Початковий період розвитку міських поселень

1.Початковий період розвитку міських поселень

Архітектура первісно-общинного ладу. Первісно-общинний період в історії людства охоплює час від ранніх етапів розвитку людини до появи класового суспільства і держави. У стародавній кам'яний вік - палеоліт - житлом людини були печери - укриття під навісами скель. Поступово людина навчилася споруджувати житла, спочатку з жердин, гілок, очерету, глини - плетений вітрової заслін, потім курінь двосхилим або конічної форми, після - куполоподібні, круглі в плані хатини. Досить поширеним типом житла палеоліту була землянка - вирита в землі яма з куренем в якості перекриття. Остання влаштовувалася з гілок і жердин і засипалася землею. Для виходу диму оставлялись отвори. Осередок всередині землянки споруджували з каменів.

Іншим типом житла періоду  неоліту (більш пізній стадії) служать  пальові будівлі над акваторіями  рік, озер і боліт. Розміщення над  водою пояснюється великим значенням  рибного лову в господарстві їх мешканців

Наступним етапом у розвитку продуктивних сил було відкриття  видобутку і методів обробки  металів - бронзовий вік. У цей  час з'являються так звані мегалітичні  споруди - споруди з великих кам'яних брил або плит. Найбільш поширені пам'ятники цього часу - дольмени * - поховальні споруди, що складаються з декількох  вертикальних плит, перекритих горизонтальними. Вага окремих елементів дольменів  досягав кілька десятків тонн.

Інший вид мегалітичних споруд - менгіри - кам'яні стовпи, округлі  в перетині, поставлені вертикально. Висота їх до 20 м, вага - до 300 тонн! Мегалітичні  споруди несли в собі образне  початок і були художнім вираженням ідеологічних, духовних та естетичних потреб.

Наступний щабель у розвитку людського суспільства - це вживання заліза для виготовлення знарядь  праці. Залізний плуг зробив можливим землеробство на великих площах, залізні  знаряддя розвинули ремесла. З'являються  приватна власність і майнові  відмінності, виділяється мала родина з родової громади. Війни стають постійним явищем між племенами, з'являються воєначальники, влада  яких робиться спадковою. Людське суспільство  переходить зі стадії родових відносин до раннеклассовому суспільству - з'являються держави.

Війни викликали необхідність будівництва оборонних споруд, фортець, стіни яких зводилися з дерева, каменю і цегли-сирцю. Пізніше всередині  фортеці споруджувалася друга стіна, що відокремлює цитадель для вождя  і родової знаті.

2.Містобудування  рабовласницького та середньовічного  міста

Архітектура Стародавнього  Єгипту. Основні етапи історії  архітектури Стародавнього Єгипту приурочуються до головних періодів його історичного існування:

· Стародавнє царство - 3000-2400 рр.. до н.е.

· Середнє царство - 2150-1700 рр.. до н.е.

· Нове царство - 1600-1100 рр.. до н.е.

· Пізній Єгипет - 1100-332 рр.. до н.е.

· Елліністичний Єгипет - 332-30 рр.. до н.е.

Стародавнє царство. Єгипет у період Стародавнього царства - велика держава, яке об'єднувало долину нижньої течії Нілу і його Дельту. З архітектурних споруд цього  періоду збереглися надгробні пам'ятники - гігантські піраміди, оточені монументальними  гробницями знати (мастаба).

Будівництво пірамід і  мастаба пов'язано з єгипетськими віруваннями в можливість загробного життя за умови збереження тіла небіжчика, тобто його мумії. Мастаба - це будинок для загробного життя небіжчика - з приміщеннями, зображеннями слуг і їжі. Мастаба являє собою споруду у вигляді усіченої піраміди прямокутного плану і може досягати великих розмірів 25х50 м і висотою до 12 м. Матеріал - цегла-сирець, іноді з кам'яним облицюванням.

3.Містобудування  в епоху ренесансу та бароко.

В епоху Ренесансу та бароко розвиваються також пошуки сучасних форм функціонування міст; економічні передумови і технічні досягнення роблять  пошуки нової структури і нового вигляду міста суспільною необхідністю.

У містобудуванні об'єктом розробки стають ідеальні міста, потім містобудівні елементи - площі, парки, ансамблі будівель, а пізніше - і саме місто як реальна масштабна задача художньої композиції. Її рішення ускладнюється все дедалі більшим розшаруванням суспільства. На структурі міста це відбивалося в хаосі забудови кварталів житла для бідноти з окремими включеннями палацових та культових ансамблів.

В епоху Відродження будівництву міст приділяється особлива увага. Буржуазію не задовольняють криві тісні середньовічні вулиці. Виникає ідея міста центричного типу, що відображає синтез раціональних форм римських військових таборів з природно развивавлись концентричними структурами міст.

Теоретичну основу соціальної структури нових міст намагалися створити філософи-утопісти Т. Мор, Т. Кампанелла. А. Філареті в проекті ідеального міста Сфорцінда вперше пропонує замінити прямокутну планувальну структуру радіальної схемою вуличної мережі, узагальнюючи, таким чином, досвід стихійної геометрії розвитку середньовічних європейських міст *.

У розробках Л. Альберти місто насичується повітрям, зеленню, відчуттям простору. Місто розуміється як демократична формація, але ділиться на квартали по класової приналежності.

А. Палладіо пропонував помістити княжий палац в центрі міста, закладаючи тим самим основи палацових променевих композицій.

Інтерес до міського пейзажу, повсякденної побуті городян стимулював розвиток перспективної живопису, жанрових композицій, мистецтва відродження в цілому. Деякі ідеальні міста були побудовані: Пальма Нуова за планом Скамоцці (малюнок 1.16,1593 р.); Ліворно і Фесті-Кастро в XV в. (Арх. Сангалло) - ці міста не збереглися; Ла Валетта (1564 р.) і Граммікеле (1693 р.).

Іншою стороною практичного містобудування, реалізовує нові принципи в уже сформованих містах, було створення в аморфній міському середовищі композицій, що стали згодом вогнищами міських ансамблів. Триває архітектурне формування міських центрів. При цьому площа втрачає функціональне і демократичний зміст, властиве їй в епоху раннього середньовіччя (місце торгівлі, народних зібрань). Вона стає окрасою міста, його парадної частиною, яка приховує стихію внутрішньоквартальної забудови.

Вулицями в епоху Відродження не приділялося багато уваги. У період бароко головні вулиці прокладаються у вигляді широких проспектів. Ансамбль площі дель Пополо (Рим) являє приклад трипроменевою композиції, що ілюструє принципи бароко в містобудуванні. Дві церкви, побудовані під час реконструкції площі, розсікають міський рух на три русла і орієнтовані апсидами не на схід, а відповідно до містобудівного задумом, входом на північ.

Епоха бароко характеризується великомасштабними симетричними містобудівними рішення, що включали в себе паркові ансамблі, сади регулярного планування. Прагнення до створення художньої цілісності, стильової єдності сприяло остаточному відходу від усіх елементів готичної архітектури. Це визначило своєрідність французького класицизму кінця XVII століття [4].

Швидке зростання міст супроводжувався масової стихійної забудовою кварталів. Однак основним об'єктом містобудування була планування парадних ансамблів і магістралей. У Парижі реконструюються вулиці, формуються кілька площ (площа Вогезів, 1607 р., площа Перемог, «паризький діаметр» (малюнок 1.18, 1.19). Загальна риса цих містобудівних рішень - єдність художньої композиції і стилю. Одночасно з цим реконструюються квартали привілейованого суспільства. реконструюється середньовічна забудова рр.. Страсбурга, Ренна та інших міст.

4.Містобудування  в 16-18ст

Найбільший розвиток містобудування в цей період отримує у Франції, де відзначається швидкий ріст торгово-ремісничого  розвитку міст, що діялося під заступництвом  королівської влади. Головна увага  зверталася на будівництво адміністративне, військове і показне. Проте більшість  міст в XVI - XVII ст. зберігало середньовічне  планування і безладне забудову. З  розширенням державного будівництва  містобудівні плани міст стали значно змінюватися. Розглянемо проекти трьох  міст, що характеризують перший етап розвитку французького планувального мистецтва XVI і початку XVII в.: Ідеальне місто  арх. Перре, м. Саарлуї та м. Анрішмон (малюнок 1.16). Планування міст подібна з ідеальними містами італійського Відродження. Кожен з трьох міст є насамперед укріпленим пунктом, а міста Перре і Саарлуї трактуються як потужні фортеці. Стратегічні міркування зумовили не тільки великі фортифікаційні пристрої, але і компактність плану з вельми економним зовнішнім периметром. Коло і квадрат були ідеалом, до якого прагнули архітектори, що будували фортецю. Таким чином, перший етап у розвитку французького планувального мистецтва епохи Відродження не приніс з собою новаторських пропозицій і пройшов під знаком вивчення та копіювання італійських зразків

У XVII і XVIII ст. встановився  стандарт довжини головних вулиць та паркових проспектів. Він обчислюється 3 км. Довжина версальською паркової осі, проспекту Єлисейських полів, Невського проспекту (від Адміралтейства до Московського вокзалу) і, нарешті, довжина  центрального парку у Вашингтоні складають 3 км з невеликими відхиленнями в ту і іншу сторону [4].

Створюючи настільки грандіозні вулиці і відкриті паркові перспективи, Ленотр і його соратники велику увагу приділяли розчленування цих вулиць, з тим щоб уникнути стомлюючої монотонності. Інтервали між поперечними членуваннями версальською і паризької осей співпадають, але прийоми і характер обробки членувань багато в чому різняться. Так, наприклад, центральна паркова алея Версаля (ніколи не мала значення вулиці) дозволила зробити насипання терас з монументальними сходами, дала можливість пристрою басейнів, фонтанів і цілих величезних каналів, на водах яких плавав розважальний флот. Але в Парижі проспект Єлисейських полів мав першорядне транзитне призначення. Саме тому він був трактований як заміський бульвар, прикрашений скромними круглими площами в точках перетину шосейних доріг. З плином часу проспект Єлисейських полів вріс в місто. За деревами по обидва боки вулиці піднялися суцільні кам'яні блоки будинків зі строго очертанним силуетом, і заміський проспект перетворився на головну, найбільш парадну магістраль французької столиці. Після здійснення Версальського парку та проспекту Єлисейських полів композиційна вісь і променеві системи отримують у Франції загальне визнання. Поряд з осьовим планувальним прийомом широко застосовуються прямокутні і променеві композиції, представлені в проектах планування Лондона, Карлсруе і Вашингтона.

Однак планувальне мистецтво  французьких майстрів XVII і XVIII ст. проявило себе лише в показному будівництві  і по перевазі в аристократичних  районах міст. На відміну від середньовіччя  аристократичні райони періоду абсолютизму  складалися не в середині, а за межами міст, де територія була ще не освоєна  і де будь планувальні заходи не викликали дорогого знесення старих кварталів. Французькі королі відсували  дозвіл назрілих питань реконструкції  старих міст, замінюючи дійсно необхідне  для широких народних мас будівництвом для прославлення могутності монархії. Саме тому аж до буржуазної революції  кінця XVIII ст. Париж, Нансі, Бордо і ряд інших міст зберігали вузькі і брудні вулиці в центральних, історично слагавшихся районах, тоді як аристократичні передмістя блищали непотрібними народові палацами, парками і проспектами.

5.Розвиток містобудування  в 18-20ст

Тенденції в розвитку забудови міст в першій половині XX століття. В кінці XIX в. Берлінський будівельний  регулятив узаконив будівництво багатоповерхових житлових будинків з дуже невеликими внутрішніми світловими подвір'ями. Це породило будівництво «будинків-казарм», які перетворили житлові квартали міст Німеччини в кам'яні мішки, позбавлені повітря і світла. Забудована поверхню землі досягала 85 - 90%. Забудова подібного роду зустрічалася і в інших містах Західної Європи та Америки. У Парижі в 1920-30-ті роки діяли старі норми, згідно з якими мінімальна площа внутрішніх дворів встановлювалася 30 м2, а якщо у двір виходили тільки підсобні приміщення (включаючи і кімнати прислуги), допускалося зниження площі двору до 8 м2 [4]. У великих містах США, в центрах яких також розміщувалася надзвичайно щільна забудова, для районів, забудованих п'ятиповерховими будинками, допускалася площа внутрішніх дворів всього 26 м2.

Ці приклади показують, що умови життя в містах розвинених капіталістичних країн не завжди відповідали санітарно-гігієнічним  вимогам. Стало очевидним, що при  такому положенні можуть похитнутися  економічні основи приватного домоволодіння. Ці обставини були ясні не тільки представникам  державної і муніципальної влади, але і архітекторам. Однак архітектурне середовище того часу була вкрай неоднорідною за своїм складом. Архітектори поділялися на два антагоністичні табори: на консервативно  налаштованих представників старого  покоління і на архітекторів нової  формації, які намагалися знайти вихід  із становища. Основна маса архітекторів-практиків  продовжувала активно забудовувати земельні ділянки в центрах міст [4, 18].

6.Система організації  міста

Складне ціле, яким є місто, може успішно працювати і розвиватися  тільки в тому випадку, якщо він системно організований. Він складається  з різних за призначенням частин, які  доповнюють один одного, знаходяться  у відносинах взаємозв'язку і взаємозалежності. Складовим частинам міста властиві домірність, певне їх функціями взаєморозташування, охоплення зв'язками. Всі функціональні частини міста об'єднані спільністю ресурсної бази, якою володіє міська територія, спільністю місця. Всі вони беруть участь у формуванні міського середовища. Зміни одних тягне за собою зміни інших.

З точки зору геоурбаністікі, місто представляє сукупність трьох основних підсистем: населення; економічна база; сфера життєзабезпечення [20].

Кожна з них має свою специфічну територіальну організацію, а всі вони формують загальноміську планувальну структуру.

Населення - головна підсистема міста, визначальна параметри та організацію всіх інших підсистем. Число жителів - базовий показник для всіх містобудівних розрахунків  та для отримання похідних показників, що характеризують місто з різних точок зору. Населення міста поліструктурності. У різних зрізах структури населення виражаються багато важливі сторони діяльності та особливості міста. Структура зайнятості, тобто розподіл працюючого населення за галузями господарства, дає уявлення про функціональний типі міста. Дані про притоку нового населення - важлива риса динамізму розвитку міста. Невисока приживлюваність новоселів - свідоцтво недостатньо сприятливим міського середовища [20].

Міське населення формується за рахунок трьох джерел: а) природного приросту; б) механічного приросту; в) перетворення сільських поселень або включення їх в міську межу. Співвідношення природного та механічного  приросту залежить від типу міста, його «віку» і розмірів. Нові міста формують своє населення за рахунок механічного  приросту. У той же час і показники  природного приросту внаслідок високої  народжуваності (позначається переважання  молодих віків) і низької смертності тут також вище. Великі міста притягують людей, а малі - віддають населення, і їх людність змінюється незначітельно.В країнах з ринковою економікою чітко проявляється розшарування населення міст за соціальною ознакою. Це виражається в територіальній відокремленості окремих його груп з різними доходами, в існуванні, з одного боку, елітарних районів, а з іншого - районів, де живуть знедолені люди, що утворюють пояса злиднів.