Правлыння князя ярослава

      У повістях Нестора-літописця зовсім не згадується про дочок Ярослава, але з інших джерел достеменно відомо про трьох: Єлизавету, Анну та Анастасію, чи Агмунду. Перша стала  дружиною Гаральда, норвезького принца, а потім і короля, який був знаменитий численними подвигами та здобутим у  воєнних походах багатством.

      Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха  І, короля французького. Папа оголосив кровозмішенням шлюб його батька із родичкою в четвертому коліні і вигнав його. Генріх, що був родичем усім сусіднім правителям, побоювався такої ж долі, тому обрав собі дружину із далеких земель. До того ж, Франція, ще бідна і слабка держава, могла пишатися союзом із Руссю, однією із наймогутніших держав Європи. Анна, по смерті Генріха, править державою разом із сином.

      Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла за короля венгерського АндреяІ, відкривши  таким чином русичам вихід  до Венгрії. Троє синів Ярослава також  були одружені із європейськими принцесами, а син Всеволод навіть був зятем  Візантійському імператору.

      У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв’язки. Тому престиж  Ярослава і справді був великим. Завдяки цим зв’язкам і грамотно провадженій мирній зовнішній політиці Русь розквітала, маючи можливість вести торгівлю з Візантією, Польщею, Німеччиною, з державами Кавказу  і Сходу.

      Проте гучна слава Ярослава спиралася  передусім на досягнення у внутрішній політиці. Завдяки його підтримці  швидко зростала церква. Засновувалися  монастирі, які перетворювалися  на осередки культури, населення ставало  дедалі урбанізованішим та освіченішим. особливо уславився князь будівництвом церков. За часів його правління  “золотоверхий” Київ ряснів понад 400 церквами. Свідченням княжої турботи  про церкву стало те, що у 1051р. він  уперше призначив митрополитом київським  русина Іларіона. Деякі історики розглядають  це як заперечення Києвом церковної  зверхності Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що патріарх константинопольській усе ж зберігав верховенство над київським митрополитом.

    І нарешті, блискуче і щасливе  правління Ярослава залишило  Україні пам’ятку, достойну великого  монарха. Ярослав, котрого розвали  Мудрим саме за цей здобуток, вперше за історію Русі звів  загальноприйняті у ті часи  закони у єдину “Руську правду”, яка стала правовим кодексом усієї країни.

      Так, у перших п’ятьох статтях Ярославового закону вказуються різні обставини  убивства, і відповідно до цього  вказується міра покарання за злочин. Наприклад, родичі убитого могли  у відповідь покарати убивцю смертю або ж стягнути з нього певну  суму грошей, що встановлювалася відповідно до соціального статусу убитого. Загалом же Ярославові закони визначали  особливу пеню за будь-які насильницькі дії, а також за різні види крадіжок. Варто відмітити, що визначені у  законі суми для тогочасного пересічного  жителя були достатньо високими і  такий підхід до суддівства у ті часи був досить дієвим.

      Окремий блок статей із Закону, присвячених  порушенню законів проти рабів  та вільних найманих працівників, і  досі привертає велику увагу, оскільки спрямований саме на захист прав останніх.

      Усі закони “Руської правди” Ярослава і досі викликають подив і захоплення. Написані у глибокому середньовіччі, вони торкалися усіх сфер життя громадян: вони регулювали і відносини боржників  та кридиторів, і сімейне право, і  спадкове, де головний акцент робився  на захисті прав жінок та дітей.

      Майже в усіх справах як обов’язковий елемент фігурували свідки, до яких ставилися окремі вимоги. Так, Ярослав  писав, що свідки обов’язково мають  бути громадянами вільними, лише при  гострій необхідності або у нескладних справах було дозволено спиратися  на свідчення раба або слуги. Главою првосуддя загалом був князь, а княжий двір – постійним місцем суду. Проте правитель часто передавав  ці повноваження синам або боярам. Чиновники, котрі вирішували кримінальні  справи, називалися вірниками. Кожен  суддя мав при собі помічника  та писаря. Вони брали пеню з громадян та податок по кожній справі. Це був  перший на Руських землях приклад  добре відлагодженої нормованої судової системи.

      Незадовго до смерті Ярослав спробував розв’язати ще одну проблему, яка терзала його і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому, Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду, - Переяслав; четвертому, В’ячеславу – Смоленськ, а молодшому, Ігорю, - Володимир-Волинський. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї системи – київського престолу. Надаючи у такій спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він колись був утягнутий.

      Хоча  деякий час система ротації влади  діяла переважно завдяки співробітництву  між трьома найстаршими синами –  Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом  перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу –  спадкоємства від батька до сина. Внаслідок  цього характерною рисою по ярославової доби стали запеклі сутички між племінниками та дядьками, із збільшенням числа князів чвари все більше розгорялися.

      До  того ж над руськими кордонами  знову нависла давня загроза  зі степу, щоб цього разу довго  терзати Русь. Кочові племена половців, могутніших за печенігів, учинили ряд  нападів, небезпечно близько підходячи  до Києва і унеможливлюючи рух  торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях: неспроможні власним  коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених  права спадкоємства в системі  ротації влади, в боротьбі з суперниками  кликали собі на допомогу половців. Занурена у міжусобні чвари та підкошена внутрішніми війнами, Русь швидко почала занепадати. 
 
 

ОСВІТА  І КУЛЬТУРА

     За часів Ярослава Мудрого була розпочата кодифікація давньоруського права, результатом якої стало укладення так званої "Правди Ярослава", що становить найдавнішу частину кодексу законів, відомого як "Руська Правда". Вона визначала вартість життя певних категорій населення. Так найдорожче коштувало життя старших дружинників - 80 гривень; життя вільног населення - 40 гривень, а життя раба - 5 гривень.

З ім'ям Ярослава Володимировича пов'язаний і  небачений доти розквіт давньоруської  культури й наукових знань. Його можна  з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю пише, що князь "до книжок виявляв  завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень. І зібрав книгописців  силу. що перекладали з грецької на слов'янську мову. І написали вони багато книжок... Цей же (Ярослав. - Авт.) засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчення одержуючи  книжне".

Як встановлено  наукою, більшість тих, перекладених з грецької та інших іноземних  мов, книжок були церковними, богослужебними. Поряд з ними поширювались на Русі вчені трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні  були створені як у Києві, так і  в інших містах Русі: Новгороді  Великому, Чернігові, Полоцьку. Не дивно  тому, що саме за Ярослава й, певно, за його ініціативою в Києві в 1037--1039 рр. було створено перший літописний звід. Вчені називають його найдавнішим. Так розпочалася писана історія  давньоруського народу.

Найдавніший звід ліг у підвалини наступних  літописів -- київських і новгородських. Сліди того літопису відшукані академіком О. Шахматовим у Несторовій "Повісті  временних літ" та в Новгородському першому літописі старшого й молодшого  ізводів. На давньоруських землях тоді виникло багато шкіл, у яких дітей  навчали грамоті. Дехто з істориків  припускає, що в Києві, напевне, при монастирях існували й навчальні заклади вищого типу, де студіювали історію, літературу, богослов'я, природничі науки.

Високий злет давньоруської культури й книжності  в роки князювання Ярослава оспівується  Нестором у таких словах: "Великою  буває користь від навчання книжного. Це -- річки, що напоюють всесвіт, це -- джерела  мудрості. Адже у книжках глибина  невимірна, ними ми втішаємось у журбі. Якщо сумлінно пошукати в книжках, то знайдеш велику користь для своєї  душі". Можливо, саме ці слова, та й  уся загалом розповідь літописців про любов Ярослава до вченості та мудрості, дали привід прийдешнім поколінням наректи його Мудрим.

Проспівавши панегірик книжкам і книжковій  мудрості, Нестор далі вмістив слова, над якими досі ламає голови не одне покоління вчених і любителів  старовини: "Ярослав же цей, як ми сказали, любив книжки й, багато їх переписавши, поклав до церкви святої Софії". Це книгозібрання  не дійшло до наших днів. Понині не вщухають карні, на нашу думку, спроби відшукати  бібліотеку Ярослава Мудрого в баштах чи мурах Софійського собору. Одні дослідники вважають, що вона загинула під час навали орд Батия на Київ у грудні 1240 р. Тоді сильно постраждав і Софійський собор. Інші гадають, що Ярославові книжки були розділені між  кількома церковними та монастирськими бібліотеками. Ми приєднуємося до такої  думки. На її користь існує-кілька аргументів. Наприклад, арабський мандрівник Павло  Алепський, що побував у Києві  влітку 1654 р., занотував: у чудовому зібранні книжок Печерського монастиря  йому трапилися написані на пергаміні, яким налічувалося не менше 500 років. Швидше за все, це й були книжки з бібліотеки Ярослава, що після смерті князя  перейшли немовби у спадок заснованому  ним Печерському монастиреві. Але  Печерська бібліотека загинула під  час страшної пожежі Києва 1718 р., а  з нею-одна з таємниць бібліотеки Ярослава. 

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ

    За Ярослава на Русі розвинулося монастирське життя, яке лише зароджувалося за Володимира. Трохи південніше Києва, на високому гористому березі Дніпра преподобний Антоній заснував знаменитий Печерський монастир. При Софії Київській та її митрополичій кафедрі Ярослав Мудрий організував освітній центр, де було створено першу на Русі бібліотеку, яка займалася великою перекладацькою діяльністю. З грецької на старослов'янську мову, зрозумілу всім освіченим людям Русі, перекладали книги не тільки церковного, а й світського змісту. Провідну ідейну та організаційну роль у культурно-просвітницькій роботі відігравав один з найближчих сподвижників Ярослава Іларіон, який раніше уславився своїми творами і промовами. Довкола Ярослава та Іларіона при Софії Київській утворилася своєрідна академія -- гурток добре підготовлених книголюбів, зайнятих не лише переписуванням та перекладом старих літературних текстів, а й творенням нових. Тут до 1037 р. було складено перший на Русі літописний звід, який поклав основу наступному давньоруському літописанню.

Ярослав Мудрий любив читати церковні книги  і проводити благочестиві бесіди зі священиками й ченцями. Він  неодноразово зустрічався з преподобним  Антонієм Печерським. Книги князь  читав удень і вночі, замовляючи для себе переклади й нові твори. З ім'ям Ярослава пов'язане створення  видатної пам'ятки вітчизняного середньовічного  права -- зводу законів "Руська Правда". За любов до знань і розсудливе, обачне управління державою Ярослава прозвали в народі "Мудрим". Цей  почесний епітет невіддільний від його імені.

Ярослав дбав про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням було створено школу і бібліотеку при Софіївському соборі, яка славилася на всю Європу. При бібліотеці було зібрано перекладачів, які переклали давньоруською  мовою багато грецьких книг.

До історії  всіх часів і народів Ярослав  Мудрий увійшов і як людина, яка  зуміла сповна використати в інтересах  держави міжнародні династичні зв'язки. Недарма його називали "тестем Європи".

Ярослав постійно вживав заходів щодо поширення  і зміцнення християнства, оскільки розумів його величезне значення у зміцненні князівської влади  та консолідації всіх руських земель. За нього, як каже літопис, "почала віра християнська множитися і ширитися". Руська православна церква з ініціатив  князя запровадила спеціальний  Церковний статут, яким визначався її правовий статус у системі державного управління. Ярослав вважав за необхідне  домагатися більшої незалежності Київської  митрополії від Константинополя  і був ініціатором обрання  київським митрополитом пресвітера церкви села Берестове на Печерську  Іларіона, родом руського, а не грека, як було доти. Попередній митрополит, грецького  походження, намагався використати  в політичних інтересах Візантії формальну залежність руської церкви від Константинополя і цим  поставив себе поза колом державних  інтересів Ярослава.

Велике  значеннядля розвитку церкви та утвердження  християнського світогляду в суспільстві  мали еклезіястичні заходи Ярослава, який уперше запровадив канонізацію  національних святих. Насамперед святим було проголошено його батька, Володимира, визнаного великим просвітником Русі, який навернув свою державу до християнства. Згодом канонізовано його синів - Бориса та Гліба, як мучеників, що загинули від руки Святополка Окаянного  під час усобиці 1015 року. Канонізація  викликала появу агіографічної, тобто житійної літератури, мета якої була теоретично обгрунтувати право  кандидатів на роль святих і водночас ширити серед людності християнську мораль.