Причина смерті Александра Македонського

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

Київський університет імені  Бориса Грінченка

Інститут  лідерства та соціальних наук 
 
 
 
 
 

Реферат

З курсу «Історія Стародавнього Світу»

На тему

«Причина смерті Александра Македонського» 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала  студентка 1 курсу  Фролова Е.А 

Прийняв викладач Голованов С.О 

2011

Цар Македонії Александр помер у Вавилоні у 323 році до н. е., після 20 років виснажливої військової кампанії, результатом якої стало завоювання азіатського континенту аж до річки Інд. Він мав лише 32 роки, і причина його смерті залишається однією з найцікавіших медико- історичних таємниць.

В 324 до н. е. Александр надіслав грецьким містам Коринфського союзу послання, в якому вимагав, щоб надалі йому надавали божественні почесті. Ця вимога викликала хвилю обурення, хоча зрештою міста були змушені поступитися силі, яка була на стороні Александра. В Афінах великий оратор Демосфен презирливо сказав: «Так нехай же Александр буде сином Зевса, а заодно і сином Посейдона, якщо йому так завгодно».

Принаймні в одному відношенні Александр піднявся вище уявлень свого учителя Аристотеля, чия «Політика» розглядає майже виключногрецький поліс. Саме Аристотель радив Александру поводитись із греками як мудрий правитель, а з варварами, тобто з чужими народами, — як пан. Александр задумав заснувати єдину греко-перську імперію. Готуючись до відплиття з морською експедицією, він раптом захворівмалярією і помер у Вавилоні 13 червня 323 до н. е.

Оскільки Александр не мав законних спадкоємців (син Александр IV народився вже після його смерті, інші ж діти були народжені поза шлюбом), питання спадковості було надзвичайно важливим для всієї імперії. Вже на смертному одрі один із полководців запитав Александра, кому він заповідає своє царство. Існує кілька версій щодо відповіді Александра: він міг відповісти через співзвучність або «Найсильнішому», або «Крате́ру». Кратер був одним із полководців Александра, командувачем його піхоти, який виявив себе чудовим стратегом, крім того Кратер був уособленням усіх рис справжнього македонця — тому більшість дослідників, якщо і не підтримують дану версію, то і не відкидають її. Але на той момент Кратера не було поруч, а присутні вирішили за краще почути «Найсильнішому». Зрештою сам Кратер не підняв цього питання, і вже за два роки після смерті Александра між його полководця (діадохами) розпочалась боротьба, а імперія розпалася на частини.

За прадавніми переказами, тіло Александра помістили у золотий саркофаг, який в свою чергу помістили у ще один золотий саркофаг та накрили багряним плащем. Згідно з іншою легендою, тіло Александра помістили у глиняний сосуд, наповнений медом, який використовували як консервант, і було поховане у подвійному золотому саркофазі. також перекази свідчать про те, щоПтолемей І Сотер викрав тіло Александра та таємно вивіз його до Александрії, де він залишався до пізньоантичної доби. Саме тут Птолемей IX, один з останніх спадкоємців Птолемея I, замінив саркофаг Александра скляним, а метал переплавив на золоті монети. Громадяни Олександрії були край обурені цим, невдовзі після цього Птолемей IX був убитий. Римський імператор Калігула розграбував могилу Александра. Як свідчать давні перекази, Калігула власноруч зняв з Александра нагрудник, а потім сам носив його. Близько 200 р. н. е. римський імператора Септимій Север закрив поховання Александра для громадськості, від того часу про поховання не снує достовірних свідчень.

Так званий «Саркофаг Александра», виявили неподалік від Сидону. Нині він зберігається у Стамбульському Музеї археології. Немає доказів про те, що це і є саркофаг, в якому був похований Александр Великий, таку назву він здобув через те, що оздоблений барельєфами, які зображують Александра та його соратників та полюванні та в бою із персами.

Про кінцеве захворювання Александра Македонського згадується у п*яти першоджерелах, і жодне з останіх не було написано сучасниками.

1. Діодор Сицилійський (17.117, 1–3)

“Цар пив багато нерозбавленого вина... Раптом він різко закричав, так ніби його хтось ударив..., пізніше дозволивши завести себе до спальні”.

2. Квінт Курцій Руф

Існують значні пробіли в 10-й книзі його трактату, але там згадано, що правитель  вже був досить хворий “і за певний час відійшов у кращий світ”.

3. Плутарх (Олександр, 75–76)

“Олександр часто зловживав алкоголем... На честь близького друга Неарха він дав величний бенкет... І коли останній запросив його до себе додому, то після пиятики, що тривала цілий день, цар почав відчувати лихоманку”.

Цей автор  чітко заперечує запій або  раптовий початок болю.

“Існують деякі деталі, на основі яких певні історики хотіли би прикрасити згадану подію..., довівши її до трагічного кінця.

Аристобул згадує, що царя охопила сильна лихоманка..., яка супроводжувалася спрагою..., котру він намагався втамувати вином, після чого став марити”.

Далі автор  описує тривалий жар, поступове погіршення загального стану Олександра, що закінчився його смертю через 10 днів після згаданого  бенкету. Плутарх стверджує, що більшість  сказаного ним дослівно походить із придворних хронік, проте їх автентичність залишається предметом дискусій.

4. Арріан (7, 24–26)

Цей історик  пише фактично те саме, що і Плутарх. Згідно з його словами, цар пиячив “далеко за північ” і прийняв запрошення на ще один бенкет, де пив цілу ніч, після чого заснув, уже перебуваючи в жарі. Не згадується про раптове погіршення загального стану, лише йдеться про повільний процес із лихоманкою, котрий завершився смертю за 10 днів, знову ж таки із посиланням на придворні хроніки.

5. Юстин (12, 13–14)

Він також  згадує про тривале вживання алкоголю на бенкеті, водночас додаючи: “Правитель узяв чару з вином, надпив її і раптово застогнав, так ніби відчув удар списом... Він так страждав, що просив, аби його добили мечем”. Далі знову йдеться про поступове погіршення стану, але не згадується про лихоманку, зокрема сказано: “На шостий день в Олександра зник голос. Його товариші стверджували, що причиною хвороби був надмір спожитого вина, але фактично тут була змова, котру наступники царя намагалися приховати”.

Між вищезгаданими  текстами існують значні невідповідності. Як Плутарх, так і Арріан посилаються на придворні хроніки. Їх достовірність та точність піддаються сумніву сучасними істориками античності, а навіть якщо вони й існували, то так чи інакше були втрачені. Багато вчених стверджують, що такі документи могли сфабрикувати, щоб приховати правду про саму подію, особливо коли підозрюють отруєння. Проте незаперечним фактом є те, що благородні македонці тих часів пили міцні напої у величезних кількостях, а п’яні сварки та вбивства тоді не були рідкістю (Плутарх, 9, 23; Курцій Руф, 8, 1–43; Арріан, 4, 14).

Із давніх джерел залишається очевидним: Олександр  Македонський зловживав алкоголем, що могло призвести до якогось  ургентного стану, котрий, супроводжуючись  гарячкою, неухильно наростав і завершився летально через 10 днів.

Можливі гострі медичні стани

Описаний  вище клінічний сценарій може стосуватися  багатьох гострих хірургічних станів, що сприяли смерті правителя.

Гострий панкреатит. Гостре запалення підшлункової залози відоме ще з давніх часів. Зловживання  алкоголем є його причиною приблизно  у 25% випадків. При найважчих формах захворювання виникають крововиливи  в цю залозу та її некроз, і навіть сьогодні смертність від нього сягає 20%. При цьому виникає гострий  біль у верхніх відділах живота, що іррадіює у спину і супроводжується  масивними водно-електролітними зсувами, шоком, гіпоперфузією головного мозку і комою. Типовим симптомом є також лихоманка; за відсутності ранньої смерті розвиваються сепсис і поліорганна недостатність, котрі закінчуються летально на другий тиждень хвороби.

Перфорація  пептичної виразки. Раптове потрапляння  шлункового вмісту в порожнину очеревини  спричиняє біль у верхніх відділах живота, а у важких випадках викликає сепсис, гарячку, шок, поліорганну недостатність і через певний час — смерть. Причинним фактором може бути зловживання алкоголем.

“Спонтанна” перфорація стравоходу. Такий стан був уперше описаний у 1704 році в голландського адмірала Германна Бурхаве, котрий був відомий своєю пристрастю до їжі і гарячих напоїв. Фактично, цей стан не є спонтанний і зазвичай спричиняється сильним блюванням, при якому хворий часто намагається йому протидіяти. Надрив стравоходу відбувається дещо вище від діафрагми, при цьому шлунковий вміст потрапляє в середостіння і ліву плевральну порожнину. Як правило, причиною смерті стає сепсис. Така клінічна ситуація може сформуватися за відсутності вираженого блювання і гострого початку.

Звичайно, опис усіх цих невідкладних хірургічних  станів співвідноситься з тими фактами, що ми знаємо з давніх першоджерел.

Дискусія

Смерть Олександра Македонського останнім часом була предметом значного інтересу, але  перед тим, як провести її клінічний  аналіз, слід згадати і про можливість отруєння. Така теорія настільки ж  стара, як і сама історія про смерть царя. Вона походить від того факту, що раптова смерть правителя була дуже вигідна для його регента  в Македонії Антипатра.

Чутки про  отруєння виникли не раптово. Плутарх (Олександр, 77) зазначає, що “на момент хвороби ніхто не думав про отруєння..., але через п’ять років потому про це почали випливати певні факти... На основі таких підозр мати покійного Олександра багатьох скарала на смерть”.

Подібне пише й Арріан (7, 27). “Я не дуже сприймаю такі історії, хоч і змушений про них згадати, сподіваючись, що мало хто такому повірить”.

Більші сумніви  висловлює Курцій Руф (10, 10–20). “Яка б не була довіра до таких історій, вони популярні серед людей, схильних до пліток”.

Подібний  погляд поділяє й Діодор (17, 118), який стверджує, що авторитет Антипатра і його сина Кассандра був настільки великий, що ніхто з істориків навіть не смів і думати про подібну можливість.

Юстин (12, 14) сумнівів не висловлює. “Антипатр дав своєму синові отруту, сила якої була настільки велика, що її можна було перевозити лише в конячому копиті”.

Теорія отруєння була предметом останнього огляду Borza and Rees-Zimmermann. Згідно з висновками цих авторів, “описані симптоми не характерні для жодної з сучасних отрут”. Видається раціональним припустити, що Олександр Македонський помер унаслідок гострого хірургічного процесу, спричиненого надмірним вживанням алкоголю, і в цьому сенсі він не відійшов далеко від свого батька — македонського царя Філіппа. Згідно з твердженнями відомого історика Д. О’Браєна, “у войовничому суспільстві античності драматичний запій був джерелом загального захоплення”.

Смерть правителя  стала предметом відомих клініко-патологічних конференцій, висновки яких публікувалися  в журналі “New England Journal of Medicine” в 1998 році. Їх учасники зупинилися на діагнозі “перфорація дистального відділу кишківника внаслідок черевного тифу”. Також згадувалися перфорація пептичної виразки, але не гострий панкреатит або розрив стравоходу.

Лікарі-респонденти  на згадані публікації вказували, що перфорація при тифі зазвичай є пізнім ускладненням хронічного захворювання, і немає даних про те, що цар  хворів перед розвитком гострого стану. Як альтернативні діагнози було запропоновано нейромалярію, гострі шистосомоз або порфірію.

Sbarounis припускає, що “Олександр Македонський помер від гострого панкреатиту, викликаного надміром алкоголю і жирної їжі”, разом з тим підкреслюючи: “Є неуникненним, що історія і міф у цьому випадку дуже переплетені, незалежно від того, наскільки науково ви все це трактуєте”.