Репресії проти селянства. Політика «розкуркулення»

1933 р. з гордістю заявляв: “Між селянами і нашою владою точиться

жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням

нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він

коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми

виграли війну!” 

 

 За підрахунками історика і очевидця тих трагічних подій П. Василевського, кількість жертв голоду складала 7125850 осіб. Міжнародна

наукова конференція дійшла висновку, що кількість жертв від  голоду

складає 9 млн. чоловік. Результати перепису населення (січень 1937 р.),

що показали зниження населення  в країні на 15 млн. чоловік було

знищено, а учасників перепису – репресовано.

 

Незважаючи на голод, експорт  зерна зростав: 1929 р. – 2,6, 1930 р. –

48,4, 1932 р. – 51,8, 1933 р.  – 17,6 млн. центнера. Водночас тільки  тих

2 млн. т, які вивезли  за кордон, було достатньо, щоб  врятувати мільйони

людей.

 

Такі були наслідки злочинного винищення сталінським режимом українського селянства, що стало одним з найжахливіших зразків репресивно-каральних заходів радянської тоталітарної машини проти власного народу.

 Репресії проти української інтелігенції

 

Індустріалізація та колективізація вели до дедалі більшого зосередження

влади у Москві. Для України це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті

успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки,

були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності,

Сталін прагнув перетворити  республіку просто в адміністративну  одиницю

Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав

ліквідації.

 

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні

(реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара

українська інтелігенція, особливо та, що була пов’язана з національними

урядами та небільшовицькими партіями 1917 – 1920 рр., а також видатні

діячі культури та науки. ОДПУ, фабрикуючи “таємні антирадянські

організації”, застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало

своїх жертв визнавати  своє членство в них на широко висвітлюваних в

пресі показових процесах. У такій спосіб політична поліція

виправдовувала покарання  засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи ґрунт для наступних арештів.

 

 

Уперше до цієї тактики  на Україні вдалися у 1929 – 1930 рр., коли в

належності до таємної  націоналістичної організації під назвою “Спілка

визволення України” (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених,

письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія

Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу

Старицьку-Черняхівську. “Виявленій” організації приписувалася мета: за

допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства

проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити

Україну від СРСР. Використавши цей судовий процес для створення

атмосфери підозрілості та небезпеки, радянські власті перейшли до

широкого наступу на інтелектуальну еліту.

 

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного

удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу

СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів

цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції і  виганяти

“буржуазних націоналістів”. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.

Грушевського, а  самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер.

Набагато суворіших переслідувань  зазнали багато його колег і майже  всі його

учні.

 

Процес СВУ став також  сигналом до знищення Української автокефальної

православної церкви. Звинувачені  у співпраці з цією організацією

першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і

саморозпуститися. Незабаром  митрополита Миколу Борецького, десятки

єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

 

Найдошкульнішого удару  по українській еліті було завдано  у січні 1933

р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні Павла

Постишева. Разом з Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод

Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися

дні, коли українці самі “правили бал” на Україні.

Постишеву було доручено завершити  колективізацію без огляду на кошти  і

припинити українізацію. Тисячі місцевих чиновників він замінив своїми

людьми. Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши

підкреслювання “національної специфіки” як “небажання підпорядковуватися

всесоюзним інтересам”, він говорив про українізацію як про “культурну

контрреволюцію”, націлену на розпалювання “національної ворожнечі  в

пролетаріаті”, на “ізоляцію  українських робітників від благотворного

впливу російської культури”.

 

Головним об’єктом цих  наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не

дочікуючись невідворотного арешту, 7 липня 1933 р. він накладає на себе

руки. Так само кількома місяцями до нього вчинив М. Хвильовий. Інший

ідеолог українського національного  комунізму Шумський помер на засланні.

По мірі того, як набирало обертів правління терору Постишева,

страчувалися чи висилалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з’явилася у 20-ті роки.

За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й

заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів

заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з українського

інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію

України. Закрили експериментальний  театр Курбаса “Березіль”, а  сам

Курбас, які і драматург  М. Куліш, також зникли у трудових таборах.

Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого

кінорежисера змусили  переїхати до Москви. На кобзарський з’їзд було

запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім,

розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М.

Бажан стали писати під диктовку Москви.

 

Розпочате у 1930 р. знищення українських  установ тепер сягнуло апогею.

Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції,

сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів,

енциклопедій, кіностудії оголошувалися  “гніздами націоналістів-контрреволюціонерів” і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р. підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що “виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити структуру української соціалістичної культури від усіх націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників.»

 

Сталінські чистки у апараті КП(б)У

 

У 1933 р., коли ще не зринула  перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули нових зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за “ідеологічні помилки й прорахунки”, тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.

За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у “фашизмі”, “троцькізмі”, “відсутності більшовицької пильності” та “зв’язках з емігрантськими колами та чужоземними державами”. В результаті між січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад присуджували до розстрілу або висилали. Навіть Л. Троцький визнавав, що “ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи і незалежності”.

 

 

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х  років

були в основному спрямовані проти українців, то “Велика чистка” 1937 –

1938 рр. охопила весь Радянський  Союз. Вона ставила метою змести  всіх

реальних та уявних ворогів  Сталіна і пронизати всі рівні радянського

суспільства, особливо вищі ешелони, почуттям незахищеності, рабської

залежності й покори “великому  вождеві”. У низці показових судових

процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі “батьки-засновники” більшовизму (і потенційні суперники Сталіна).

Політична поліція, що тепер  називалася НКВС, без упину фабрикувала

“змови” терористичних  груп, пов’язуючи з ними дедалі ширше  коло людей.

Звичайним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи у

кращому випадку тривалий термін ув’язнення в сибірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас “зрадників”, слідчі НКВС

зосереджувалися на питаннях: “Хто вас завербував?” і “Кого  завербували

ви?”. Отримані “визнання” часто прирікали випадкових знайомих, друзів і

членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, булла розстріляна значна частина військового командування – єдина база потенційної опозиції.

 

І знову Україна опинилася  серед республік, що зазнали найдошкульніших

ударів. На відміну від  чисток 1933 р. під час яких репресували

противників колективізації і українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує

ліквідувати все керівництво  КП(б)У та весь українській радянській уряд.

Постишев (цей присланий  з Росії безжальний виконавець чисток 1933 р.)

після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильності сталінських

методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво

української компартії відмовилися  проводити чистку в таких масштабах,

яких вимагав Сталін. Навіть після того, як Постишева усунули, а на

Україну в серпні 1937 р. прибули  три особистих представника Сталіна –

В’ячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В результаті в червні 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і

страчено. Голова Ради міністрів Любченко скінчив життя самогубством.

Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками,

репресій зазнали близько 37% членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового “віце-короля” Москви в Києві Микити Хрущова, українська компартія “була вичищена до блиску”.

 

Висновок

 

Сталінська “революція згори” спричинила до приголомшуючих негативних змін в житті українців. Сталін справив на політичне і культурне

життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від

сталінських компаній терору зазнали інтелігенція і селянство  – дві

верстви, що становили соціальну базу українського націоналізму. В

результаті рух за самоутвердження  українців, що, здавалося, набирав сили

у 1920-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар

особливо відчувався у  середовищі двох поколінь української  інтелігенції

– тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план

у 1920-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти у процесі будівництва

нації вирішальну роль, й  саме вони були винищені Сталіним. Знекровлюючі

наслідки страшних демографічних  утрат 1930-х років допомагають  зрозуміти

ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що

виявлятимуть у наступні роки радянські українці. В 1930-х роках Сталін знищив українську еліту й поновив політику русифікації. Українською культурою маніпулювали так, що вона знову зосередилася в традиційному для себе утотожненні з консервативним і відсталим селом.

 

Підсумовуючи вищесказане можна дійти до таких загальних висновків:

 

1.Репресії в Україні були цілеспрямованою політикою винищення

соціальної бази українського національного руху.

 

2.Репресії призвели до страшних наслідків. Один лише голодомор 1932 –

1933 р. забрав близько  9 млн. життів; скільки ж українців  загалом було

розстріляно, замордовано  в застінках НКВС та  померло  в таборах невідомо

й досі. 

 

3.Репресії в Україні  були не “викривленням” ленінської  політики, а її

логічним продовженням, що витікала з самої суті радянської тоталітарної

системи, яка, в свою чергу, спиралася на традиційний російський

великодержавний шовінізм, що сягає ще часів Російської імперії.

 

Більшовицька ідеологія і практика комуністичного будівництва принесли

нашому народу незліченні страждання, висвітлення питання  репресій в

Україні є тому неспростовним  підтвердженням, як підтверджує воно і

правильність того шляху, який обрала Україна наприкінці ХХ століття –

шляху побудови самостійної, незалежної, соборної Української держави.

 

Список використаної літератури:

 

1. Король В. Історія України. – К., 1995.

 

2. Лихолобова  З. Г. : Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії 30-х років в Україні. – Донецьк, 1996.

 

3. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1992.

 

4. Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні у 20-80-ті роки: Матеріали міжнародної наукової конференції, 15 – 16 вересня 1994 р. / під ред. П. П. Панченка. – К., 1998.