Побут і звичаї українців кінця ХІХ ст

Побут і звичаї. 
 
Духовну культуру й побут суспільства визначав принцип корпоративності — належності індивіду до соціальної групи. Сільська територіальна община називалася громадою. З часом значення общини зменшувалося. Але цей процес був нерівномірним. Якщо на Правобережній та Західній Україні вона втратила своє значення вже в XVII-XVIII століттях, то На Лівобережжі вона існувала до XVIII століття. У житті дореволюційного села поряд з офіційним правом зберігало силу і право звичаєве. Існувало два типи громадського землеволодіння — громадсько-подушний і громадсько-подвірний. Періодичні переділи землі були великою подією в селі. Громада мала право при несправній сплаті податків відібрати частину землі в одного господаря і передати іншому. У користуванні громади знаходилися спільні ліси, водоймища, пасовища. Громада контролювала проведення ярмарків, корчем, базарів. Вона слідкувала за станом доріг, мостів, громадських будівель. Кругова порука мала місце при відбуванні казенних повинностей.  
Члени громади спільно наймали пастухів для догляду за стадом. Платили пастуху як в грошовій, так і в натуральній формі. Крім того, господарі по черзі давали пастуху одноденний харч.  
Для оранки важких ґрунтів інколи необхідно було впрягати три-чотири пари коней. В таких випадках селяни об’єднувалися для спільної обробки землі. Розповсюдженою була форма допомоги на відробіток, тобто люди працювали по черзі один за одного.  
Важливу роль у громадському житті відігравала церква, відвідання якої вважалося обов’язком кожного християнина. За цим стежили представники духовенства. Але вони самі відзначали, що люди ходять не «в церкву» а «під церкву», тобто поспілкуватись, почути останні новини. Своєрідним клубом була корчма. Сюди збиралося в години дозвілля все село. Тут же у корчмі укладалися різні усні угоди, які скріплювалися рукобиттям та могоричем. Стате-вікова диференція в селі була чітко визначена. Вона регулювала розподіл праці, права і обов’язки, регулювала норми поведінки. Панував патріархат, наприклад жінки не могли входити до виборних органів громади.  
У окремі громади збиралась молодь. З такої парубочої громади обирався ватажок, який захищав інтереси громади, організовував дозвілля. Менш чіткою була організація дівочих громад, які поступово зливалися з парубковими. Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і танці, а в холодний час — у спеціально найнятих хатах на вечорниці.  
Календарні свята та обряди. Календар свят визначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім’ям якого був названий місцевий храм.  
Святом, коли «вводиться літо в зиму», вважали Введення (21 листопада). На введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі — це приносило негаразди.  
Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) слугували немов би репетицією до наступних різдвяно-новорічних свят. На Катерину ворожили про майбутню пару в шлюбі. На Андрія проводилися великі вечорниці. В ніч на Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.  
На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям вдачу наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. Ходили по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що отримували певну винагороду. По хатам ходили з вертепом, де ставилися такі собі лялькові вистави, або ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», яка символізувала кругообіг часу.  
На початку весни (кінець лютого - початок березня) відзначали Масляницю прихід весни. На масляну готували млинці, вареники, куштували горілку, ходили в гості один до одного. На Масляницю парубки та дівчата, що не оженилися восени, тягнули колоду. До них прив’язували колоду або стрічку та вимагали могорич.  
Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси, готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. В ці дні всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю після Великодня вшановували пам’ять померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж несли їжу. Обідали на могилах. У цей день годували старців та роздавали милостиню «за упокій душі».  
Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими святами (Трійця). В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.  
Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними способами розводили вогнища. Вважалося, що ці вогнища мають цілющу силу. Через них стрибали для того, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала багато ворожили «на майбутнє», збирали трави, що повинні були захищати від відьом.  
Після закінчення жатви святкувався обжинок. З останнього колосся жниці робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували. З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят аграрної культури українців. 

 
 
Повсякденне життя

Під впливом нових умов відбувалися  певні зміни в народному житлі. Поряд із традиційним дво- та трикімнатним плануванням з'явилися житла, де в сінях почали відгороджувати місця для кухонь. У промислових селищах будували довгі бараки. У них для сімейних робітників виділяли окремі кімнати з вікном і грубкою. Проте в більшості випадків барак не мав ніяких внутрішніх перегородок. Приміщення обігрівалися великими печами. Уздовж стін стояли дво- або й триярусні нари. Для сімей відгороджували кутки. У бараках не дотримувалися жодних норм санітарії. Вони не провітрювалися, наповнюючись випарами людських тіл, одягу і взуття.

Окремі робітники, за можливості, будували напівземлянки-напівмазанки, обробляли невеличкі городи й садочки. Значні зміни відбувалися в сімейному побуті. Патріархальні сім'ї зберігалися лише на Поліссі та в гірських селах Закарпаття. В інших регіонах старші сини відділялися і, утворивши сім'ю, жили самостійно. Батьки залишалися здебільшого з молодшим сином, який, узявши на себе всі обов'язки в господарстві, ставав главою сім'ї.

Повсякденне життя селян найбільше  відповідало традиціям. Молодше  покоління виявляло повагу до старших. Традиційні етичні норми не дозволяли  образ і сварок у громадських  місцях. Селяни продовжували збиратися  на толоки, допомагаючи один одному. Села відзначали релігійні свята, чітко  дотримувалися звичаїв і традицій, що супроводжували їх від народження і до смерті. Майдан біля церкви був головним центром громадського життя. Іншим центром залишалася корчма, яка в негоду відігравала роль сільського клубу. Тут обмінювалися інформацією, слухали кобзарів і бандуристів, збиралися на вечорниці.

Окрім вечорниць, улаштовувалися й  колективні зустрічі — бесіди —  представників різних поколінь: дорослих, молоді, підлітків. Зазвичай вони проводилися  на запрошення когось із господарів. Спочатку збиралися чоловіки, потім приєднувалися  жінки та молодь. Розпочиналися бесіди на господарські теми (прогнози на врожай, хід косовиці, якість придбаного сільськогосподарського знаряддя тощо). Ці розмови продовжувалися жартами, анекдотами, піснями. У невимушеній  формі бесіди молодь отримувала життєвий досвід, засвоювала етнокультурну інформацію.

Загалом повсякденне життя українців  було сповнене напруженої праці, домашніх турбот, релігійних почувань, громадського єднання та змістовного дозвілля.