Курсова робота

     з історії права

     на  тему:

     «Право  України другої половини XVII - XVIII ст.» 

 

      Зміст 

1. Українсько-польські  та українсько-російські угоди

2. Козацьке  право

3. Литовсько-польські  джерела права

4. Кодифікація  права України XVIII ст.

Висновок

Список використаної літератури

 

      Вступ 

     Історія держави і права України насичена яскравими прикладами закріплення  традицій, неписаних законів, насамперед, козацького звичаєвого права. На козацьке звичаєве право вплинули давньоруське право, правовий звичай на українських землях литовсько-польської доби, які трансформувалися в неповторну особливу правову систему з врахуванням соціальних умов низового життя, старослов’янського громадського ладу з його політичними свободами, вирішенням суспільних питань активною частиною населення на козацьких зборах тощо.

     Запорозькі  неписані закони мали надзвичайно велику вагу, були аксіомами, корінилися у  звичаях, а, отже, народній свідомості, йшли від самого життя, досвіду, оформляючи по суті вже існуючі суспільні  відносини.

     На той час панівним станом в Україні крім шляхти, козацької старшини, були також верхи православного духовенства. Православна церква мала низку суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджувалися в гетьманських універсалах.

     В роки національно-визвольної війни в містах зросла кількість козаків. Вони, користуючись привілеями, займалися ремеслом, торгівлею. Гетьманськими універсалами запроваджувалося в містах магдебурзьке право. Такі міста одержують назву ратушних. Самоврядування в таких містах часто-густо було фікцією.

     Привілейоване становище в містах мали купці. Вони нерідко висувалися на вищі посади в органах міського самоврядування. Таким чином, соціальне становище  українського населення в другій половині XVII - XVIII ст. зазнало змін у бік розширення прав для залежних верств, що цілком відповідало демократичним засадам української державності.

 

      1. Українсько-польські  та українсько-російські  угоди

 

     Антифеодальний  характер народно-визвольної війни  проявився після Зборівського договору 1649 р., умови якого не сприйняли селяни і рядове козацтво, яке не потрапило до реєстру. Всі вони за умовами договору мусили переходити у підданство до польських панів.

     7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори, де козацька старшина висунула 18 вимог. 8 серпня 1649 р. була обнародувана “Декларація його королівської милості війську Запорозькому”, яка отримала назву Зборівська угода.

     Цим нормативним актом встановлювалося, що:

     1) кордони українсько-козацької території  по лінії Дністер-Ямпіль-Брацлав-Вінниця-Погребище-Паволоч-Коростишів-Горностайпіль-Димер-Дніпро-Остер-Чернігів-Ніжин-Ромни;

     2) реєстр війська запорозького 40 тис.  чоловік із підтвердженням усіх  попередніх вольностей;

     3) на козацькій території не  було присутності коронного війська;

     4) всі посади в Україні повинні були обіймати особи православної віри;

     5) київський митрополит отримав  місце в сенаті;

     6) єзуїти не мали права проживати  в українських містах;

     7) питання про Берестейську унію  виносилося для обговорення на  засідання польського сейму.

     У спеціальному привілеї король підтвердив усі попередні права та вольності  козацтва. Таким чином, укладанням Зборівської  угоди відбулося правове визнання української державності на території  трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського. Будівничими цієї держави стали українська шляхта і козацька старшина.

     Ознаками  Української козацько-гетьманської держави були: наявність власної  території, незалежна публічна влада, наявність фінансово-податкової системи, права і судочинства.

     Зазначимо особливості української державності: виборність органів публічної влади, значна роль колективних органів (військових рад). Саме в цих особливостях були закладені основи республіканської форми правління.

     Зборівський договір був переломним і в  дипломатичній історії Української держави. Саме після нього дипломатична активність Богдана Хмельницького різко зросла і Україну визнають та укладають з нею договори цілий ряд держав. Серед європейських країн в період з другої половини 1649 – початку 1651 років крім Англії це зробила і Венеція. Місія А.Віміни як спроба укласти українсько-венеціанський союз проти Туреччини заздалегідь була приречена на невдачу, але сам факт посольства теж багато що значить.

     На  початок 1651 року Богдан Хмельницький зумів  встановити союзницькі відносини з усіма своїми сусідами і, забезпечивши собі фланги і тил, надійно підготуватися до нової війни з Польщею. Цю бурхливу дипломатичну діяльність заклав собою Зборівський договір, який зробив Україну суб’єктом міжнародного права.

     Хоча  Зборівський договір був чинним лише півтора року, він продовжував відігравати значну роль в міжнародних відносинах козацької держави. 18 вересня 1651 року був укладений Білоцерківський мирний договір, за яким автономія України значно обмежувалась (територія — лише Київське воєводство, реєстр — 20 тисяч і т. п.). Сейм його не схвалив, не збирався дотримуватись і Богдан Хмельницький. І після розгрому армії Калиновського під Батогом козацькі посли, що прибули на Варшавський сейм 17 серпня 1652 року, домагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором. Це підкреслював український гетьман на переговорах і з польськими комісарами, і з молдавським господарем Василем Лупулом. Українські війська зайняли територію, визначену Зборівським договором.

     Проте Ян ІІ Казимир не думав припиняти війну. Воєнні дії призвели до боїв під Жванцем в жовтні-грудні 1653 року. Тут король в таборі знову був оточений українсько-татарським військом. Ситуація повторилася, зазначають сучасники, такою ж як і під Зборовом. І як під Зборовом, хан зрадив Богдана Хмельницького. Бойові дії були припинені на основі підтвердження королем Зборівського договору. Гетьман погодився на це, оскільки вже знав про рішення Земського собору, що відбувся 1 жовтня 1653 року, і спішив укласти договір з Московською державою.

     Після Переяславської ради 1654 року і підписання Березневих статей Зборівський договір  остаточно втратив свою юридичну силу.

     Річ Посполита, продовжуючи проводити  антиукраїнську політику, намагалася укласти військовий союз з молдавським  господарем В. Лупулом. Тому восени 1650 р. Б. Хмельницький здійснив похід у Молдавію, внаслідок якого встановився військово-політичний союз двох держав. За традиціями того часу він мав скріпитися шлюбом сина Хмельницького Тимоша та донькою Лупула Розандою. Б. Хмельницький також сподівався забезпечити цим визнання серед європейських правителів своєї спадкової влади.

     Зміцнення Української держави розглядалося у Варшаві як загроза інтересам  Речі Посполитої. Весь 1650 р. Польща готувалася до війни з Б. Хмельницьким. На початку лютого 1651 р. польське військо вторглося на Правобережну Україну та розпочало облогу Вінниці, але протягом лютого-березня зазнало низку поразок від полковника І. Богуна і відступило до Кам'янця.

     Ситуація  ускладнювалася ще й тим, що у липні 1651 р. в Україну вторгайся литовські війська Я. Радзивілла, які, захопивши Київ, пограбували його та вирушили на з'єднання з польською армією.

     Звільнившись  з полону, Б. Хмельницький зібрав нову армію, яка зупинила польсько-литовські  війська під Білою Церквою. За таких умов гетьман був змушений підписати у вересні 1651 р. невигідний для України Білоцерківський мирний договір.

     Договір обмежував територію козацького управління тільки Київським воєводством (у Брацлавське і Чернігівське поверталася польська адміністрація, магнатам і шляхті поверталися їх маєтки), козацький реєстр скорочувався з 40 до 20 тис. осіб («випищики» повинні були повернутися до своїх колишніх панів як кріпаки), гетьман зобов'язувався розірвати союз з Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами.

     Білоцерківська  угода була значно важчою, ніж Зборівська, вона зводила нанівець автономію  України. Негативним наслідком Берестецької трагедії та Білоцерківського договору було переселення козаків, міщан, селян  у Московську державу, на Слобідську Україну. Це була вже друга масова хвиля переселення (перша відбулася після поразок повстань 20—30-х pp.), яка значно послаблювала селянсько-козацьке військо Б. Хмельницького.

     Невдоволення  народних мас і запорозьких козаків  Білоцерківським миром призвело до відновлення воєнних дій.

     У середині XVII ст. Європа увійшла у  нову епоху суспільного й політичного  розвитку, що характеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була винятком з загальноєвропейських процесів. В ній активно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв’язання найголовніших завдань - створення незалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності на землю.

     Становлення Української держави відбувалося  в надзвичайно складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України  Богдана Хмельницького стала  Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.

     Безпосередніми  наслідками Переяславської угоди для  України стало утвердження Української  Козацької держави як правової автономії і суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.

     Переяслівські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку  сил на карті Європи. Істотно зміцнилися позиції Московської держави. Виникли  передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала - Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.

     При оцінці Переяславської угоди слід враховувати  і таке. На тлі активної дипломатичної  діяльності тогочасного українського проводу домовленість з Москвою 1654 року була важливим, але не єдиним тактичним дипломатичним заходом в низці не менш масштабних договорів з іншими державами. Ось деякі з них:

• в лютому 1648 року Б. Хмельницький уклав договір з кримським ханом про спільні воєнні дії;
• в лютому 1649 року було укладено аналогічний договір з турецьким султаном;
• 8 серпня 1649 року було підписано мирну угоду між Б. Хмельницьким і королем Яном II Казимиром - Зборівський договір;
• в листопаді 1650 pоку - договір про нейтралітет між Б. Хмельницьким і семиградським князем;
• 18 вересня 1651 p. - Білоцерківський договір між Б. Хмельницьким і Польщею;
• у серпні 1652 року укладено молдавсько-український воєнний союз;
• 8 жовтня 1654 року - такий самий союз з князем Семигорода Юрієм II Ракоці;
• у жовтні 1657 року - І. Виговський уклав воєнний альянс зі Швецією;
• 6 вересня наступного року ним же підписано Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, за якою, зокрема, передбачалася широка автономія так званого Князівства Руського у складі Польщі.