Розвиток культури в Україні в період дестанілізації

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему: “Розвиток  культури в Україні в період дестанілізації ” 

 

 

 

                                                                      

 

 

 

 

 

 

План:

Вступ.

1. Література. «Шістдесятники».

2.  Мистецтво, музика, театр, кіноматограф.

3. Освіта.

4. Наука.

5. Релігійне життя.

Висновки.

Використана література.

 

Вступ

Друга половина 50-х рр. стала поворотним пунктом  у новітній історії

літератури, кіно, живопису, інших видів мистецтва. Розриваючи сталінські ідеологічні пута, митці поверталися до осмислення і відображення загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її багатогранними інтересами, запитами. Можливість мати власну, а не сформульовану в кабінетах чиновників від культури думку сприяла духовному розкріпаченню митців. В Україні були широко відомі твори О.Твардовського, В.Дудінцева, А.Вознесенського, Б.Окуджави, інших відомих російських письменників, творчість яких сприяла пробудженню критичної думки у суспільстві, пошукам правди життя, осмисленню буття. Саме у цей час починається «новітнє українське» відродження.

 

1. Література. «Шістдесятники».

«Відлига» в  українській літературі почалася влітку 1955 р., коли московська «Літературна газета» опублікувала статтю Олександра Довженка «Мистецтво живопису і сучасність», у якій кінодраматург закликав «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Цей виступ знайшов жвавий відгук серед письменників.  

Українська культурна еліта  в цих умовах вдається до нових  спроб розширити межі творчого самовираження. Письменники старшого покоління вимагають реабілітації своїх репресованих колег. Олександр Корнійчук закликав опублікувати “Бібліотеку великих 20-х” для популяризації творів Блакитного, Куліша, Курбаса та ін. Дехто прагнув добитися реабілітації тих, що стали жертвами в 40-х роках.  
   Але особливо визначною подією стала поява покоління письменників, критиків і поетів, таких, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, котрі вимагали виправити “помилки”, яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантій того, що культурний розвиток народу далі не душитимуть. Спостерігаючи за непослідовністю десталінізації , вони вимагали припинити втручання комуністичної партії у справи літератури й мистецтва, визначити право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній та культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати “шістдесятниками”, не лише відкидало втручання партійних чиновників, а й викривало лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. Відомий літературний критик Євген Сверстюк зазначає: “Шістдесятники – велике явище другої половини ХХ ст., дивне своєю появою у велику пору “відлиги” і стоїчним протистоянням неосталінізмові та живучою енергією в пору лібералізації”.  
 Навесні 1963 р. в Україні розпочинається новий наступ офіційних властей проти “незрілих елементів” в українській літературі. Першими піддалися критиці такі літературознавці, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. В Києві розпочалися нові арешти: було схоплено близько 2 десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. Так у 1958 році за вказівкою ЦК Компартії України була заборонена і знищена тільки те надрукована поетична книжка Д. Павличка «Правда кличе», в якій автор викривав рецидиви сталінської епохи. На республіканській нараді активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників у квітні 1963 апаратники стверджували, що «формалістичні викрутаси» спотворюють ідейно-художній зміст творів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко. Неприпустимим ідеологічним гріхом вони вважали те, що деякі молоді літератори у своїй творчості віддавали перевагу загальнолюдських цінностей. Таким закривали дорогу до друку.  
В травні 1964 р. в Україні вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії та культурою Все це свідчило про закінчення відлиги“ в стилі радянського керівництва суспільним життям і , в першу чергу, культурою.  
   Проте українська література продовжує розвиватись. У 1968 році було надруковано роман “Собор” Олеся Гончара, в якому письменник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духовної спадщини народу. З’явилися видання літераторів-політв’язнів: Миколи Руденка, Василя Стуса, Михайла Осадчого, Валерія Марченка та ін.  
      Новим підходом у висвітленні різних сторін життя сучасного села пройняті романи Ю. Мушкетика “Позиція” і “Рубіж”. Ознайомленню нового покоління з справжньою історією та культурою українського народу присвятили свої романи і повісті “Диво”, “Роксолана”, “Я, Богдан” П. Загребельний, “Манускрипт з вулиці Руської”, “Вода з каменю” Р. Іваничук, “Гайдамаки і Яса” Ю. Мушкетик, “Гнів Перуна” Р. Іванченко. Захисту українських національних надбань присвятив свою книжку про видатного дослідника Запорозької Січі Д. Яворницького «В пошуках скарбів» М. Шаповал. З новими історико-біографічними творами виступили О. Іваненко, С. Плачинда.  
      Помітним явищем у національно-культурному відродженні стали нові збірки віршів Л. Костенко, І. Драча, Р. Лубківського, Д. Павличка, молодих поетів П. Осадчука, І. Римарука. Головний зміст їхніх творів — це палка любов до України, вболівання за долю її народу, оспівування людських почуттів, праці, природи, рідного краю. Для них служити своєму народу було вже не епізодом, а фахом, високим покликанням, честю і прямим моральним обов'язком. Тому не випадково їх філософська поезія проймає душу, хвилює своїм ліризмом і щирістю, захоплює багатогранністю тематики і знаннями історії.  

 

2.  Мистецтво, музика, театр, кіноматограф.

Живописці створили чимало полотен, що зображали сучасність і історичне минуле народу. Але на розвитку образотворчого мистецтва не міг згубно не відбитися консерватизм партапарату, «керували» культурою. Спираючись на абсолютне нерозуміння Хрущовим творів художників-авангардистів, вони почали компанію гонінь і бездоказовою критики на них. Як приклад ілюструє вищесказане можна навести випадок, який стався в 1964 році. У зв'язку із 150-річчям з дня народження Т. Шевченка у вестибюлі Київського університету художники А. Горська, П. Заливаха, Л. Смикіна, Г. Севрук виконали вітраж із зображенням гнівного поета, який однією рукою обіймав скривджену жінку - Україну, а в високо піднятій руці тримав книгу. Така композиція і шевченківські вірші «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово» були визнані ідеологічно шкідливими. Вітражі знищили. А. Горську і Л. Семикіна виключили зі Спілки Художників УРСР.

Українськими композиторами  в 50-ті роки було створено багато талановитих творів. До них слід віднести написану в 1955 р. Третю симфонію

композитора Б.Лятошинського, опери Г.Майбороди «Мілана» та Ю.Мейтуса

«Украдене щастя».

У 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову, в якій визнав неправильною і

однобокою оцінку опери К.Данькевича «Богдан Хмельницький». Однак і  цього

разу партійне керівництво  не утрималося від менторського тону щодо

митців, заявивши про неприпустимість  відхилень у сфері музичного

мистецтва від принципів  соціалістичного реалізму.

Великої популярності серед  населення набули твори композиторів

П.Майбороди, А.Філіпенка, А.Штогаренка І.Шамо та інших майстрів.

Долало значні труднощі українське кіномистецтво. Деякі фільми Київської, Одеської та Ялтинської кіностудії завойовували популярність у глядача. Отримали визнання не тільки в Україні роботи Київської студії науково-популярних фільмів. Значними мистецькими досягненнями стали фільми «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Сон» В. Денисенка та ін .

 

 

3. Освіта.

Одна з реформ Хрущова торкнулася системи освіти. Найбільш помітно спроба реформувати систему навчання проявилася в законі про народну освіту.

1956 р. – скасовано плату за навчання у старших класах середніх щкіл, а також у середніх і вищих навчальних закладах.

В основі реформи 1958 р. лежали два заходи. Хрущов ліквідував систему «трудових резервів», тобто мережа воєнізованих училищ, що існували за державний рахунок. Їх замінили звичайними професійними училищами, у які можна було вступати після 7-го класу. Середня школа отримала «політехнічний» профіль, що припускав поєднання освіти з трудовою діяльністю, з тим, щоб учень отримав подання про одну або кількох професіях. Однак недолік засобів не дозволив обладнати школи сучасним устаткуванням, а підприємства не могли повноцінно нести педагогічне навантаження. У цілому реформа була пройнята ідеєю русифікації шкільної справи, що призвело до масового переходу шкіл з української на російську мову навчання. Невирішеною проблемою залишилися основні принципи виховного процесу. У діючій концепції тоді залишалося мало місця індивідуальним вихованню, увазі до особистості учня і поваги до нього. Такі ідеї відстоював і здійснював на практиці видатний український педагог В. Сухомлинський.

 

4. Наука.

Розвиток економіки та вирішення соціальних проблем були неможливі без наукових відкриттів. У розвинених країнах у цей час проходила науково-технічна революція. На передові рубежі науки виходили й українські вчені. Зокрема вони багато зробили для розвитку ракетно-космічної техніки і були безпосередньо причетні до запуску першого штучного супутника землі та польоту в космос Ю. Гагаріна. Досягнення українських вчених у електрозварювання (Б. Патон), у кібернетиці (В. Глушков), в медицині (М. Амосов) були відомі вже тоді в усьому світі. Розвивалися в Україні теоретичні і практичні проблеми матеріалознавства, математики, хімії, геології біології, сільськогосподарських наук, розробки яких мають наукову цінність і в наші дні.  
Проте в ті роки суспільні науки не позбавилися від своїх основних недоліків: вони продовжували коментувати і обґрунтовувати всі положення, що містилися в партійних документах, у виступах керівників партії та уряду. А це призводило до засилля догматизму і схоластики в діяльності суспільствознавців, до відстоювання суспільних наук від запитів практики. А поряд з цим атмосфера 50-х років викликала підвищений суспільний інтерес до історії. Однак суспільствознавці не могли глибоко вивчати природу і витоки явища, названого на ХХ з'їзді КПРС «культом особи». Переосмислення ролі Сталіна було складним і суперечливим процесом. Партійне керівництво України не підтримувало подібних досліджень, звинувачувало їх авторів у перебільшенні того трагічного, що відбувалося за часів сталінщини. Спотворення історії, процвітання начотництво були результатом тиску консерваторів сталіністів з вищого ешелону партапарату. Вони ж примушували вчених прикрашати в історичних працях діяльність Хрущова. Зокрема перебільшувалася його роль в Україні і разом з тим замовчувалася його причетність до масових репресій 30-40 років.  

 

5. Релігійне життя.

Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала

гармонізації  відносин держави з церквою. Пануюча  ідеологія, що базувалася на грубо матеріалістичному світогляді, неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка проходила на зламі 50 — 60-х рр.

Газети, радіо, культурно-освітні  заклади, інші засоби впливу на

населення були зорієнтовані на посилення атеїстичної  роботи. Починаючи з

другої половини 50-х рр., а значно ширше і активніше  наприкінці 50-х — початку 60-х рр., у редакціях газет, на радіо організуються відділи атеїзму. Товариство «Знання», окрім спеціальних університетів на громадських засадах, створює науково-методичні ради, секції пропаганди науково-атеїстичних знань. У багатьох обласних і районних центрах створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, на курсах перепідготовки кадрів різних ланок. У мережі політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді організуються

теоретичні  семінари, гуртки, масові школи з  антирелігійною тематикою, кількість слухачів яких постійно збільшувалася.

На початку 1962 р. істотні зміни було внесено  і до законодавства.

Обмежувалося  відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про

припинення  діяльності храму вирішувалося не в  центрі (як було до того),

а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася. Культовий об'єкт міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди закривалися і навіть демонтувалися «у зв'язку з реконструкцією населених пунктів», як мотивували свої дії власті. Священики позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад, не мали права керувати їх практичною діяльністю. Державні податки на релігійні громади сягали понад 80%. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого в справах культів при облвиконкомі.

Особливо сильних  утисків зазнала православна  церква. Протягом 1957-1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це

торкнулося  центральних та південно-східних  районів республіки, де опір

населення антицерковним  акціям не був значним. Так, у Запорізькій області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині — 26, у Криму — 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки активно закривалися в усіх без винятку регіонах.

Народ намагалися переконати, що у вік космічних  польотів і блискучих

наукових досягнень XX століття релігійне мислення є проявом відсталості, реакційності і суперечить природі радянської людини – будівника комунізму.

Все це отруювало  свідомість, вносило дискомфорт у  життя мільйонів людей,

особливо старшого віку.

 

 

Висновки.

1. Літератори, митці, діячі культури зробили значний вклад в оновлення духовності і зростання свідомості радянських людей.

2. Але культура й духовне життя за часів хрущовської «відлиги» мали суперечливий характер, були позитивні та негативні моменти.

Позитивні:

• Дещо розкріпачився творчий українського народу;
• На деяких час діячі культури дістали відносну свободу для самовиявлення;
• Відбувалися національно-духовне пробудження і культурний розвиток України;
• Зростала національна гідність і самосвідомість українців;
• З1явилося покоління талановитих діячів культури.

Негативні:

• Чималої шкоди завдала реформа шкільництва;
• Шкідливою була антирелігійна кампанія;

• Згубний вплив на національну культуру здійснювала політика русифікації України, яка проводилася під гаслами «інтернаціоналізму», «зближення і злиття націй»;

• Діячі культури повинні були діяти в рамках офіційної ідеології;

• Будь-які відхилення, новаторство в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і перше, заборонялися і переслідувалися.

 

Література:

1. Середницька Г. В.  Історія України: 11 кл., К., 2008

2. Інтернет ресурс: http://ukrreferat.com/index.php?referat=22040&pg=6

3. http://www.ukrlib.com.ua/referats/printzip.php?id=182

4. http://www.ukrreferat.com/index.php?referat=27882