’яток
слов’янської писемності. Найбільш імовірно,
що в східних, як і в інших, слов’ян
спершу виникло письмо у вигляді
різного типу рисок і їх комбінацій,
вирізуваних на дереві чи іншому матеріалі.
Очевидно, саме таке письмо мав на увазі
Чорноризець Храбр, коли в складеному
десь у кінці IX або на початку X ст.
сказанії «Про письмена» писав, що «преждѣ оубо словене не имѣхоу книгъ, но чертами и рѣзами чьтехоу и гатаахоу, погани
суще». Письмо у вигляді «черт і різ» використовували
для позначення належності речей певній
особі, позначення кількості речей, тварин
або осіб, для гадання та інших подібних
функцій. Залишки такого письма археологи
знаходять на різних пам’ятках матеріальної
культури.
Перші етапи зародження писемності.
Говорити про мову протоукраїнських
племен можна лише гіпотетично. Адже
писемних пам’яток, які дійшли до нас,
ще не достатньо для повноцінного
дослідження мови. Тому будь-які
хронологічні віхи виникнення і первісного
розвитку української, як і взагалі
будь-якої іншої мови, встановити неможливо.
Безперечно лише, що українська мова
є однією з найдавніших індо-європейських
мов. Про це свідчить і наявність
архаїчної лексики, і деякі фонетичні
та морфологічні риси, які зберегла
наша мова протягом віків. Давність української
мови доводили ряд вітчизняних та
зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло
Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел
Кримський та ін.
Про давність української мови свідчать
і реліктові фольклорні твори, особливо
календарно-обрядові пісні.,Наприклад,
український мовознавець Олександр Потебня
стверджував, що веснянка “А ми просо
сіяли” існувала в Україні вже у І тисячолітті
до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою
мовою? А колядки про сотворення світу
птахами (тобто ще з дохристиянських часів)
навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої
мови на українську, адже християни не
мали в тому потреби.
Багато наукових дискусій викликає також
питання про існування писемності в українських
землях. Археологічні знахідки засвідчують
наявність писемних знаків на глиняному
посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської
доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне
письмо — певної відповіді дослідження
поки що не дали.
Свою писемність мали племена трипільської,
катакомбної культури бронзової доби,
зарубинецької та черняхівської культур.
Стародавні автори свідчать, що це було
грецьке або руське письмо. Так іранський
письменник Марваруді констатує, що у
“хозар є також письмо, що походить від
руського”, і що воно схоже на грецьке.
Дослідженнями найдавніших систем письма
в Україні займалися Микола Суслопаров,
Валентин Даниленко та ін. Проте ще не
встановлений зв’язок між трипільськими
і скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими
знаковими системами.
Висловлюються припущення, що писемність
на території України мала кілька варіантів.
Наприклад, Північне Причорномор’я користувалося
абеткою, ідентичною грецькій або римській
(латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати)
мали свою оригінальну писемність, відому
в науці як сарматські знаки, що були схожі
на вірменські й грузинські письмена.
Те, що пам’яток стародавньої писемності
обмаль, можна пояснити тогочасним способом
писання: повсякденні записи вірогідно
робилися на навощених дерев’яних дощечках
або на бересті — матеріалі, який погано
зберігається. Проте, знаходять чимало
писарських інструментів, так званих стилів.
Добре збереглися графіто, накреслені
на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики
з написами часто мають вигляд речей повсякденного
вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить
про їхнє місцеве походження. Деякі з цих
графічних зображень вважають за тавра
або тамги (знаки власності) майстрів.
Чимало дискусій у науковому світі викликала
діяльність Кирила і Мефодія, з іменами
яких пов’язують створення слов’янської
абетки. Ґрунтовне дослідження абетки,
яку умовно названо кирилицею, зробив
український філолог, відомий також як
Митрополит Іларіон. Його праця “Слов’янське
письмо перед Костянтином”1 переконливо
доводить правдивість оповіді ченця Храбра,
який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов
у Херсонесі Таврійському Євангеліє і
Псалтир “руськими письменами писані”.
Ця подія датується зимою 860—861 pp. Якщо
це вже була сформована писемність, то
що ж тоді створив Кирило? Це питання не
дає спокою вченим ось уже протягом кількох
століть.
Коротку історію досліджень цієї проблеми
подає Михайло Брайчевський у праці “Походження
слов’янської писемності”.
Збереглося “Житіє Кирила”, написане,
як вважають, його братом Мефодієм. З нього
дізнаємося, що просвітницька місія Кирила
полягала насамперед у проповіді християнства
серед слов’ян. Це були часи, коли християнство
вже відчувало теологічні суперечності
між Римом і Констянтинополем.
Діяльність місіонерів, які проповідували
християнство латинською мовою, успіху
не мала. Тоді Моравський князь Ростислав
звернувся до Констянтинопольського патріарха
з проханням надіслати проповідників,
котрі б знали слов’янські мови. В цей
час Кирило повернувся з хозарської місії,
де намовив кагана охрестити всіх бажаючих.
Такий успіх, а також знання слов’янських
мов стали вирішальними при виборі кандидатури
Кирила для проповіді християнства серед
слов’ян, а також перекладу для них богослужебних
книжок.
Після кількох походів Аскольда на греків
у Київській Русі було вже чимало християн.
Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські
книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою
вони писалися?
Якщо поглянути навіть на сучасну українську
абетку, то очевидно, що більшість її літер
схожі на грецькі, але є кілька цілком
слов’янських. Може, це їх додав Кирило
до грецької абетки? Але ж у “Житії” повідомляється
про створення ним абсолютно нового алфавіту.
Слід зауважити, що поряд з кирилицею і
одночасно з нею існувала інша абетка,
яка відома під назвою глаголиці і мала
незвичайний характер завитків. Їй вчені
не знаходять аналогів. Це дало підставу
для тверджень, що глаголиця є штучним
витвором однієї людини, на відміну від
кирилиці, яка має природний органічний
характер і давніші прототипи.
Отже, дослідники (Іван Огієнко, Михайло
Брайчевський, Олександр Мельничук та
інші) вважають, що Кирило створив саме
глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував
недовго, бо не знайшов загального визнання
через свою ускладненість. Назва ж “кирилиця”
закріпилась за нашою та деякими іншими
слов’янськими абетками (напр. болгарською)
ще з давніх часів через плутанину, або
просто для уславлення видатного місіонера.
Існування ж цієї абетки ще до Кирила доведено
знахідками графіто на стінах Софії Київської;
літери визнано протокирилицею. Дослідженнями
цих написів займається Сергій Висоцький,
який, крім текстів, відкрив саму абетку,
записану, мабуть, давнім книжником для
пам’яті. Адже йому, напевно, доводилось
працювати зі стародавніми книгами з Ярославової
книгозбірні, які були написані такою
азбукою.
Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого
варіанту кирилиці? Вона простіша — мас
27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські
(Б, Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму
ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому
— 43. Частина цих букв просто дублювала
вже наявні, тому в пізніших руських книгах
такі знаки як (юси, глухі голосні, омега)
та інші поступово зникали як зайві.
Звичайно, багато незручностей для дослідників
старої української мови створило саме
запровадження церковнослов’янської
мови як літературної. Це не була природна
мова, якою розмовляв народ. Проте становище
не таке вже безнадійне, як це здається
на перший погляд. Орфографія, а часом
і лексика стародавніх книжок може ще
подарувати сумлінним дослідникам стільки
цікавих відхилень від норм церковно-слов’янської
мови! І саме такі помилки літописців чи
писарів можуть бути безцінними перлинами,
витягнутими на поверхню з українського
мовного моря, з того середовища, в якому
жив, до якого належав автор цих помилок.
Розвиток письма у східних слов’ян.
Писемність є найважливішою
складовою частиною культури будь-якого
народу. Вона виникає тоді, коли в
результаті соціально-економічного і
культурного розвитку суспільства
в ній з'являється потреба. Проблема
походження слов'янської писемності
досі остаточно не з'ясована. Причиною
того є недостатність джерел і
те, що існує дві слов'янські азбуки:
кирилиця та глаголиця. Яка з них
є давнішою і яку винайшов слов'янський
просвітник Кирило — ось ті питання,
що багато років хвилюють славістів
у всьому світі.Кирилиця — писемність,
що відома за книжковими пам'ятками XI—XII
ст. її азбука складається з 43 літер,
у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних
слов'янських. Накреслення літер (графіка)
близьке грецькому, візантійському
алфавітові. Кирилиця — складна
творча переробка грецького алфавіту.
До її складу увійшли 19 літер, зовсім не
відомих грекам. Кирилиця — цілком
ориґінальна система слов'янської
писемності. Накреслення її літер
в подальшому стали графічною
основою сучасної української, болгарської,
російської, білоруської писемності.
На відміну від кирилиці, глаголиця має
дуже складне накреслення літер у вигляді
кружечків і петелек, з'єднаних між собою,
що дуже утруднює оволодіння цією системою
слов'янського письма. Азбука глаголиці
складається з 39 літер. Більшість вчених
гадає, що глаголицю винайшов Кирило для
слов'ян Моравії та Паннонії, де разом
зі своїм братом Мефодієм він запроваджував
церковні відправи слов'янською мовою.
Незважаючи на графічну складність літер
глаголиці, вона тривалий час вживалася
в деяких південнослов'янських країнах.
На початку X ст. болгарський письменник
Чорноризець Храбр у своєму творі "Про
письмена" зробив першу спробу встановити
етапи виникнення і розвитку слов'янської
писемності: поки слов'яни були язичниками,
вони не мали книг, а для лічби та ворожінь
користувалися чертами і резами (тобто
зарубками та різними позначками); коли
ж вони стали християнами, то крім свого
письма почали користуватися латинськими
і грецькими літерами, і так писали ними
довгі роки без упорядкування; потім Бог
послав слов'янам Кирила, який винайшов
для них азбуку. Довгий час вчені
гадали, що це була кирилиця, але зараз
більшість дослідників вважають, що Кирило
винайшов глаголицю. Вперше цю думку висловив
чеський вчений П. І. Шафарик .
Стосовно походження кирилиці, то вона
виникла поступово з протокириличної
писемності, до якої у ході користування
слов'янами додавалися все нові й нові
слов'янські літери, необхідні для покращання
передавання особливостей фонетики слов'янської
мови. Ця гіпотеза була висунута в минулому
столітті Вс. Міллером та І. І. Срезнєвським,
а в наш час поглиблена й доповнена новими
матеріалами болгарським вченим Є. Георгієвим.
У тих місцях, де слов'яни проживали поруч
з греками-візантійцями (Болгарія, Крим),
вони згодом почали для свого письма вживати
грецькі літери, як про це писав Чорноризець
Храбр. Поступово до грецького алфавіту
почали додавати слов'янські літери. Чорноризець
Храбр у X ст. згадує у слов'янській азбуці
вже 14 літер, а у книжкових пам'ятках XI
ст. їх налічується 19. Саме це свідчить
про еволюційний характер розвитку кирилиці,
її формування, на думку Є. Георгієва, відбувалося
на всіх слов'янських територіях, у тому
числі й на східнослов'янських. Вірогідно,
про це свідчить азбука, виявлена у Софійському
соборі в Києві, яка складається з 27 літер
і в тому числі з чотирьох слов'янських
"Б", "Ж", "Ш", "Щ", які
насамперед необхідні для написання таких
слів, як "Бог", "Боже", "Божий",
"широта" тощо; оскільки у грецькому
алфавіті не було відповідних літер "Б",
"Ж", "Ш".
За правління болгарського царя Симеона
(893—927 рр.) центром слов'янської писемності
стало місто Преслав, де протокирилична
писемність була остаточно впорядкована
й стала тією кирилицею, яка нам відома
в рукописних книжках XI ст.
Значно складніша справа з походженням
східнослов'янської писемності. Тривалий
час її виникнення пов'язувалося з церковною
реформою князя Володимира в 988 р. Але писемність
на Русі з'явилася значно раніше, чому
є переконливі докази, її поява була пов'язана
з культурним розвитком східних слов'ян
та утворенням в середині IX ст. могутньої
держави Київська Русь зі столицею — Києвом,
під владою якого об'єдналися навколишні
племена: поляни, древляни, сіверяни та
ін.
Виникненню писемності у східних слов'ян
сприяло два головних чинники; 1) поява
держави; 2) проникнення здавна на східнослов'янські
території християнства, яке було тісно
пов'язане з використанням писемності
для релігійних потреб. Писемність була
конче необхідна державі для функціонування
її інститутів: укладання договорів, діловодства,
написання різних князівських грамот,
оподаткування населення тощо. В свою
чергу, християнство, основою якого була
писана книга, також сприяло поширенню
початків писемності. Християнізація
східнослов'янських племен почалася у
середині IV ст.У цей час спостерігається
пожвавлення місіонерської діяльності
греків у Подніпров'ї, що підтверджується
археологічними знахідками місцевої кераміки
з позначками у вигляді хрестів. Підтверджується
це і еволюцією поховального обряду .
Відповідно до повідомлень літописних
джерел у 60-х роках IX ст. дніпровська Русь
на чолі з київським князем Аскольдом
вчинила військовий похід на Царград —
Константинополь. Похід був невдалим,
і з Візантією укладено мир, а частина
військової дружини разом з князем прийняла
християнство. На Русь було надіслано
єпископа і навіть складено спрощену азбуку.
Ці відомості підтверджуються "Окружним
посланням" константинопольського
патріарха Фотія та біографією візантійського
імператора Василія Македонянина, написаною
Константином Багрянородним.
Для проникнення писемності на Русь не
останнє значення мали й торговельні зв'язки
з різними країнами Заходу і Сходу, особливо
з Візантією. Київські купці під час торгівлі
знайомилися з грошовим обігом, початками
арифметичних знань, мірами ваги тощо.
В ті часи набула розповсюдження іонійська
цифрова система, основою якої були літери
грецького алфавіту, що з позначками —
титлами — мали цифрове значення. Можливо,
дехто з купців знав і звукове значення
літер. Це могло бути доброю основою для
письма "без упорядкування" грецькими
літерами. Важливе значення для поширення
християнства, отже, й писемності, мала
діяльність київської княгині Ольги, її
хрещення, подорож з посольством до Константинополя,
урочисті прийоми та вшанування Константином
Багрянородним, а по поверненні до Києва
побудова церков св. Софії та, можливо,
св. Миколая на Аскольдовій могилі. Незважаючи
на те, що княгині не вдалося навернути
до християнства свого сина Святослава,
її діяльність переконливо свідчить про
існування в середині X ст. в Києві церковної
общини.
Найважливішим джерелом писемності язичницьких
часів є договори Русі з греками 911, 944,
970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам
факт існування договорів, зміст текстів
яких зберігся в "Повісті минулих літ",
говорить сам за себе і свідчить про потреби
держави в писемності. Подібні документи,
за традицією візантійської дипломатії,
писалися в двох примірниках: грецькою
мовою та мовою того народу, з яким укладався
мир, тобто в нашому випадку слов'янською.
Дослідник мови договорів С. П. Обнорський
дійшов висновку, що договір 944 р. перекладено
болгарином, отже, враховуючи, що в цей
час у Болгарії вже існувала розвинута
кирилиця, договір, імовірно, був написаний
саме нею. У договорі багато свідчень про
писемність. Так, йдеться про те, що посли
та купці, які прямували до Візантії, повинні
були вже мати не золоті та срібні печатки,
як раніше, а писані грамоти від київського
князя. Згадується й звичай писати грамоти-заповіти
для тих, хто йде на військову службу. Частина
послів Ігоря, як видно з договору, були
християнами, які клялися дотримуватися
умов договору не перед Перуном, а у церкві
св. Іллі на Подолі у Києві.
Таким чином, договори з греками засвідчують
досить жваве дипломатичне листування
між Руссю та Візантією. Доповнюють вони
й відомості про християнство у Києві,
зокрема існування, крім згаданих вище
церков, ще й соборного храму Іллі на Подолі.
А це в свою чергу свідчить, що в середині
X ст. у Києві добре знали не тільки князівські
грамоти, а й богослужбові книги, оскільки
для річної соборної служби необхідно
було їх мати 26, а для парафіяльних
церков — 8. Що це були за книги і якою мовою
вони були писані — невідомо. Однак, найімовірніше,
це була старослов'янська або грецька
мова.
Епіграфічних пам'яток, що належать до
язичницького часу, знайдено небагато.
Найбільш відомим є напис, видряпаний
на корчазі — господарській посудині,
виявленій на гніздовському могильнику
біля Смоленська.Читається він "Гороухща"
або "Горушна", тобто насіння гірчиці
або паливо. Дехто вбачає в напису ім'я
власника "Горух пса" . Поруч з написом
є літера N з числовим значенням — 50. Ця
цифра вказує на вміст посудини або вагу
товару.
Ще два фрагменти написів
знайдено поблизу Києва у стародавньому
місті Білгород і на Таманському
півострові, де було місто Тмуторокань.
Перший напис ім'я — "Ілля",
а другий — БАТ — закінчення
якогось слова. Церковна реформа
князя Володимира. У 988 р., за Володимира
Святославича, християнська релігія в
її православному варіанті стала державною.
Відкрилися нові можливості для подальшого
розвитку києворуської культури, зокрема
писемності, У дореформені часи писемність,
як свідчить викладене, обслуговувала
переважно потреби держави. Із введенням
християнства як державної релігії сфера
вживання писемності значно розширилася.
Пожвавішали державні, торговельні та
культурні зв'язки з навколишніми християнськими
державами Європи.
У 977 р. в Києві було створено Руську, тобто
київську, метрополію, а у великих містах
— єпископії. Для функціонування церковного
управління (Ієрархії) потрібні були церкви,
кадри духовенства та богослужбові книги.
Для цього у Києві та інших містах було
відкрито школи, куди брали дітей "нарочитої
чаді". Переписування книжок стало важливою
державною справою. За тих часів центром
виготовлення книжок, вірогідно, був монастир
св. Софії у Києві, згаданий у хроніці Тітмара
Марзебурзького під 1018 р.
Розвиток писемності тісно пов'язаний
з мовою. Разом з писцями, священиками,
перекладачами з південнослов'янських
країн на Русь надходили так звані кирило-
мефодіївські переклади, написані старослов'янською
мовою. Переписування їх місцевими писарями
привело до появи книжок, писаних церковнослов'янською
мовою, київської редакції. Разом з тим
у державній сфері та побуті продовжувала
розвиватися писемність києворуською
мовою, що поступово склалася задовго
до введення християнства. Основою києворуської
мови було койне — київська
говірка, доповнена військовою, господарською,
дипломатичною та юридичною термінологією.
Ця мова поширилася по всій величезній
території держави. Бона обслуговувала
не тільки зовнішні відносини з іноземними
країнами, а й повсякденне життя і спілкування.
По суті, це була державна мова спілкування
Київської Русі. Графічною основою писемності
була досконала кирилична графіка, але
відомим було й глаголичне письмо. Богослужбові
книги писалися урочистим великим уставом,
що було необхідне у зв'язку з читанням
текстів у церквах. Б державних документах
вживалася та сама кирилична графіка.
На жаль, від часів Володимира збереглося
дуже мало епіграфічних пам'яток. Можна
назвати лише написи-легенди на монетах
— златниках та срібляниках Володимира
та ще написи, знайдені у Новгороді на
дерев'яному циліндрі, який вживався для
опечатування мішків з даниною. На них
написи, наприклад, "ємця гривни 3",
і князівські знаки. Найраніший з написів
відноситься до часів Володимира та Святополка,
тобто до 970—980 рр.
На златниках Володимира (монетах із золота)
з одного боку зображено князя на троні
та його родовий знак — тризуб та напис
"Владимиръ на столЂ", а з іншого —
Христоса з Євангелієм і напис "Ісусъ
Христосъ". На інших екземплярах трапляється
ще напис: "Владимир, а сє є злато". На срібних монетах
— подібні написи, але зі згадкою вже срібла.
Відомі монети із срібла Святополка Ярополковича
з написом "Святополк на столи, а сє
его серебро". Приблизно у той самий
час, коли Володимир карбував свої златники
та срібляники у Києві, його син Ярослав
Мудрий, який князював у Новгороді, також
розпочав карбувати срібні гроші з написом:
"Ярославле съребро", або "Ярославле
сребро".
Написи на монетах Володимира, Святополка
і Ярослава дають дуже мало матеріалу
для палеографічних спостережень, але
важливим і безперечним є те, що вони написані
кириличним письмом. Розквіт київської
писемної школи. Немає жодного сумніву
щодо того, що поява, розвиток та поширення
писемності у східних слов'ян значною
мірою пов'язані з Києвом — столицею Київської
держави. І це цілком закономірно. Адже
Київ здавна був головним і найдавнішим
містом східних слов'ян. У ньому сходилися
економічні та культурні шляхи, з ним було
пов'язано виникнення держави, введення
християнської релігії, зберігалися племенні,
а згодом державні святині. Саме Київ очолив
племенний полянський союз, який поступово
об'єднав усіх східних слов'ян.
За князювання Ярослава Мудрого у Києві
розвиток писемної культури в Русі став
державною справою, оскільки був тісно
пов'язаний з поширенням в країні християнства.
Саме це літописні джерела вважають найголовнішою
заслугою київського князя і називають
його "продовжувачем добрих справ Володимира".
Ярослав Мудрий розпочав велике оборонне
та церковне будівництво у Києві та інших
містах Русі. Він розширив Верхнє місто
і в його центрі наказав у 1017—1037 рр. збудувати
величний кам'яний Софійський собор —
Руську митрополію, яка стала одним з головних
осередків київської писемної школи. Тут
в 1037 р. було створено першу державну бібліотеку-книгосховище,
її книгами забезпечувалися новозбудовані
церкви по всій країні. При соборі існувала
велика майстерня-скрипторій, де переписувалися
та перекладалися з іноземних мов книги,
продовжувалося київське літописання.
Ось як у "Повісті минулих літ" говориться
про цю важливу культурно-історичну подію:
"И собра (Ярослав — С. В.) писцЂ многы
и перекладаше от грекъ на словЂньскоє
писмо. И списаша книгы многы... положи
в святЂй Софьи церкви, юже созда самъ".
У 30-х роках XI ст. при київській митрополії
в оточенні князя виник гурток освічених
людей — ерудитів. Найвидатнішою постаттю
в ньому був письменник Іларіон, пізніше
митрополит київський, наближена до Ярослава
особа. Під впливом діячів гуртка розвиваються
майже всі галузі києворуської культури.
Написано перший ориґінальний літературно-церковний
твір "Слово про закон і благодать",
автором якого був Іларіон.
Головна ідея твору — довести, що християнство
на Русі було прийнято завдяки мудрості
та розуму Володимира Святославича, а
не під впливом та тиском іззовні. Автор
називає Володимира "рівноапостольним"
і вважає за необхідне прилучити його
до сонму святих. Він порівнює його діяльність
з діяльністю імператора Константина,
за якого християнство стало державною
релігією у Візантії. Людей Русі він називає
"новими" і вважає, що саме їм належить
майбутнє. Говорячи про культурний стан
київського суспільства, він вже міг зазначити:
"Ни къ невЂдущіимъ бо пишемъ, но прЂзлиха
насы-шьємся сладости книжныа". Вихваляючи
Володимира, Іларіон не забуває й княгиню
Ольгу та Ярослава Мудрого, розповсюджувача
християнства на Русі та будівника Софійського
собору. Переписування книжок, яке стало
державною справою, невдовзі привело до
нагромадження книг. За підрахунками дослідників,
у бібліотеці при Софійському соборі налічувалося
до 900 томів рукописних книг — вражаюча
цифра для середньовіччя. Серед них були
не тільки богослужбові, а й для повсякденного
повчального читання. Поява книжкової
писемності була вищим виявом розвитку
писемної культури. На жаль, від усього
книжкового багатства до нашого часу дійшли
лічені екземпляри, що можна пояснити
війнами, пожежами, князівськими усобицями.
Найбільш відомими є: Рейнське євангеліє,
Остромирове євангеліє, два Ізборники
1073 та 1076 рр., Мстиславове євангеліє XII
ст.
Найдавнішою книгою, що вийшла з київської
майстерні при Софійському соборі, є Рейнське
євангеліє. Ця книга кишенькового формату
призначена для особистого користування.
Вона датується 40-ми роками XI ст. і зберігається
в бібліотеці у Реймсі (Франція). Колись
книга належала дочці Ярослава Мудрого
— Анні Ярославні, яка, взявши шлюб з королем
Генріхом І Капетінгом, привезла його
до Франції. Найдавніша частина євангелія
написана кириличним уставним письмом.
Почерк дрібний, оздоблення книги скромне.
За змістом тексту це місяцеслівна частина
якогось євангелія. Решта сторінок книги
написана глаголицею в XIV ст. Кирилична
частина тексту переписана з якогось старослов'янського
ориґіналу, але вже має деякі ознаки східнослов'янської
редакції як у палеографічних, так і у
лінгвістичних особливостях. Певні ознаки
свідчать на користь того, що книга виготовлена
у Києві за князювання Ярослава Мудрого.
На це вказує приналежність Євангелія
Анні Ярославні, Для виготовлення подібної
невеликої книги навряд чи потрібно було
кудись звертатися і замовляти на стороні.
Рейнське євангеліє — найдавніша книга
київської писемної школи.
Остромирове євангеліє 1056—1057 рр. переписане
на замовлення новгородського посадника
Остромира — Йосипа за князювання у Києві
Ізяслава Ярославича. Книга призначалася
для Софійського собору в Новгороді. Євангеліє
виконане на дуже високому рівні книжкової
справи. Текст написано великим вишуканим
уставним письмом. Деякі рядки написані
розчиненим золотом. Винятково багатим
є й художнє оформлення книги, прикрашеної
малюнками євангелістів, заставками, великими
ініціалами у зооморфному стилі. В кінці
книги є приписка писаря — дяка Григорія,
поставлена й дата написання. На підставі
лінгвістичних особливостей (відсутність
новгородського цокання та приписка Григорія)
місцем виготовлення вважається Київ.
Навряд щоб десь, крім Києва, на Русі склалися
за тих часів умови для подібного високоякісного
виготовлення книги. Остромирове євангеліє
стало зразком для написання та оздоблення
таких богослужбових книг, як Мстиславове
євангеліє або Ізборник 1073 р. Схожі й формат
книг, організація тексту, орнаментальні
мотиви, загальні для класичних заставок
візантійського стилю. Незвичайним є зображення
символів євангелістів — янгола, орла,
лева, які трапляються лише у Мстиславовому
євангелії, Ізборник 1073 р. — збірник статей
різних авторів, які повинні були відповісти
читачам на різні питання з старозавітної
та новозавітної історії, а також філософії,
поетики, догматики і деяких природних
явлень Середньовіччя. Протографом Ізборника
була книга, замовлена болгарським царем
Симеоном на початку X ст. Київську копію
зроблено за вказівкою синів Ярослава
Мудрого — Святослава Ярославича, а можливо,
й Ізяслава Ярославича. Книга великого
формату, написана на пергаменті гарним
уставним письмом. Текст прикрашено кольоровими
заставками — фронтисписами і малюнками
на берегах. Тут бачимо символи зодіака:
стрільця, діву, рака, козерога тощо. Привертає
увагу вихідна мініатюра, що зображує
замовника книги Святослава Ярославича
з княгинею та синами. Художнє оформлення
книги не поступається Остромировому
євангелію і має з ним деякі загальні риси.
Хоч Ізборник переписано з болгарського
протографу, в ньому трапляються східнослов'янізми,
що свідчить про працю місцевих писарів.
Не викликає жодного сумніву, що книга
була написана, безперечно, у Києві 1073
р., про що сповіщає приписка писаря Іоанна
в кінці книги, присвячена Святославові.
Ізборник 1076 р. — невеликого формату, містить
уривки з різних грецьких авторів. Відкриває
Ізборник вислів якогось калугера-ченця
на користь "почитанія книжъного".
Найбільше місце в ньому займають Афанасієві
відповіді, Стословець, Премудрість Ісусова
сина Сірахова та ін. Переписав книгу "грішний
Іоанн", про що свідчить його приписка.
Однак він був не просто писарем, а редактором-упорядником,
який намагався полегшити читачам розуміння
складних філософських понять. Щодо джерел
книги Іоанн зазначає: "избърано из
мьногъ книгъ княжихъ". Тут, вірогідно,
згадано бібліотеку Софійського собору.
Частину творів, що увійшли до Ізборника,
перекладено безпосередньо з грецької
мови, але деякі уривки були взяті з більш
ранніх київських перекладів, зокрема
з Ізборника 1073 р.У кінці книги є дата її
написання — 6584 р. (тобто 1076 р.) і зазначено,
що це було князювання Святослава Ярославича
— князя Руської землі, тобто Київщини.
Саме завдяки цій приписці не виникає
жодного сумніву, що Ізборник написано
у Києві за часів Святослава Ярославича.
Ізборник 1076 р. є пам'яткою східнослов'янської
редакції, його лексика насичена східнослов'янізмами.
Писар книги — Іоанн, враховуючи його
роботу над спрощенням стилістики та підбір
текстів, безсумнівно, був дуже компетентним
книжником-ерудитом, якого цілком доречно
вважати письменником. Це була людина,
яка до того ж досконало володіла мистецтвом
виготовлення рукописної книги. Він не
тільки мав вишуканий почерк, а й сам малював
заставки та численні ініціали. Вірогідно,
він був вихідцем з числа тих "писци
многи", яких ще Ярослав залучав до переписування
книжок у скрипторії Софійського собору.
Мстиславове євангеліє (рубіж XI— XII ст.)
— велика художньо оздоблена книга, призначена
для читання в церкві у святкові дні. Написана
гарним, великим уставом, прикрашена кольоровими
заставками, мініатюрами євангелістів,
великими ініціалами. Книгу виготовлено
на замовлення князя Мстислава — сина
Володимира Мономаха, в той час коли він
був новгородським князем. Списав євангеліє
Олекса Лазоревич, а писав золотом Жаден,
возив його до Новгорода тіун Наслав, де
виготовлено оправу із золота, срібла,
перегородчастих емалей та коштовного
каміння. Щодо місценаписання книги висловлювалися
різні думки. Однак це не Новгород, тому
що в ньому немає цокання, важливої прикмети
новгородської говірки, а приписка Наслава
свідчить, що всю справу з виготовлення
євангелія було завершено у Києві. Та й
так званий повний апракос євангелія,
яким є Мстиславове, склався у Новгороді
пізніше.
Писар євангелія — Олекса Лазоревич, вірогідно,
син Лазоря, ігумена Видубицького монастиря,
священика церкви Бориса і Гліба у Вишгороді,
а пізніше, з 1105—1117 рр., — єпископа міста
Переяслав. Київське походження євангелія
та Олекси підтверджує, на думку дослідників,
фонетична система писаря, що ближча до
сучасної системи української мови. Наведені дані,
а також близькість деяких рис художнього
оздоблення до Остромирова євангелія,
дають підстави вважати місцем написання
Київ. Саме в ньому, починаючи від Володимира
та Ярослава, значно раніше, ніж в інших
містах Русі, склалися умови для виготовлення
високоякісно переписаних та художньо
оздоблених книжок.
Такі книжки здебільшого призначалися
для церковного читання. Написані вони
урочистим уставом, церковнослов'янською
мовою. Однак у державних установах, діловодстві
та побуті, починаючи з рубежу XI—XII ст.,
вживалася ділова, з трохи спрощеною графікою
кирилична писемність києворуською мовою.
Така ж писемність вживалася й у побуті.
Нею здавна користувалися літописці. На
жаль, ориґінальних текстів літописів
не дійшло до нашого часу.
Прикладом документів, що вийшли з князівської
канцелярії, можуть бути Жалована грамота
Мстислава Володимировича Юр'ївському
монастирю у Новгороді, написана 1130 р.
Грамоту написано кирилицею на пергаменті
золотом, гарним уставом, щоправда, трохи
дрібнішим, ніж у книжкових богослужбових
пам'ятках. До грамоти на шнурі прикріплено
срібну печатку із зображенням св. Федора
— патрона князя. Книжкові пам'ятки, переписані
з болгарських та грецьких книг, не належать
до ориґінальної літератури, але вони
свідчать про високий рівень перекладацької
справи, переписування та художнього оздоблення
книжок у XI— XII ст. Книги переписувалися
майстрами своєї справи — професійними
писарями. Тому судити про писемність
народу лише на цій підставі важко. Значно
більше в цьому відношенні дає вивчення
епіграфічних знахідок — графіті та грамот
на бересті.
Під час археологічних досліджень виявлено
значну кількість ремісничих виробів:
пряслиць, посудин-корчаг, ливарних формочок,
цеглин, металевих чаш, на яких трапляються
написи. Найчастіше це позначення власника
речі. На пряслицях, наприклад, є написи:
"Невесточ", "Молодило", "Янка
вдала пряслень Жирці" та ін. Крім визначення
власника, написи на корчагах сповіщають
про вміст посудини. "Ярополче вино",
"Горохоуща", а також цифрове позначення
ваги або місткості посудини у вигляді
окремо поставлених літер. На металевих
виробах, зокрема чашах, трапляються написи
їхніх власників, що свідчать про належність
речі церкві або князеві. Найбільш відома
чара з написом чернігівського князя Володимира
Давидовича XII ст. Сучасною українською
мовою напис читається так: "А се чара
княжа Володимирова Давидовича. Хто з
неї п'є, тому на здоров'я, хвалячи Бога
і свого великого князя".
Дуже важливим епіграфічним матеріалом
є написи на бересті, вперше знайдені у
Новгороді під час археологічних розкопок.
Трапляються вони і в інших містах, де
завдяки особливостям Ґрунту добре зберігається
деревина. Новгородські грамоти — це переписка
городян, що стосується різних господарських
та побутових справ. Бони переконливо
свідчать про проникнення писемності
в економічну сферу життя.
Берестяні грамоти знайдені на території
України під час розкопок стародавнього
міста Звенигород. Найбільша з грамот має
п'ять рядків, її зміст приблизно такий: Бід
говенової (тобто дружини якогось Говена,
— С. В.) до Нежнича.
Дай 60 кун лодієвих. Сказав Говен і подав
на суд, а піп записав. А дай Луці, якщо
не віддаси, то я у князя візьму отрока...
і приїду, а то тобі в більше увійде".
Мова йде про борг в 60 кун, який Нежнич
повинен віддати дружині, імовірно, померлого
Говена, що подав позов до суду. Говепова
погрожує, що якщо він не поверне гроші,
то вона приїде сама, взявши князівського
"отрока", тобто слугу—свідка.
У Києві, на жаль, грамоти на бересті поки
що не знайдені, що пояснюється особливостями
київського ґрунту, в якому (особливо у
Верхньому місті) погано зберігається
деревина. Натомість у Києві виявлено
значну кількість києворуських написів-графіті,
зроблених у давнину відвідувачами на
архітектурних спорудах часів Київської
Русі, їх знайдено в Софійському соборі,
на руїнах Успенського собору, печерах
Києво-Печерської лаври, на стінах церкви
Михаїла Видубицького монастиря, церкви
Спаса на Берестові, Кирилівській церкві.
Найбільше графіті відкрито в Софійському
соборі — понад 400. Ми вже згадували, що
стародавня азбука складалася з 27 літер,
серед яких чотири слов'янські. Серед написів
собору найбільше звернень до Бога про
допомогу, написані за стандартною формулою
"Господи, поможи рабу твоєму...", далі
йде ім'я автора. Поминальні написи зроблено
за іншим зразком "Місяця... дня приставився
раб Божий...". Деякі відвідувачі собору
зверталися в написах до святих, зображених
на фресках, з проханням допомоги або просто
писали свої імена: "Писав Іван", "Писав
Матей". Особливо цікавими є написи,
що перегукуються змістом із літописними
повідомленнями. Наведемо кілька прикладів:
"4 літа княжив Святослав". У напису
йде мова про чотирьохлітнє князювання
у Києві сина Ярослава Мудрого Святослава
Ярославича (1073— 1076 рр.). У іншому напису
сповіщається про встановлення в Софійському
соборі "раки" — саркофага великого
київського князя Всеволода (Андрія) Ярославича,
17 квітня 1093 р. У давньому датованому напису
повідомляється про грім або блискавку,
що влучила в Софійський собор 3 березня
1054 р., в якому князя названо "царем нашим".
Рівнозначним титулом "каган" називає
Ярослава Іларіон у "Слові". Напис,
що цілком подібний до літописних повідомлень,
сповіщає про події на Русі на рубежі XI—XII
ст.: "Місяця декембря (грудня) в 4-е сотвориша
мир на Желяни: Святополк, Владимир и Ольг".
Тут йдеться про князівські усобиці та
укладення миру між великим київським
князем Святополком Ізяславичем, Володимиром
Всеволодовичем Мономахом та Олегом Святославичем,
в уроч. Желянь поблизу Києва.
Напис важливий не тільки своїм літописним
змістом, а й особливостями виконання.
Хоч він написаний кириличним уставним
письмом, але воно вже значно відрізняється
від урочистого книжного уставу. Всі літери
у напису мають значний нахил праворуч,
в них не помітно копіткого виписування
кожного знака, добре відчувається швидкість,
з якою було зроблено цей документальний
запис. Все це вказує, що в надрах київської
писемної школи на рубежі XI—XII ст, сформувалася
ділова писемність, якою користувалися,
мабуть, літописці та ділові люди: купці,
збирачі податків, дрібні чиновники тощо.
Написи, зроблені таким почерком, є й серед
інших графіті. Головна мета цього вдосконалення
полягала в прискоренні самого процесу
письма.
Висновок
Отже, до нашого часу збереглися
дві словянські абетки – глаголиця і кирилиця,але
яку з них винайшов Кирил залишається
загадкою. Походження східнослов'янської
писемності повязують з введенням християнства
на Русі у 988 р.,а період до цього вважають
безписемним.Однак писемність на Русі
відносять до більш раннього часу.Завдяки
археологічній науці відомо,що грамотними
були не тільки представники еліти, й звичайні
мешканці.Про це свідчать знахідки ремісничих
виробів з надписами.
Найбільшого розквіту давньоруська писемність
досягла в кінці ХІ,а особливо ХІІ ст.Важливе
значення писемності давньоруської общини
привело у кінці ХІ-початку ХІІ ст. до появлення
більш простого,ділового письма,яким,написані
деякі графіті Соіївського собору.Саме
до цього часу відносять найбільше число
надписів,зроблених уставним письмом.Епіграфічні
матеріали,знайдені внаслідок археологічних
досліджень,є важливим джерелом,що поповнюють
наші знання про писемність і її роль у
давній Русі.Вивчення отриманих матеріалів
показують,що писемність була поширина
серед різних прошарків населення і відігравала
важливу роль у економічному і культурному
житті країни.
Список використаної літератури.
Куев К. М. Черноризец Храбър. — София,
1967, с. 192.
Шафарик П. И. О происхождении и родине глаголизма
/ Чтения в обществе истории и древностей
российских. — Москва. — 1860. — Кн. IV. —
Отд. III, с. 1—66.
Высоцкий С. А.
Средневековые надписи..., с. 12—23.
Брайчевський
М. Ю. Утвердження християнства на
Русі. — К., 1983, с. 17.
Симонович Э. А. Памятники черняховской культуры
степного Поднепровья// Советская археология.
— 1955. — Т. 24. — С. 310.
Regel W. Analekta buzantine zusíka. — Санкт-Петербург,
1891, с. 44—51.
Авдусип Д. А., Тихомиров M.
Я. Древнейшая русская надпись // Вестник
АН СССР. — 1950, — Т. IV, с. 77.
Жуковська А. П. Гіпотези і факти про давньоруську
писемність // Літературна спадщина Київської
Русі і українська література XVI—XVII ст.
- К., 1981, с. 9.
Рыбаков Б. А. Русская эпиграфика Х— XIV вв.
// История, фольклор, искусство славянских
народов. — V Международный съезд славистов.
— Москва, 1963, с. 57.
Улуханов И. С. О языке Древней Руси. — Москва,
1972, с. 11, 12.
Янин В, А. Археологический комментарий
к Русской Правде // Новгородский сборник.
— Москва, 1982, с. 138—155.
Сотникова M. П., Спасский
И. Г. Тысячелетие древнейших монет
России // Сводный каталог русских монет
X—XI вв. — Ленинград, 1983, с. 115—118.
ПБЛ, ч. І, с. 102, 103.
Розов Н. Н. Синодальный список сочинений
Илариона — русского писателя XI в., с. 141,
154.
Жуковская А. П. Реймское евангелие, история
его изучения и текст. — Москва, 1978, с. 18.
Соболевский А. И. Кириловская часть Реймского
евангелия// Русский филологический вестник,
— Т. XVIII. — Варшава, 1887, с. 144—150.
Волков И, X. О неновгородском происхождении
дьяка Григория — писца Остромирова евангелия '// ЖМНП, 1897. — № 12, с. 443—446.
Подобедова О. И.
Русские илюстрированные рукописи начальной
поры в их зарубежных связях// Славянские
культуры и Балканы. — София, 1.978,
с. 218.
Мещерский Н. А. Взаимоотношение Изборника
1073 г. с Изборником 1076 г. // Изборник Святослава
1073 г. — Москва, 1977, с. 85, 97.
Жуковская Л. П.
Князь Мстислав Володимирович и его апракос
/ Апракос Мстислава Великого. — Москва,
1983, с. 6.
Щапов Я. Н. Государство
и церковь Древней Руси X—XIII вв. — Москва,
1989, с. 139.
Жуковская Л. П. Апракос Мстислава Великого.
— Москва, 1989, с. 21.
Свешников І. Звенигородські грамоти на
бересті // "Дзвін". — 1990. — № 6, с. 128.